Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45598
Рецензій: 89228

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Десятка (4)

© ВЛАДИСЛАВА, 17-12-2017
У сором’язливих променях ранкового сонця я довго роздивляюся в дзеркалі обличчя Оксани. Моя молодша сестричка приваблива. Тільки не надто доглянута. І з фігурою в неї не все гаразд. «Ти ніколи не будеш схожою на тих дівчат із телевізора. У тебе товста кістка», – геть усю ту маячню, яку зазвичай говорять мами невпевненим в собі товстункам. Доки я господарюю в цьому тілі, чому б не навести лад?
Волосся в Оксани густе, гарне. Тільки кінчики посічені. І колір невиразний. Та  й ця закоротка гривка зовсім не пасує до форми її обличчя. Зачісую її набік, прискіпливо переглядаю Оксанин гардероб. Зупиняюся на темній кофтині і джинсах.
За сніданком ігнорую котлети, які аж занадто нав’язливо пропонує мені мати. І в яких такий спокусливий запах. «Я на дієті».
Виходячи з будинку, я перечепилася об Дея, який приймав на ґанку сонячні ванни. Пес вишкірився і загрозливо загарчав. Я замахнулася на нього сумкою, змусивши відбігти на безпечну відстань.
У школі проходило спортивне свято. Я єдина нічого про нього не знала, тому й прийшла без форми. У подібному випадку Десятка би просто розвернулася і пішла додому. Але я не могла псувати репутацію Оксани.
Однокласниця моєї сестри Ірина – підстрижене під хлопчика дівча, редактор шкільної газети, збиралася на стадіон, стежити за футбольним матчем. Я не уявляла, чи товаришувала з нею Оксана, але напросилася піти з Іриною. Буцімто їй допомогти. У збірній нашої школи грав Матвій. А мені нестерпно хотілося його побачити.
Ми трохи спізнилися на початок. Я видивилась для нас місця у третьому ряду. Іра фиркнула, що там буде занадто шумно, та все ж пішла за мною.
Вітер бавиться розвішаними на стадіоні біло-фіолетовими плакатами – кольорами футбольної команди. Іра ні на хвильку не змовкала. Я ще ніколи не бачила настільки захопленої навчанням людини. Вона була справжнім фанатом  школи.
Фотографуючи поле, Ірина встигала не лише говорити, а ще й вирішувати за когось математику. Слухаючи її, я, здебільшого, кивала. Бо просто не уявляла, про що розмовляти з цією нудною дівчинкою.
Мружачись від яскравого світла, намагалася розгледіти на полі Матвія. Якоїсь миті я помітила, що Ірина опустила фотоапарат і стежить за моїм поглядом. Аби  відвернути її увагу, запитую щось про інтеграли. Вона заводиться, починає пояснювати дещо зверхнім, менторським тоном. Задоволено посміхається. Передбачуваність – ще та вада.

Наші виграють. Матвій покидає поле одним з перших. Чхати на Ірину. Підводжуся, махаю йому рукою. На сходах, біля першого ряду, там, де зазвичай сиділа я, помічаю Ніну – дівчину з паралельного класу. Вона робить кілька кроків до Матвія, подає йому рушник. Вони йдуть в сторону роздягалок. Разом.
У середині щось обривається. Це не те, про що я подумала. Матвію не може подобатись Ніна. Після Десятки. Вона ж тихенька, сіра, прісна.

Оксану завжди панічно лякали зміни. Я ж кидалася у нове з головою. Аби не потонути. «Я не бажала сестрі зла. Я просто хотіла попрощатися, – вже котрий день поспіль відчайдушно переконую себе в тому, про що говорю. – Я ж не винна, що той пристрій тріснув. Я не помітила, як це сталося. Я спробую все виправити. Повернути те, що мені не належить».
З понеділка починаю діяти. Переглядаю в бібліотеці фонд специфічної літератури. Коли я попросила книги, пов’язані з магією, працівниця фонду поглянула на мене наче на нерозумне дитя.
– Магію? – перепитала ледь не зі сміхом.
– Мені для реферату, – роздратовано кидаю, торкаючись чергової запиленої обкладинки.
Я не знайшла в тих виданнях нічого цікавого.  Насправді то були книги для дітлахів. Колись Ворона вчила мене відрізняти справжні закляття від бутафорських. Так ось, ті з них, які реально діють, ніколи не будуть написані у формі примітивного віршика. Для них не обов’язково застосовувати краплини крові та інші символи відьомської романтики. Слова, взагалі, – не головне. Важливими є лише думки і почуття, які ти в них вкладаєш.

Дорогою додому я зазирнула до перукарні. На зміні якраз була Лідочка – дівчинка, яка стригла мене останніх п'ять років. Намагаючись приховати свою радість і не дати їй зрозуміти, що ми знайомі, я попросила зробити мені модну зачіску. Колись Оксанка ще подякує.
Перефарбуватися в біле, як планувала раніше, не наважилась. Сестрі не личить блонд. Тому пішла на компроміс з легким міліруванням. Вийшло досить непогано. Мама схвалила мій новий імідж, але я бачила, наскільки вона здивована. Дівчата в класі перешіптувались, а Тетяна посеред математики, повернувшись, показала мені листочок з намальованою на ньому долонькою. Вказівний палець стирчав угору. Такий собі значок «клас».
Олена Леонтіївна зловила мене на перерві і вручила передану з області грамоту. Минулого місяця Оксана зайняла перше місце на обласній олімпіаді з української мови. Поспішно дякую, а десь під ребрами коле провина. Коли я зможу повернути сестру? А раптом все це назавжди?
Виходячи з класу, наштовхуюсь в коридорі на Матвія. Він окидає мене здивованим поглядом.
– Ти подорослішала. І погарнішала.
Заливаюся червоною аквареллю.  Якби ж він тільки знав, що для мене значать його слова…
Вдома, перед дзеркалом, окидаю себе хазяйським оком. Я схудла. Результат вже помітний. Але шлунок активно протестує проти суворої дієти болючими спазмами. Ще й кишківник почав надокучати розладами.
То все пусте. Витримаю. Бо є заради чого.
Цього ж тижня довелося відмовитись від гуртка образотворчого мистецтва. Я пішла туди за компанію іншими дівчатами, але з цього не вийшло нічого хорошого. Оксана вміла керувати грифелем і фарбами, а в мене виходила безпорадна мазанина. Я тихенько вирвала з альбому листок зі своїм примітивними малярськими спробами, заприсягнувшись, що Десятка ніколи більше сюди не прийде. І до кінця заняття старанно точила олівці.

Виходячи з дому, зазирнула в Інтернет. У поштову скриньку знову накидали спаму. А синоптики обіцяли різкі стрибки температури і магнітні бурі. Як би там не було, а день від початку не задався…
Я стала стрункішою і вже могла надягти на тіло Оксани свій стильний чорний піджак (до школи я його принесла в сумці. Не хотілося світитися в ньому перед мамою. )
Вранці я поснідала соком і круасаном. А о дев’ятій ранку шлунок вже співав голодну арію. І на те не було ради. Доводилось скрючуватись на стільці, притискаючи руку до живота, намагаючись вгамувати небажані звуки. У шкільній їдальні о такій порі продавали лише висококалорійні булочки і солодощі. Я купила банан і йогурт. Такий собі компроміс з чужим організмом.  
Проходячи повз пропускну систему, я помітила  Віку – віце-королеву нашої школи. Вона була у футболці, вузьких чорних джинсах, які обтягували там, де цього краще не робити. Довге волосся дівчини вільно спадало з плечей, що, як не дивно, зовсім їй не личило. З такою зачіскою вона скидалася на русалку, яка заблукала у кам’яних нетрях. Дивлячись на колишню однокласницю, я намагалася збагнути: мені здалося чи її губи дійсно стали об’ємнішими?
Помітивши мене, дівчина награно посміхнулася:
– Привіт, маленька Десятка! Сьогодні у мене гарний настрій, тому я можу привітатися з ким завгодно.
Образа шалено вирувала. Я вмію за себе постояти. В моєму середовищі слабкі не виживають. Тому заледве змушую себе змовчати. Заради сестри.
Товаришувати зі мною, Десяткою, було престижно. А Віка колись вважалася моєю подругою. Я не звертала увагу на її пиху. На те, що вона ігнорувала  дівчат, які не належали до кола обраних. Але ж це моя Оксана…
Заходячи до класу, бурмочу собі під ніс: «Ідіотка». Монотонний голос вчительки правознавства заколисує.
– Упс, – шепоче Ірина, привертаючи мою увагу. Чомусь торкається рукою мого підборіддя. – Не болить?
– Що?
Проводжу пальцем по шкірі, дістаю кишенькове дзеркальце. Червоні горбики. Готова заприсягтися, що ще зранку їх не було.
– Що це? – схвильовано запитую Ірину.
– Схоже на алергію. У мене така на цитрусові. Пригадуй, що ти їла.
Я не їла апельсинів, але пообідала бананом. Я не знала, що у сестри на них алергія. Вона просто казала, що їх не любить. Чи я не  надто уважно її слухала?

Сьогодні я мала вагому причину відпроситися з уроків. Зав’язавши на шию позичену в Ірини хустинку, околицями дісталася дому.
На ґанку лежав Дей. Підпирав спиною двері. На моє «киш» зреагував сердитим гарчанням. «Киш!», – повторила я, замахуючись на нього сумкою. А наступної миті опиняюся на землі. Гострі зуби тварини в’їлися мені в ногу. В паніці я розвернулася боком, прикривши руками обличчя.
Дей зупинився, розімкнув щелепу, звільняючи мою щиколотку. За лічені секунди пес зник у кущах. Подерті колготи повільно заливало кров'ю. Я підвелася, обтрусила одяг, так-сяк дошкандибала до дверей, зачинилася у ванній. «Пречудово! Подарунок Матвія щойно ледь мене не вбив».
Обробивши рану, дістала з аптечки упаковку зі снодійним. Мама якось зізналася, що почала його приймати після загибелі татка. Я теж іноді непомітно брала в неї пігулки. Коли не могла заснути через сварку з Матвієм або неприємності в школі.
Для певності взяла не одну, а три піґулки. Розтовкла їх на борошно, яким обсипала шматок м’ясного фаршу. Шкутильгаючи, повернулася із частуванням на двір.
– Дей, Дей! Пригощайся, заразо!
Пес з’явився лише тоді, коли я зникла за дверима. Мерзотник теж мене боявся Довго, обережно обнюхував страву. Та запах м'яса переміг інстинкт самозбереження.
За годину Дей лежав на цементі біля криниці. В не зовсім природній позі. Він не спав. У пса закотилися очі, він важко дихав. Я навіть злякалася. Чи не перестаралася часом?
Впевнившись, що поблизу немає сусідів, я вивела із сараю свій старий велосипед. Говорили, що колись він належав моєму батькові. Доводилось вірити на слово. Татка я практично не пам’ятала. Іноді з пам’яті виринали міцні жилаві руки, які підтримували мене, коли я гойдалася на дерев’яному конику. Оксана ж не мала про нього жодних спогадів.
Переношу Дея у великий плетений кошик, прив’язую його до багажника, накриваю рядниною. От тільки їхати на ньому не так просто, як здавалося раніше. Оксана боялася велосипеду і навіть близько до нього не підходила. Рухи велосипедиста пам’ятає моя свідомість, але не це тіло. Поранена нога пекла вогнем. На пластирі збільшувалась червона пляма.
Дорогу, яку я могла б подолати за півгодини, долаю за дві. Лишаю Дея у лісі, неподалік найближчого села. Якщо очуняє, то не пропаде.
– Вибач, друже. Але я маю захищати це тіло. Навіть від тебе.

Увечері мама помітила відсутність пса. Розхвилювалася. Я вийшла з нею надвір  кликати Дея. Вже краще це, ніж готуватися до підсумкової контрольної роботи з математики. Коли я гортала підручники, мене хилило на сон. Ну не розуміла я нічого в тих цифрах і графіках. Тому полишила їх через найважливішу із причин. Мені цього не хотілося. Лінь винахідлива. Вміє маскуватися як під втому, так і під поганий настрій.

Але я написала контрольну. Здається, навіть непогано. Взявши до рук роздруківку з незрозумілими мені рівняннями, почала їх вирішувати. Дивно. Ти пишеш, хоч і не усвідомлюєш, про що. Страшно, коли вперед тебе веде чужа доля.
День підкинув ще один приємний сюрприз. Додому я йшла у супроводі Матвія. Ми зустрілися біля школи. Він привітався, заговорив. Моєму здивуванню не було меж, коли хлопець зізнався, що не продовжуватиме спортивної кар’єри, а   планує потрапити журналістський факультет.
–Якщо я зараз, перед випуском, піду з команди, тренер мене приб’є, – Матвій  весело мені підморгнув, зображаючи сердите лице їхнього фізкультурного батька. – Але мене більше не цікавить футбол.
Щоб скоротити шлях, ми пішли через парк. Місце, просякнуте нашими спогадами. На цій дитячій гойдалці ми вперше поцілувалися, ледь не щовечора просиджували годину-другу на цих лавочках, а біля цієї арки минулоріч влаштували благодійний концерт. Друг Матвія грав на гітарі, а я співала, збираючи в капелюх гроші для дітей з вадами зору.
Матвій провів мене майже до будинку. І на прощання поцілував у щоку. Я розтанула… Дурепо, ти вже починаєш будувати плани на майбутнє? Думаєш про таке малоймовірне: «А раптом…»
До тями мене привела поява Ворони. Хоча, здавалося, вона весь цей час стежила за нами зі свого подвір’я.  Рішуче запитую:
– Дізналися щось нове?
Вона іронічно посміхається:
– Я не шукала. А що, треба? – підморгнула мені сусідка.

В Інтернеті не знайшлося інформації про закляття, яке я використала, щоб перейти в тіло Оксани. А я втомилася пояснювати Вороні, що скористалася ним   не для того, аби вкрасти чуже життя. Мені лише хотілося попрощатися з мамою, сказати Матвію, що я кохала тільки його. Можливо, після того моя душа б нарешті заспокоїлась, пішла туди, куди мають йти душі, аби завершити цикл переходу…
Я пам’ятаю те застереження в кінці закляття. І від цього стає нестерпно страшно. Я повинна була вийти із тіла сестри не пізніше аніж за три дні. А вже минав п’ятий…
Ранок суботи я провела на маленькому стихійному ринку – єдиній в нашому містечку точці, де ще торгували старими книгами. Перед усім, аби переконати себе в тому, що я й досі щось роблю.  
Я не запитувала у продавчині про окультну літературу. Просто рилася серед стосів старих книг, які тут використовувалися здебільшого для обміну. Коли я знову відчула терпкий смак розчарування, до рук потрапила книга у потертій сірій обгортці. Подібна до тих, які носила з собою Ворона. Перегорнувши  декілька сторінок, я переконалася: закляття в книзі справжні, а не бутафорські.
Придбавши книгу за просто смішні гроші, я повернулася додому. Застала на кухні маму і апетитний запах млинців.
– Привіт!
– Привіт! Ти шукала Дея? – запитала вона.
– Мам, Дей повернеться.
– Його немає вже не перший день. Він ніколи раніше так не зникав. Я думала, ти перевернеш місто.
Що це? Докір?
– Ну куди він подінеться? Скоро прибіжить. От побачиш. Де він ще знайде таких господарів?
– Ти говориш як Наталка.
– Це погано?
Вона киває головою.
– Так. Якщо я відчуваю, що повільно тебе втрачаю.
На очі навертаються сльози. Що ж мені робити, мамо? Себе я вже втратила.
Години впертого перечитування нової книги не минули даремно. Я начебто натрапила на потрібний слід. Знайшла ритуал для знищення душі, яка оселилася в чужому тілі. Ось тільки насторожило слово «знищення». Не переселення, не переміщення, а чомусь саме знищення.
Ще однією з причин того, що я не наважилась одразу його застосувати, була трава Любена. Я не нагуглила жодної інформації про цю загадкову рослину. Мамині енциклопедії і віртуальні пошукові системи були в цьому одностайними.
Вранці, ще до школи, я постукала у двері будинку Ворони. Мені ніхто не відповів. Довелося йти на заняття.
У холлі, біля пропускної системи, я довго дивилася на оголошення про набір слухачів до вокальної студії при міському будинку культури. Я завжди мріяла про кар’єру співачки. Не завадила б вона і Оксані.
Прослуховування проходило в актовій залі. Оскільки я пішла туди під час уроку, то поки що була єдиною претенденткою. Зареєструвалася. Обрала свою улюблену пісню. Взяла до рук мікрофон. І безжально осоромилась…
З моєї горлянки вилітали кволі, дивні звуки. Збивалися, не потрапляли в  мелодію та ноти,  губилися у просторі.
І хоча тітонька, котра проводила прослуховування, обіцяла за кілька днів повідомити своє рішення, з виразу її обличчя я розуміла, що мене не буде у списку зарахованих. Це тіло не має слуху, а я в ньому – перспективи.
Більше не вдавалося стримати сльози. Щоб не повертатися у такому стані до класу, відвертаюся до вікна. Стає ще гірше. На шкільному плацу мій колишній  клас. Вони репетирують випускний вальс. Танок, який я так мріяла станцювати.
Я вже навіть мала випускну сукню. Побачила її під час екскурсії до столиці – і одразу закохалася. Згодом випросила у мами на неї гроші, пообіцявши півроку виконувати усю хатню роботу. Як же важко усвідомлювати, що вже не буде того свята,  життя…
– Ви погляньте на них, – до іншого вікна наблизилась зграйка дівчат. Серед них була Віка. – Танцюють.
– І хлопці пішли. От прикол.
– Ти поглянь, як працює Іллюша, – прошепотіла Катерина. – А Матвій…
– Матвія не чіпай, – обірвала її Віка.
– А що? – дівчата перезирнулися. – Він же був бойфрендом твоєї подруги.
– Десятки вже немає.
Дивлячись на цих дівчат, нарешті усвідомлюю, що в мене ніколи не було справжніх подруг. Всі вони спілкувалися зі мною лише тому, що я здавалася популярною.
–У вас щось було?
– Ні, – фиркнула Віка. – Ми поки що друзі.
– То скажи, що він тобі подобається, – наполягала Катерина.
– Як?
– Словами. Чи чекатимеш, доки його в тебе заберуть.
Не маю жодного бажання все це слухати. Спускаюся чорним ходом вниз, якраз до шкільного плацу. Останній акорд вальсу закотився за стару цибату ялину. Музика стихла.
Помічаю Ніну. Вона знову чекає Матвія. Забираю його у неї з-під носу. Відводжу в сторону, до роздягалок. Вітаючись, цілую. Тільки мої вуста чомусь потрапляють не в щоку. Наш поцілунок вийшов майже справжнім.
Це вже традиція. Псувати життя собі та іншим. Матвій перелякано на мене дивиться. А я просто тікаю. Навіть не вибачаючись.
Все вже не так. Я не відчула того, що було раніше. Цьому тілу байдуже. Воно не відізвалося на губи Матвія. Я вже не Наталка…

                                                                           Далі буде


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Богдан Горгота, 21-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 21-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 21-12-2017

Хочеться читати!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш, 20-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-12-2017

Дивно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 19-12-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія Позняк, 18-12-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.9990789890289 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …