Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2513
Творів: 45327
Рецензій: 88708

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Яна ч.1

© Михайло Нечитайло, 05-06-2018
Його кохання виникло з образи. А чи загартувалося в ній.
Він, як сам казав, «зачучверілий у чорноті шахтар», який, крім забою та гарної випивки опісля, напевно, й знати нічого не хотів, вона ж – степовичка, розкішна, чорнява, намиста хоч і не носила, але, здавалося, воно потайки завжди покоїлося на її загорілій шиї, суща українка по крові й по роду.
Тоді про те українство якщо хто й заїкався, то хіба пишучи адресу на конверті, а вона – ні, вона стала на комсомольських зборах, де від неї хотіли почути, буцім з радянського народу корені тягне, стала й мовила строго та так, що всі повірили:
– Я – українка!
Комсомол тої ж миті від неї сахнувся, як роззява від кип’ятку, сахнувся й назавжди викреслив її ймення зі своїх чересел. А без комсомолії не мали її взяти й до праці при шахтоуправлінні.
Малася вертатися в село до овець, де заплела колись у довічну вовну все життя її мати.
А не хотіла.
Вівці недалеко від терикону вигризали останки ще не засипаної відвалом травиці, котру підпилі шахтарі з гонором намагалися в тих овець видерти задля «поляни». Вже й ряднину постелили, й пляшчину, та й не одну, покотом поряд клали, як дівчина виросла, ніби розкішна тополя серед голого степу.
– А це що за халазія отута притуляється? – нависла над товариством.
– Маємо право, – робітничим азартом хотіло взяти «тополю» в облогу прописаним трудовим законодавством правом товариство.
– Гейте звідси, – не вгавала дівчина.
Товариство набурмосилося.
– Тут зроду-віку ніхто в овець поля не відбирав, – гриміло дівоче голосисте, – то й вам не дозволю. Бо вівця – тварина бридлива, після вашої смердоти від трави відвернеться. А мені ганятися з чередою по той бік терикону через яр зиску мало.
– Гейте! – на своєму стояла.
Мовчки почали відкорковувати пляшку.
Вихопила з рук, гепнула нею об бампер «Москвича», яким і приїхали на бенкет.
Пляшка віддала Богу душу, а бампер зів’яв у місці травми, ніби недопечений корж.
Петро Булат, власник «Москвича», він же дурбецал, яких мало, сім зон пройшов і шість разів поміж ними шахтарський труд, сивий, вуглуватий, вуса, як погризені пампушки, весь у якихось гулях та ямах на обличчі, ніби там застиг Місячний пейзаж, з очима шаленими, червоними, до найдальших глибин у крапельках злості, аж шкварчало, до шахтарської праці й усього світу, як її уособлення загалом, поволі підвівся й приклався кулаком до дівочого плеча.
– Урою! – загув, наче диявол у передчутті такого рідного йому кінця світу. – Мой кабріолет жодній потаскусі портить не дам. Дєвочка, – нахилився, – а ти знаєш, скільки я таких, як ти, перепортив? І терикони не скажуть.
Товариство ще й не пило, а Булат командував:
– Портимо дівку, й під породу. Земля не видасть, а вівці не скажуть.
Товариство з несподіванки заціпеніло, але Булат уже дер на дівчині плаття, й тим провокував до ґвалту.
Раду всьому тому мався дати Артем. Він, дарма, що пив не згірше за інших, але й відбійним молотком товк на диво вправно, звідси випливало, що рахувався в передовиках, а отже, мався представляти трудящий люд у лавах партії. Ще до тих лав сповна не добіг, так, на кандидатську сходинку став, та все ж.
Чи то мав позови до тих партійних лав, чи просто ознаменовував ростки свідомості в шахтарських рядах, але проти ґвалту випростався миттю й на повен зріст.
– Не трож! – поклав Булатові руку на плече.
Булат ще чи й присмирнів, чи й ні, як дівчина так жахнула його ногою в пах, що не тільки скрутився, бідолаха, а вив опісля, сидячи на сидінні власного «Москвича», додому везеним будучи, та й на другий день ще підвивав, та й на третій на роботу не вийшов, а потім утрапив на лікарняне ліжко й поволі десь зник із шахти, кажуть, розчарувався в жіночій касті навіки та потяг до неї втратив разом з ледь не потягом до життя.
Яну, а так дівчину звали, відірвали від овець і потягли до суду.
Приписували нанесення тяжких тілесних.
Хто його знає, що там приписали б, але Артем сам, та й братчиків, котрі все-таки остерігалися Булатової помсти, приговорив до правди, виокремив дівочий захист від хуліганських мотивів, Булатові приписав вину, а дівчину вивільнив.
Так і познайомилися.
Звідти й прийшло до нього зізнання, що набридло дівчині біля овець, але деінде не знає шляху, бо мати хвора, а вівці, як кара – всю долю застували, тягнучи її до материної пенсії, яку та має заробити, але поза вівцями не дають їй праці, тож мусить підпрягати й дочку, аби в поміч стала, старість неньчину оберігаючи.
Через пару місяців Артем сягнув партійної канви й зумів використати те на покращення дівочої долі – попіклувався, аби Янину матір пригріли прибиральницею на одному з цехів при шахті.
А відтак вівці мали полишити і Яну.
Отари пішли повз, а дівчина окріпла різноробом при шахті, попутно освоївши на курсах професію обліковця.
Малася возвеличитися до праці при шахтоуправлінні.
Але не втяла з комсомолією, тож, аби не тнутися назад до клятих овець, так різноробом і лишилася, вергаючи чавунні вагонетки.
Вівці, їй-богу, були легшими на руки, але нічого не обіцяли надалі, а вагонетки теж навряд чи щось обіцяли, але мрії між мозолів, певно, плодили активніше.
– Чи ти дурна? – дивувався, знизуючи плечима, Артем. – Ніби ми не знаємо, що ти українка. Треба було на радянськості наголос ставити.
– Я – українка, – гордо стріпнула косами. – Чого цього маю соромитися? Чого маю приховувати це?
– Ну, то й тягай вагонетки, – кинув роздратовано. – Хохлушка задрипана.
Так огріла по щоці, думав, звізда ясна замість різдвяної серед літа промені кинула.
– Я – українка, – наголосила. – Навіть якщо задрипана, все одно українка. Назвеш ще раз хохлушкою, підеш услід за Булатом.
Ох і образився.
«Та це, – стугоніло в мізках, – я її з-під ґвалту, я її з тюрми, я її в люди, хай і до вагонетки, але ж сама інше спристрітила, я її всюди, я до неї з душею, я їй душу, а вона – підеш за Булатом. І з-за чого? З-за якогось слова, котре у всіх на вустах? А чи я це заслужив?»
З тим до неї й прийшов. Крізь образу вивільнив слово й перед нею виклав.
– А чи я це заслужив? – рясніло на снігу, випадаючи з душі.
– Ні, – глянула й розгладила ту душу. – Але якщо мене любиш, маєш знати, що я завжди буду українкою й ніколи хохлушкою.
Він про ту любов ще нікому ні гу-гу, собі, й то потай, бо її стан, вважав, так гонорово сяє проти його сажотрусного шахтарського виду, аж сором обсідає й навертає до якоїсь науки, аби висвітлитися образом.
А вона в очі напрямки – «якщо мене любиш».
Що лишалося робити, окрім як запитати:
– А ти мене?
– А чого б я ті вагонетки тягала, коли б не любила? – відповіла. – Пасла б вівці, але там є одна біда – ні степ, ні ясен біля кошари тебе замінити не годні.
Образи – вони живуть доти, доки ми не знайдемо слова, за яким не може прийти нічого, крім прощення.
Хто його знає, чи це було те слово, чи було прощення, бо хто його знає, чи було за що, кому й кого прощати, але що був світ довжиною в життя – то точно.
Так рідко хто любить, як любив Артем свою Яну. Наступної весни вони трусили вдвох абрикоси. Він торсав дерево, а вона стояла внизу, не ховалася від жовтої зливи, а підставляла перестиглим плодам лице й біле плаття, вся омита соком, закидання м’якоттю, вона сміялася так щиро, наче Бог сам себе вигнав з раю та прийшов на землю створити його собі бодай на мить. Та мить навіки лишилася в пам’яті Артема. Минали десятиліття, а заплющить очі – падають абрикоси, падають на дівоче тіло, на плаття, на коси, на найкраще на світі дівоче личко. Вже поорали Янине чоло зморшки, старість сушила й ретушувала жіноче лице, а абрикоси падали й падали на дівоче личко.
Вони викинули з Артемового життя раз і назавжди пляшку, викинули й саму шахту, бо Яна раптом зізналася, що вівці їй миліші за вагонетки, от тільки якби Артем був поряд, тож повернулися молодята до села, овець, щоправда, вже не доскочили, Яна мала працю при дитячому садочку, Артем при механізмах, надбали сина, а абрикоси все падали й падали.
Вони засипали весь світ, лишивши тільки свій вічний політ та усміхнене дівоче личко. Одне-єдине, бо на інші за весь вік Артем уваги так і не звернув.
– В однолюбстві немає щастя, – патякав колись їхніх сусід Дмитро. – Це все одно, що пиячити з однією чаркою в руках. Як не може бути пияцтва з однією чаркою, так не може бути розмаїття з однією жінкою. А в одноманітності щастя не може існувати апріорі.
Сусід був грамотний, колись викладав на якійсь кафедрі, доки не зайшов у якусь немилість, відтоді й інженерував по різних господарствах, словечок нахапався, сипав ними, наче горохом, але й толку з них було, як з гороху.
Тож Артем йому й мовив. Просто так мовив, але твердо:
– Жінку не п’ють, нею впиваються. Алкоголік не може бути ним без алкоголю, хоч найкраще пійло йому готуй. Вважай, що я алкоголік кохання. А Яна – мій алкоголь. Яке ж алкоголіку щастя без алкоголю? Ніякого, жодного.
– Мудро, – відповів сусід і пощез з виднокола диспутів про людські взаємини, повернувшись до обширів технічної думки.
Та що там сусід. Хто на Донбасі національностями світ зміряв, а Артем зміряв. По роду був сумішшю російського й українського, але любов весь вік вела його вуста своїми стежками, тож і стверджував:
– Я – українець.
Вважав, що так він ближче до Яни.
А через неї й сам до себе.

                                                                     (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 08-06-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 07-06-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2604219913483 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …
«Книжкова обитель». Гріхи й чесноти на Монт-Сен-Мішель
Роман «Книжкова обитель» — для вдумливих читачів, які люблять медитативну, сповільнену, «споглядальну» …