Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2522
Творів: 45479
Рецензій: 89016

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Людина Зеро Частина перша - Вибір 4

© Олександр, 16-01-2018
Щойно Василь це зробив, як за стіною завила сирена й наче в очікуванні чогось страшного, плечі у нього зіщулилися самі по собі. Втім, ні через мить, ні трохи згодом нічого не відбулося, лише затихло оте завивання. Василь розплющив одне око, озирнувся по боках, випрямився, відкрив і друге та нарешті подивився, яку ж кнопку натиснула його рука.  
– От, Дідько! – чортихнувся він, бо вказівний палець повністю перекривав червоне кружало. Отже…  
Додумати Василь не встиг, бо двері відчинилися і до кімнати вбіг веселий чорт.  
– Я знав, я не сумнівався в тобі! Молодець – оце я бачу вибір справжньої відповідальної особи. Вибач, не зміг відразу підійти – саме відвідувач нагодився, довелося з ним закінчити. Ну, що, запитання є?  
– За стіною якась сирена ревіла – що то було?  
– Це так, мій недогляд – забув поставити виклик на беззвучний режим. Бачив би ти, як запанікував новоприбулий чоловічок – я думав, що він зараз накладе в штани. І очі в нього бігали, наче скажені вивірки по соснах. Клієнт – колишній сутенер, – і йому здалося, що це облава. Ледь заспокоїв бідолашного. Але з ним вже все гаразд, то ж давай повернемося до наших баранів.  
Дідько подивився на сумне Василеве обличчя й додав:  
– Я не про тебе, ти ж зрозумів?  
– Та зрозумів. Хоча, якби зрозумів не так, то теж угадав би.  
– Ти чого? – Дідько підсів до Василя. – Невже передумав? А як же виклик – ми ж домовлялися?  
– Все залишається в силі – я не збираюся відмовлятися від свого слова. Мабуть, така моя доля. Краще давай вже обговоримо деталі.  
– Ай, молодець! – повеселілий Дідько швиденько дістав спотикач, хлюпнув собі, а потім запропонував і Василеві:  
– Будеш?  
– Ні. Мені зараз потрібна твереза голова.  
– То може ожинівки? – не вгамовувася чорт.  
– Я ж сказав, що не буду!  
– Який сьогодні день чудовий! От не дарма ж ти мені відразу сподобався – на такого й Пекло не страшно залишати. А я вип’ю трішки – за тебе.  
Дідько перехилив філіжанку, скривився, занюхав у себе під пахвами, потім різко видихнув.  
– А чому не сиром? – запитав у нього Василь.  
– Бо не впевнений, що знайду такий на Землі. Раптом чогось ядучого скуштую, а тут – раз, – і моє завжди при мені, шукати навіть не потрібно. Ну все, залишимо лірику для поетів – зараз швиденько узгодимо, що тобі не зрозуміло, і хто – куди. Вже не терпиться побачити справжнє сонце.  
Василь спохмурів, що не залишилося поза дідьковою увагою:  
– Вибач, просто ніяк не повірю в своє ща… – Чорт зауважив, що його слова співбесідника не заспокоюють, а зовсім навпаки. – Все мовчу, мовчу. Запитуй, що тебе цікавить?  
Василь почухав підборіддя:  
– Відразу й не згадаю. Давай спочатку по техніці – ось це що таке? – І він показав на на темну панель, що займала маже половину столу.  
– Я називаю її -“Вікно в Безодню”. – Чорт натиснув щось і з-під столу вилізла звичайна клавіатура. Дідько поклацав по ній і панель раптом засвітилася сотнею маленьких екранів, з числами та літерами у правому верхньому кутку. – Ось – майже все Пекло, як на долоні.  
– Постривай, не так швидко. Де ти натискав, щоб з’явилася клавіатура?
– Ось тут, – Дідько показав на ряд маленьких кнопочок збоку стола. – Ось ця – вмикає, ця – вимикає монітори. Ти з комп’ютерами хоч трохи діло мав?  
– Небагато – на рівні початкового користувача.  
– От і добре. Тоді нічого складного – розберешся потихеньку.  
– А якщо не те натисну й система зламається?  
– Думаєш, мене хтось цьому вчив? Теж методом спроб та помилок освоювався, бо треба ж було не відставати від прогресу. А раніше, доречі, нас, чортів, ноги кормили – це я образно, ти ж зрозумів? І зламатися тут нічому – це ж пекельний сплав. Його хоч молотком гати – нічого не буде. Ось дивися.  
Дідько поліз до бару, вибрав там пляшку, де було найменше рідини, відкоркував та вижлуктив з горла її вміст.  
– Оливковий самогон! Бр-р! Гидота!  
– А що, з оливок теж горілку варять? Не знав! – здивувася Василь.  
– У нас тут із усього женуть. Часу багато – треба ж його якось змарнувати. Але, дивись-но сюди.  
Чорт взяв порожню пляшку за горло й почав нею гамселити по клавішам, по панелі з моніторами, по столу.  
Василь втягнув плечі, очікуючи якихось вибухів, або хоча б друзок, чи уламків пляшки, клавіатури, або ще чогось. Але окрім гуркоту й мерехтіння дідькової руки, нічого більше не спостерігалося.  
– Бачиш? – відхекуючись, сказав чорт. – Анічогісінько. Буває, щось як дістане до самих кишок, так, що розгромив би все до бісової матері, але скільки не старайся – тільки й того, що захекаєшся. Один порятунок – спотикач і… Втім, воно тобі не треба. Я ж кажу – розберешся. А якщо навіть не зможеш, то викличеш заступника – той все вирішить.  
– До речі, а як ти їх викликаєш?  
– Кого?  
– Та чортів.  
– Гм! Просто: пишу записку, кладу на стіл у приймальні, потім натискаю на зелену клавішу, ось цю, – Дідько пальцем показав на “мобільник”, – і йду до кімнати відпочинку. А коли повертаюся, записка відсутня і проблема вже вирішена.  
– Не зрозумів?  
– Що ти не зрозумів?  
– Навіщо записка? Чи не легше віч-на-віч поговорити, сказати те, що хотів?  
– Але якщо записки працюють, то навіщо тривожити чортів – вони й так все зроблять?  
– Тепер ще раз: ти пишеш що-небудь…  
– Не що-небудь, а те, що потрібно. Наприклад: "Я пішов на сто тридцять сьоме коло, з інспекцією. " Кладу папірець на стіл і через "море" вирушаю, куди написав. Ось і все.  
– А коли повертаєшся? – не вгамовувася Василь.  
– Коли повертаюся, записки вже немає. І я продовжую приймання.  
– А хто веде його під час твоєї відсутності?  
– Як хто – мій заступник. Я ж його зеленою клавішою викликав.  
– Але не бачив?  
– Це й не обов’язково – раз черга відсутня, то виходить, що хтось замість мене розподіляв відвідувачів. Логічно ж, так?  
– Гм! Якась кульгава логіка. Мій кум в таких випадках говорив: “От відчуваю, що дурять, а де – не зрозуміло! ”  
– Ніхто тебе не дурить, – насупився Дідько. – Якби хотів, то не ділився б спотикачем. Дурить! Думаєш, якщо люди так можуть вчинити, то й чорти здатні? Але це не так, ми взагалі…  
– Добре, добре, – перебив дідькову тираду Василь. – Я й не говорив, що ти дуриш, то кум так висловлювався. Скажи краще, ти про сто тридцять там якесь коло говорив?  
– Сто тридцять сьоме – коло винокурів, – моє улюблене.  
– Може ти помиляєшся? Я чув, що в пеклі всього сім, чи дев’ять кіл – не пам’ятаю вже.  
– Ха! Василю, я вже говорив тобі, щоб забув усі ті байки, які вам розповідали про нас. Знаєш, скільки професій на Землі?  
– Якось не переймався цим питанням – може тисяча, чи дві?  
– А понад сорок тисяч – на цей час, – не хочеш? І в кожній можуть бути кандидати до Пекла, і кожна окремого кола потребує, а то і два, чи десять. Врахуй ще професії, що зникли, і ті, що будуть колись – то скільки всього кіл виходить?  
Василь звів брови, наче намагаючись звести числа до купи, але Дідько перебив його:  
– Отож! А ти кажеш сім, чи дев’ять. У тебе часу буде вдосталь, щоб відвідати кожне і не раз. Ще питання є? От і добре. Та не переймайся ти так! Сам же бачив – тут все просто й надійно. Головне я тобі довіряю. Ну, то що – по руках?  
Дідько простягнув Василеві свою руку, але той знов заперечливо відмовив:  
– Зажди! А як твої чорти, чи постояльці, бачитимуть у мені Головного? Це ж так може перший-ліпший перехожий себе записати на цю посаду?  
– Слушне зауваження. Зараз я напишу чортам записку і віддам тобі свою найменку.  
Дідько дістав зі столу папір та ручку, й почав писати:  
“З цього моменту посаду Головчорта займатиме Василь.”  
- І цього досить?
– Авжеж.  
– Гм! А можна ще спитати – звідки ти так добре розмовляєш по-нашому? І на клавіатурі літери знайомі – чому це?  
– Е-ех, Василю! То ви там, на Землі, забули первинну мову, а тут пам’ять відновлюється і всі один одного розуміють без проблем. Ще щось?  
– Найменку.  
– Ага, точно. – Чорт відщипнув з сорочки свого бейджа, витер напис “Дідько” й ручкою написав – “Василь”. – Тримай, Головчорте!  
Василь взяв найменку, повертів її.  
– Що знов не так? – перепитав Дідько.  
– Та наче все так, але ім’я зовсім не диявольське – хто мені повірить?  
– Ох ти ж і зануда! Давай сюди.  
– Зануда, чи ні, але потім доводь, що я той, за кого себе видаю, – сказав, передаючи бейджа чортові, Василь.  
Дідько взяв ручку і до вже написаного додав “ вул”.  
– Ось, те що треба. Як замовляв: ім’я диявольське, віддам тобі ще свою перуку, і – вилитий чорт. Керуй. Все, по руках?  
Василь знову ніяково топтався на місці.  
– Чого ще? У мене вже копита змащені, димлять он, бачиш? Шуткую, бо ще подумаєш чорт-зна-що. Відпускай вже мене!  
– Тут ще прохання особистого характеру, можна?  
– Якщо останнє, то давай, озвучуй.  
– Я на Землі звик у панамі ходити – ти не можеш залишити свою?  
– Тю! Я думав загадаєш щось на кшталт: “Піди туди, не знаю куди, принеси те, не відомо що.” А цього не шкода, хоча міг би собі будь-яку замовити – ти ж тепер Володар Безодні. Майже.  
– Поки розберуся, як тут, та що... А голова не прикрита буде... А я протягів боюся, – виправдовувався Василь.  
– Дивак ти! Протягів він боїться – їх тут зроду-віку не було. На, тримай свою панаму, одягай перуку та найменку, і – по руках?  
– То нехай вже так – по руках.  
Василь подав Дідькові свою правицю, відчув чортову силу, але бачив, що той не дуже стискав – мабуть, боявся злякати новоспеченого керівника Пекла.  
– А кров’ю підписувати не будемо?  
– Васи-илю! – Дідько все ще тримав руку чоловіка та усміхався.  
– Зрозумів, зрозумів. То я так, про всяк випадок.  
– Отже, вітаю – тепер Пекло твоє. Не переймайся, все буде добре. Керуй, а я пішов. Зараз лишень хильну трішки наостанок.  
Дідько дістав спотикач, погладив пляшку:  
– Мені тебе не вистачатиме. Але маю надію, що на землі зустріну твоїх родичів, – лагідно промовив до неї.  
Потому хлюпнув майже повну філіжанку, перехилив її до рота, затримав на деякий час дихання і, ледь присівши, голосно випустив повітря.  
Василь затулив пальцями носа, бо нестерпно запахло сіркою.  
Дідько на це лише усміхнувся:  
– Вибач, мені вже можна, тому що я тепер – Дядько Василь. А запах – це не від того, що ми в Пеклі. Це в кишені сірники були, й задиміли від тертя, коли я повітря випускав. Ну, все, бувай.  
Василь не знав, чи буде доречним обійняти чорта, тому знову потис йому руку й став чекати, коли той зникне.  
Дідько теж топтався на місці, наче чогось очікуючи. Врешті-решт він заговорив першим:  
– Василю, ти б не міг вийти до приймальні?  
– Так я ж проводжаю тебе.  
– Не треба, ми вже попрощалися, а далі я сам. Мені тут… Одним словом – вийди вже нарешті. – Чорт виштовхав здивованого Василя з кімнати й відразу зачинив за ним двері.  
Деякий час за стіною чулося шарудіння, але згодом воно стихло і Василь наважився тихенько зазирнути "за гори". Як він і передбачав, в кімнатці було пусто, записка для чортів зі столу теж зникла, а на підлозі стояла відкоркована й майже порожня пляшка спотикачу.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Віталій Ведмєдєв, 14-02-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 17-01-2018

[ Без назви ]

© Щєпкін Сергій, 17-01-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.52322196960449 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …