Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2482
Творів: 44766
Рецензій: 87627

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Шепіт

© ВЛАДИСЛАВА, 27-10-2017
У кімнаті зимно. Здавалося, холод пробирався до приміщення крізь кожну шпарину, протяг гойдав фіранки, перегортав сторінки мого щоденника. Стежив. Контролював. За вікном мигтять відблиски далеких блискавок. Разом з електронним годинником рахую хвилини до його повернення. Він ніколи не приходить вчасно. Тільки б наважитись сказати…
За дверима знову волає сирена — стрибки електроенергії вкотре вмикають сигналізацію. Надворі свистить, гуде вітер. Злі, моторошні звуки. Здається, осінь вигукує прокляття, від яких поза шкірою мороз. Рухаючись до дверей, помічаю на канапі  сорочку Андрія. Торкаюся долонею зім’ятої бавовни. Вона холодна, як його тіло в ті миті…
Андрій увійшов у моє життя, коли я була найбільш вразливою. Зневіреною, розчарованою у почутті, яке патетично зветься «коханням». Став єдиною здійсненою мрією. З ним я нарешті відчула себе цілісною, відбулася. Ми не вміли сваритися, його усмішка розчиняла мій смуток, слова тамували буревій у душі. Засинаючи на Андрієвому плечі, я дякувала небесам за подарунок, від якого тепер волію добровільно відмовитись.
Тієї ночі я вперше сказала йому: «Кохаю». А він, негідник, удав, що не розчув. Змусив мене повторювати. Знову і знову. Зізнався, що мріє довіку чути ці слова з моїх вуст. Потім я довго не могла заснути. Умиротвореним обличчям коханого блукали сірі тіні. Я боялась поворухнутися, аби  не розбудити Андрія. Якоїсь миті почула тихе:
— Хто співає, той не знає…
Вранці, за кавою, розповіла Андрію, що він розмовляв уві сні. Ми ще з цього   посміялися. Він пообіцяв, що наступного разу шепотітиме лише слова кохання. А в обід у мене на роботі сталася прикра несподіванка.
Останній місяць я практично днювала і ночувала в театрі, щоб підготувати той клятий мюзикл. І отримувала за винагороду все нові обов’язки. Зірку шоу, Вольдемара, мали попередити про зміни в розкладі. Я передоручила це своїм помічникам. Та не проконтролювала. Через запізнення співака прем’єру мюзиклу ледь не було зірвано…  
Ввечері, повертаючись додому стомленою і злою, несла важкий оберемок рожевих троянд, які шеф презентував мені разом із попередженням: «Ще один такий прокол — шукай нову роботу». Наближаючись до наших воріт, пригадала нічне бурмотіння коханого: «Хто співає, той не знає…» Ще подумала: «Бувають же такі кумедні збіги!»
Не забарився і наступний збіг. «Киць, киць, кицю, спочивай. Недалеко вже твій рай», — пробурмотів спросоння Андрій наприкінці місяця. Я б забула ті слова, але за кілька днів зникла Лорка — перське кошеня моєї сусідки — єдина розрада самотньої жінки. Ми обшукали двір, розпитали мешканців нашого під’їзду. Жодних слідів.
За добу Лорку знайшли діти. В кущах самшиту. Здається, кицька випала з відчиненого вікна…  
А за тиждень, перед тим, як обпекти руку пательнею, почула в темряві: «Воно шкварчить. І плоть болить». Третій збіг стало моторошною закономірністю.
— Ти пам’ятаєш, що говориш уві сні? — допитувалась я в Андрія, притискаючи до грудей перев’язану руку.
— Ні, — дивувався він. — Хіба людина може таке пам’ятати?
Наблизившись, чоловік спробував мене полоскотати.
—  Бачу, ревнива. Невже я серед ночі вигукував імена коханок? І жодного разу не згадав свою Аріну?
— Ні, ти… — я запнулася. Ну як таке скажеш?
Наступні ночі видались спокійними. Андрій спав, відвернувшись до стіни, я  насторожено прислухалася до звуків опівнічних годин. Або з головою вкривалася ковдрою. Щоб нічого не чути…
Іноді, коли чоловік безшумно заходив до кімнати і обіймав мене, я здригалася. Андрій нервував: «Що з тобою коїться? Я чимось тебе образив?» Доводилось списувати все на перевтому, головний біль. Я змушувала себе заспокоїтись:  «Аріно, ти вигадуєш те, чого немає. Твоя уява, виснажена постійним перенапруженням, викидає подібні коники». Тих дивних нічних розмов більше не було. Я розслабилась. А потім усе повторилося…  
Повня заливала кімнату блакитним сяйвом. Я повернулася до спальні зі склянкою холодної води. Андрій уві сні ворухнувся, застогнав. За мить, не розплющуючи очей, вимовив ледь розбірливе: «Стара засне, як ніч мине».
Я похитнулася, облила водою білий пухнастий килим. А за добу з моїх рук летіла інша склянка… Наша костюмерка, тітка Яніна, мабуть, уперше за час своєї служби в театрі, не з’явилася на роботу. Літня жінка не відповідала на дзвінки. І лише в обід ми дізналися, що вранці в неї стався інсульт. Яніна прокинулась, підвелася з ліжка і за мить упала на підлогу.  
Увечері я не змогла змусити себе повернутися додому. Зателефонувала Андрію, наплела щось про термінове відрядження. Ночувала в готелі. Подалі від коханого і тих нічних жахіть. Думала, аналізувала, силкуючись повірити в потойбічне. І одразу відкидала ту віру.
Минали дні. Тут, у чужих стінах, я нарешті мала спокійний сон. Але я не могла ховатися вічно. Мусила щось робити, вирішувати…
Повернулася до свого будинку, в обійми Андрія. Вдень повторювала: «Я тебе кохаю». Вночі чатувала. Чоловік мав спокійний рівний сон. До неділі. Коли губи коханого зашепотіли щось нерозбірливе, я увімкнула диктофон. Майже не розчула його слів. Він говорив щось про гілки і скло, або ікло. Нахилившись, відчула на своєму обличчі крижане дихання Андрія. За мить він випростався і, здалося, взагалі перестав дихати. Я торкнулася рукою його спини, намагаючись розбудити. А він усе не прокидався. В паніці я кинулась вмикати світло. І ледь не закричала, обернувшись до ліжка. Коханий, піднявши  голову, здивовано кліпав очима.
— Щось трапилось?
— Ні, — відповіла я, відчуваючи, що всередині все заніміло. Вказала на порожню склянку на журнальному столику. — Просто я захотіла води.
Опинившись у ванній кімнаті, увімкнула диктофон. І не почула нічого. Лише в’язку, всепоглинаючу тишу.
Я залишила дім ще за темряви. Доки не прокинувся Андрій. Працювала в театрі, сахаючись кожної тіні, сторожко реагуючи на сторонні звуки, не уявляючи, звідки чекати небезпеки. Про що бурмотів той незрозумілий нічний віщун?
А ввечері, ледь встигнувши забігти в будинок до початку негоди, вже мала тверде  рішення. Не уявляю, що коїться ночами з Андрієм, хто промовляє його вустами ті страшні римовані рядки. Що робить та сила: попереджає про небезпеку чи просто розповідає про  те, що вже ні здолати, ні змінити? Я не хочу з'ясовувати…
Після чергового пориву вітру блякне, а потім узагалі згасає світло. Рухаюсь навпомацки до дверей, натикаючись на різні предмети. Відчиняю їх і одразу потрапляю в обійми Андрія.
— Привіт! —  на мить його гаряче дихання заспокоює.
Він бере мене за руку і веде до кімнати.
— Зникло світло, — на ходу пояснюю я.
— Це ж чудово. Вечерятимемо при свічках.
Зупиняюся. Наповнюю легені повітрям, відпускаю Андрієву руку, прошу його мене вислухати.
— Скажи, тобі розповідали, що ти говориш вночі дивні речі?
— Та ні, ніколи, — чомусь знітився він. — Мабуть, усі говорять уві сні щось дивне.
— Але ж не в усіх це здійснюється!
Знаю, звучить божевільно. Але Андрій дивується, не сприймає моїх слів. Намагається повернути мене в свої обійми.
— Відпусти! Я серйозно. Я боюся тих нічних розмов.
— Боїшся мене? — знервовано перепитує він. У світлі блискавок його обличчя здається ще блідішим. — Чи просто шукаєш привід посваритися? Вигадуєш різні нісенітниці. Скажи правду, ти хочеш, щоб я пішов?
Опускаю очі, говорю те, чого ще місяць тому не змогла б навіть уявити.
— Так. Вибач.
Він розвертається, грюкає дверима, зникає у вологій темряві. Через вікно я бачу його силует, який швидко віддаляється. І вже не стримую сліз.
Налетівши на сад, вітер рвучко позривав целофанове покриття з нещодавно пофарбованої кринички, посхиляв до землі високі крони дерев. Раптом щось гучно зарипіло, тріснуло. Моторошний звук розчинився у гуркоті грому, розлетівся залитим водою простором. Розгубившись серед дикого скреготу через виття грози, я не одразу помітила величезну гілку, яка, відірвавшись від старої яблуні, летіла просто на мене.  
Не встигаю відскочити. Лише миттєво, піддаючись інстинкту самозбереження, затуляю обличчя руками. Ще мить — і наді мною розлітається розбите скло. Щось падає, гуркоче, давить, притискає до землі. Перед очима все пливе. До того, як заплющити їх і поринути у темряву, чую в голові нічний шепіт коханого. Поволі він стає все гучнішим, розбірливішим. Аж доки не переходить на крик: «Де скло було, його нема. За гілкою іде пітьма…»

Агресивне люмінесцентне світло виїдає очі. Музика в барі видається лінивою, тягучою. Обличчя довкола кислі та прісні. Всі, окрім одного. Вона стомлено позіхає, а він знову наповнює її склянку. Сьогодні вона тане не лише від вина, але й від компліментів цього незнайомого чоловіка.
— Невдалий день?
Він замислився. Провів рукою по ще й досі мокрому волоссю. Надворі жахлива злива:
— Невдале життя.
Вона совається на стільці, дивуючись своїм раптовим бажанням. Невимовно сильно  хочеться сісти ближче, торкнутися його руки. Якщо дозволить — обійняти.
— То що в тебе сталося?
— Мене сьогодні виставили за двері, — криво посміхається він. — Аріна здавалася такою особливою, такою моєю. Я думав, це назавжди.
— Невже в такого ідеального чоловіка можуть бути якісь вади? — дивується вона.
Він повільно повертається до неї обличчям.  
— Кажуть, я уві сні розмовляю.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Міцний жахлик.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 03-11-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 31-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 31-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 31-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Володимир Ворона, 29-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 29-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 29-10-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 28-10-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86024117469788 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …
«Не Єва». Рівновага пристрастей
Книжка «Не Єва» Лариси Лебедівни — одна з поетичних новинок видавництва «Смолоскип». Вірші водночас …
Танець під бомбами
«Сараєво для початківців» боснійського письменника Озрена Кебо (видавництво Discursus) — проза, сповнена …