Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Елегія

Сувенір

© Max Gakh, 14-11-2017
– Юріч!
Юрин погляд відірвався від високої, ніби намальованої пастеллю трави, якою котилися хвилі легкого вітру. Небо було яскравим, майже білим. Посеред поля стояли іржаві сталеві вишки, від яких кудись у далеку невідомість ішли акуратні високовольтні лінії.
– Юріч! – Славік догнав його, і далі вони пішли разом. – Глянь, що я знайшов.
Він показав якийсь овальний камінець, що ледь помітно переливався різними кольорами, ніби бензинова пляма на воді.
– Класна штука, правда? – він струсив із камінця руду дорожну куряву та до блиску відполірував рукавом.
– А що це? – спитав Юра.  
– Сам не знаю, – зізнався Славік. Розмахнувшись, він закинув знахідку кудись у траву.
– Чого ти? – здивувався Юра.
– Та, – махнув рукою Славік. – Ще такого добра вагон нариємо.
Ґрунтовка вела спочатку прямо, потім трохи праворуч. Сонце висіло за спиною. Їх довгі синюваті тіні підстрибували на камінні, головами зісковзуючи в порослий ромашками кювет. Хвилин за п’ять розвилка буде, з грушею і сараєм, прикинув Юра.
– Слухай, а тобі кошмари сняться? – спитав Славік.
– Не пригадую. А чого питаєш?
Славік знизав плечима.
– Та так… Знаєш, просто інколи думаю: звідки воно все береться?
– Що “все”? – не зрозумів Юра.
– Ну, те, що сниться. Це ж із твоєї голови все, січеш?
– Само собою.
– От прикинь, мені недавно снилося, що я в якомусь замку. А навколо пустеля, один пісок. І я ніби як на екскурсії – ну, як ми минулого року в Кам’янець їздили, пам’ятаєш? Тільки сам чомусь. Гуляю, значить, дивлюся: стіни там, вежі, статуї – ну ти шариш. І тут раптом бац, а за спиною у мене здоровий лисий мужик! І на пузі в нього така велика гнійна пляма, в якій хробаки копошаться, – Славік скривився. – Так, ніби це трупак ожив. І шкіра така, знаєш, сіра, землиста – жесть, одним словом… І на мене пре.
– І що ти зробив?
– Та що? Я драла давати. Але знаєш, як воно уві сні…
– Як?
– Ну, серце від страху з грудей вискакує, а ноги не слухаються. Хочеш стрілою полетіти, а по факту як черепаха повзеш.
– Стрьомно...
– Не те слово! – закивав Славік. – Коротше, мужик цей до мене лапу свою простягає, аж тут… – Славік витримав зловісну паузу. – Аж тут я прокинувся.
– Та ну тебе, – Юра кинув у нього зірваним на узбіччі реп’яхом. – Весь фінал запоров.
– Будь готовий, Юріч, будь готовий. Життя тобі ще не такі фокуси покаже!
– Це ти від кого почув? – засміявся Юра.
– Батіна наука, – з картинною гордістю заявив Славік. – Родинна мудрість, можна сказати. Бегегтиму і пгимножуватиму, – він скопіював кумедну манеру схожої на пекінеза завучки, яка минулого тижня заміняла у них англійську.
Хвилину-дві вони ішли мовчки. В полях стрекотіли цвіркуни, повітря пахло сухою, вигорілою за літо травою. Юра глибоко вдихнув та відчув приємне земляне тепло.  
– Ти, до речі, у вівторок на БЖД був? – невідомо до чого спитав він.
– На БЖД? – Славік почухав потилицю. – Чесно кажучи, не пам’ятаю... А що, цікаве щось пропустив?
–  Та як тобі сказати… Просто класна керя наша за тебе питала: діти, а де це Мельник знов пропадає? – перекривив Юра.
– І що ж ви їй відповіли? – поцікавився Славік, іронічно піднявши одну брову.
Юра нахмурився та погладив чоло.
– Та що, – якось невпевнено промовив він. – Та сказали, захворів. Ви ж знаєте, Ольга Вікторівна, грип гуляє. Блаблабла…
Славік легковажно усміхнувся.
– Знову довідки питати будуть, – сказав він.
– Це точно, – погодився Юра. – Задрали вже.
Вони підійшли до самотньої груші, що росла на узбіччі. За нею стояв довгий, критий шифером сарай. Ні з того ні з сього Юрі захотілось погладити його шершаву дощату стіну: дерево давно вигоріло на сонці, ставши голубувато-сріблястим.
– Для чого людям сараї, як думаєш?
Славік стояв під грушею та зосереджено креслив носаком кеда в сухій землі якісь геометричні фігури.
– Не знаю, – знизав плечима він, не підіймаючи голови. – Курей тримати.
– Курей взагалі-то не в сараях, а в курниках тримають, – єхидно зауважив Юра. – Це тобі так, для довідки.
– Та один фіг…
Юра спробував зазирнути у щілини між дошками, але всі вони виявилися надто вузькими.
– От прикинь, настане день, і ти теж побудуєш собі сарай. Як тобі така перспектива?
Славік про щось на секунду задумався.
– Не знаю... А продати його потім можна?
Юра засміявся:
– А ти б купив чужий беушний сарай?
Славік розвів руками.
– Та мені, по ходу, і свого не треба.
– Ну це я вже зрозумів.
В тіні сараю росли високі кущі кропиви та цвіли якісь дрібні сині квіти. Юра пройшовся далі вздовж стіни і побачив п’ятикопійчаного діаметру дірку, що залишилась після того, як із дошки випав сучок.
– Що ти там возишся? – гукнув Славік.
– Та от, глянути хочу…
Юра притулився щокою до теплого дерева та зазирнув усередину. Всередині не було нічого крім розграфленої тоненькими нитками сонця темряви – принаймні, це все, що вдалось роздивитися. Хоча ні, було ще дещо, якесь золотаве поблискування в повітрі, схоже не то на опадаючу металеву стружку, не то на рій безшумних, майже прозорих бджіл – словом, Юра вирішив, що йому просто здалось.
Славік підійшов та поклав руку другові на плече.
– Юріч, пішли, – якось тихо та дуже серйозно сказав він. – У нас часу впритик.
– Як скажеш, братан, як скажеш, – погодився Юра, вибираючись із кропиви.
Вони знову вийшли на дорогу. Звідкись з-за поля вітер приніс запах горілого листя. Славікові на шляху трапилася пуста біло-синя баночка з-під “пепсі”. Він підняв її та став без особливої цікавості вертіти в руках.
– Я ще таке згадав, теж про сни…
– А?.. – перепитав Юра.
– Кажу, ще про сни одну штуку згадав.
– Яку?
Славік заговорив якось знічено.
– Ну, знаєш... Типу, коли спиш і бачиш сон, але ніби як все розумієш.
– Що розумієш? – не зрозумів Юра.
– Що спиш.
– А... Ясно.
– Бувало в тебе таке?
Юра знизав плечима.
– Може й бувало. Не пам’ятаю.
– У мене часто буває, – сказав Славік. – Останній раз, наприклад, приснився медогляд. Ніби стою в якомусь кабінеті, а навколо люди за столами сидять, щось у блокноти записують. І тут до мене доходить: йолки палки, та це ж мені сниться!
– І що?    
– Та нічого. Там один мужик сидів, на Борисовича схожий.
– На кого?
– Ну, на воєнрука нашого.
– А, ясно...
– Я, значить, до нього підійшов і кажу: мужик, тут така справа, що це все мені сниться, це мій сон, шариш? А ти взагалі не справжній.
Юра засміявся.
– Ти, Слава, йому прямо серпом по цьому самому!
– Не те слово, Юріч, не те слово.
– Ну, а він що?
– Та що він? Каже типу: дуже цікава теорія, блаблабла; на повному серйозі. А я йому: та яка теорія, дядя! Це правда, шариш? Правда, – повторив по складах Славік.
В манері класної керівнички, яка любила урочистий тон, Юра підняв угору вказівного пальця.
– Істина! – промовив він.
– Точно, істина, – з відтінком якоїсь невловимої гіркоти усміхнувся Славік.
Поля залишились позаду, і ґрунтовка стала підійматися вгору. Зліва виросла припорошена курявою посадка. Ще одна високовольтна вишка стояла на самому її краю, зовсім близько до дороги.
– Слухай, Слава, а пам’ятаєш, як ми у твій день народження на таку саму вишку залізли?
Славік зміряв поглядом ламаний, заповнений повітрям каркас електричної опори.
– Пам’ятаю. Прикольно тоді вийшло.
– Ну ми з тобою і дебіли, я тобі скажу, – похитав головою Юра. – Це ж високовольтка, нас же зафігачити могло! Копита б відкинули.
– Спокійно, – погодився Славік.
Юра підняв камінець та кинув ним у вишку. Світ у його голові ніби на секунду втратив сенс, і говорити ні про що не хотілося. Так вони пройшли метрів сто – попереду вже виднілася лиса вершина пагорба.  
– Слухай, – сказав Юра, ніби раптово пригадавши щось дуже важливе. – А чого це ти взагалі про сни заговорив?
Славік глянув на нього та знизав плечима.
– Та так. Цікаво.  
– Я просто тільки що згадав… – Юра відчув: щоб не загубити цю думку, йому потрібно буде по-справжньому зосередитися. – Згадав один дуже дивний сон. Він мені, здається, навіть, не раз снився, просто він такий, ніби як розмазаний... Якби ти зараз тему цю не підняв, я, мабуть, про нього і не задумався б ніколи.
– Розказуй, – Славік викинув набридлу баночку в кущі та запхав руки в кишені джинсів.
– Це ніби як… – повільно заговорив Юра. – Ніби як не картинка, а більше відчуття, шариш?
– Ага.
– Ніби я їду в поїзді; чи, може, в черзі стою… – невпевнено пробурмотів Юра. – Чи з вікна на дерева якісь пожовклі дивлюся... Словом, ніби я задумуюсь про щось і раптом розумію... що це вже насправді не я.
– Це як? – здивувався Славік.
– Важко пояснити… Ну, ніби багато часу пройшло, шариш? Я виріс, закінчив школу, кудись там поїхав; роботу знайшов. Ніби в мене своя сім’я, діти, ще там щось. І типу, за квартиру платити треба. А це все, – він обвів поглядом небо, дорогу та густий сіруватий ліс, яким поступово стала посадка. – Це все давно вже нічого не значить, – він замотав головою та потер чоло. – Та ну, проїхали! Фігня якась...
– Буває, – з розумінням усміхнувся Славік.
Ґрунтовка перевалила через вершину пагорба та побігла вниз. Перед ними відкрився цілковито новий краєвид: довгі приземисті блоки теплиць, ряд ребристих кубічних елеваторів та розкидані поміж дерев цехи комбінату з парою високих біло-червоних труб. Широка блискуча ріка нагадувала забуте кимось на зеленому сукні долини скляне лекало.
Славік зупинився.
– Крутяк, правда?
– Ага, – погодився Юра.
Метрів за двісті їхня ґрунтовка минала витоптане до жовтих залисин футбольне поле та обривалась на краю широкого, помережаного орнаментом тріщин асфальтованого пустиря. З того боку брала початок рівна пряма дорога. Паралельно їй на двоповерхових опорах лежали товсті іржаві труби теплотраси.
– Тихо тут якось, – пробурмотів Юра. Він подумав про те, що за весь цей час вони не зустріли жодної живої душі.
– Так не працює ж нічого, – пояснив Славік. – Бачиш, вікна усі побиті.
Він показав на довгу стіну цехів, схожих на ряд величезних бетонних сараїв. До одного з них вела обсаджена туями алея. У високій траві стояла на квадратному постаменті велика бетонна шестерня з вигнутим півколом об’ємним написом ВПД-01-99.
– Слухай, Слава, а куди це ми взагалі йдемо? – несподівано для самого себе спитав Юра.
Славік глянув на нього здивовано:
– Як куди? Ти що, забув?
– Та я знаю… Поки йшли, якось і не задумувався.
– Склероз, братан, склероз! – засміявся Славік та поплескав друга по плечі. – Берегти себе треба.
Юра опустив очі.
– Та ні, я серйозно… Дивно це все якось.
Славік уважно глянув на нього.
– Не гони собі, Юріч. Це ж ти сам запропонував.
Вони звернули з алеї та пішли навпростець широкою, засадженою деревами смугою між дорогою та цехами. Листя тут вже почало опадати і, висушене вересневим сонцем, тихо хрускотіло під ногами.  
– Он там драбина не спиляна, бачиш? – Славік показав на метрової ширини нішу, утворену невеликим цегляним виступом, за яким ховалась вузька залізна драбина.
Юра зупинився та подивився вгору: метрів тридцять, не менше. Йому стало якось не по собі. У траві лежали великі трикутні осколки закопченого скла. Водянисті тіні дерев ледь-ледь гойдались на стіні, ніби на полотні кіноекрану.
– Слухай, а може…
– Може що? – сухо поцікавився Славік, прошивши друга гострим поглядом своїх зеленувато-сірих очей.
– Може вернемось? – невпевнено запропонував Юра. – А то сонце зайде, холодно стане…
– Не зайде, – відрізав Славік. – Пішли.
Він впевнено рушив до драбини, і Юрі не залишилось нічого іншого, як поплентатися слідом.
– А якщо сторож? – без особливої надії він виклав свій останній козир.
– Юріч, ти сьогодні прямо якийсь сам на себе не схожий, – Славік схопився руками за низ драбини та підтягнувся. – Давай, полізли!  
Піднімалися вони хвилини дві. Вгорі драбина переходила в вузький місток з рифленого сталевого листа, перекинутий через парапет даху – тримаючись за перила, вони дістались до його кінця та зістрибнули на руберойд.
– Клас… – захоплено прошепотів Славік.
З даху було видно смарагдовий моноліт лісу по той бік річки та далеке, ніби сховане за стіною золотистої куряви місто.  
– Ага, клас, – скептично кивнув Юра. – Може, давай злазимо, а?
– Чого ти, братан? – здивувався Славік.
– Та не знаю... Якесь відчуття недобре.
Дах виглядав дивно. Він нагадував просторе, нерозмічене поле для спортивних ігор. Руберойд був посипаний дрібною галькою та старими недопалками. Перпендикулярно фасаду цеху з інтервалом у десять-п’ятнадцять метрів тяглись невисокі засклені надбудови, схожі на оранжереї в ботанічному саду. Біля однієї з них стояла велика залізна діжка для смоли. Славік зазирнув усередину.
– Глянь, застигла, – він обережно торкнувся рукою до блискучої чорної маси, що почала виливатися з діжки, але так до кінця і не вилилась. – Назавжди.
Юра знизав плечима.
– Смола як смола...
Але Славік вже й сам втратив цікавість до діжки та побрів далі, заглядаючи в розбиті вікна “оранжерей”. Раптом він зупинився та підняв щось із даху.
– Дивись! Я ж казав.
Юра підійшов ближче. В руках у Славіка був той самий кольоровий камінець; ну, або принаймні дуже схожий.
– Тримай, будеш мати, – Славік простягнув камінець йому.
– Для чого? – здивувався Юра.
– Сувенір, – пояснив Славік. – На пам’ять.
– На яку пам’ять, Слава? Що ти мелеш?
Славік лише зітхнув.
– Пішли. Нам іще трошки залишилось.
Попереду дах впирався в високу цегляну стіну. “Оранжерея” справа також закінчувалась; правда, між її торцем та стіною залишався прохід.
– Слава, я не шарю, ти щось конкретне шукаєш?
Славік не відповів. Лише зупинився поруч із заскленим кутом надбудови. Не розуміючи, що робити, і що це все значить, Юра підійшов до нього. Кілька довгих секунд обоє мовчали.
– Ну все, братан. Пора мені, – промовив нарешті Славік, не обертаючись.
– Куди пора? – розгублено пробурмотів Юра.
Славік відвів погляд.
– Ти знаєш.
– Нічого я не знаю, – якось нервово замотав головою Юра.
Славік мовчав.
– Що за фігня, Славік?.. До чого це все?
– Ти знаєш. Глянь туди, – він показав за ріг.
– Я не шарю, Слава...
– Не треба шарити, Юріч, – м’яко перебив його Славік. – Просто глянь.
Вони зустрілися поглядами, і Юра зрозумів, що так чи інакше мусить зробити те, про що просить друг.
– Ну добре. Як скажеш.
Він обігнув скляний ріг “оранжереї” та зупинився. Попереду в дахові була велика діра. Юрине серце забилося швидше. Він обережно підійшов до краю та зазирнув усередину: далеко внизу виднілась цементна підлога в чорних плямах мазуту, жмути якихось кабелів та залишки верстатів. Рівно по центру діри проходила вузька сталева балка.
Юру охопив жах. Якась раптова важкість виросло у нього в грудях та підступила до горла. Йому здалось, він от-от знепритомніє, і рука сама знайшла опору у вигляді товстого ребристого прута арматури, який стирчав з нерівної цегляної кладки.
– Ти ж упадеш, Слава! Ти ж упадеш!..
Він схопився за голову та все зрозумів.
– Ти ж розіб’єшся, Слава!
Все пролетіло перед ним в одну коротку мить: міліція, батьківські збори, похорон; сині пластмасові квіти... Як Славікова мама трималася за одвірок, і як сусіди викликав їй швидку. І як вона потім дивилася в нікуди, і ніхто не знав, де себе подіти.
Славік сумно усміхнувся та зробив крок уперед. Тепер під ногами у нього була зависла в пустоті балка.
– Ти ж розбився, Слава… – майже нечутно, одними губами прошепотів Юра.
Він затремтів усім тілом. Серце всередині шалено билося, ніби тенісний м’яч в пустому молочному бідоні.
– Славік! Я не можу… Ти ж мій найкращий друг! Ти розумієш це, Славік?.. Як я без тебе? Як я без тебе, братан?.. Я ж не можу, шариш?..
Маленька блакитно-жовта пташка сіла на обідок залізного димаря і тихо цвірінькнула. Славік втупився у рваний край плити.
– Все ти можеш, Юріч.
– Не можу я. Не можу… – Юра безсило сів на теплий зернистий руберойд.    
– Давай, Юріч. Прощавай, – тихо сказав Славік. Зробив крок у порожнечу та зник.
Сонце світило, як і раніше. Як і раніше зеленів далекий ліс. І ріка текла блискучою срібною стрічкою. І повільний обшарпаний товарняк перебирався іржавим мостом на той берег. В житті нічого ніби й не змінилося – в цьому була якась безжальна несправедливість.
– Ти ж мій найкращий друг, Слава… Ти ж мій найкращий друг...
Минула, мабуть, вічність, перш ніж Юра заставив себе встати та кудись побрести, прямо крізь неживий пейзаж, що вже опадав важкими, як театральні куліси, хмарами блискучого пилу; прямо крізь небо, що вже розсипалося на молочно-білі скалки...
З останніх сил стримуючи сльози, він відчайдушно, до побілілих кісточок стискав у руці сувенір. Аж поки не зрозумів, що долоня його порожня.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Наталка Янушевич, 19-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 14-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 14-11-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1576390266418 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …