Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45593
Рецензій: 89219

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Хист (3)

© Олена , 17-11-2017
Увечері Крістіна зустріла мене смачною вечерею і приємним розслабляючим масажем. Після чого повернулася до своїх документів. Щоб їй не заважати, я вийшов на свіже повітря.
Походив подвір’ям. Мені швидко набридло відмивати плитку від тієї незрозумілої фарби. Здавалося, вона проступала зсередини, поїдаючи «рідні» кольори. Тому я просто дістав інструменти і повиймав спотворені  шматки. Розбив їх, поламав, відчувши при цьому неабияку втіху.
Позгрібавши сміття, взявся обрізати виноградну лозу. Повільно сутеніло. Коли засвітилися перші небесні ліхтарі, на вулицю вийшли Колесники. Я не збирався прислухатися до їхньої розмови. Але вони говорили надто голосно.
— Я побачу її завтра? — запитала Катерина.
— Щойно прокинешся, вона вже буде на подвір’ї.
— Яка вона?
— Неперевершена. Хіба ти не довіряєш моєму смаку?
— Довіряю… Тільки через неї ми влізли в такі борги.
— За все в цьому житті доводиться платити, — Михайло притягнув дружину до себе, голосно поцілував. — Але тебе це не повинно хвилювати. Я все владнаю. Це твій подарунок. Ти заслужила…
Він повернувся до будинку, а Катерина залишилась на вулиці, біля розмитого дощами квітника. Деякий час я ще намагався працювати, але чомусь усе дратувало, летіло з рук. Полишивши роботу, попрямував до альтанки. Оминувши паркан, завернув ліворуч. Крок, наступний, рука на високій сталевій хвіртці — і я вже на подвір’ї Колесників.
Тіло чомусь стало важелезним. Я йшов повільно, але все одно засапався. Час від часу відчував брак кисню. Таке неприємне відчуття. Наче в мене щось увійшло. І йому в мені затісно. Воно роздирає грудну клітину, рветься назовні.
Помітивши мене, Катруся випросталась. Зупиняюся, ховаючи за спину руку, в якій досі тримаю садовий ніж. Стискаю його, а той обпікає долоню металевим холодом, лезо тремтить. Здається вібруючим, живим.
— Привіт! Ти щось хотів? — запитала вона, усміхаючись. Але напруження в голосі не так легко приховати.
— Привіт! — відказую я. В роті  пересохло. На губах солоний, подібний до крові смак. Приторний і давкий.
— Ти до Мишка?
Занили м’язи, рука з ножем почала відхилятися. Запанікувавши, я щосили стис лезо, аби не дати йому волі.
— Ні.
Пальці все сильніше втискалися у сталь, намагаючись скласти ніж. А його вістря не підкорялося, протестувало, люто в’їдаючись в мою долоню.
— У нас зникло світло, — кинув перше, що спало на думку. — Скажи, у вас воно є?
— Так, — вона знизала плечима. — Щойно було.  
Прошепотівши щось про зламаний запобіжник, я поспішив зникнути. Влетів до будинку, зачинився у ванній кімнаті. По дорозі викинув ніж. Десь у кущі. Мені не треба, не можна знати, де він…
Так-сяк забинтував порізану руку. Деякий час сидів на краю ванної, погойдуючись, стискаючи долонями скроні, щоб не сказати вголос того слова. Щоб навіть не думати… Коли стирається тонка межа між світами? Як починається божевілля?
Мене занепокоєно гукала Крістіна, а я довго їй не відповідав. Переймався надважливим — пошуком ліків. Мав заспокоїтись, заснути. А вранці впасти до ніг лікаря, котрий вважав мене звичайним нервовим клерком, який надто переймався власною кар’єрою. Благати у нього порятунку.
Так завжди. Якщо не таланить, то вже у всьому. Набираючи у склянку води, зачепив ліктем пляшечку снодійного. Дрібні пігулки висипались у вмивальник. Дивом врятував кілька. Не переймаючись ні вказаним в рецепті дозуванням, ні дошкульним свистом у вухах, який ніби кричав: «Тобі не можна спати!» — випив одразу всі.  
Лише після цього наважився з’явитися на очі дружині.
— Де ти був? Що трапилось? — її голос зривався.  
— Нічого. Я просто сильно втомився. Хочу спати, — мріяв заплющити очі і опинитися в іншій, безпечнішій реальності.
— Спатимеш. У тебе завтра вихідний. А мені раненько до міста.
— Ні, — ті слова знову щось в мені пробудили. Ту первісну лють. — Краще лишайся вдома.
— Мені до лікаря. Я записалася на прийом до Головенко.
— Підеш іншого дня.
— До неї неможливо потрапити, — роздратовано кинула Крістіна. — Черга на місяць уперед.
— У тебе щось є? — думки плутались. Мені не вдавалося сконцентруватися. — Тобто, тобі погано…
— Навпаки, — посміхнулася вона, опускаючи голову мені на коліна. — Чогось немає. Тих днів. Вже майже два місяці. Розумієш, про що я…
— О Боже…
— Не поспішай з висновками. Я адвокат. Довіряю лише незаперечним фактам.
Нахиляюся, щоб обійняти дружину. Але ліки зробили мене занадто кволим.
— Це було б чудово. Ти ж знаєш, як я тебе люблю.
— Я забудькувата. Мені потрібно постійно про це нагадувати, — змовницьки підморгнула мені Крістіна. — Ми ж упораємось? Так?
— Так, — сон уже стояв поряд. Він зваблював, затягував мене в свої тенета. Я все ще чинив кволий опір. Мав зробити, сказати щось важливе. Аби згадати… — Нікуди завтра не йди! — наскільки дозволяла приспана снодійним сила, стис долоню дружини,  не реагуючи на її зойк. — Добре? Іншим разом… Ми підемо до лікаря іншим разом.

Вода була теплою. І прозорою. Я міг роздивитися кожен з камінців, порахувати водорості і мушлі, розігнати ступнями зграйки кольорових риб. Поряд ішла бабуся, човгаючи по воді босими ногами, кутаючись в довгу пухову хустку. Ми рухались до берега, на якому із піску виступали засохлі мертві дерева. Здолавши більшу частину шляху, бабця обернулася і сказала:
— Думала, воно згине зі мною. А воно в тобі.  
—  Що в мені?  
— Воно не називає свого імені. Це дар. Хист захищати свою дитину. Усувати з її шляху небезпеку.
— А як? Як це робити? — підвищую голос. — Як я здогадаюся про ту небезпеку?
Вона загадково посміхнулася.
— Сила підкаже. Волатиме до тебе, посилатиме знаки. Коли я дивилася на твого батька, то відчувала біду, яка загрожує моїй доньці.
— То ви… А як?..
Зігнорувавши моє розгублене белькотіння, бабуся продовжила:
—  Слухайся її наказів. Підкоряйся. Ціна не має значення. Ти зрозумієш…
Раптом у сон увірвався гучний скрегіт коліс, повертаючи мене до дійсності. Холодне ліжко, кволе осіннє сонце пробивається крізь закриті фіранки. Разом із ниючим головним болем поверталися спогади. Вчорашній день, розірваний на уривки, моменти, відчуття, страхи...
Схоплююсь з ліжка. Крістіна! У ванній кімнаті, на кухні — порожньо. На пательні вистигає шматок пересмаженої яєчні. Пахне міцною кавою.
Завертаю до спальні у пошуках мобільного. Але дивні звуки, які раптом почали долинали з кухні, змусили мене повернутися. Ні з того, ні з сього запрацював старий механічний годинник із зозулею — одна з небагатьох речей, які я прихопив із бабусиного дому. Неприємні, моторошні звуки, одночасно схожі на скрип заіржавілого механізму і гулкий церковний дзвін. Вони огортали собою будинок, тисли на мозок.
Я підійшов до нього впритул і навіть замахнувся для удару. Він змовк так само раптово, лишаючи по собі неприємне відлуння у стінах. Озираючись, помічаю на журнальному столику зіжмакані пожовклі листки паперу. Сторінки з книги. Здається, ті самі…Розгортаю їх, намагаючись прочитати текст, а вони розсипаються в моїх долонях, перетворюючись на попіл.
Набираю тремтячою рукою номер дружини. Оператор ввічливо нагадує, що на моєму рахунку недостатньо коштів. Не страшно! До клініки якихось кілька метрів. Дійду пішки. Добіжу…
Визираючи з-під старого високого горіха, ранкове сонце сліпило очі. Блимала сиренами вантажівка для вивозу сміття. Віддалік, за рогом, поблизу кав’ярні, скупчилися люди. Помічаю серед них зелену сукню дружини. Вона помахала комусь рукою і рушила вперед. Голосно гукаю:
— Крістіно!
Не почула. Відстань між нами швидко збільшувалась. Жінка оминула крамничку дитячого одягу. Вже перебігає дорогу.
Вона взялася нізвідки. Летіла стрімким вихором, здіймаючи довкола себе сиву куряву, розтягуючи і звужуючи відстань між світами, зупиняючи час. Невеличка дамська автівка кольору морської хвилі. Хтось на перехресті зойкнув. Я рвучко подався вперед, відчуваючи, як шалено колотиться в грудях серце. Закричав:
—  Крістіна!... Кр…
Здається, вона зупинилася, озирнулася. Мій зір встиг перехопити усмішку дружини. Її стер стогін коліс, звук удару. Машину розвернуло, кинуло на бетонну огорожу.
Я біг і кричав, не помічаючи перехожих, не розрізняючи дороги. Люди швидко розступалися, звільняючи мені шлях. Кілька чоловіків вже ламали передні дверцята машини, намагаючись витягти звідти потерпілих. Крістіни ніде не було. Мені почало здаватися, що я помилився, що дружина встигла проскочити, що автомобіль її не зачепив.
Але моя надія швидко згасла. Як запалений на вітрі сірник. Дружину відкинуло на тротуар. Над нею нахилилася незнайома літня жінка. Помітивши мене, наказала не чіпати тіло до прибуття лікаря. Так і сказала: «Тіло». Я обурено крикнув: «Вона жива!» Зігнорувавши перестороги, опустився перед дружиною навколішки, торкнувся рукою закривавленого волосся.
Коли за моєю спиною вже гули сирени швидкої, з машини витягли рудоволосу жінку, вивели під руки розхристаного і наляканого чоловіка. Він схлипував і бурмотів щось нерозбірливе.
Лікарі відтягли мене від Крістіни. Я зробив кілька кроків назад. Тіло лихоманило. І по венах щось пливло, вирувало. Мав таке відчуття, ніби роблюся порожнім, що з мене витікає та незрозуміла сила, розчиняється в багряній калюжі. Забирає із собою ще щось. Потрібне, важливе. Можливо, життя…
Хитаючись, крокую в сторону розбитого автомобіля. Ми з потерпілим якось одночасно повернули голови, зустрілися поглядами.
— Михайло?!
Він різко похитав головою.
— Це був мій подарунок… На нашу річницю, — його обличчя роздерла вимучена усмішка. — Вона захотіла покататися. Я посадив її за кермо. Катя вміє! Вона багато тренувалася. Вона не помітила… Ще не звикла до машини.  Спробувала загальмувати…
— За кермом була Катерина? — я вихопив з його слів найголовніше. Повторене кілька разів запитання луною відбивалося від похмурих будівель, шкребло посивілі від ранкового туману дахи.
— Катя побачила її надто пізно. Вона не змогла пригальмувати. Крутила кермо і… Вона не могла…
«А я міг, — пульсувало у скронях.  — Мав…»
— Я знав. Знав! Ті знаки… Я мав її зупинити! — кричав я, захлинаючись власними словами.
«Я тебе не відчуваю. Лише свою дитину. Вибач…» — якось сказала бабуся. Дитина! Ось що стало спусковим механізмом. Пробудило той моторошний хист. Я мав захистити  свою майбутню дитину від Катерини. А ціна не мала значення…  
Михайло вже відійшов до дружини, яку на ношах вантажили до карети «швидкої». Здається, вона прийшла до тями, щось говорила. А я все розмахував руками, відганяючи від себе просякнуте відчаєм повітря. Один з лікарів, які оглядали мою Крістіну, чомусь похитав головою. Я опустився на землю. Кольори довкола зблякли. Художник малював цей пейзаж залишками фарб.
Не знаю, де і коли було зірвано бинт. Долоня, в якій я вчора стискав ніж, знову кровоточила. Збігаючи тонкою цівкою по руці, кров капала на асфальт, змішуючись з іншою, не моєю. Обхопивши руками голову, я почав розгойдуватись зі сторони в сторону. Прислухаючись до звуків, які наповнювали навколишній простір, мутували в моїй свідомості, думаючи про те, що відбувається довкола, шкодуючи…

Раптом живіт звело пекучою судомою. Від болю перехопило подих. Зародившись на кінчиках пальців, незрозумілий жар знову розходився тілом, брав його в полон, наповнюючи чимось знайомим. Я спробував підвестися, тим самим посилюючи болючі спазми. Звівся на ноги, хоч і не зміг вирівняти тіло. Воно знову в мені. Це не кінець…
Зробив кілька непевних кроків і, втративши рівновагу, впав. Навколо мене метушилися лікарі, гули автівки. Впершись підборіддям у холодний асфальт, я дивився на дружину. Поряд з нею було спокійно. Навіть тут, навіть так.
Хтось обхопив мене за плечі, силкуючись підняти. А тіло здавалося легким, невагомим, чужим. Я усміхався, вигукуючи: «Ви бачили! Бачили?!» Нарешті вони обернулися і помітили те, що я намагався їм пояснити. Крістіна  поворухнула  рукою…    

***

На вулиці сльота. Холодний туман липне до щік. Ліка розхристана, без шапки. Вибігла надвір у білих домашніх капцях. Забрьохалась. Ніжки тонуть в мокрому снігу.
Я беру доньку за руку, вона її відпихає. Супиться, розмазуючи по обличчю сердиті сльози.
— Зрозумій. Я мусив це зробити. Там йому буде краще… — говорю я, а голос зривається, звучить зовсім не переконливо.
Бовдур! Чому сам не відвіз його новим господарям? Не думав, що Ліка так рано повернеться зі школи. Що побачить людей, які забрали Сема, поженеться за їхньою машиною…
— Ні, — тупає ніжкою, розбризкуючи довколо себе брудну воду з калюжі. — Це ж наш Сем!
Не можу бачити її сліз. Вони мене обеззброюють.  
— Я куплю тобі іншого пса. Або котика.
— Ні. Мені потрібен мій.
Я сам подарував їй те цуценя лабрадора на день народження. Він жив у нас кілька місяців. Був у родині ще однією дитиною. А потім почалося…
— Поверни його! Чуєш? — наполягає донька. — Негайно!
Не дочекавшись бажаної реакції, смикає мене за руку:
— Я буду гарно вчитися, допомагатиму матусі. Стану слухняною.
— Ні.
Ліка обіцяє, що сама доглядатиме за цуценям. Наче раніше було інакше.
— Будь ласочка, — вже не наказує, а благає вона.  
З вікна за нами занепокоєно спостерігає Крістіна. Дружина не виїде на інвалідному візку у двір за такої погоди. Але вдома я отримаю за Сема ще й від неї…
— Ні.
Одного разу я вже зігнорував знаки. І це коштувало здоров'я моїй дружині, ледь не коштувало життя доньці. Чи наважуся я знову ризикнути?
Ліка побігла до хвіртки.
— Я сама його знайду.
Намагаюся глибоко дихати, щоб втамувати ту отруйну, не мою злість. Я міг просто вивезти пса за місто, залишити на вулиці. Але я про нього подбав. Знайшов «добрі руки».
Чи не вперше у житті підвищую на дівчинку голос:
— Ти нікуди не підеш. Іди в дім! Сему в нових господарів буде добре. А тут він не житиме. Ми не можемо тримати його в домі. Він виросте великим, небезпечним собакою.
— Це ти небезпечний! — крізь сльози вигукує донька. — Я  тебе більше не люблю!
Ліка розвертається і біжить до будинку. Стомлено зітхаю, проводжаючи доньку поглядом. Витираю зі щік вологу, відчайдушно переконуючи себе, що це лише мряка. Нічого! Пересердиться, зрозуміє. Мені теж шкода Сема. Але що я мав робити? Коли Ліка з ним гралася, у мене холонули долоні…



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Артур Сіренко, 20-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 19-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Хоккуїст, 18-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 18-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 18-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 17-11-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1876609325409 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …