Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2535
Творів: 45693
Рецензій: 89409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

С Г (5)

© Олена , 02-02-2018
В районі греблі, неподалік покинутого шпиталю, сумували неорані, вкриті жовто-зеленою травою, поля. Стас йшов попереду, зосереджено рахуючи кроки. Раптом щось вигукнув, присів. Розгріб руками конюшину, показуючи Вікторові вбитий в землю садовий ліхтар.
– Бачиш? Тільки раніше вона була не тут. Присягаюся. Стежка змінює місця. Ховається.
Віктор кивнув. Він теж про це думав.
Вийшов уперед, обганяючи Стаса вузькою, порослою осокою стежкою.
– Чекай. Я ще не все розповів, – зупинив його приятель. – Матуся моєї подружки – колишня відьма. Зараз вона трохи тю-тю, – Стас покрутив пальцем навколо скроні. – Я запитав у неї про «стежку геніїв», показав світлини. Попросив допомоги. Баб Валя сказала: «Воно вийшло із води. Воно зайде у воду». Додала щось незрозуміле про третє око, яке ні в якому разі не можна брати із собою. А потім кинула в мене чашкою. І закричала дурним голосом, що всі ми прокляті. Кажу ж, схиблена. Але іншої не маю.
– Дякую.
– Підеш? – підморгнув йому Стас. – Будеш на місці, прихопи трохи геніальності і для мене.
Пересвідчившись, що він має в кишені мобільний, складний ніж і порожню пляшку, Віктор  зробив кілька кроків вперед. Під його кросівками шурхотіла суха трава, в небо злітали сполохані птахи.
Чоловікові одразу не сподобалося повітря. Воно здавалося густим і гарячим. В роті відчувався присмак чогось кислого, пліснявого. З кожним наступним кроком дихати йому ставало все важче. Доводилося зупинятися, аби відхекатись, викашляти прозорий слиз.
Віктор натягнув на ніс горловину зі светру. Але це не допомагало.
Деякий час він  вперто просувався вперед, доки не збагнув, що тупцює на одному місці. Повернувся, сів на землю на початку стежки.
– Не пустили? – присвиснув Стас.
– Не пустили.
– Ти мало схожий на семирічну дитину. Не по зубах місцевим монстрам. Чи вони нам.
– Ще побачимо, – підвівшись, Віктор клацнув запальничкою, підніс кволий вогник до сухої трави. Його одразу загасив вітер.
– Що будемо робити?
– Щось вигадаємо, – попри дрижання в голосі, впевнено пообіцяв той.  

Віктор ніколи не вмів прикидатися. Чи не вперше він змушений був грати непритаманну йому роль. Вдавати перед Лізою покору.
– Вибач, – шепотів він на вухо дружині, відчуваючи її гаряче дихання. – Я просто заплутався, не зрозумів.
– Ти зрозумієш, – полегшено зітхала вона. – Обов’язково зрозумієш. Не сталося нічого поганого. Все на краще. Вір мені. Добре?  
– Я знаю, – стискаючи її холодні пальці, чоловік досі почував до Лізи ніжність. Мав її ненавидіти. Але жалів. Хіба ж вона знала інше життя? – Тільки не ображайся. Я дуже боюся вас втратити.
Після вечері дружина повернулася до свого рукопису. Коли Віктор зайшов до кімнати Назара, хлопчик малював мальви, торкаючись до контуру квітки пальчиком, з якого сочилася кров…
– У мене закінчилась червона, – невинно посміхаючись, пояснив він.
Віктор не знав, чи в нього ще колись так тремтіли руки. Він обійняв сина, затулив його рану серветкою.
– Я куплю які скажеш. Найдорожчі. Тільки більше ніколи так не роби. Добре?

Грейзяючи щось в маленькому кишеньковому блокноті, Назар не одразу зрозумів, що вони  їдуть іншою дорогою. Захопливо розповідав батькові про фарби, без яких не може обійтися. Називав складні, невідомі Вікторові назви.
Віктор кілька разів набирав Стаса, якому дав обіцянку не повертатися без нього на «стежку геніїв». Той не відповідав. До дідька Дяченка! Не можна гаяти час.
Коли автівка виїхала на майже безлюдну о такій порі трасу, хлопчик став крутитися, визирати у вікно. Щоб не сполохати сина, Віктор припаркувався неподалік заправки, запропонував пройтися. Малий виліз із машини, натягнув на голову джинсову бейсболку. Чоловік дістав м'яча і, махаючи Назарові рукою, пішов у сторону поля.
– Куди ми, тату? – його наздогнав стурбований голос Назара.
– Розімнемося. Пограємо.  
– А фарби?
– Будуть тобі фарби, – Віктор присів перед сином, взяв його долоні у свої. – Ти пригадав, де був, коли зник?
Він похитав головою. Але при цьому відвів очі.
– Не страшно.
Віктор взяв малого за руку і повів. Вони наближалися до стежки.
Чоловік сціпив зуби. Його нестерпно дратували шорохи і звуки. Зараз навіть биття власного серця здавалося йому надто гучним.
Коли у траві незрозумілим чином засвітилися ліхтарі, Назар зупинився. Спробував висмикнути руку.
– Я хочу додому.
– Татко не дозволить тебе образити.  
– Поїхали, – вже наполегливіше, з істеричними нотками в голосі повторив той.
– Не бійся. Ми повинні туди піти. Ти маєш зцілитися.
Віктор міцно стис холодну долоню сина, рішуче потягнув його вперед. На стежку…
Перші кроки далися напрочуд легко. Він очікував, що ось-ось знову почне задихатися, але цього не сталося. Назар був його талісманом, пропускним квитком в те незрозуміле місце.
Чим далі вони пробиралися, тим м’якішим ставав дерновий килим. За кілька метрів на обрії з'явилося озеро округлої форми, оточене з півночі гранітними скелями. У кросівках чвакало. Вода сочилася прямо із трави, замулюючи піщаний берег.
Назар почав опиратися ще сильніше.
– Ти тут був?  Ти заходив в озеро?  Що в тій воді? Скажи, – вмовляв Віктор сина. – Це дуже важливо.
Хлопчик випростався. Подивився на нього поглядом дорослого, виснаженого життям чоловіка.
– Там нічого немає.
– А де воно?
Малий вхопився руками за скроні.
– Мені болить голова.
Обіймаючи Назара за стан, Віктор вирівняв комір його вітрівки.
– Більше не болітиме. Обіцяю. Тільки воно має повернутися в озеро.
– Ти хочеш, щоб я перестав малювати? – схлипував його син, задкуючи. – Я люблю малювати! Люблю!!!
Назар затято виривався, кричав.
В кишені Віктора задзвонив мобільний. Але він не міг відповісти. Вони були вже майже  біля води. Ставало все важче втримувати малого. Наче він змагаюся в силі не з дитиною, а з дорослим, дужим чоловіком.  
Один необачний рух – і  вони разом полетіли у воду. Назар заверещав, відпихаючи від себе батька. Здавалося, озеро зробило його ще дужчим. Тепер він перебував на своїй території. Території темряви.
Розмахуючи руками і дряпаючись, за лічені секунди молодший Тодоренко звільнився,  вискочив на берег.
Послизнувшись, Віктор впав на коліна. Здригнувся.  Мул під його ногами ворушився,  все глибше занурюючись у воду. Він осідав разом з ним. Намагаючись борсатись у надзвичайно густій, в’язкій рідині, чоловік відчував її холодний дотик на плечах, спині, обличчі – тих частинах тіла, які все ще лишалися на поверхні. Його руки повільно кам'яніли. Він втрачав здатність рухатися.
– Назар, допоможи! – гукнув до сина Віктор.
Хлопчик стояв на березі. Відхекувався.
– Назар! –  знову позвав він, розуміючи, що ці слова можуть бути останніми.
У блідому світлі місяця Віктор бачив силует сина на тлі освітленої ліхтарями доріжки. Притлумлені, тьмяні кольори. На мить йому здалося, що хлопчик став частиною пейзажу, який колись застиг на полотні.
– Мені потрібно малювати, – повторив хрипким, недитячим голосом син…  

Зігнувшись над низьким журнальним столиком і опустивши на ніс окуляри, Стас сортував розкладені віялом знімки. Стопка «у сміття» невпинно збільшувалась. Навіть такий незвичний апарат не робив його геніальним фотографом.  Зір чоловіка з віком послабився. Він втрачав майстерність, «нюх» на цікаві кадри. Клієнти втікали до молодих, креативних…
Врешті згрібши знімки на край столу, Стас заходився натирати ганчіркою корпус фотоапарату. З однієї сторони клейка стрічка відгорнулася, демонструючи глибоку зигзагоподібну тріщину. Він відірвав стрічку, аби наклеїти нову. Ліворуч від тріщини, на вцілілій частині корпусу, чорним маркером було намальоване око. Кумедне таке, з густими війками. Наче ілюстрація до дитячої книжки.
Стас провів по ньому вологою серветкою, намагаючись стерти. Фарба не піддалася.
У клітці біля вікна цвірінькав щиголь, із  телевізора на стіні долинав мелодійний голос ведучої новин. Почувши знайоме прізвище, фотограф підняв голову. На екрані з'явилося усміхнене обличчя маленького хлопчика.
– Три дні тому при нез’ясованих обставинах зник семирічний син відомого художника Назара Тодоренка.
Схопившись, Стас вибрав на мобільному номер зі швидкого набору. Коли йому відповіли, прокричав у слухавку:
– Сашко, мене деякий час не буде! Я скину тобі на мило свої замовлення. І принесу Бо. … Так, великий куш. Величезний! Потім розповім.
Підхопивши однією рукою пляшку пива, він заходився збирати до дорожнього рюкзака ліхратик, батарейки, складний  кишеньковий ніж, кілька згорнутих сорочок.
Наблизившись  до пташки, постукав пальцем по клітці, привертаючи увагу Бо.
– Цього разу я не спізнюся. Хто знав, що Віктор попхається туди без мене?  Загине. Добре, що я не розповів йому всього. Віктору ті здібності були ні до чого. Еге ж? Ну який він мав талант? А той не виникає просто з повітря. Стежка лише підсилює природні задатки людини, – витягши з-під столу ключі від машини, він запхав їх до кишені. – Відьма пояснила, що треба робити. Талант не можна повернути. А лише відібрати, – засміяся Стас. –  Головне, перехопити малого при виході зі стежки. Зайти разом з ним у воду. Забрати в нього талант…

Після смерті Віктора, тіло якого знайшли в покинутому кар’єрі, за кілька кілометрів від місця, де колись була «стежка»,  Стас шукав її майже два роки. Тільки ті пошуки не мали успіхів. Вона вкотре заховалася з-перед очей, зачаїлася в очікуванні нового спадкоємця.
Але тепер, коли черговий нащадок того проклятого роду пішов здобувати свій талант, стежка знову вигулькнула з порожнечі. Вона мала бути поблизу. Покладаючись на свою інтуїцію, старі знімки і карту, Стас кілька днів нишпорив околицями, аж доки в сутінках не розгледів у траві велетенського світлячка. Ліхтар!
Він розумів, що від дня зникнення дитини минуло ще надто мало часу, але ніс варту, ночуючи в машині. Боявся проґавити мить, коли на стежці з’явиться малий, втратити останній шанс отримати те, що мало належати йому за правом.
Того ранку Стаса розбудило сичання оси, яка залетіла до автівки крізь шпарину у вікні. Він виліз з машини, лаючись через дошкульний біль у спині. Чоловік ніколи не був особливо вибагливим у побуті, але дні очікування його страшенно виснажили.
Розім’явши тіло, Стас деякий час блукав околицями, фотографуючи не надто привабливі пейзажі. Захопившись знимкуванням, відійшов на досить велику відстань. Якоїсь миті, обернувшись у бік стежки, побачив на ній темну пляму, яка досить швидко рухалася. Незвично так, ривками.
Забувши про обережність, чоловік побіг. За лічені хвилини зустрівся поглядом із маленьким хлопчиком у брудному джинсовому комбінезоні, з-під якого визирала розірвана футболка. Під носом дитини червоніла тонка цівка засохлої крові.
Не звернувши на чоловіка жодної уваги, малий вийшов із трави і побрів дорогою в бік залізничного переїзду. Стас поклав на землю фотоапарат і пляшку води. Озираючись, чи немає поряд зайвих очей, наздогнав дитину.
– Зажди, синку, – він шкодував, що не поцікавився в Інеті, як звуть майбутнього генія. – Я тобі допоможу. Ти хочеш до татуся?
Дитина дивилася на нього байдуже і, здавалося, зовсім не розуміла, хто вона і де знаходиться.
– Добре, добре. Розберемося…
Стас підхопив малого на руки. І раптом почув за спиною незрозуміле шипіння. Обернувшись, не повірив власним очам. Від його фотокамери травою розповзалися вогняні язики. Її об’єктив світився. В його середині з’явилося щось темне, схоже на зіницю. Здавалося, дивлячись на нього, об’єктив кліпав. Наче око…
«Третє око», – вилаявся Стас. Вогонь швидко розлазився травою, скочуючись на стежку геніїв. Але то вже було не просто полум'я. Трава перетворилася на зелену воду, поверхня якої палала, здіймаючись над землею високими багряними хвилями.
Хлопчик на руках Стаса запручався, застогнав,  вигинаючись і тремтячи всім тілом. Чоловік поклав його на траву, на безпечній відстані від неконтрольованої стихії.
– Ти як? – запитав він малого. Але чомусь побіг у бік стежки…

Приїхавши на місце події, Назар Тодоренко побачив свого син і незнайомого чоловіка із закіптюженим обличчям. Вони сиділи на землі, один навпроти одного. А позаду них чорніло вигоріле поле.
Перечепившись об щось тверде, Назар подивився собі під ноги і вкляк. На дорозі лежав  уламок розплавленого пластмасу, який раніше був частиною садового ліхтаря…
Назар вже розумів, що відбулося. Але досі відмовлявся в це вірити.
Він ледь стримався, аби не вхопити за барки того незнайомця, не витрясти з нього душу. Прокричати йому в обличчя:  «Що тут сталося?» «Що ти накоїв?» Але той тип, обхопивши руками свої ноги,  дивився десь у бік. І здавався не менш приголомшеним від нього…

Вкотре полаявшись із дружиною, яка останнім часом нестерпно діяла йому на нерви, Назар Тодоренко зачинився у своїй майстерні. Раніше він не замикав двері, бо знав, що, працюючи над черговою картиною, все одно не помітить нікого з гостей. Але відтоді, як він забрав сина додому і, підійшовши до мольберту, вперше не зміг нічого намалювати (тобто, він міг взяти до рук пензлик і провести ним по полотні, але ті лінії та мазки не витримували жодної критики), у Назара з’явилася звичка замикатися. Аби дружина не дізналася, що його свідомість вже не створює химерні образи, які було так легко переносити на картини. Аби світ не довідався, що він тепер ніхто…
На щастя, Назар мав вдосталь полотен, за рахунок яких поки що можна було жити. І підтримувати свою «геніальну» репутацію. З допомогою алкоголю він гамував страх, змушував себе не думати про майбутнє. Поки що це стримувало темний відчай, не дозволяючи йому пролізти під шкіру.
Зникнувши в реальному житті, стежка геніїв на картині й досі вперто майоріла перед  очима Назара. Як нагадування про те, чого він вже ніколи не матиме, як знущання долі.
Були моменти, коли Назарові хотілося видати цю картину за свою. Продати на аукціоні або підсунути котромусь зі схиблених колекціонерів.  Але, не знаючи її справжнього автора, він боявся ризикувати. Картину могли упізнати, а його – осоромити. Тому після чергової безсонної ночі Назар просто відніс її до підвалу. Аби не муляла очей…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

стежка буденності

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 07-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 04-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 04-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 03-02-2018

Цікаво спостерігати

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр, 03-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-02-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.3705070018768 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …