Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45582
Рецензій: 89207

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Ручка

© ВЛАДИСЛАВА, 06-07-2018
Перед тим як телефонувати  до поліції, вона повідчиняла всі вікна. Денис  був проти.
– Це має допомогти, – тоном, який не сприймав заперечення, повторила тітка. – Зло…
Хлопець сердито захитав головою. Не було часу на суперечки. Але зовсім не хотілося знову слухати тітчині байки про зло, яке причаїлося десь поблизу,  є невидимим господарем їхнього міста.
Дивна вона людина. Щойно повернувшись зі столиці,  одразу вимила підлогу в їхньому домі водою із сіллю, порозкладала по кутках сухе зілля. Запалила ароматичні свічки, від яких тхнуло пересмаженим кулішем. А поблизу дзеркал поставила маленькі паперові образки. Батько Дениса був надто слабким, аби протестувати проти подібного господарювання, а хлопець не мав бажання наражатися на скандал.
Коли ж до будинку  заходив сторонній, Марина одразу підмітала за гостями долівку. А світло в домі дозволяла вмикати лише після того, як в усіх вікнах були закриті фіранки.
Її дивацтва дратували. Денис би нізащо не запросив тітку, якби його батькові раптом не стало так кепсько, якби за ним не потрібно було доглядати. Той попросив викликати сестру. А Марина, кілька днів не відповідаючи на електронного листа, врешті погодилась приїхати.
– Немає ніякого зла. Просто діти бавляться. Сьогодні ж Геловін, – відказав Андрій, все ще не в змозі контролювати власний голос. Він одразу пригадав велику тріщину в шибці у своїй спальні, купку сухої землі на підвіконні, грізний свист вітру. – Коли я упіймаю тих негідників…
– Тц! – Марина приклала палець до вуст, наказуючи йому замовкнути. – Чуєш?
Він вкотре хотів відмахнутися від тітчиних слів, але справді почув… Шаркаючий звук, який долинав з-під підлоги. Шум, якого не повинно, не могло там бути. Після того, як в садку проклали нові каналізаційні труби, батько засипав порожнину під підлогою землею. Звичайно, земля могла просісти, але хіба настільки, щоб там пролізла миша. Тільки навряд чи ті звуки видавала тварина…
– Що за…? – вилаявся Денис.
Вони ще не увімкнули у великій кімнаті світло. Силует тітки освітлював вуличний ліхтар, з тих нових яскравих, які нещодавно почали встановлювати в їхньому місті. Щойно зірвавшись з ліжка, Марина була в піжамі і вилинялому халаті, з розплетеною косою і припухлим від сну обличчям. Мружачись, вона дивилася на стелю, на яку тепер перемістився незрозумілий звук. Він швидко видозмінювався. Тепер це було щось середнє між цокотом жіночих підборів і підков коней. Звук якось одразу розлізся  стелею, набираючи  гучності, змушуючи хитатися об’ємне кришталеве люстро – незмінну гордість батька.
– Землетрус! Треба тікати, –  Денис смикнув Марину за руку. – Я розбуджу тата.  
Він подався вперед, але хлопця спинила абсолютна тиша, яка за мить змінилася сердитим гупанням у стіни. Незрозумілий глухий звук, про який безпомилково можна було сказати лише одне: він йшов не зовні, а із середини.
Марина нервово похитала головою, намацала долонею на шиї ладанку. Жінка так не хотіла сюди їхати. В цьому місті завжди було неспокійно. І причина не лише у прикрашених  свічками гарбузах. День всіх святих не викликав зло. Воно завжди тут жило. Але цієї ночі, відчуваючи безкарність, особливо нахабніло.
Повернувшись додому, Марина вкотре переконалася, що вчинила правильно, придбавши багато років тому квиток в один бік. За цей час майже нічого не змінилося. Дерева в садку поперепліталися кронами кольору іржі, а листя дикого винограду, який застелив собою дах альтанки, набуло хижого червоного відтінку. Драбину, якою раніше лазили на горище, перенесли на земляний льох. Здавалося, що тепер вона веде в небо. Навколо будинку простягався ліс, але в ньому ніколи не цвірінькали птахи. А вода в озері, яке межувало із сусідським городом, зробилася темно-зеленою. Тепер вже не виникало жодних сумнівів у тому, що це болото.
Марина завжди ненавиділа ту величезну яму з водою, яку батько гордо називав озером. Вдень від нього йшов запах ряски та інших болотяних рослин, але вранці, ще до сходу сонця, коли дівчина  вигулювати пса, від води в ньому тхнуло кров’ю. Насичений, нудотний запах. Аромат гниття.
Про їхнє місто говорили багато різного. Марині не потрібно було слухати ті плітки. Вона бачила дивні речі на власні очі. Якось серед ночі на стіні над її ліжком з’явилася велика світла пляма незрозумілого походження. Надворі вже повимикали ліхтарі, а місяць на той час  сховався за набубнявілими дощами осінніми хмарами. Вона не знає, навіщо торкнулася  велетенського сонячного зайчика, але доскону не забуде тієї пригоди. Дівчина відчула пекучий біль, ніби щойно поклала руку на розпечену пательню. На її долоні виступили пухирі, які довго не бажали гоїтися.
А в її шкільної подружки Ліди у садку за одну ніч побіліли всі троянди. Зробилися твердими і крихкими. Наче хтось облив їх рідким азотом. Або заморозив. Інша з дівчат, Світлана, напередодні Геловіну розмовляла біля гойдалки з незнайомою дівчинкою, яка раптом знавісніла і  подерла їй нігтями обличчя, після чого перетворилася на купку мокрого жовтого листя.
Але найстрашніший випадок стався з дядьком Тимофієм, який жив поблизу покинутого млина. В ніч на 30 жовтня його знайшли у власному домі. Господар сидів на кріслі-гойдалці біля печі, вкутавши ноги шерстяним пледом. У дядька не було голови. Замість неї хтось прилаштував туди велетенського гарбуза з вирізаною на ньому хижою посмішкою. В середині гарбуза ще не встигла згаснути свічка.
Голову Тимофія не відшукали. Як і вбивцю. Слідство не мало жодного підозрюваного. Але відтоді ніхто з мешканців міста не виходив з будинку без хрестика або ладанки. Знайшлися активісти, які вимагали заборонити святкувати Геловін. Їх багато хто підтримав, проте місцева влада не дала офіційної заборони, бо свято не було внесено до реєстру державних свят.
На пам’яті Марини у них більше не траплялося гучних трагедій. Але жінка не сумнівалася, що відбувалося ще багато з того, про що ніхто не розповідав. Що переказувалось по секрету лише найближчим і трималося у великій таємниці.
А тепер вона дивилася на спітніле скло і мружилась від механічного стогону заіржавілих деталей старого годинника. Навіть час в цьому місті спливав надто повільно. Наче слугував виміром чогось надреального, не зовсім приємного.
Протягом кількох хвилин нічого не відбувалося. Але Марина не надто довіряла  оманливій тиші. Тому й заборонила племінникові відмикати двері. Той не послухав, клацнув  подвійним замком. Зробив кілька кроків і, підслизнувшись, ледь не впав. Підсвітивши собі під ноги кишеньковим ліхтариком, помітив на ґанку розбитий гнилий гарбуз.
– Покидьки! – вилаявся він, повертаючись до будинку. – Не буду я нікого жаліти. Зараз викличу поліцію. Вони…
Денис не договорив. Зупинивши погляд на стіні у вітальні, хлопець знову вилаявся. Хоча цього разу за язик його смикнула вже не злість, а страх. Стіна ворушилася. Тобто не сама  цегляна основа. Ні, ті рухи відбувалися ближче до поверхні, під шпалерами. Блакитний папір то тут, то там випинався, рипів, погрожуючи випустити назовні те, що віддалено нагадувало формою людські долоні.
Прослідкувавши за поглядом племінника, Марина скрикнула. Вхопила до рук важку залізну коцюбу…  

Аркадій Семенович повільно човгав темним коридором. Останні десять років лікар ненавидів спокійні нічні чергування. Коли не було нових пацієнтів і він просто сидів у своєму кабінеті, тривалий час не змінюючи позу, починав навісніти хронічний радикуліт. Що він тільки не робив, як не шаманив, з цього не було жодної користі. Спина і біль стали синонімами, одвічними супутниками, провокатором поганого настрою.
Віддихавшись перед дверима останньої в коридорі палати, лікар зазирнув у середину. В травматології сьогодні знаходився лише один пацієнт. Іншого ще зранку виписали у кращі світи.
Опинившись у палаті, Аркадій Семенович увімкнув нічник, підійшов до накритого теплою ковдрою ліжка. З-під ковдри визирала біла тканина. Бинти. Час від часу вони  ворушилися, стогнали.
– Денисе, – тихенько покликав лікар. Специфіка маленьких містечок – ти знаєш не лише ім’я кожного зі своїх пацієнтів, їхні біографії, але й чутки про кожного з них. Часто непідтверджені, проте майже завжди правдиві. – Не спиш?
Тіло під ковдрою випросталося, спробувало сісти, але спромоглося лише на кілька невиразних зойків.  
– Не рухайся. Тобі це зараз шкідливо.
– Що зі мною?
– Не пам’ятаєш? – хитро примружився лікар.
– Хіба б питав? – огризнувся Денис. І наступної миті втратив свій запал. Його тіло нестерпно гуло. Здавалося, в організмі юнака не залишилось жодної клітини, яка б не вібрувала, перегукуючись з іншими болем.
–  Тебе побили, – нарешті відповів лікар. – Гм…ти сам себе побив.
– Я себе побив? – перепитав він. – Жартуєте?
– Жартівник у нас ти. Відмолотив себе коцюбою. Не уявляю, чого ти там напився. Чи  наковтався. Певно, аналіз твоєї крові розповість нам багато цікавого.
– Я вам що, псих? Цього не може бути…
– Може. Характер пошкоджень говорить про те, що ти сам позбиткувався зі свого тіла.  А ще свідки…
Денис захитав перев’язаною головою. Тихенько заскімлив.
– Це якась помилка. Я… Я прокинувся, бо хтось розбив мені вікно. Знадвору долинали дивні звуки. Зі мною ще була тітка Марина. Вона…
– Марина привезла тебе до лікарні. А потім повернулася до столиці. В неї там виникли  термінові справи.
– Вона поїхала? – вражено перепитав Денис. – А хто з батьком?
– Не хвилюйся. За ним доглядають сусіди. Зараз головне – щоб ти швидко став на ноги.
Аркадій Семенович заледве зміг заспокоїти пацієнта, який поривався бігти додому, запевняючи, що не міг себе побити. Вимагаючи, аби його негайно виписали. Лікар пообіцяв, що виконає всі його бажання. Але пізніше. Ця фраза завжди діяла на хворих магічним чином. Бо не заперечувала їхніх вимог, а просто їх відстрочувала.
Пройшовши коридором кілька кроків, лікар зупинився. Зойкнув. Було таке відчуття, наче в спину йому знову увігнали загостреного кілка.  
Так-сяк доплентався до підвіконня. Тепер головне – кілька хвилин не рухатися. Найчастіше, коли скорочувались лише верхні сідалишні м’язи, біль минав сам собою.
На давно не фарбованому підвіконні – звичний натюрморт з недопалків і соняшникового лушпиння. Його завбачливо згребли на купку і накрили аркушем, погрейзяним дитячими малюнками. Пильніше до них придивившись, Аркадій Борисович застогнав вже не від болю. Посеред кімнати із кривими стінами стояв чоловік. В руках він тримав палицю, якою замахувався собі в голову. А стіни навколо нього були поквецяні плямами. Наче хтось обмацав їх брудними долонями.
Лікар ухопив малюнок, розсипаючи підлогою залишені невихованими пацієнтами скарби. Не надто переймаючись тим, що думає про квапливий рух його спина, поспішив до ліфту.
Як він і припускав, Степан сидів у буфеті. У зім’ятому, засмальцяному білому халаті. Напівсонний вираз його обличчя зовсім не налаштовував на серйозну розмову.
Борис Семенович скривився. Степан був його небожем. Він по блату влаштував хлопця на роботу санітаром. Але якби міг, з радістю відрубав би цю гілку родинного дерева.
– Ти ж сказав, що її викинув, – не вітаючись, гримнув він.
– Кого? – позіхнув той.
– Ти знаєш…
– А… Викинув… Ще вчора. Ви чого?
– Того, – лікар виклав перед ним зіжмаканий малюнок. – Дивись.
Степан перевів погляд на аркуш, але не став брати його до рук.
– Він теж намальований червоною пастою. І що? Хіба мало в світі паст такого кольору? Це не значить, що…
– Я маю пацієнта, який сам себе віддубасив. Кочергою. Все як тут, на малюнку. А типа, якого ти вчора намалював у петлі, кілька годин тому накрили простирадлом.
Степан помітно знітився, втягнув голову в плечі.
– Та я ж… Я не його малював. Просто каракулі…
– Де ручка?
– Я її викинув. На вулицю. Присягаюся…

«Хай би сам сюди ліз, як такий мудрий, – порпаючись в мокрій жовтій траві, нещодавно присипаній першим снігом і попелом з труби лікарняної котельні, бурмотів собі під ніс Степан. – Старий геть схибнувся. Меле, що зло в нашому місті хаотичне. Що на Гелоуїн воно активізується, приймаючи найнеймовірніші подоби. Що маленька задрипана ручка могла наробити великої шкоди».
Вчора був не надто вдалий вечір. Степан завжди ненавидів нічні чергування. В їхній роботі ніколи не бувало золотої середини. Жителі містечка чомусь хворіли циклічно. В лікарні панувало або цілковите затишшя¸ або санітари не встигали їздити по викликах і розбиратися в абсолютно різних симптомах болячок. Неможливість передбачити, яка саме з так званих фаз чекатиме на нього наступного чергування, змушувала Степана щоразу взувати на роботу розношені кросівки-скороходи.
Близько півночі, нудьгуючи у спокійну зміну, санітар вибіг до цілодобового ларька за цигарками. Неподалік, на перехресті, стояло світло-жовте авто із забризканими багном  вікнами. Подумки обізвавши водія ледарем, Степан заходився діставати із кишені дрібні купюри.  
Коли він повертався з добовим запасом цигарок, автівка, від’їжджаючи, бризнула на нього водою з калабані. Вилаявшись, Степан нахилився, аби обтерти від багна брюки. І ледь не наступив на кулькову ручку. Звичайнісінька, дешева, зроблена з прозорого пластмасу.  Він підняв ручку лише тому, що списав пасту в своїй ще минулого чергування, а купити нову полінувався.
Але ручка не підійшла. Вона писала червоним. Довелося позичати пасту в асистента травматолога. Та, знайдена, просто валялася в нього на столі. Аби не заснути, він час від часу виводив нею в блокноті різні каляки та калячки. В кабінеті під столом ще з серпня стояла  заначка для екстрених випадків та різних непередбачуваних ситуацій. Перехиливши чарку, Степан почав думати про козла із сусідської квартири, який нещодавно відбив у нього дівчину. А той ще прикидався другом, запевняв, що не любить білявок. Пригадуючи його обличчя, санітар намалював чоловічка із петлею на шиї. А за кілька годин по тому сусіда привезли до реанімації…  

– І хай я тільки почую від вас хоч один звук, – обличчя медсестри Галини набуло грізного виразу.
Двоє її нащадків, хлопчаки майже одного зросту, але різного кольору волосся, синхронно кивнули і заходилися збирати розсипані підлогою олівці.
Жінка закинула до кишені ключі, підхопила аптечку і вийшла до коридору, щільно прикривши за собою двері сестринської. Вечірні чергування вкрай її виснажили. Вона мала на руках двох дітей, яких не було з ким залишити. Малі мали батька лише на папері, а формальні дідусь та бабуся, коли Галина зверталася до них по допомогу, заводили звичну приказку: «От я в твоєму віці…»
Постоявши кілька хвилин в коридорі, Галина безшумно відчинила двері, зазирнула до середини. Малюють. Може, матимуть заняття і не бешкетуватимуть.  
Коли за дверима вже не чулися материні кроки, білявий хлопчик спробував відібрати у брата аркуш, за що отримав гарного стусана. Та білявого це не зупинило. Чорнявий потягся за лінійкою…
Врешті, обмінявшись кількома стусанами, вони поділили папір навпіл. Декілька хвилин діти спокійно малювали, аж доки війна не почалася через червоний олівець. Не зумівши відбити його у чорнявого, білявий витяг з кишені прозору ручку з погризеним ковпачком.
– Бачиш, що у мене є? – гукнув він, перекривляючи брата.
Той помахав у нього перед носом відвойованим олівцем, продемонструвавши зеленого від щойно з’їденої пригоршні маршмелоу язика. Після чого брати вгамувалися. Чорнявий намалював на своєму клаптику м’язистого мухомора, білявий – чоловічка з надто широкою посмішкою. Його руки були заховані за спиною. Чи то паста почала розмазуватись, чи хлопчик так задумав, але із губ чоловічка стікала слина, або кров.  

Денис прокинувся від нестерпної нудоти. Спустивши ноги з ліжка, застогнав від болю. Навколо панувала абсолютна тиша. У вікно навипередки світили вуличний ліхтар і повня, заливаючи палату блакитно-рожевим сяйвом. Якоїсь миті їхні промені зійшлися, з’єдналися в одній точці, на настінному дзеркалі, малюючи там обриси палаючого гарбуза.
Денис здригнувся. Допомагаючи собі руками щоб підвестися, він намацав під ковдрою щось тверде. На превеликий подив, витяг звідти складний кишеньковий ніж. Для чогось натис на запобіжник, звільняючи лезо.
За дверима почулися неспішні шаркаючі  кроки. За мить вони зі скрипом розійшлися. До палати зазирнув лікар. Він щось запитав, але Денис, у якого сильно гуло в голові, не розчув його слів. Хлопець автоматично кивнув,  ховаючи руку з ножем за спиною…



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Не зрозумів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 16-07-2018

Страх і захоплення.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідія Нестеренко-Ланько, 13-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 10-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 09-07-2018

цілком пристойно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 08-07-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 08-07-2018

От чому?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 06-07-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97487807273865 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …