Шуміло метро. Сидів зручно на сидінні, поки десятки постатей тулилося у вагоні, стоячи. Сидів, хоч були серед них жінки, діти, старі і немічні люди. Може каліки й недужі. Може вагітні і з грудними немовлятами.. Це байдуже, бо хотілося сісти. Ноги і тіло, сонний мозок і голодна уява. Поїзд собі мчав. Хотілося їсти. Погляд зазвичай захлинався і топився у якійсь чудній солодкій дрімоті. З якої не хотілося ніяк виходити. Будив голод. А ще радісне передчуття відпочинку. "Вихідні! Вихідні!". Час від часу погляд прокидався і йшов на полювання. Безодня пустого шлунка прагнула чого-небудь, щоби заповнити свою порожнечу, нехай навіть поганенького і сирого.
Пурпурова курточка тримала на собі маленьку чорну сумочку на правому плечі, довге чорне волосся спадало до рівня грудей, закинене назад, купчачись на голові ще однією головою, тьмяно-чорне, густе і рівне. Високий видовжений лоб, що надавав обличчю яйцевидності, тепло-мармуровий, без жодної вади чи помарки, нахмурені брови, як і вії чорно-попелястого кольору волосся. Як і годилося пустий погляд. Голодні очі почали її їсти, вона якось сторожко кинула погляд в їх сторону, і за мить знову порожньо дивилася за вікно, де проскакували комунікації і порожні, необлаштовані, не відкриті ще станції. Вона була гірка на смак, як справжній чорний шоколад.. Облудний погляд облизався і заїхав в уста, на яких щойно згасала короткотривала посмішка. Вона геть нічого не помічала, тому що впивалася текстуальною розмовою..
Сріблястий жакет і пофарбоване на синє волосся, широкі джинси із зумисне зробленими порізами. “Хіба таке не перестали носити в дев’яностих”, - виникла думка. Сірі на всю голову навушники. Дівчина вимахувала головою ритм якоїсь пісні, попсової і нудотної. Навіть по-вовчому голодний шлунок ніколи не хотів би їсти пластмасу. Погляд знудило, він потьмянів і пропав.
Надибував, як літні леді недоброзичливо перезиралися і витріщалися. Вони поглядали з обуренням і нерозумінням, в’їдливо сверлили своїми очима крізь ноги і сідниці сидіння, проте вголос не вимовили жодного погляду.
У совісті, добропорядності, ввічливості і ґречності теж мусять бути вихідні. Адже вони перебувають у постійній напрузі і мусять коли-небудь відпочивати.
“Дай собі спокій”, - подумав.
Дуже хотілося їсти. Шлунок став мозком, а мозок сірою речовиною. Притуплений сутінковим світлом метро зір знову вийшов на полювання, розпочав свою голодну погоню за здобиччю. Він був голодним і неперебірливим. Спинявся навіть на обличчі зморшкуватому чи наштукатуреному, занадто суворому, або ж зовсім виснаженому і в'ялому. Раптом, до того вільно блукаючи і блудячи, він спинився на сіро-зелених очах. Вони дивилися в нікуди, гадаючи ні про що. Це світ заглядав у них, а не вони роззиралися у світі. Але голодний жагучий погляд зрештою було неможливо проігнорувати. Вона повернула свою голову і очі ожили.. Дивилася зацікавлено, боялася втратити цю несподівану увагу, нехай таку наглу й безцеремонну.
Це було найсмачніше з усіх облич, які були в тому вагоні. Рум’яні щоки, наче стиглі груші, темно-лавандові губи кольору високогірних чорниць, дуги бров, які нагадували оперення дичини, біло-шоколадне волосся, акуратно заправлене у обруч, і ще багато ніжного молоденького і гладенького м’яса зверху й по боках. Коли-небудь їй доводилося би виходити, але аж ніяк не на цій станції, далеко ще не на цій.. З першого погляду було зрозуміло, що їхати їй далеко, що домівка її десь там за ланцюжком озер у тісній квартирі радянської панельки.
Вона не переставала перезиратися, час від часу то ніяковіючи і поникнувши відвертаючись, то знову піднімаючи свою прекрасну легку голову, намагаючись задовольнити свою цікавість.
Поїзд метро починав зупинятися. Це був сигнал підніматися і виходити. Частота колон за секунду зменшувалася, треба було бігом мчати до дверей.
Станцію “Т.Ш” не надто люблять. Вона називається занадто по-радянськи, але її не люблять не за це. Вона просто така собі проміжна, нікуди особливо не веде. Є тут над нею у горішньому світі декілька будинків, може декілька офісників, може для когось найважливіша торгова мережа, у яку він навідається раз в місяць забрати замовлений товар. Але ж кожна київська станція метро завжди залюднена в годину пік, навіть така непоказна і зачухана.
Просувався поміж тіл, стараючись нікого не зачепити, хоч це й вдавалося важко. Млявіть і голоднеча проявляли себе, тіла розштовхувалися занадто різько, занадто голосно. А ще вона.. Не можна було не звертати увагу на неї, не нехтуючи іншими. Її біляво-шоколадне волосся з кокосовим сонцем, може тим самим кокосовим сонцем Антильї, Антигуа і Барбуди чи Маврикію. Вона рухалася рівно ж до виходу, але здається, тепер вона рухалася до виходу, тому що зустрілися погляди і вона відчитала та зрозуміла це непереборне і сильне бажання: “Ходімо зі мною! Ходім! Ходім!”
“Ходім”. Вона погодилася.
Вона вийшла одночасно і підійшла до стенду з мапою. Білі лінії означали вулиці, а рожеві квадрати - квартали з будинками, а зелені многокутники - парки і сквери. Десь справа був Дніпро.
Яка різниця, адже карта це була чи якась реклама “Викуп авто в будь-якому стані будь-якого року будь-якої ціни”, це не мало жодного значення. Головне було дочекатися непевних і повільних кроків, що мали би скидатися на цілком випадкові і невимушені.
Підійшов і дивився у ту точку, що й вона. А тоді по кількох хвилях різько обернувся і проказав і з певним здивуванням і цікавістю:
- Ви йдете?
- Можна на ти.
- Гаразд.
- Ти йдеш?
Вона хвилину подивилися пильно на великі голодні очі.
- Йдемо.
Йшовши поруч, повільно виходили з метро, а повз снували сови, акули, моржі, зайці, тигри, корови, абісофіли та інші звірі.
- Мене звати Ангел.
- Гарне ім’я..
Вона відпустила руку, бо долоні спітніли. Витерла об хустинку в кишені. І знову вклала свою ніжну теплу розчепірену пальму в кам’яну холодну долоню.
- А тебе, як звати? - вона посміхнулася.
- Ти можеш мене називати просто Дмитро, Ангеле.
Десь згори падало денне світло, справжнє і нештучне. Кожна сходинка наближала до дня, який мав ось-ось засвітати на повну силу, а тьмяне освітлення переходів і тунелів мало б померкнути і канути в небуття.
Тішився, що вона йшла поруч, ця випадкова дівчина з метро, що спіймала погляд і відгукнулася на нього. А може зовсім вона не випадкова дівчина, а цілком така собі закономірна?
Ще продовжували знайомитися, говорили про своє життя, про те, як добре бути молодим і безтурботним, мати чисте небо над головою і кохати понад усе ясні зорі.
І вже не мало більше значення, для чого насправді потрібно було вийти на тій станції метро, чому вона вийшла там також, чому чекала, відповіла своїм погляд на поклик запаленого і голодного погляду і чому тепер йшла поруч, стискаючи чотири пальці правої руки своєю долонею.
- Я дуже голодний.
- Я також. Голодна.
- Візьмемо щось.
У лабіринтів малих архітектурних форм була невеличка коробка із написом: “Кава”. Купили там паніні з шинкою, хрустке й гаряче.
Голод втамувався. Тепер сильно хотілося попити чогось теплого.
Йшли вперед. Шлях привів на горішню частину узвозу, де здіймалася зеленобанна барокова церква, а за нею вулички й переходи, що манили своїми різнобарвністю і насиченістю.
- Я знаю це місце. Я бачила його вже сто разів!
- Тобі воно вже снилось?
- Ні.
Вона зробила паузу і додала:
- Все значно банальніше. Одна дівчина у мене в друзях виставляє постійно фотографію, як вона тут п'є каву.
Усміхнувся.
- Нарешті ти побачила те, що вона так намагається усьому світові показати.
Вона також усміхнулася, а потім раптом посумніла.
- Тій дівчині дуже самотньо...
Тут справді було гарно. Невеличкий брукований майданчик, витесаний серед круч. Звідси відкривався прекрасний вид на Нижнє місто, поверх дахів та димарів, які десятиліття вже, як останній раз пихтіли чорнотою. Кілька столиків, біленьких, високих і вузьких і крісел поруч - по два біля кожного столика. Це для пар, коли є він і є вона. А це місце якраз для неї і нього. Він може дивитися на синє Дніпро за різнобарвним, різноманірним Подолом, а вона може дивитися в його прекрасні очі. І повільно замріяно проказувати: "Ти наче арахісове масло до мого желе, ти наче полу-, а я -ниця, ти наче черевики, а я шнурки до них..." Над ними нависали б елегантні квадратні парасольки, покриті тканиною, що трохи б опадали з даху, наче штори.. Це все для тоді, коли приходять Він і Вона.
Спускалися поволі до долу. Ніщо не відділляло від вулиці, по якій йшли, від стін і вікон, ні тобі ніяких дерев, ніяких тобі бордюрів чи тротуарів.. Це щось новеньке. Узвіз якось так жалюгідно мав би нам нагадувати про Монпарнас чи може нехай Челсі.. Він тільки здалека натякав на таку претензію бути мистецьким центром Києва, про це нагадували десятки торговців картинами, якимсь раритетним барахлом з горищ, імперськими монетами, ляльками-мотанками абощо.. Але тут на узвозі вперше побачив, як художник стояв і малював картину на мольберті.. Зробив тут собі художню майстерню серед галасу і квітів.
- Ти знаєш, - говорив він до своєї колеги-художниці, - Я хотів йому запропонувати чорної як смоли кави, тоді як він відповів, що їсть і п’є усе тільки біле. Біле як сніг.. Білки яєць, цукор, подрібнені кістки, жир мертвих тварин, телятину, сіль, кокосові горіхи, курятину, приготовлену в білій воді, заплісняві фрукти, рис, світлі тістечка з білим кремом, сир (білі сорти), салат з бавовни і деякі види риб (без їхньої шкіри).
- Якийсь дивак.
- Так.. Він спить зверху на роялі у своїй квартирі, заставленій розкритими парасолями і газетами, в яку нікого не пускає..
- Може він чарівник якийсь.. Чаклує, молиться.. Та не Богу. Шукає якогось натхненника для своєї музики.
- Тому що не прибирає у себе в хаті?
Пройшли вже повз й так і не дочули наступних відповідей і запитань.
Віддалену розмову глушив звук вуличного фортепіано:
Ut1, la, di1, ti, ri1, sol, ré1, ut1, ri1, se, di1, fa, ti, se, ri1, de1, fa1, fa1, fa1…
- Порожня і безнадійна мелодія, як і усе дев’ятнадцяте століття, - сказав худорлявий художник з неохайною борідкою та незачесаним волоссям попелястого кольору.
- Скоріше як кінець того беззмістовного століття, - додав інший, що стояв поруч.
Минули узвіз.
- Хочу пити.
- Зайдемо в кав’ярню.
За рогом була елегантна двохповерхова кав’ярня. Торгувала теплом і затишком і сама була тепла й домашня.
У цій затишній кав’ярні на стінах висіли картинки різних міст і місць. Просто над головою у Ангела висіло зображення якогось старовинного шпилястого замку. Одна висока вежа із чотирьома ярусами вікон височіла над фортецею, справа від неї був, здається, палац для вельмож, над могутніми стінами нависав лише його чорний дах.
На передньому плані під скелями на пагорбі лежала пара долілиць, один навпроти одного, любо навзаєм усміхаючись. Поруч стояв кошичок з наїдками для пікніку. Але, здається, парі було не до нього.
Під низом був напис: "Хтозна, може ми піддалися цій хвилинній слабкості, тому що ще не снідали?".
Взяли собі гарячого шоколаду. Той одночасно тамує голод, його можна пити, а ще він наповняє душу теплом і спокоєм.
Фраза була наче вирвана з роману Франца Кафки. Шоколад стікав губами на підборідок. "Занадто рідкий..", - подумав.
- Про що ти мрієш?
- Я, здається, я ні про що не мрію.
- Але кожна людина мусить про щось мріяти. Адже так?
- Не знаю, мабуть. Хіба що про те, що зовсім нецікаве. Чомусь більшість тих, кого я зустрічала, живуть чужими мріями, вкладеними їм з реклам і промоційних кампаній.
- Чому ж? Я завжди мріяв про одвічне кохання.
Одвічне кохання. Хіба буває щось на цьому світі одвічне?
- Хіба буває щось на цьому світі одвічне?..
- Буває. Повір. Одвічне кохання… Буває!
Замріяно дивився у небо за шибкою.
- Ти більше не голодний?
Шоколад стікав нижче рота на контур губ, а звідти тонкою солодкою цівкою у ямочку перед підборіддям. Сніжно-білий колір змішувався із брунатно-чорним.
- Хтось просинається щодня у іншому місті в дорогому готелі, тому що щодня живе, а не кисне, розвивається, а не є просто заручником свого життя.. А я… - і розвела руками.
Стало шкода дівчини. Що сказати на таке її картання? На те, що переживає, ніби марнує даремно молодість і не може своїм життям до себе дорівнятися?
- Хочеш, я скажу, що насправді все добре?
- Скажи.
- Все добре.
- Не картай себе. За що би ти не хотіла себе картати.
Здається, розмова вичерпала себе, а запашний слід від шоколаду в горнятках простиг.
Виходили з кав’ярні, минали квартали. Хаотичне нагромадження епох і людських доль. Діти перебігали трамвайні колії, коли раптом запитався її:
- Ти б не хотіла кави?
- Кави!? Я б залюбки.
Хіба є сенс проходжати містом і не купити кави? Для чого ця спадщина століть, вбережене від війн, руйнувань та знесень, як не для створення атмосфери старовинного містечка, вулиці якого заморочені кав’ярнями і цукернями. Щоби кожен міг відчути себе в теплі, ситості й комфорті, по-своєму любленим, хоч і за гроші.
- Купимо лате?
- Гарна ідея.
Бариста подав паперові стаканчики із написом: “Caution! I’m hot”. Він усміхнувся і чемно проказав: “Гарного вечора!”
Якби не кава, не мав би почуття ситості. Кава увінчала вечір теплотою своєї не безкорисливої любові. За всю свою ласку вона краде у нас здоров’я і наші цілі білі зуби, трощить їх на осколки.. Але любов її безмежна й ласкава.
- Мені вже пора, Ангеле. Хтозна, може колись це ще повториться?
- Я би дуже цього хотіла, Дмитрику.
Дівчина, що раптом винирнула десь у метро, наситила голодного, утамувала жагу і дарувала надію на наступну зустріч, може вона й справді колись ще зустрінеться. Визирне з-за натовпу й скаже:
“Привіт! А пам’ятаєш?”
На прощання обнялися. Був ситим і теплим, міг ділитися своїм теплом з усіма довкола. Хотів віддати якомога більше його Ангелу.
По довгому прощанню вона пішла, ні разу не обернувшись. Дивився, поки голову сховав підземний перехід і сам рушив. Пора додому.
Сонце сідало на ліс, легенько і ніжно торкалося колючих сосон, а ті пускали його в свої обійми і ковтали - усеньке цілком і повністю..
