Був поганий день. Ще один з тих багатьох поганих днів, яких повно в цьому житті. За вікном падав сильний, металевий дощ, а небо, вкрите страшними хмарами, здавалося напрочуд жорстоким.Проте воно дуже вабило і тягнуло до себе. Незважаючи на ці жахливі параметри, воно зближувалось зі мною, ставало одним цілим. Холодним. Пустим. І як завжди - самотнім. Сьогодні був такий же поганий день, як і багато йому подібних. Та все було не таким, як завжди, а якось моторошніше і серце билося все сильніше й сильніше.
Я сумуючи, сиділа біля вікна і спостерігала за подіями надворі. За вікном було тихо, тільки чути шум дощу та час від часу проїжджали автомобілі. Переді мною, на підвіконнику лежав мій нотатник. Можливо щось схоже на щоденник. Я його вела вже більше року, та саме сьогодні дійшла черга до останнього листочка. Все вже списано, все вже пройдено, багато чого забулось, зосталося лише зробити останній крок. Остання сторінка. Та що ж тут написати. Це остання сторінка, і кому її адресувати? Близькім, рідним, друзям, ворогам, собі .... Хочеться зробити цю останню сторінку не схожою на решти, щоб запам’яталось. Щоб вона була по особливому оригінальною і неповторною.
Був важкий день. Я страшенно стомлена, але спати зовсім не хотілося, тож я повністю розчинялася у вікні. У цьому сумному пейзажі. Навпроти виднілася стара церква, виконана невідомим архітектором у стилі бароко. Вона була дуже красива, проте в даний момент насторожувала, була моторошно, проте отримувалось велике задоволення, дивлячись на неї.Церква, біля якої завжди скупчується багато людей, та не завжди зі спільною метою. А навіщо ж тоді? Хтозна. Можна подумати, йдуть вони туди, бо віра їх тягне. Чи тому, що дійсно хочуть злитися в єдине зі своєю релігією. Ні, навряд чи. Не зможуть вони цього зробити. Та й не схочуть. Надто сильно пов’язані вони з цим світом, з його законами та принципами, щоб взяти так і в один момент відмовитися. Не схочуть. Не зможуть. Бо бояться. Але скажуть, що це дурість. Швидше не оголошений обов’язок їх тягне до цих дверей. Така собі традиція, яку звикли всі дотримуватися, ще від прабабці. Модно просто. Але це неправильно, адже вони спотворюють цю величність, побожність, яка набувалась і творилась протягом багатьох тисячоліть, а тут її руйнують просто на очах. Сумно. Невже традиції та суспільна думка мають такий вплив на людину? Невже вона так кориться йому? Від цієї жахливої думки, аж мороз по шкірі пробігає.
Та не про це. Мене заворожила інша споруда, не менш цікава від попередньої.
Біля церкви завжди стояв пам’ятник .... пам’ятник невідомим солдатам, що стали жертвами в Афганській війні. Ось він стоїть, сумно, та гордо підійнявши голову вверх. Воїн. Захисник. Дощ падає на його голову, стікає по обличчю ніби сльози. Він плаче. Вперше бачу, щоб пам’ятник плакав. Але ж ... і йому сумно, і йому погано, боляче. Та він не здається, як не здавався ніколи. І не опускає своїх рук до долу, адже розуміє, що не має такого права. Ліва рука досі міцно тримає меч, не випускаючи його ні на хвилинку й завжди готова підняти його для захисту. Чи нападу. Та права піднята до грудей, затуляє долонею серце. Поранене серце воїна. Він гордий і завжди буде стояти тут до кінця і вражати своєю величчю та неповторністю.
Навколо розкинулися місцеві продуктові магазини, бутіки та кав’ярня, де збиралась вся молодь. Хоч це й був весняний день, та нагадував він швидше пізню осінь, холодну, пасмуру і самотню осінь.
“Невже мій настрій, ця кімната та інші речі, що мене оточують, залежать від погоди на дворі? А якщо, я поїду на відпочинок і буде погана погода, невже я теж буду сидіти і сумувати? Ні. Не треба. Не хочу. Більше не буду” – лунали думки у моїй голові, намагаючись переконати мене саму ж.
“Ні, треба взяти себе в руки і не впадати у відчай. В житті й так багато проблем та невзгод, на які потрібно звертати увагу. То навіщо мені лише їх примножувати? Навіщо лише робити гірше самій собі? Не думаю, що комусь подобається спілкуватись з нервовою, насупленою людиною, яка ладна зірватись на комусь. Якщо я такою буду. Все так тупо, що інколи аж стає смішно. Замкнутися у собі, закритися від решти світу. Зануритися в найглибші ділянки власної душі. Зупинитися, вийти з цього потягу та просто постояти, подивитися за його рухом. З боку. Це так просто. Це так легко. Як я взагалі потрапила не цей потяг? Він же не мій. І напрямки у нас різні. Я бачила, бачила як у вікні мелькнув мій пароплав. Туди, туди мені дорога, зупиніть його, доки ще не стало надто пізно. Зупиніть. Я тут ... лишня. Я не така, я не можу так.”
Думала і все дивилась на пам’ятник, очікуючи чогось, та сама не знаю чого. Може були надії …. Не знаю, цього пояснити ніяк не вдалося, навіть собі. Не знайшлися потрібні слова в голові. Як мені хотілось бути схожою на цього воїна, мені бракувало його мужності, стриманості, відданості. Він такий незворушний, але мені цього ніколи не досягти. Проте чому такий песимізм? Врза подумала я. Бажання дуже сильна сила, яка творить чудеса. Можна всього добитися, якщо мати велике бажання. Неможливі речі стають можливими. Отже і я так можу, як воїн, я хочу…
Останнім часом я була дуже заклопотана буденними проблемами, намагалася чогось досягти, але чомусь ніяк не виходило, немов би заплановано все було на перекір. Ніби хтось навмисне псував палками колеса. Тому мабуть зараз не можу зосередитись і поставити перед собою заданої мети. А він. В нього все по іншому. Він ніколи не сходив з вибраного шляху і ніколи не опускав голови. Цей солдат як стояв, так і стоїть сьогодні. Не дивлячись на погоду, що так легко зупинила мене. Йому все рівно і ті палки в колеса. Він стоїть, одягнутий в своє плаття, довгу білосніжну мантію, що достає аж до п’ят. І не дивлячись на вік цього пам’ятника, вона досі така ж біла і не заплямована, якою й була при створенні. Незаймано чиста вона приковує погляд, не даючи відірватися. Заспокоює, даруючи надію.
“Мабуть це все дощ, - гадала я, і знову поверталась до думки, що люди не повинні залежати від природи, але нічого не вдієш. Сьогодні я піддавалась повністю її силам, могутності. Думала, що піду до кав’ярні, а там за чашечкою кави, думки всі зникнуть. І все це пройде й я знову стану сама собою. Збиралась уже йти, але щось таки мене здержувало, чогось мені не вистачало. Це вікно мене надихало на нові думки, відчуття, емоції. Ця погодна така сильна, так надихає і боротися з цим тяжко. Але основна проблема в тому, що ніколи я дощу не любила, мало того, я просто ненавиділа його. А тепер я стою, дивлячись у вікно, спостерігаю за вечірнім холодним сирим дощем, і це мені подобається, заворожує. Він такий приємний і здається теплим, ніжним, хоч і залишається при цьому холодним та жорстоким. Можливо мені стало подобатись жорстоке, страшне, негативне, що не властиве іншим.
А дощ все ще не вщухав, хоч почало темніти і вечірні сутінки огорнули мій тихий, самотній і такий пустий куточок. Я відчувала, як місячне сяйво пронизувало моє волосся, мій розум, мою душу. За вікном уже не було видно нічого, окрім силуету, який все так же стояв на одному місці. Високий, світлий, красивий і не зворушений…Ангел…Точно ангел… Захисник. Мій захисник. Його горді крила розгорнуті на всю їх велич і дощ стікає по них, не зоставляючи й сліду. Він все такий же, яким був завжди. Стоїть і оберігає всіх, оберігає мене. Ніщо не може стати йому на заваді, чи збити зі шляху. Жодна проблема чи поразка не в змозі змусити його опустити голову, закрити, затулити чи затьмарити цей погляд світло-голубих очей. Не дивлячись ні нащо, він продовжує дивитися прямо, твердо знаючи, що попереду світло, а не темрява, щастя, а не сум. Просто, просто вірить у це. Всім своїм серцем, що так бережно прикриває долонею. Адже там його віра. І саме у ній зосереджено все. Тільки у вірі.
Вже сходили перші промінчики сонця, прорізаючи ранкову хмурість, зігріваючи промерзлі стіни, даруючи радість. А я все сиділи і малювала. Малювала на останньому листочку цього ангела. Малювала його, щоб він закрив собою всі ці негаразди, які зосталися позаду. Які зосталися в минулому, десь там, на попередніх сторінках. І коли самий перший промінчик торкнувся мого чола, я нанесла останній штрих. Серце. Віру. Яку він бережно прикриває долонею. Адже в цьому зосереджено все.
Ось тепер дійсно все. Це була остання сторінка, яка закрила собою всі проблеми минулого. Все що було, зосталося там. Для мене ж сьогодні засвітило нове сонце. Почався новий день. І я посміхнулася, щиро і відверто, як не робила цього досі. Посміхнулася собі, дню, солдату, ангелу .... Забулось про все, хотілось вибігти на вулицю і вітати кожного перехожого з новим чудовим днем.
