Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2488
Творів: 44910
Рецензій: 87881

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Улюблені ліки (к)

© Фаїна, 04-02-2018
Я обминула увагою стелю, не розповіла про торжество музики, яка супроводжувала мою буденну подорож до цього замкненого простору, що за звичайних умов жив непоказним кімнатним життям моєї спальні, і не написала про кольори троїстої райдуги, в колах якої крутилося все, що потрапляло до будь-якого з них. Вони скидалися на колеса електрофорів зі шкільних кабінетів фізики, і на барабани чи турбіни, розкручені хвостатими півнями енергетично яскравого кольору, що бігли за білками, невтомними марафонцями бігових доріжок цих самих барабанів. Але все одно - турбіни чи кола, але вони походили з райдуг, бо від них тягнуло вологою - коли прохолодною, а коли - акварельною. Я уловлювала їхній запах.

А ось і про стелю. Вона була наче вийнята з підручника, бо мала класичну форму трапеції, під якою відбувалось це, з чого це все почалось і поки що тривало. І цього разу воно пов’язувалося з моєю художньою роботою. Мені випало додати до червоного кольору трішки синього, щоб отримати декілька нових, інших, і це за результатами було майже таким же самим, як і від вилучення одного кольору з другого. Червоного з синього чи навпаки, але ефект був однаково стереотипним і в оздобленні бризками іскор. Мені іноді здавалося, що зі мною співпрацював невідомий і ніким небачений зварювальник, який спеціальним швом з'єднував якщо не сухе з мокрим, то неможливе з неймовірним. А насправді він варив - і саме кольори у невеличкому дірявому баняку моєї кімнати. Їх можна було би прийняти за бенгальські, і вони крутилися, вириваючись у всі боки. І не згасали, доки я на них дивилася незахищеним поглядом. От і виривався необережний зоровий зойк, після якого зникала різномаста кольорова палітра. Воно і цієї миті зникла, бо мене налякала стеля, що починала стискати поки що вільні від безладу вертикалі та горизонталі замкнутого простору.

Стеля, як було зазначено раніше, мала форму трапеції. Причому з таким страшним коефіцієнтом перспективи, що якби його мав ближній Всесвіт, то Місяць сходив би десь біля Борисполя, а сідав за обрій не далі Зоопарку нашої столиці. І при цьому був би всюди більшим за Юпітер - такий же важкий і з декількома десятками супутників.
Та я про стелю. Вона падала на мене так, що вікно моєї спальні стало меншим за сірникову коробку, напевно, спеціально зроблену для якихось рекордно найменших ліліпутів, або навіть для їхніх ембріонів. Звісно, що за умови їхньої пристрасті до підпалів. Або для комариного гнусу, який особливо боляче жалить уночі - коли носами, а коли - тліючими сірниками з тих самих сірникових коробок. А може, недопалками. Я ще з’ясую - і можливо, наступного разу.

Мало не забула про музику. Сказати, що частота її акустичного відображення була виключно скрипковою - це майже в образливій формі не сказати нічого ні про барабани, ні про флейти. А минулого разу мені чулися і альти - причому, духові.
“Ум-па, ум-па, ум-па, ум-па, ум-пап-па-па-па-па”, - злагоджено виводили вони, потім, як здавалося, з полегшенням вивільняючи місце в партії для туби, гелікона чи бозна-чого іншого.
“Брязь-брязь”, - озивалися мідні тарілки.
“Дзень-дзень”, - підказували трикутники.
“Тра-тат-та-та”, - дріботали барабани.
І визираючи спиною та потилицею з оркестрової ями, розводив руки, наче від немочі, диригент не стільки цього оркестру як мого психічного стану.
Йому, здається, було не до контрабасів з їхнім нудотним діапазоном, від якого іноді озивалося зупинками моє серце. А  органні програші... А ксилофонові перестрілки та дуелі...
В цілому, що може бути кращим за анархію звукового супроводу оркестрового колективу, виступ якого ось-ось - і знову мав закінчитися? Мене вкотре придавить стеля. І це, на перший погляд, зле. Але я після трагедії відроджусь іншою - завтрашньою або ще краще - минулою. В цьому періоді були досить непогані часи моєї шкільної безтурботності та безгрішних цілунків іноді не без нескромних продовжень і пропозицій.
І поки не забула, бо письменна справа таки витирає деякі кластери зони пам’яті, частково відведеної на дрібниці, обов'язково візьмуся за діалоги. Ну що за твори без них? Монологи. Тільки візьмуся чи ні?

/далі буде/
/або далі не буде/
/аби не бачив мій натхненник, мій коханий/

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Амалія Зоз, 09-02-2018

Забавляйтесь

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 04-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Щєпкін Сергій, 04-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2596249580383 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Культ предків», або Повернення спадщини
Чи про всі українські звичаї знає сучасне покоління українців? Та й чи правильно дотримується тих, про …
«В’язень неба»: роман про справжню чоловічу дружбу
Цвинтар забутих книжок — це місце, яке минулого року зачарувало багатьох читачів. Хтось вкотре пересвідчився …
«Привіт, це Чарлі, або Переваги сором’язливих». А кому б ви написали листа?
Хотіли б дізнатися, що у -надцятилітніх відбувається у голові? Що вони відчувають, чим цікавляться і …
«Львів — одне велике ліжко»: відверто про львів’ян
Кава, шоколад, круасани, книжки, європейська архітектура — те, що зазвичай спадає на думку при згадці …