Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45479
Рецензій: 89016

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

Ранкова знахідка

© Віталій Ведмєдєв, 14-02-2018
                                                  Життя – страхітлива річ, а з-поза меж ширми того,
                                                  що ми знаємо, іноді пробиваються демонічні іскри істини,
                                                  здатні зробити його тисячократно страхітливішим
                                                  «Факти стосовно покійного Артура Джерміна та його родини»
                                                                                                                Г.Ф. Лавкрафт

Зараз.

Стояв чудовий, як для середини листопада, ранок. Близько тижня тому вдарив перший морозець, від чого листя, що ще рясно вкривало дерева, вмить пожовтіло, почервоніло і засипало землю, додавши роботи двірникам, і добре, що не було дощів, які б перетворили все те на неприємну та слизьку багнюку.
Було біля сьомої ранку. З будинків виходили перші люди, з тих кому до роботи було їхати далеченько, а також собачники, що вигулювали своїх улюбленців. Саме до них і відносився літній чоловік у старенькому пальто, що ходив з кінця в кінець каштанової алейки, тримаючи в руці повідець, а його спанієль із шаленою швидкістю нагортав навколо хаотичні еліпсоїди, примушуючи злітати голубів та з розгону врізався у купи зі згорнутого двірниками листя, здіймаючи його в повітря.
- Заспокойся! От бісова худоба! – неначе й лайливо, але без справжньої злості крикнув до собаки чоловік. – Гей, Топазе! Йди-но сюди, шибенику!
Пес був єдиним, що залишилось йому після померлої минулого року дружини. З одного боку, він був постійним сумним нагадуванням про неї та з іншого був добрим приводом аби зайняти себе чимось іншим окрім споглядання телевізора чи забивання «козла» під чарку у дворі з іншими дідами-пенсіонерами. Наявність живої істоти не давала йому збожеволіти у пустій квартирі, а відповідальність за цю істоту примушувала слідкувати за своїм здоров’ям, - «Адже, хто його накормить, як я дуба вріжу, чи потраплю до коновалів у лікарню», - думав собі чоловік.
Спанієль стрілою нісся на поклик чоловіка. Аж раптом різко загальмував усіма чотирма лапами, насторожився, став у стійку, неначе бажаючи усім показати, що він і справді мисливський собака, з шумом вдихнув повітря, відсахнувся назад і майже тієї ж митті уткнув свою білу з чорним морду у купу листя та почав швидко-швидко його розкидати передніми лапами.
- Чи ти сказився? – звернувся до нього господар. Але пес і вухом не повів усе глибше зариваючись у листя. Потім, певно діставшись того, що шукав, витяг те назовні.
Цієї години ще не до кінця розвиднилось, і відстань була принаймні метрів тридцять, тож чоловік не міг зрозуміти, що саме витяг з листя собака. Та на всяк випадок наказав.
- Фу, Топазе! До мене!
Пес слухняно побіг, але знахідку продовжував тримати в зубах, і викинув її буквально під ноги своєму господарю.
Шлунок підскочив чоловіку до горла, намагаючись чимдуж швидше вибратись назовні. Стримуючи поклик нудоти чоловік, підняв обидві долоні до рота, судомно стиснув щелепи, але вже за секунду різко зігнувся вперед-вниз і виблював свій сніданок, прямо на псову знахідку.
Перед його очима на осінньому листі лежала людська рука, точніше кисть руки, відпиляна по зап’ясток. Шкіра та кров вже давно засохли, рука була задубіла і посиніла, на ділянці між великим та вказівним пальцем, розташувалось татуювання: павутиння на якому сидів павук з хрестом. Собачі зуби також залишили свій слід на мертвій шкірі.  Судячи з наявності манікюру, та й взагалі по зовнішньому вигляду рука та колись належала жінці.
Чоловік почав розгинатись, впершись рукою об коліно, але повторний напад нудоти зігнув його до низу.

Дещо раніше.  

- Ба! Як гадаєш, а мамка сьогодні прийде?
- Хто її знає твою мамку. Не знаю. Ти, що, скучив Сергійку?
- Та ні. Просто …
На малесенькій кухні, типової двокімнатної хрущовки знаходилось двоє: старенька бабуся, що поралась на столі з тістом, і худесенький хлопчина, певно її онук, який з ногами заліз на табуретку і споглядав на вправні рухи ще сильних бабусиних долонь, певно мріючи скоріше отримати пиріжка, чи що там надумала приготувати його бабця.
І від кухні і від людей на ній віяло надзвичайною бідністю. Усе давнє і пошарпане, значно старіше за хлопчика, скоріше ще з молодості чи дорослих років його бабусі. Невеличкий радянський холодильник прадавньої моделі, така ж плита, шафа на підлозі та кілька полиць на стінах, рукомийник, стіл накритий затертою до дір клейонкою та три різнокаліберні табурети, а ще лампочка, без абажура, просто вкручена в патрон – ось і все меблювання. Під однією з полиць, висить дерев’яний набір кулінарних приладь: маленька скалка, лопатка та молоток для відбивних. Велика скалка та товкачка для картоплі зараз в роботі – певно бабуся запланувала чи вареники чи пиріжки з картоплею.
- Просто, - продовжив хлопчик з якимсь розпачем та образою в голосі, - у школі, на уроках всюди кажуть, що мама, то саме найкраще, саме добре, саме гарне, ліпше не буває, а мені здається, що поки мами не було, то нам з тобою було краще. І краще б вона і не приходила, а просто кудись зникла.
Останнє речення хлопець проказав з певним надривом, відчувалось, що далось воно йому не легко, та з іншого боку було зрозуміло, що думав він над цим вже не перший раз. Бабуся ж, сплеснула долонями, здійнявши хмарку з муки, та суворо і, одночасно, із жалем поглянувши на онука, промовила.
- Як так, можна?! Про рідну мати, таке казати, - але впевненості в голосі їй відверто не вистачало, а в очах її стояли сльози.
- Ти мені більше мати ніж вона, - вперто сказав хлопець, переконаний у своїй правоті, зліз із табурета та швидко пішов до кімнати, не давши старенькій підібрати гідну відповідь.
Та вона й не збиралась.

Зараз.

Повідомляти людям про смерть їх близьких те ще задоволення, але комусь треба робити і це. Саме такі думки крутились у голові Валевського доки він пішки піднімався сходами пошарпаного під’їзду п’ятиповерхової панельної «хрущовки». Так він налаштовував себе на майбутню важку бесіду. Певно саме до цієї неприємної сторони своєї роботи він ніяк не міг звикнути. З іншого боку, до якого ступеню повинна досягти професійна деформація, аби абсолютно байдужо та незворушно повідомляти наприклад матері, про смерть її дитини. Стати таким циніком чи роботом Станіслав теж не хотів. Хоча звичайно професія накладала свій відбиток, тож серед колег по міліції чоловік без будь-яких застережень говорив про смерть і навіть жартував на цю тему.
«Добре, що хоча б на впізнання запрошувати не треба», - заспокоїв себе Станіслав. Дійсно, якщо і був спосіб, аби найбільш ефективно добити родичів після звістки про смерть родича, то це саме необхідність поїхати до моргу, щоб взяти участь у процедурі впізнання загиблого, який, до речі, може виглядати м’яко кажучи незвично. В даному ж випадку впізнання було недоцільним.
За відбитками пальців, по руці досить швидко встановили особу її власниці, бо виявилось, що вона вже була неодноразово засуджена та відбувала покарання в місцях позбавлення волі. Ольга Ільченко, 27 років, наркоманка, раніше засуджена за зберігання наркотиків, участь у пограбуванні та збуті краденого. Звільнилась з колонії п’ять місяців тому. Відсиділа як кажуть: від дзвінка до дзвінка, а раз так, то про перевиховання мови взагалі не йшло, бо зазвичай переважна більшість засуджених виходили достроково, принаймні вдало імітуючи своє виправлення. А Ільченко, дарма що вдома її чекала мала дитина та старенька мати, яким Станіслав зараз повинен був повідомити жахливу новину, з виходом із в’язниці не поспішала. З іншого боку ті родичі певно теж не дуже сумували, бо з приводу зникнення Ільченко до райвідділу ніхто не звертався, а її ж не було вдома десь біля тижня, якщо вірити судмедекспертам.
Впізнання, проводити не потрібно, але так можливо ще й гірше – навіть нічого поховати, адже окрім відрізаної кисті руки нічого не знайшли, відверто кажучи, особливо і не шукали. Напарник Валевського, Гєнка Потєрялов пожартував у звичному для нього стилі, про те, що є шанс зустріти в квартирі живу-здорову одноруку наркоманку і списати справу. Але то були марні сподівання, бо експерт однозначно сказав, що рука була відпиляна вже від мертвої людини. Ці знання, натомість, не завадили оперуповноваженому домовитись зі слідчим, щоб було порушено кримінальну справу з приводу тяжких тілесних ушкоджень, а не з приводу вбивства, аби не псувати на кінець року показники з розкриття злочинів.
Розмірковуючи таким чином, Станіслав нарешті дістався четвертого поверху, підійшов до потрібних йому дверей, відмітивши про себе їх вбогий вигляд, і натиснув кнопку дзвоника.
- Хто там? – запитав жіночий голос.
- З міліції, - відповів чоловік, показуючи посвідчення у вічко, - З приводу Ільченко Ольги Михайлівни.
Двері відчинились. На порозі стояла невисока, похилого віку жінка, чи скоріше бабця, в халаті та фартуху. Світло в коридорі не горіло, тож Станіслав не роздивився її більш детально.
- Знову вона до вас потрапила, - одночасно байдуже та зморено проказала жінка, скоріше стверджуючи ніж питаючи. І додала, даючи йому дорогу, - Заходьте, заходьте.
На кухні окрім хазяйки, що відразу повернулась щось помішувати до плити, за столом над зошитом та книжкою сидів хлопчик.
- То чого вона до вас потрапила, тобто, що знов накоїла? – спитала жінка, і, звертаючись до хлопчика, пояснила – це з приводу мами прийшли.
«Ну не вся, але частково потрапила ...» - пролетів в голові Станіслава дурний жарт, та сівши та табурет він сказав в голос:
- Нічого не накоїла. Тут, така справа Галино Іванівно …, - чоловік м’явся, якось воно недолуго виходило, донька мертва, рідні про це ще не знають, та знаючи її, гадають що та знов стала на злочинний шлях. – Коротше. Є підозра, що вона загинула.
«Яка підозра?! Ти ж чудово знаєш, що вона мертва», - вилаяв себе подумки Валевський. – «Та найважчий крок зроблено».
Мати і син загиблої дивились на нього. Лише зараз він їх роздивився. Бабуся, невеличка, не гладка, але й і не худа, з опущеними плечима та сутулою спиною, виглядала певно старше своїх 62 років. Обличчя, що певно ніколи не бачило косметичних засобів, густо помережане зморшками; стягнуте у вузол рідке посивіле волосся і очі, незрозумілого, але точно не темного кольору, в яких після чорної звістки не змінилось нічого, лише втома, від чергового стусана долі. Та все ж таки, можливо від несподіванки, старенька похитнулась і вперлась руками у стіл. Руки були темні, загрубілі від десятиліть праці, некрасиві і нежіночі руки, та в них, всупереч віку, ще відчувалась чимала сила.
- Все нормально ба? - спитав хлопчик, схвильовано дивлячись на стареньку, відірвавшись від зошита. Станіслав з документів знав, що дитині дев’ять років, але той виглядав одночасно і молодше і старше цього віку. Малий на зріст, хворобливо худий з тонесенькими ручками й ніжками хлопець виглядав не більш як на сім років, але вражав напрочуд дорослими очима. Темні ті оченята, з густими віями, великі від природи, вони здавались ще більшими через надзвичайну майже хворобливу худорлявість дитини, і дивились: з турботою на бабусю та з осудом на Валевського – чужого, що прийшов до їх хати і схвилював його бабусю.
- Нормально, нормально Сергійку, - заспокійливо сказала йому жінка. Потім присівши до стола, додала, - іди в кімнату синку, пограйся.    
Хлопчик, пішов з кухні, кілька раз обернувшись, неначе невпевнений в тому, чи варто залишати свою бабусю із цим чужаком, а вона, дочекавшись, доки той все ж таки вийде, звернулась до Станіслава.
- Що ж. Розповідайте.
- Розповідати поки що особливо нічого, - почав чоловік.

Дещо раніше.
  
Було трохи більше дев’ятої вечора, коли у двері спочатку наполегливо подзвонили, а потім загупали кулаками чи ногами.
- Принесла нелегка, - бурмотіла собі під ніс Галина Іванівна, човгаючи капцями до дверей. З кімнати висунулось Сергійкове обличчя із напруженими та настороженими очима.
На порозі стояв, чи скоріше хитався з боку в бік, тримаючись за стіну та одвірки силует людини, що потрапивши у світло, яке йшло з квартири перетворився у височеньку, худорляву жінку із сколоченим, освітленим перекисом волоссям, вдягнену у потерту шкіряну куртку, забруднену побілкою зі стін під’їзду. Позаду жінки був ще хтось.
- Оп-п-па! Маманя! Приймай гостей! – жінка зробила невпевнений крок ледь не перечепившись через поріг. Видно було, що вона п’яна як чіп, від неї страшенно тхнуло перегаром та цигарками
- Олька! Та шо ж таке?! Ти шо знову? – старенька плеснула в долоні з пересердя. – Які в біса гості. Кого це ти ще привела?
До хати намагався зайти якийсь чоловік, п’яний не менше за свою супутницю. Та стара жінка, стала між ним та донькою і виштовхнула його до під’їзду.
- А ну геть, опудало п’яне! Зараз міліцію викличу! – прикрикнула на нього старенька, різко зачиняючи двері, а потім зморено обернулась до доньки, що вже навпочіпки сиділа, спираючись спиною та потилицею на стіну. Вирячені, налиті кров’ю баньки, п’яно блукали коридором, скуйовджене волосся було відкинуте набік і стало видно бліду шкіру та розмазану обличчям яскраво-червону помаду. Ретельно пригледівшись, ще можна було розгледіти колишню красу цієї жінки, наприклад очі були насправді великими, оточені довгими та густими віями, точнісінько такі як у Сергійка, вони привертали увагу, але зараз, залиті оковитою, показували лише тваринний бік своєї господині.
- Шо ж ти стерво робиш?! І з собою, і з нами. Коли за розум візьмешся, Олю? У тебе ж дитина. – Галина Іванівна говорила монотонно-стомлено, по інерції, і без надії, що ті слова щось змінять, але й не говорити цього вона не могла.
- Заткни пельку, стара дурепа! Моє життя – як хочу, так живу! – невпевнено відірвавшись від стіни Ольга здійнялась на ноги і нетвердими кроками пірнула в кімнату до сина.
- О-о, малий! Іди до мамці. Будемо за розум братись, чуєш, шо бабка твоя каже. Давай за розум братись. От ти уроки зробив? Га?
Галина Іванівна зморено попленталась до кухні «Боже за що це мені? Де я проґавила? Коли вона стала такою?» - ці питання старенька задавала собі регулярно. Оля була пізньою і єдиною дитиною, що майже ні у чому не мала відмови, звісно з поправкою на специфіку радянських часів. Галина Іванівна з чоловіком намагались зробити для неї усе, діставали дефіцитний одяг записували до різних кружків, і все йшло чудово, доки раптом за кілька місяців чоловік не згорів від раку, коли Олі було лише чотирнадцять років. Родину спіткала скрута. Розпад СРСР, безробіття, гіперінфляція – все це, лише погіршило ситуацію. Розбещений підліток абсолютно не бажала зважати на обставини, егоїстично вимагала від матері ще і ще, а не отримуючи бажаного закатувала істерики звинувачуючи її в усіх смертних гріхах. А потім якось швидко, Галина Іванівна навіть схаменутись не встигла, як з’явились цигарки, пиятика, крадіжки з дому, вагітність, наркотики, перший умовний строк, потім в’язниця. І ось. Єдиною радістю був Сергійко, для якого Галина Іванівна була і бабусею і матір’ю одночасно.
Галина Іванівна тряхнула головою, проганяючи похмурі спогади і пішла до плити аби поставити чайника. З кімнати почувся шум, потім до кухні вскочив Сергійко, тримаючись за щоку із свіжим слідом від ляпаса.
- Що сталось Сергійко? – спитала бабуся, розуміючи недолугість того запитання, - Що ви не поділити?
- Нічого, - буркнув собі під ніс онук.
- Хамить, гімно мале, - проказала з порогу кухні донька.
- Нащо ти його чіпаєш, що він тобі зробив?
- А це щоб ти його проти мене не налаштовувала. Короче, це взагалі моя дитина.
- Краще б ти про це пам’ятала, коли горілку глушиш та дома не ночуєш.
- Чуєш той, не довби мені мізки … Краще, краще. Сама знаю шо краще. Краще дай мені грошей.
- Чи ти сказилась чи що? Де я тобі візьму тих грошей? Нащо тобі?
- Борг віддати. Яка різниця.
- Який ще борг? Нема в мене грошей. А їсти що? До пенсії ще жити й жити.
- То позич піди.
- Чи ти хвора, чи на розум заслабла, а віддавати хто буде?
- Та ти що стара, не даси?! - в голосі доньки вже відчувалась агресія. – Мене ж порвуть. За борг порвуть, ти розумієш!
- Порвуть то й порвуть. Більше не позичатимеш, - тихо, але досить твердо промовила Галина Іванівна, піднімаючи очі на Ольгу, - Раніше слід було думати, а мені чимсь Сергійка годувати треба, ти що не бачиш він же ж і так світиться.
- Та ти задрала мене своїм Сергійком, - підскочила молода жінка. Обличчя їй перекосило від злості. Вона з силою штовхнула свою матір обома руками у груди, - Дай мені грошей стара курва!
Від раптового поштовху старенька впала на підлогу, аж під рукомийник, боляче забившись спиною та потилицею, а зверху на неї посипались скалка, лопатка, товкачка для картоплі і ще щось, що вона падаючи зачепила руками. Донька стояла прямо над нею і в старенької пробігла якась недолуга думка: «Невже вона буде бити матір ногами?»
- А ну не чіпай мені мою бабцю! – Сергійко, немов мале вовченя схопився з підлоги на захист старенької, вчепився своїми худими рученятами, в материнську руку, повиснув на ній і на додачу впився в неї зубами.
- Ах ти ж падло мале, - засичали від болю та злості його оскаженіла мати, крутнулась вириваючи свою руку з зубів малого, схопила його за волосся і навідліг зацідила йому ляпаса, від чого Сергійко відлетів вдарившись об стіну і знов опинився на полу. А його мати, насувалась на нього, рот її викривився очі були абсолютно божевільними, по руці вкритій численними слідами ін’єкцій, від місця укусу стікала цівка крові. – Задавлю паскуду!
Від побаченого, невідомо які неземні сили, неначе піднесли Галину Іванівну на ноги, в руці її був молоток для відбивних; з нелюдським чи то криком чи то зойком вона підскочила до доньки змахнула рукою з молотком і завдала їй удар прямісінько у скроню. Звук був гучний, немов зіткнулось два глиняних глеки. Від отриманого удару жінка смикнула головою, обертаючись назад, але її ноги підкосились, немов з них миттєво витягли кістки, і вона як мішок з картоплею, навіть не виставивши перед собою рук, впала на брудну підлогу. Обличчя жінки була повернуте у бік з якого її вразив удар матері; праве око незряче вирячилось невідомо куди, залишилось відкритим, але якось миттєво затягнулось плівкою смерті; з розсіченої скроні виступило кілька крапель крові.
Над тілом стояла стара жінка та кидала відсутній погляд: на свою руку із кухонним молотком, що невідомо як туди потрапив, на мертве тіло доньки, на напівпритомного онука під стіною. Вона вперше у житті вдарила свою доньку. Оговтавшись через мить, вона зробила крок до онука.  

Зараз.

В підвалі пахло, чи вірніше сказати смерділо, як в підвалі: каналізація, помиї, недоїдки, сирість та пліснява – виразний букет ароматів, тож наявність об’єкта через який сюди прибули правоохоронці на загальний аромат не впливала.
Валевський стояв зі своїм колегою Гєннкою Потєряловим та слідчим, давши місце судово-медичному експерту.
До чергової частини подзвонили з місцевого жеку, повідомивши про забиту трубу каналізації. На саркастичну пропозицію чергового, вирішити комунальні проблеми без залучення міліції, додали, що з трубою впорались, але тепер без міліції ніяк через те, що було в тій клятій трубі, тож наряд таки виїхав до місця.
Невдовзі з’ясувалось, що за усіма ознаками трубу каналізації було забито залишками м’яких частин та внутрішніх органів людини, тож туди негайно викликали Валевського, Потєрялова, як оперуповноважених відділення вбивств та інших тяжких злочинів по цій території, прокурорського слідчого та судмедексперта, а згодом підтягнулись представники міського управління і огляд місця події став все більше нагадувати хаос. Але й це скінчилось.
Судово-медичний експерт навпочіпки сидів над купою, що відносно нещодавно була живою людиною, по черзі піднімаючи окремі шматки.
- Що, не складається? От видно, що в дитинстві у тебе конструктора «Лего» не було, - проказав Потєрялов. Експерт, не обертаючись показав йому середнього пальця, і відповів, звертаючись до усіх.
- «Конструктор» бракований, більшої частини не вистачає, принаймні кісток.
- Певно в трубу не влізли.
- Точно. Або на новорічний холодець залишили.
- Ага, а шашлик значить викинули. – сказав слідчий і додав: - Годі вже ваших дурних жартів. Щось по ділу можете сказати?
- Насправді слід провести обшуки в квартирах по цьому стояку. – почав пропонувати Валевський. – По-любому сліди повинні залишитись. Уявіть скільки там було кровіщі.
- Значить п’ять квартир. Знати б ще, хто це був.
- Ну, припустимо не «був», а була, - промовив експерт здіймаючись на ноги. – Попередньо - це жінка. Я закінчив, можна пакувати і хай везуть до нас.
Через кілька хвилин, усі учасники огляду вилізли з підвалу.
«Знайомий двір», - промайнуло в голові у Станіслава. Врешті-решт йому була знайома більшість території, що він обслуговував, тим більше, що усі двори були схожі між собою – типова радянська забудова, та щось його непокоїло. «Коли ж це я тут був? Ох ти ж йоба-боба!».
- Гадаю, що ми обійдемось одним обшуком. Я знаю, де цей пазл нарізали. – Станіслав виглядав одночасно впевнено і шоковано. – Але це капець, якщо чесно.
Для дрібної кухоньки людей було занадто. Слідчій сидів за столом, Валевський, Потєрялов, судмедексперт ще двоє запрошених понятих стояли під стінами та на виході до коридору. Навпроти слідчого, поклавши руки на стіл, кам’яно-мовчазна сиділа Галина Іванівна Ільченко.
- Припустимо, що ми віримо в те, що ви захищали себе та онука. Та поясніть вже нарешті, чому ви вирішили розчленувати труп доньки? І де до речі інші її рештки? – питав Валевський.
- Чому-чому? Не знаю, - жінка говорила не підіймаючи голови, дивлячись на складені на столі руки, голос її звучав глухо. – Коли стало зрозуміло, що Оля, той … Усе … Я хотіла швидку викликати і міліцію, а Сергійко, в сльози! Кричить: «Бабусю, тебе посадять, а мене до дитбудинку чи в колонію заберуть! Давай мамку сховаємо.» Мені, аж в очах потемніло. А дійсно, як же ж він?! Що з ним буде, як мене до в’язниці запроторять?
Галина Іванівна підняла обличчя до непрошених гостей, в її очах стояли сльози.

Дещо раніше.

Галину Іванівну вчергове знудило. Перший раз, це сталось, коли вона з ножем стояла над донькою, яка лежала безформною купою у ванній. Спочатку вони з Сергійком хотіли вночі винести труп Ольги і десь його приховати, та зрештою зрозуміли, що зробити це непомітно старій жінці та малому хлопчаку буде не під силу. А раптом хтось до під’їзду вийде поки вони її нестимуть, що тоді робити?
Хвиля відчаю знову накотила на стареньку, але в голові їй крутились відчайдушні слова онука: «Бабусю, тебе посадять, а мене до дитбудинку чи в колонію заберуть!». Онук же ж приніс з балкона стару, вкриту іржею пилку та дістав з шухляди ніж.
Спочатку вона намагалась вигнати Сергійка до кімнати, аби він не бачив того жаху, та коли їй схопило серце і вона втратила свідомість, він прибіг і почав поратись над нею, плескаючи водою в обличчя та питаючи які таблетки принести.
Зараз, з руками по лікті у крові власної доньки, вона молила Бога, аби той дав їй сил не померти на місті, щоб не залишити онука з двома трупами наодинці. Заіржавілі зубці на пилці рвали й шматували бліду та забруднену кров’ю шкіру Олі, застрягаючи в жилах, ледь-ледь вгризаючись в кістки.
На Сергійка ж ці страшні події жодним чином, принаймні зовні, не вплинули. Як зазвичай по-дитячому зосереджено-серйозний, він, намагався допомагати бабусі: знаходив пакети, складав у них шматки, того, що було його матір’ю, витирав криваві патьоки. Єдині стривоженість та хвилювання, що він проявляв стосувались бабусі. І від цього спокою Галині Іванівні було ще жахливіше ніж від того що відбувалось.
Коли справу було скінчено, був вже майже ранок. Пакети, що стікали кров’ю, тимчасово віднесли на балкон. Вклавши онука спати Галина Іванівна пішла до своєї кімнати, аби лягти й самій. Та сон не йшов. Здавалось, що мертва донька шаруділа в пакетах на балконі і шкреблась у двері. Ставши на коліна вона ревно молилась, каючись у дітовбивстві та за онука, аби той забув усе, що побачив.
Наступні дві ночі, разом із Сергійком вони розносили пакети мікрорайоном.  

Зараз.

- Враховуючи викладене, суд, ухвалив: Ільченко Галину Іванівну визнати винною у вчиненні вбивства через перевищення меж необхідної оборони, та призначити їй покарання у вигляді обмеження волі на три роки, звільнивши її від призначеного покарання якщо вона протягом трирічного іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на неї судом зобов’язання.
Станіслав вийшов з приміщення суду із задоволеним виразом обличчя. Взагалі-то, він вкрай рідко цікавився результатом справ в яких брав участь, на те не вистачало ні часу ні особливого бажання. Зазвичай, доки справа дійде до суду, а тим більше буде розглянута, вчинялось ще кілька нових злочинів, а потім ще, і так по колу.
З цією ж справою вийшло зовсім інакше. Спочатку він бігав між слідчим та прокурором аби домовитись щоб стареньку не арештовували, потім – аби змінили обвинувачення з умисного вбивства на перевищення меж необхідної оборони, а ще пізніше домовлявся з прокурором аби в суді не просили про реальну міру покарання.
І всюди на нього дивились спочатку з підозрою: «Тобі, що грошей дали, то де моя доляха?», потім, як на недоумкуватого: «Тобі шо, робити нічого за так бігати?» Питань не виникло лише з суддею. Старий, передпенсійного віку чоловік, після того як вислухав Валевського, зняв окуляри, протер їх хусткою, знов почепив на носа і спитав:
- Що? Онука її пожалів? Да … Що ж з нього виросте? В такому віці і таке побачити … і зробити … Йди вже. Буде їй умовно.
- Дякую, - лише зміг вимовити Станіслав, нишком виходячи з кабінету.
Покуривши на ґанку Станіслав, затримався ще на певний час біля суду, зустрівши колег. На приміщення суду вийшла пара: бабуся і онук.
- Ну що ба, тебе не посадять? – схвильовано цікавився хлопчик уважно дивлячись в очі старенької.
- Ні, не хвилюйся - відповіла вона присідаючи навпочіпки та обтрушуючи десь забруднені штанці. - Пішли вже додому.
Потім вони взяли одне одного за руки та пішли з двору суду. Хлопчик весело пристрибував – що з нього взяти – дитина. А перед очима Валевського ще довго стояв образ їх рук: темної, жилавої та натрудженої руки старої жінки, за яку міцно трималась худенька, аж прозора у сонячному світлі, дитяча долоня. Рук, які нещодавно розрізали та розпиляли на шматки свою доньку й матір.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Цікава історія

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр, 15-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2164649963379 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …