Коли відтріпотіли прапори й відзвучали салюти на похоронах Овсія та його сина, коли Галю непритомну завезли в лікарню, від тої розпуки злягла й Михайлова Алла.
– Так наплакалася та натужилася, – жалілася, – що голова болить, звестися не можу.
Але під обід усе ж заходилася зводитися з постелі.
– Полежи, – казав. – Ніде та господарка не дінеться.
– Ото, – не погоджувалася, – їсти й досі не варено. Куди лежати?
– Сальця з помідорчиком схрумаю та й наїмся, – жалів дружину. – Полежи.
– Ні, – вставала-таки, – піду заріжу курочку та зварю бульйончику. Самій хочеться.
– Та годі тобі потерпати, – глянув лагідно. – Я піду шльопну курочку сам. Полежи.
– Ти?! – аж брови здійнялися в дружини.
Не став розповідати, що вже людину вбив, що йому нещасне куряче життя, пішов надвір. Надибав сокиру, курочку зловив зозулясту, поклав голову тої на колоду, взяв до рук інструмент, що на даний час перетворювавсь у знаряддя вбивства.
– Ну, за бульйон, – здійняв сокиру вгору.
Курочка пручалась – і не тому, що передчувала смерть, просто їй зайнята нею поза видавалася не зовсім зручною з точки зору приналежності курячого роду до азів закону про земну гравітацію.
Михайло Кирилович глянув на птаху, аби точно влучити сокирою в ціль – і опустив руку.
Не зміг. Не зміг відділити курячу голову від тіла, не зміг посиротити направлене на нього пташине око самотою смерті. Пожалів.
Відкинув сокиру вбік, підкинув птаху вгору.
Знав, що не злетить, знав, що впаде на землю, але в коротку мить курячого польоту встиг крикнути:
– Лети! Живи! Бо ти нічого не винна. А невинних не вбивають!
Потім ще думав, що ж сказати Аллі. Врешті нічого не придумав, знав, що Алла не подивує його нерішучості до чиєїсь смерті. Тим паче, вона ж нічогісінько не знає, та й не знатиме ніколи про снайпершу.
– Людину вбити легше, ніж курку, – врешті зродив думку. – Бо людина завжди щось чи комусь винна, а птаха – ні.
Не дуже й повірив тій щойно зродженій ідеї. Але чому він мався в щось вірити, коли те щось трапилося в його житті.
– Багато чого в житті пройшов, – бубонів сам до себе по дорозі до хати, – й кров, і труп напіврозкладений у руках, і вбивство ворога. А курячого порогу так і не переступив. Не переступив.
І так радісно зробилося на серці, немов живим побачив Бога, і той йому підморгнув. По-доброму так, щиро підморгнув. Як свій до свого. Як колега до колеги. Бо курячий поріг є, певно, і в Бога. Інакше він давно звів би з землі таку пошесть, як людство. Але ми ж іще живемо.
І подумалося Михайлу Кириловичу Поживанюку, що людство живе й завдяки йому, завдяки його курячому порогу, якого він ніколи не здатен переступити. Бо не звір же він, їй-богу, людина. Слабка щодо чиєїсь смерті людина. І тим, певно, й людина.
Скрипнули хатні двері.
– Що, приніс м'ясо до бульйону? – вчулись Аллині слова.
Відповіді не прослідувало.
– Господи, Михайле, що ти за чоловік? – чулося й далі Аллине.
А він мовчав.
Соромився, певно, що не геть справжній чоловік.
А може, гордився.
Хто його знає, коли двері причинені, а перед ними поріг.
Біля якого так смачно греблася зозуляста курка в пошуках заповітного свого черв’яка.
