Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89370

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Укрфентезі

Історія Апокаліпсису Середина дороги

© Богдан Горгота, 06-08-2018
2005 рік.

   Степан втупився у вікно і приречено слухав батька.
̶  Ти не ображайся на мене, сину. Я погарячкував і все так трапилось через те, що я не зумів стримати свої емоції. А ти вже великий, школу закінчив… Я хочу сказати тобі щось важливе. Вже давно повинен був сказати… – батько гикнув і Степан зморщився від перегару. – Ти зрозумій мене сину…
̶  Я зрозумів. Батьку. Я зрозумів, що ніколи в житті не доторкнуся до склянки з алкоголем, – Степан посунувся від столу і хотів було встати, але батько жестом зупинив його.
̶  Це правильно… Правильно, синок. Хоча… Якщо не п’єш, то всі дивляться на тебе, як на хворого, не сповна розуму. Повір, я також колись не пив горілки. Ну нічого, крім кави… Там у нас було багато кави, хоч і час був такий, що нічого і ніде не було, а в нас було все, чого забажаєш… Таке… Але пиячили добряче, бо так було заведено, така традиція. А я був білою вороною, бо не пиячив. Ну не зовсім… Але… – батько знову гикнув і похилився над столом, обхопивши голову руками. – Господи… Господи… Мені зле, сину…
̶  Та зрозуміло… Мабуть цілу ніч пиячили? – нерішуче проговорив Степан.
̶  Твоя правда, сину… І від пиятики зле, але… – спробував випростатися, та зміг тільки ледь відірвати голову від рук. – Аби ж то тільки одна пиятика мучила. Все моє життя пішло шкереберть. Я спробую пояснити…
   В цю мить двері в літню кухню відчинились і на порозі стала причепурена мати. Вона сяяла спокоєм і впевненістю. І Степан ожив, побачивши її.
̶  Я до міста. Гляну, що там з Володькою і зайду в магазин. В тебе ж, сину, скоро день народження. Дмитрика я відвела до мами, а ти приглянь за худобою і за ним, – кивнула на батька, який також спробував повернутися до дружини, та ледь не впав і тому тільки кволо махнув рукою.
̶  Я відвезу тебе мотоциклом до траси, – підхопився Степан і швидко пішов до матері, і навіть не оглянувся на батька, який вже безсило розплився на столі.
̶  Будь дома, – тихо сказала мати, притримавши сина на порозі. – Я зі Слєдзями, вони молочку на базар везуть. А ти слідкуй за оцим, аби біди якої не накоїв.

   Блакитна безодня неба і степ. Безкраї хвилі степу. Він злився з конем в одне могутнє єство, швидке, мов вітер, і летить над часом безмежними хвилями простору, вбираючи в себе його аромат. Аромат. Цей дивний запах степу. Він рвучко зупинив коня. Кінь аж здибився, стрибнув, закружляв невдоволено на місці. А він стурбовано оглянувся навкруг, притримуючи коня. Чогось не вистачає. Крім аромату має бути ще щось, надзвичайно важливе… Мелодія!
   Від містечка, яке тулилося в долині, до нього мчав вершник. Він розмахував картатою хустинкою і кричав: «Украінскій… Украінскій…». Якась незрозуміла мова. Хоча, він розумів її.
   І все обірвалося вмить. Поринуло в темряву, з якої чулися заклопотані голоси. Важкі повіки поволі розповзлись і у свідомості разом із голосами і блідим світлом лікарняної палати намалювались двоє лікарів, які одразу ж замовкли і дружно схилились над Володькою, уважно придивляючись до нього, немов до якоїсь небаченої істоти.
̶  Ну, і що наш юний пацієнт? Виспався? – широке грубо обтесане обличчя
лікаря розпливлося в доброзичливій посмішці. – Ти мене чуєш, юначе?
̶  Чую, – пробурмотів Володька і спробував посміхнутися у відповідь. – Але ще… хочу спати…
̶  Отакої, – лікар випростався і звернувся до колеги: – Хай спить?
̶  Так, – і собі посміхнувся молоденький лікар з текою в руках. – Хай ще поспить.
   Двері в реанімацію тихо прочинились.
̶  Юрію Петровичу, там швидка привезла двох солдатиків з полігону.
   …І знову блакитна безодня неба і безкраїй степ. Тут затишно і безпечно. Тут вільно дихається, на повні груди.

   Вони вдвох ледве дотягнули батька до ліжка і, не роздягаючи, поклали на старезне рядно, яким Степан застелив заяложений матрац. Батько якийсь час ще помугикав, навіть намагався підвестись, відмахуючись від хлопців, та
нарешті впав і одразу ж захропів.
̶  Так, тепер ось цю подушку треба під нього підсунути.
̶  А він не проснеться?
̶  Нє, якщо захропів, то вже до ранку спатиме. Давай, я його підніму, а ти засовуй подушку… Нормально… Все, хай спить, – Степан випростався, зітхнув і розпачливо махнув рукою. – Пішли звідси, бо вчадіємо від перегару.
̶  Але й важерний твій старий, – засміявся Петро, – а такий з виду дідок непоказний. Аби ж ще не пручався… І як ви з матір’ю вправляєтеся з ним?
̶  Він слухає маму. Аби вона не поспішала до міста, то батько сам, як миленький, пішов би в люлю. Ото тільки вдвох подушку підкладаємо, аби спав отак, напівсидячи.
̶  А не впаде на підлогу?
̶  Всяке буває. Тоді ми будимо його і він сам вилазить на ліжко. Ще й дякує. Культурний такий. А вдосвіта, як прочумається, тихенько встане, похмелиться і все швиденько поприбирає за собою. І одяг випере… Все, пішли.
   Вийшли на двір. Здоровезний рудий кіт щойно вмостився під порогом на прогрітій сонцем ряднині і вже було відкинувся, аби солодко подрімати, аж побачив Петра, і вмить чкурнув під навіс до мотоцикла. Величний зозулястий півень провів кота презирливим поглядом, але, про всяк випадок, також боком підступив ближче до курника і покликав за собою курей, дзьобнувши кілька раз якусь бадилинку. Хлопці сіли на лавочку під ясеном, який своєю величезною кроною прикривав половину подвір’я від спекотливого літнього сонця.
̶  А мій старий на сіннику спить. Ото як твій старий запер його, так він там і хропе до сих пір, аж клуня двигтить.
̶  Мій батько заніс твого? – здивувався Степан. – То це він з твоїм напився?
̶  Зараз розкажу, – Петро злодійкувато оглянувся. – Я ж учора Гальку Степчукову сфалував. Те-та-се, у військове училище, кажу, буду поступати. Не хочеш, кажу, стати жінкою генерала? А вона вся розпливлася, кокетнічати почала, ну я й повів її до себе, в літню кухню, тіпа, чаю попить. Чай Галька таки заставила заварити, але  я ж лошадєй не гоню, хай буде чай. Ну ми поки туди-сюди, чаю попили, помуркали, аж чуємо галас за вікном серед ночі. А то мій старий твого і Гальчиного батька на гостину привів. Ми з переляку забилися у запічок і сидимо. Галька тремтить, хлюпати почала, бо в неї батько спалахує, як сірник і швидкий на розправу. Ой, та ти ж знаєш її старого. Отож сидимо ми в запічку, я їй спинку почав чухати, аби вона трохи заспокоїлася, а самого сміх даве, бо наші предки, виявилося, надумали мене із Галькою посватати, як ото в кіно – в тебе син, а в мене дівка, давай вип’ємо. А твій старий за свата. Витягнули вони трилітровий бутель самогону, бутель сала і пішов гужбан. А ми сидимо скарлючені за піччю і не знаємо, що робити. А коли поперек почав нити і ноги затерпли, то я вже й сердитись почав і надумав встати та розігнати те п’яне кодло. Ото тільки Галька стримувала, бо вона й дихнути боялася. Але надовго їх не вистачило, мабуть ще десь до того заправлялись. Подужали тільки пів бутля, трохи поспівали і мій старий з Гальчиним під стіл полізли, а твій хряпнув ще пів склянки за здоров’я молодих і заходився розводити слабаків. Як він нашого кавказця в буду загнав і як мого старого на сінник випер – не знаю. А потім твій старий ще хряпнув пів склянки, забрав Гальчиного старого і вони пішли. Ще й співали дорогою. Капець! Залізний в тебе старий. Дідові вісімдесят, а ще мужиків п’ятдесятирічних запросто на собі тягає і випиває більше за них.
̶  Та да, міцний… Слухай, а що Галька? – запитав Степан, аби перевести розмову в інше русло, але Петро відповісти не встиг.

   Володька прокинувся в одну мить, немов би хтось тумблер увімкнув на пробудження, і солодко потягнувся, аж захрустіло. І розплющив очі.
̶  Тихо-тихо! Не сіпайся! – перед Володькою виринула молоденька сестричка в масці. – Прокинувся? Молодець. Полежи тихенько пару хвилин. Зараз тебе в загальну палату відвезуть.
   Сестричка зникла і Володька повернув голову за нею. Поряд з ним лежав парубок і глухо стогнав. Нараз він вигнувся, з його грудей вирвалось протяжне хрипіння, а затим все його тіло обм’якло, голова похилилася і з рота заструміла темна кров. Володька побачив перед собою юнака з невинним обличчям і сірими безбарвними очима під рудими, аж гарячими, бровами. Погляд юнака на мить ожив, очі розширились від здивування... Але тільки на мить.
̶  Настю, швиденько клич шефа!

̶  …Послухай мене… Не перебивай… Сину, аби я так гарячкував, то тебе не було б на цьому світі. Просто не було б! Ти чуєш мене?.. Отож! Не гарячкуй. Уникай радикальних дій хоча б сьогодні. Спробуй зосередитися на позитиві і не накручуй себе різноманітними історіями, які зараз пруться до твоєї голови. Відкинь усе. Тільки позитив.  Сину, тільки позитив… Так треба, аби потім проаналізувати… Ну було ж у вашому спільному житті щось яскраве, радісне, щасливе для вас обох!.. Такого не може бути! Було, сину, було, бо ви ж кохали одне одного і зустрічалися не один день… Ні, психологічна несумісність рідко, дуже рідко проявляється поміж чоловіком і жінкою. Тут інше… Давай ми ввечері зустрінемось і поговоримо…  Добре, у кав’ярні… Правильно, мамі, з її хворим серцем не варто знати про це… І сестрі… Зауваж, твоя мама і твоя рідна сестра – жінки з їх природним світоглядом максималістів… Ну такими їх Бог зробив! І такими вони повинні бути, аби успішно виконувати покладені на них функції. А ми з тобою чоловіки… Добре, я радий, що ти заспокоївся. До зустрічі, сину, – Юрій Петрович поклав слухавку і важко зітхнув, на грубо виліплене обличчя лікаря лягла тінь смутку, та вже через мить він прояснів і задоволеним поглядом оглянув свій порожній кабінет, зупинившись на вишитому портреті Шевченка, і підморгнув йому. – Отож! Малі діти спати не дають, а великі… Але! Життя продовжується, Григоровичу!
̶  Юрію Петровичу! – двері в кабінет прочинилися без стуку. – Ви дуже потрібні!

     За парканом заскрипів велосипед, а вже за мить крізь хвіртку, разом з велосипедом, протиснулася перелякана Гаврилюкова Танька.
̶  Степане! Швиденько біжи… О, і Петро тут… Хлопчики, швиденько біжіть в кар’єр на полігоні! Там мого тата з трактором засипало. Мама була з ним, вона ледь з переляку не померла. Поки вона прибігла з полігону, поки відсапалась і розповіла… Господи, а тато там лишився! Хлопчики, скоренько! – і Танька заплакала, розмазуючи сльози по дитячих веснянкуватих щічках.
   Петро підхопився одразу ж, а Степан розгублено повертів головою.
̶  Батька якось отак кинути…
̶  А що з ним станеться? Цигани вкрадуть?
̶  Хлопчики, скоренько…
   Степан підхопився і прожогом вскочив у літню кухню. Батько мирно спав, склавши на грудях руки. Степан простелив на підлогу стару ковдру, яка лежала згорнутою на стільчику поряд з ліжком, ще раз прислухався до батькового хропіння, зморщився від неприємних ароматів, що заповнили весь простір літньої кухні, і вибіг. За мить він вже в шоломі викотив мотоцикл і кинув Петрові другий шолом.
̶  Та нащо мені цей горщик? Ми ж лісом поїдемо…
̶  Одягай!
̶  Ото мені цей законник!
̶  Хлопчики, швидше!
̶  Не репетуй! І не стій дубом! Біжи далі вулицею і клич людей!
   Танька кивнула головою і зарюмсана посунулась з велосипедом крізь хвіртку.
̶  А ти знімай мотузку і припасуй городники до мотоцикла.
̶  Та я в руках їх потримаю, що тут їхати…
̶  Петре, ми будемо їхати крізь ліс. Виводь мотоцикла на вулицю і там припасовуй.
   Поки Петро морочився з лопатами, Степан кинувся за хату і випустив з вольєра здоровезного кудлатого пса невідомої породи, який ліниво вийшов на середину двору, почухав за вухом, позіхнув і посунув далі спати до лавочки під ясеном. Півень, який шанобливо застиг на місці, поки пес проходив повз нього, ожив і тихенько та скоренько повів курей за літню кухню. Кіт виглянув з-під навіса, округлив очі і вмить розчинився у просторі і часі.
̶  А не слабий паркан для твого звіра?
̶ Та нормальний, – Степан закрив хвіртку на клямку і підпер її деркачем, це мало означати, що «дома нікого нема». – І Бровко зовсім не агресивний.
̶  Ага! Одні його величезні червоні очі у страх кидають.
̶  А то твій кавказець маленький. Тоже здоровенний пес.
̶  Та здоровенний, – погодився Петро, вмощуючись на сидіння мотоцикла. – Але сподвигло ж мене назвати його Депутатом, ото й вийшло із гарного щеняти хитре та ліниве псисько. Ото тільки перед вічно переляканим Слєдзем може побикувати, а твій батько он махнув ногою на нього і мій звірисько хутко й тихо в буді зник.
̶  Тримайсь!
   І вони помчали вулицею, аж курява піднялася за ними. Вихопилися за село і Петро звівся, розставивши руки: «Ого-го-го!». Степан лиш посміхнувся і додав газу. Злетіли з польової дороги на вузьку звивисту лісову стежку, але швидкості не збавили. Петро притулився до спини Степана.
̶  Ти правий! – прокричав Петро, навіть не намагаючись ухилитися від гілля дерев, які хльоскали хлопців по шоломах. – Я дійсно городників не втримав би.
   Стежка вихопилася на лісову дорогу, а вже нею хлопці вилетіли на величезну галявину і хвацько, з розворотом, зупинилися перед гуртом озброєних «беркутівців», які перегородили дорогу до кар‘єра.
̶  Приїхали, – один з гурту махнув недбало рукою і ступив ближче до хлопців. – Тепер розвертайтесь і тим же темпом назад.
̶  Та нам тут..
̶  Ви по дядька? Його вже витягнули і завезли в лікарню. Все, драпайте. Трактор завтра заберете.
   В цю мить з автомобіля, який стояв неподалік за ліщиною, вийшов чоловік у темному цивільному костюмі з пожмаканою строкатою краваткою і махнув хлопцям рукою.
̶  Одну хвилинку!.. Ви місцеві?
̶  Нє, ми не мєсні.  
̶  Ми на канікулах. У бабусі.
̶  Так… А лопати вам для чого?
̶  Гриби збирати. Але як нє, то й нє.
   Степан придавив газ, мотоцикл ревнув і хлопці зникли в лісових хащах.
̶  От клоуни… – чоловік у цивільному махнув їм услід рукою і вилаявся. – І мотоцикл без номера. Ти хоч обличчя запам’ятав?
̶  Та що там роздивишся за темним склом, – байдуже знизав плечима міліціонер. – Але схоже, що не місцеві, бо селюки в шоломах не їздять.

   Замість колишнього Володьки, кругленького і рум’яного, мов апетитний пиріжок, під лікарняним простирадлом лежав худенький хлопчик із сірим обличчям. Тільки великі чорні очі блищали з дитячою довірою і надією.
̶  Мамо, забери мене звідси.
̶  Обов’язково, моє сонечко. Я не залишу тебе тут, але спочатку маю поговорити з лікарем, – мати ледь стримувала сльози. ̶  Ти полежи під капельницею, я знайду лікаря і поговорю з ним.
̶  Мамо, я вже здоровий, правда здоровий. Я добре почуваюся.
̶  Добре, мій маленький, ти полеж, а я зараз.
   Мати вихопилася в коридор, притулилася плечем до стіни і вже не стримувала сліз.
̶  Отакої! Вірунчик, що сталося? – Юрій Петрович обняв за плечі ридаючу жінку
і заглянув в її очі. ̶  Ти від Володьки? То дарма плачеш. Він сильний хлопчик і хворобу подужав без ускладнень.
̶  Господи… Та він же на себе не схожий…
̶̶  Скажеш таке. Пішли, сестричко, до мене в кабінет і там поговоримо.

   Вони зупинились посеред лісу.
̶  Що це було?
̶  А я звідки знаю, – Степан зняв шолом і оглянувся.
̶  «Металістів» ловлять? Не схоже. За ними звичайнісінькі менти без зброї бігають. А тут – «беркутня» з автоматами!
̶  Слухай, ось ця стежина веде до того місця, де ми минулої осені знайшли Володьку. Пам’ятаєш?
̶  Чом ні, я ж з вами тоді по лісі лазив… Стоп! Ти думаєш, що ця клоунада якимось чином пов’язана з Володькою?.. Правильно, ми його вчора там же, перед кар’єром знайшли… Слухай! А вчора ж вонізм страшний був, а сьогодні? А сьогодні я нічого не внюхав. А ти?
̶  Отож. Слухай, може спробуємо підібратися зі сторони ракетних шахт? Я там одну місцинку знаю, з якої можна все роздивитись.
̶  Не можно, а нужно! Поїхали, бо мене розірве від цікавості.
   Степан заглушив двигун і прислухався.
̶  Не поїхали, а пішли. Моцик тут залишимо.
   Петро зістрибнув із сідла, допоміг засунути мотоцикл в багна і вони побігли стежкою вглиб лісу. Зупинялись, присідали, прислухались, придивлялись перед собою і бігли далі, тихо, мов привиди. Нарешті стали в дубині. Оглянувшись, Степан жестом показав на лісового гіганта і вони швидко видерлися на нього. Піднявшись над кронами дерев, вони зупинилися, аби відсапатись.
   Звідси можна було роздивитися полігон з ветхими будиночками, немов би то було забуте часом і людьми колгоспне село, але навіть зблизька ніхто не розгледів би поміж цих будиночків добре замасковані ракетні шахти. Ближче до лісу стояли казарми, в яких жили солдати, які мали б охороняти полігон від шукачів дармового металобрухту. І охороняли, але після обіду солдати зазвичай ховалися в холодок подрімати. Сьогодні ж і казарми, і полігон вирували небуденним життям.
̶  Капець… Шо діється, шо діється… Там одних генералів на роту, а той дві буде. Аж очі сліпить від зірок, – коментував Петро, вдивляючись у жвавий рух поміж казармами. – Я хочу бути генералом. Одразу ж після училища. І що б отак переді мною кілками стояли. А я жарю, а я жарю…
̶  «Беркутні» не видно?
̶  Ні, «беркутні»  не видно ні поміж казармами, ні на полігоні... Он вони, ближче до кар’єра, оточили  щось там і заглядають… Слухай! Так це ж вхід у підземелля!.. Треба піднятися трохи вище.
̶  Тихо.
   Хлопці завмерли. Внизу, стежкою через дубину, ішов гурт озброєних солдат у камуфляжах. Під величезним дубом солдати зупинились.

   Юрій Петрович сьорбнув паруючого чаю і смачно поплямкав.
̶  Отож, Вірунчик, з нашим хлопчиком все нормально. Криза минула без видимих ускладнень, ще день-другий полежить в палаті інтенсивної терапії і до дому. Пий чай, ти такого в найдорожчому супермаркеті не купиш, це справжній цейлонський високогірний чай. Насолоджуйся ароматом і смаком божественного напою.
̶  Боже, я як побачила його висохлого, з сірим обличчям, з темними мішками під очима, то в мене ледь серце не обірвалося, – Віра машинально відпила ковток чаю. – Я ледь свідомість від жалю не втратила… Юрчику, невже оце ті бліді поганки таке з людиною роблять? І як він їх наївся? І чому він їх їв?
̶  Як і чому, то він вже потім нам розкаже, бо зараз він дуже наляканий і в голові в нього цілковитий кавардак. Отаке… Що там наш Терентійович, попиває горілочку?
̶  Ой, – відмахнулася рукою Віра, але більш нічого не встигла сказати, бо в цю мить задзвонив телефон і Юрій Петрович, глянувши не екран, стурбовано притулив слухавку до вуха.
̶  Слухаю… Правда?.. Мамо, ти впевнена, чи це тобі так хочеться?.. Та які хіхоньки… Мамо, постривай, просто твій збуджений голос, твоя інтонація… Винен! Виправлюсь! Скоро будемо. Я і Віра… Вона в мене, – і з сумом подивився на сестру. – Терентійович помер… Господи, а я за годину маю зустрітися з сином...

   Щойно вони в’їхали на вулицю села, як мотоцикл заглох.
̶  Далі доведеться пішки. Бензин на нулю, – Степан зняв шолом і почепив його на руль.
̶  Я допоможу.
  Якийсь час ішли мовчки.
̶  Схоже, ти вже передумав поступати у військове училище.
̶  Ага, – буркнув Петро. – Якраз. Я вже не просто хочу, мене вже жага мучить за офіцерськими погонами. Я вже просто бачу, як напрягаю цю алкашню, як я їх муштрую, як роблю з цього планктона справжніх воїнів… Це важко уявити, якщо не бачити на власні очі, як зграя придурків зі зброєю вижерла бутель самогону і ледь не перестріляла одне одного. Капець. Та вони в мене все життя трезвлєнніками будуть!
̶  «Опускайся знову і знову, аж поки ягнята не стануть левами».
̶  Як ти сказав? – Петро аж зупинився.
̶  Це не я сказав, це було вирізано на мечі Романа Мстиславовича, батька Данила Галицького, – Степан перехопив у Петра руль і повів мотоцикл вулицею далі.
̶  «…аж поки ягнята не стануть левами»? – Петро догнав друга. – Слухай, здається я розумію…
   Але закінчити своєї думки Петро не встиг, бо їх догнав позашляховик, затормозив, піднявши хмару куряви, і з розчинених дверей вихопилася бліда і заплакана мати Степана.
̶  Синочку, де ж ти був? Батько помер!
алено автором твору

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Богдан Горгота, 07-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-08-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 06-08-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© did Ban, 06-08-2018

[ Без назви ]

© Богдан Горгота, 06-08-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5184020996094 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …