Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2482
Творів: 44766
Рецензій: 87632

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Субсидія

© Михайло Нечитайло, 27-12-2017
                              
                              
Побіля магазину, де одинокого стовпа довго й прискіпливо роками вивчали прохожі мимо пси, від чого він давно втратив дану йому бетонним заводом блакитну сірість, де за низеньким тиночком жмурилася подертим зеленим брезентом літня альтанка для поціновувачів бочкового пива та свіжого повітря в одному об’ємі, похмурого зимового дня, коли сніг злизала сирість, наче сметану розбещений безкарністю кіт, зібрався гурт сільських жителів.
Чекали хліба. Вихолощений роками, як ото скальпелем зі стану плідників кабанчик, зі стану швидкого підкорювача доріг бус-хлібовоз десь човгав по мокрих дорогах стертими колесами, чадів і пхався до села, аби нагодувати тамтешній люд, чадів десь там, за неозорими сірими туманами, а тут, у селі, він нагло запізнювався, чим викликав невдоволений гомін, бо всі хотіли свіжого хліба, а він усе носився десь невидимими краями та черствів у хвилинах, не дивлячись на довколишню несусвітню мокроту довкілля.
– Нема порядку, – першим дозрів до коментаря Павло Романович Розенко, підтоптаний, але жилавий і м’ясистий ще дідок.
– Ні в чому, – Одарка Ганненко, дорідна тіточка в теплій зеленій хустці, з якої визирали тільки злі очиці та потужний ніздрями ніс, розширила круг потвердженої Павлом Романовичем зони світового безладу.
– А який може бути порядок, коли воно все тримається на неправді, – Семен Противнюк, худий дядечко в кацавейці кольору отої прогнозованої ним, от хіба що зморщеної, неправди, хукав у руки та тупцяв невизначеного віку черевиками по недопалках довкола.
Йому ніхто не відповів, тож Семен продовжив:
– Ось нараховують субсидії на газ та електрику. Я живу зі своїм сином удвох, у нас ні землі, городу хіба двадцять соток, нічого іншого, а субсидії нема. Чому, поніс я запитання в сільраду. Я ж пенсіонер, кажу, в мене доходу менше, ніж у кота на мишах серед порожньої церкви, а син хоч і молодий, але перебивається підробітками непевними – кому хату поштукатурить, кому дах підіб’є, ну, кажу, немає справжньої роботи, от і марудиться дитина защіпками від хвіртки, бо справжньої хвіртки ніде взяти. Чом, кажу, ми маємо платити сповна, коли в три рази перепльовуємо той процент, який встановила держава для сім’ї, аби сім’я могла за енергоресурс платити й мала після того ще ресурс на хліб і до хліба? І знаєте, що мені сказали – як син у вас безробітний, то немає у вас права на субсидію. Або хай синочок десь офіційно здобуває статки, або хай утрамбується на біржі в статусі безробітного. Я їздив на біржу, то там повідали, що сина на свій баланс не візьмуть, бо він є членом особистого селянського господарства, адже прописаний у хаті, біля якої волочиться двадцять соток городу. Одним словом, люди добрі, записали нас із-за того клаптя ріллі в куркулі, а раз куркулі, отже, не можемо бути безробітними зі статусом. А коли ти безробітний без статусу, то не маєш права на державну субсидію. От халепа, дурний такого не придумає, а розумний може – якщо ти при праці, то отримай ще й допомогу, а коли ти не маєш роботи й не маєш і тої копійки, що має працюючий, то плати й за сьому шкуру, бо хрен його знає, що ти таке, наче й громадянин, наче й ні, наче й державний, але якось боком, тож ні на що не розраховуй, загинайся тихо та мирно, бо державна копійка, вона тебе не стосується, адже ти – голяк голяком, нащо на такого втрачатися, коли він однак голий.
– А воно так і є, – сквапилась Одарка. – Сільрада тільки своїм субсидії нараховує, хоч у них усі зуби золоті й лірники їм славу піють.
– Які лірники, тітко? – раптом обуренням дихнула Настя Велійко, вчителька молодших класів, що досі мовчки стояла осторонь. – Що ви його городите?
– А ти мовчи, – сикнула тітка, – знаємо ми ваших і лірників, і бандуристів. Ти не думай, що якщо твій чоловік угомонився секретарем сільської ради, то святістю воссіяв, яко ангел во плоті. Шаромижники вони там усі. Шаромижники, сутяжники й неправедним світлом землю криють. Отак я тобі скажу.
– Казати можна багато чого, – не погодилася Настя. – Але факти й балачки – речі зовсім різні.
– Ти, дочко, не кип’ятися, – засопів, висякавшись осторонь, Павло Романович Розенко. – Тітка Одарка дарма, що язиката, але великий язик не завжди порожній, як розвантажений вагон на станції. Іноді він буває й істиною змащений, наче солідолом, аби правда не зіржавіла.
– Обізвати кожного стрічного й поперечного шаромижником ще не означає бути правдивим, – не погоджувалася Настя зі всезагальним наступом на неї. – Правда – це факт. А факт у вас який? Що дядька Семена з його сином не побалували, як багатьох інших, субсидією? То не вони одні такі. Багатьом бідакам не дісталося державної помічної юшки. Такий закон. І не сільрада його писала, сільрада тільки збирає дані, аби ніхто не прошмигнув поза законом. У державі війна, криза, мусять пантрувати.
– Якби все було так світло, то не було б ліхтарів на стовпі, щоби пронизували ніч, – шморгав носом Павло Романович. – Якби все було по правді, то не було б і балачок. А раз є ніч, то мусять бути ліхтарі, а як є неправда, то мусять бути балачки, аби та неправда випирала зі всіх щілин, щоби її побачили люди та щось з нею робили, аби не заполонила світ.
– У чому неправда? – стояла за свого чоловіка, як за істинного янгола, Настя.
– У Павла Романовича невістка в сільраді прибиральницею робить, хоч щось та знає, – дзеленькнула Одарка.
– Не вплутуй моєї невістки, – гримнув Павло Романович. – Але маю я той факт, хоча й неперевірений, що одному з наших фермерів субсидія нараховується, й більш за все, що він її й отримає.
– Не може бути, – прихнула Настя. – Фермеру субсидія?! Та в нього земля. Ні, ніяк не може того бути. Не вірю.
– Ну, воно завжди так, як бідний, то ще й деруть, а як багатий, то підпирають, – почав нести свою філософію Семен Противнюк, але тільки-но підняв її та висадив на плечі, щоби сіяти поміж люду, як під’їхав бус із хлібом, народ ринувся до прилавка, тож філософія так і лишилася з Семеном не рознесеною, аби муляти йому й далі душу та плечі.

Проміж шкільних клопотів Насті було не до балачок про субсидії та сільрадівців-шаромижників, а по приходу додому, де двоє діток-дошкільнят вивернули на килим цілу каструлю манної каші й пательню смажені, то не до того було й поготів.
Лише надвечір, коли її Сашко прийшов від праці та, повечерявши, прикипів до телевізора, раптом згадала балачку побіля магазину та й мовила до чоловіка:
– Люди вас, сільрадівських, шаромижниками взивають.
– Не дивина, – байдуже відповів той.
– Що, геть і не пече таке слівце? – здивувалася Настя.
– Якби я до всього прислухався та брав усе до серця, – ремигав Сашко пластівцями, – то мавбись уже розрахуватися та гнути горба десь по чорних приробітках.
– А воно біля паперів спокійніше, еге ж? – подивилася на чоловіка Настя.
– Тепліше, – здвигнув плечима, ніби змерз.
– А люди пліткують, що субсидії нечесно й не по праву роздаєте, – своїм цікавилася дружина.
– То не моє, для цього в сільраді є спеціаліст, – не відривався Сашко від телевізора.
– А ти що, геть осторонь? – не повірила. – І голова осторонь?
– Голова не осторонь, звісно, – розтлумачив. – А я майже. І взагалі, на біса тобі ті субсидії? Нам їх однак не положено.
– Нам, може, й не положено, – погодилась. – Але ходять балачки, що дехто з фермерів мається отримувати. То й цікаво мені, чому це нам з двома дітьми не положено, а тому, хто прибутків має сотню чи й дві сотні тисяч на рік – положено?
– А зачекай, – відірвався врешті від телевізора чоловік. – А й дійсно, Гомонюк Петро, бухгалтерші нашої батько, стій-стій, я ж то думаю, чого це вона із Зінкою Щедрявцевою, спеціалістом, шушукаються та до голови ганяють ледь не щогодини. Може, що й хімічать.
– То ти виясни, – наполягала Настя, – а то хитросракі сутяжитимуться біля державної копійки, а ми, що біля неї на сторожі, будемо голосракі.
– Треба, – погодився Сашко й похилився до новин на екрані, що саме звіщали світ про свій прихід голосним бемканням.

Наступного вечора Сашко явився додому схвильований, далі нікуди.
– Ні, ти подумай, – гримів, – Гомонюк точно оформляється на субсидію.
– То в нього ж нічого не повинно вийти, – мовила Настя, – у нього ж тридцять гектарів землі. Торік авто нове купив, цього року на новенького трактора стягнувся. Один з-поміж фермерів, зауваж. Як це вже треба рахувати його доходи, аби він здобув право на державну поміч?
– Я підкотив, ніби проміж іншого, до Щедрявцевої, – розказував чоловік, – так і так, кажу, Зіно, ходять балачки, буцім оформляєш Гомонюка на субсидію. Люди пліткують по селу, обурюються, ти дивися, бо якщо втнеш щось незаконне, то всі збоку лишаться, тебе розгрібати пошлють. Я розумію, що ти з Клавою в ладах, подруги, куми й таке інше, але вона Петрова дочка, а тобі за що страждати, коли, не дай, Бог, не туди схлисьне хвилька.
– Ну, а що вона? – нетерпінням мучилася Настя.
– А що вона, – обуренням хлюпнуло з Сашка, – нахилилася та й давай мені вишіптувати, що все там по закону, все по букві й рисочці.
– Та не може бути! – не повірила Настя. – Бреше, сучка, бреше!
– Та не бреше, – розчаровано мовив Сашко. – Розумієш, та земля, що за Гомонюком, вона копійками ціниться в обрисованих доходах, ну, ще він зі своєю Варварою пенсіонери, дві пенсії, все те додано, на витрати на газ та електроенергію поділено – і все, належить їм субсидія.
– Отакої, – розгублено мовила Настя. – Та що ж це воно за закони такі? Трактори купляє, машини купляє, а за газ та світло розрахуватися не здатен. Та село його заклює разом з його Клавою та Зінкою Щедрявцевою, коли про це вчує.
– Тому Зіна й просить не пасталакати зайвого, – зітхнув чоловік.
– Значить, щось не чесно, коли остерігається, – наполягала Настя.
– Та чесно, я перевірив і сам усе прорахував, – безнадійно махнув рукою Сашко.
– Ну, дає держава, – не могла місця знайти від обурення Настя, – Семенові Противнюку не дають, бо син не має офіційної роботи, нам не дають, бо дві зарплати, батьківські пенсії та ще й городу півтора гектари, а що діток двоє маленьких, на яких витрат та й витрат, то й не рахують,  а Гомонюку дають, бо мало ще техніки настягав на подвір’я. Дурдом якийсь, а не порядки. Тут війна, криза, ні грошей, ні гонору в держави, а Гомонюку допомога. Капець, хоч біжи та втопися.
– Чого це ми маємо топитися? – не вгавав і Сашко. – Завтра поїду в район, зайду у відділ по субсидіях, повідаю правду, побачу, що скажуть.
– Ой, а чи варто? – засумнівалася Настя. – Це Гомонюки на тебе дутимуться, наче на кровного ворога свого, та й дівчата в сільраді за добро твій крок не порахують, а Петро, ну, Гомонюк, він же нам і город орав, і сіяв, та й косив отаву своєю косаркою. Майже за безцінь, заміть. Хай уже гребе, як досі не нажерся, якось перетерпимо.
– Ні, – кручею над берегом став Сашко. – За державу обидно, поїду. Така ситуація, це як кожен пропустить усе мимо душі, то хіба вона вистоїть, держава наша? Треба руйнувати неправедність біля кореня, бо ми своєї держави діти.
– Ой, замовкни, – перебила Настя чоловіка, - розходився, наче на мітингу. Ти краще думай, як Гомонюку в очі глянеш, як його, коли прийде літо, попросиш, аби щось на городах поміг.
– Та ніхто не знатиме, що я туди ходив, – махнув рукою Сашко. – Я ж інкогніто.
– Ну, як інкогніто, то давай, – підтримала Настя. – Немає чого Гомонюкові вивищуватися за чийсь рахунок над іншими. Він що, кращий за нас? Ні. То немає чого дертися вище. Немає чого, - босою ногою стала на килим і притисла пальцем щосили згублену дітьми крихту до ворсу, наче давила, зводила в нікуди клятого багатія Гомонюка, що зазіхнув на державну субсидію, супостат.

Клава Майстренко, носячись районом у своїх бухгалтерських справах, забігла й у відділ по нарахуванню субсидій – Зіна просила, аби самій не їхати з-за дрібниць, передати деякі папери, та й батькам малася ж бути субсидія, вартувало забрати, не відкладаючи в довгий ящик, документи.
– Добрий день, – привіталася до тамтешніх працівників. – Ну, як, готові папери по субсидіях на наше село? – поцікавилася.
– Готові, – Ангеліна Вячеславівна, важка, аж стілець рипів, наче перед смертю, жіночка, потяглася до стосу паперів, вивудила потрібні, поклала перед Клавою. – От тільки у вас є проблема.
– Яка? – мимохіть мовила Клава.
– Приїжджав тут секретар вашої сільради, – Ангеліна Вячеславівна глипнула на Клаву, – допитувався, як це може бути, що чоловікові, котрий придбав цього року новенького трактора, нараховується субсидія.
– Сашко?! – округлила очі Клава.
– Ну, я ймення його не знаю, – відповіла Ангеліна Вячеславівна, – але подивував він мене добре. Інші секретарі з других сіл гасають якраз із протилежним, добиваються, аби комусь щось нарахували, а цей, навпаки, аби хтось чогось не отримав. Ви що, не ладите?
– Та чого б ми не ладили, – відбрикнулася Клава. – Я хіба знаю, що на нього найшло.
– Ну, одним словом, воно є, як є, але ви, дівчата, краще дивіться, – порадила Ангеліна Вячеславівна.
– А що нам дивитися? – нерозуміюче закліпала очима Клава.
– Ну, як що, – напучувала Ангеліна Вячеславівна. – Тракторця ви не вписали, як придбання цього року Гомонюку Петрові Олексійовичу. А малися б.
– А що, від цього залежить субсидія? – перепитала сердито Клава.
– Напряму – ні, – мовила Ангеліна Вячеславівна. – Але розрахунки розрахунками, та все ж ми дивимося й на такі факти. Не той час, аби розкидатися коштами на всі боки. Одним словом, Клаво, я не знаю, хто такий той Гомонюк, але хай він краще від субсидії відмовиться, бо як підніметься шум – ну, кому воно потрібне, га?
Клава нервово ввібгала подані їй документи в сумку й поспішила покинути установу.
– Сволота! – везла до села прокльони.

В сільраді гриміло й пахкало.
– Тобі мій батько в зубах застряг, чи що? – Клава висла над щуплим Сашком, немов збиралася розправитися з ним, як орел з мишею.
– Не батько твій, давай узагалі відійдемо від персоналій, – боронився Сашко. – Ти зрозумій, Клаво, в державі війна, ну, невже твій батько не годен за власний кошт проторувати свій зимовий шлях.
– Ти не закривайся державою, Сашо, – підпрягалася до нападу й Зіна, – ти не жалій державних грошей, їх однак чинуші та олігархи розтягнуть. Ти краще скажи прямо – задавила, мовляв, жаба, зажалів для Гомонюка Петра Олексійовича субсидії. Хоча тобі від тої його субсидії ні холодно, ні жарко.
– Нічого я не зажалів, – не погодився Сашко. – Але є Україна. Окрім Гомонюка Петра Олексійовича.
– Що ти городиш, що ти його городиш? – аж присідала Клава. – Ще назви себе патріотом, а мого батька сепаратистом.
– Сепаратистом не назву, – раптом вибухнув Сашко, – а нечесним чоловіком назву.
– Навіть у очі йому це скажеш? – поцікавилася Зіна.
– Навіть у очі, – підтвердив Сашко.
– Гнида ти, Саша, – підводила риску Клава й межувала кордони між колишніми співробітниками, ставила блок-пости, перетворюючи сусідські землі у ворожі території.
– Я теж думала, що ти людина, а ти перевертень, заздрісний перевертень, – йшла в сателіти до Клави Зіна.
Голова сільради, і той мовчки пройшов мимо Сашка, хоча виду й не подав.
– Я перевертень? – перепитав Сашко. – Я заздрісник? Клаво, а може це все більше стосується тебе? Я в державну казну волохату лапу не пхав. А ти пхала. Хай не свою, хай батькову, та все ж. Ховалася від людей, ховалася від села й нишком громадила свою копійку. Я не заздрісник, Клаво, я просто хочу справедливості.
– Саша, ти не правий, – знову озвалася Зіна, – не кажи того, чого немає. Справедливість, вона, звісно, може, і є, але не в цьому випадку. Ми маємо просту заздрість. Аякже, Гомонюк заможний, трактора купив, а йому ще й субсидія. Як же це так, скрипить душа, як же це так, мені немає, а Гомонюку є. Скрипить душа, ой, скрипить. Ще скажи, що не скрипить. Якби не скрипіла, ти б по району з цим питанням не носився.
– Скрипить, то й що? – поцікавився Сашко.
– А справедливість не скрипить, вона кличе. Скрипить заздрість, – намагалася розвинутою думкою сипонути Зіна по обмеженому сільрадою довкіллі.
Всі замовкли. Сашко думав, що б його видати у відповідь, аби розчахнути кляту Зінчину філософію, Зінка примружено ловила задоволення від власного зродженого слова, а Клава просто була зла, як собака, в котрої з лап видерли кусень м’яса.
В цей час до сільради і ввалився Гомонюк Петро Олексійович.
– То хто це тут на мене позаздрив? – разом з громами ніс запитання.
– Я, – сміло звівся Сашко. – Але не позаздрив, а по справедливості всього хочу. Щоби інші жителі села не страждали з-за несправедливості.
– Ти бачиш, – ведмедем снував Гомонюк по сільраді, – справедливості йому кортить. А ти її бачив коли, ту справедливість? Чи й не тоді, коли я тобі за безцінь траву косив чи й не всеньке літо? Міг би заплатити сповна, а дідові якомусь я б геть задарма викосив. Чого ж не злохмився на такий подвиг, га?
Сашко не встиг і рота роззявити, як Петро Олексійович продовжив наступ:
– Воно, хлопче, справедливість, вона тільки до тої межі, коли твоєї кишені не торкається. А тільки торкнеться, то відразу ж перетворюється в свою протилежність. Люди милі доти, доки не вище тебе. А коли вивищуються, то милість тоді змінюється заздрістю й бажанням будь-що понизити швидшого та вдатнішого бодай до свого рівня. А ще краще опустити нижче себе. Тоді душа аж співає. Душа завжди співає тоді й лишень тоді, коли заздрять тобі, бо коли заздриш ти – душа чорніє, як купа гімна серед поля. А я, Сашо, думав – ти людина. А ти – купа гімна. Чорна-чорна, з колонією кузок-заздрощів у її нутрощах. Учить мене, вчить життя, дурного, що добро роблять тільки неповноцінні розумом люди, й ніяк не навчить. Ось і нині робив людині добро, а що отримав навзаєм? Певно, добро, воно в декого асоціюється з вирівнюванням усіх і вся по своєму рівню. Рівний ти йому, він ще якось горнеться до тебе, а ледь хоч на сходинку вище став, ллє гімно в душу. Але я не такий. Я людина. Тож не хочу більше навіть знатися з гімнюком. Хай тобі твоя заздрість оре та сіє твої городи, або ж інші дурники за гроші. Такі, як маєш заплатити, а не такі суто символічні, які брав з тебе я.
– Та годі вже вам тут дерти горлянку, – не витерпів промови, збунтувався Сашко. – Чхати я хотів на ваші сіяння й орання, виорють і посіють без вас. Чи ви хотіли тою поміччю купити мене, як кавалок ковбаси, щоби я на всі ваші вибрики закрив очі, або ж сприймав їх, аплодуючи?! Я державна людина…
– Ой, Боже, ще й державна, – засміявся Гомонюк.
– Так, державна, – підтвердив Сашко свої слова, – і для мене не є байдужим, що дехто, в кого й так лізе не те що з горла, а й з вух та носа, раптом тулиться до бідних, аби й звідтіля щось ускубнути, бо ніяк нажертися не може. Не я купа гімна, ви, Петре Олексійовичу, бо я, якщо й смерджу, то сам собі, а ви розливаєтеся своїм смородом на все село й заважаєте іншим людям світло дихати.
– То розлийся й ти, – сердито булькнув Гомонюк. – Хто тобі не дає купити трактора, авто, набратися землі та хазяйнувати на ній? Хто тобі не дає, окрім як твоя незугарна й дурна голова, яка тільки й уміє, що сотатися в папірцях та заздрити іншим? Ледаче стерво! – раптом кинув межи очі. – Ледаче й заздрісне. Та чхав я на ту субсидію. Ти думаєш, я без неї не проживу? Проживу, ще й як. Але тобі, мушля ти заздрісна, я ще віділлю свої втрати сторицею.
Гримнув дверима, аж сільрада задвигтіла, пішов.
Мовчки зібралися й усі інші, розійшлися по домівках.
Сашко крокував до свого дому мимо обійстя Гомонюка, почухав очі об новенького лисніючого синього трактора, об добротний будинок, купу сараїв, комору, реманенту повне подвір’я.
«Ні, ну яка ж безсовісна людина, – думав. – Я б посоромився на його місці вимагати ще якоїсь субсидії. Яка може бути в мені заздрість? Просто людська порядність зіграла, яка не може терпіти такої наруги, хоче правди й справедливості.»
Аж загордився собою.
«А чого, – ткав думку далі, – не побоявся ні проблем наступного року біля городів, ні дурнуватих криків розпасійованого багача, не побоявся нічого й нікого та домігся справедливості. Хе-ге, справедливість, вона не сама по землі ходить, її варто бодай комусь зловити й привести в світ. І коли так зробить один, другий, третій, зроблять, наплювавши на особисте, наплювавши на все ради неї, справедливості, то наскільки чистішим стане світ. Засяє»
«Та я сонце!» – аж підскочив.
– Валерко! – вчув із подвір’я голос старої Гомонючки до зятя. – Повиключай світло в льоху й гаражі, чого воно там сяє. Та й газ прикрути. Чи не знаєш, що той сільрадівський карлик нам зрізав субсидію. Скромнішими тепер маємо бути, хай би він розпровалився, той карлик.
Залоскотало в Сашка під ложечкою.
«А так, – шепотіло звідкись із душі, – А притишите-таки хід, Гомонюки задрипані, притишите. А то хвалиться, аж гидко слухати – цього року трактора купив, наступного на комбайна замахнуся. За газ плати, стерво хитре, а не комбайнами хвалишся. Хай я й купа гімна з твоєї точки зору, але ж яка мулька, ну, наче гвіздок у чоботі, що не дає йти.»
Аж подвоївся радістю.
З нею й ступив до власної хати, аби поділитися з Настею.






                                                                                                                              

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 29-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 28-12-2017

Описана ситуація

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 28-12-2017

Инда взопрели озимые. Рассупонилось солнышко, расталдыкнуло свои лучи по белу светушку. Понюхал старик Ромуальдыч свою портянку и аж заколдобился.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Валерій Хмельницький, 27-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1117238998413 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …
«Не Єва». Рівновага пристрастей
Книжка «Не Єва» Лариси Лебедівни — одна з поетичних новинок видавництва «Смолоскип». Вірші водночас …
Танець під бомбами
«Сараєво для початківців» боснійського письменника Озрена Кебо (видавництво Discursus) — проза, сповнена …