Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86450

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Жуйка

© Ніка Той, 19-07-2017
Підійняла важку голову.  Щось нічого не бачу, все розпливається.  Несвідомо протерла рукою очі й чоло. Хм, на пальцях кров. Потрохи приходжу до тями. Бачу перед собою дерево через розтрощене вітрове скло, щось димить з-під зіжмаканого капоту. Оце так врізалась!  Десь далеко виє сирена. В мозку несміло зажевріла думка: «Що ж сталося з гальмами?», і відразу  згасла…  Отямилася. В лікарні. Схвильована Сонька схилилася наді мною, крадькома витирає сльози,  вичавлює з себе жалюгідну посмішку, і зразу в наступ: «Ти – божевільна. Якого дідька ганяєш, «шумахер» пришелепкуватий?! Налякала всіх…» Ніжно обійняла і дала волю сльозам…

10 днів тому.
Лежу в ліжку, зі злості гризу ручку зубами і навіть не слухаю нотації мозку, що зіпсую їх. А грець з усім цим, увірвався терпець! Ноутбук сумно світить екраном. Навколо на підлозі валяються зіжмакані газети з жирними хрестами в розділі «Робота». Та в мене вже навіть думки стомилися й прилягли десь поруч. Тупо дивлюся як попід стелею нахабно літає муха. А мені до всього байдуже і наплювати! Скільки вже можна шукати роботу, хоч якусь трикляту роботу! І хто б подумав, що це так складно -  мені з вищою освітою, з 5-річним стажем, жах. От працювала собі спокійно скромним економістом в маленькій фірмі, заробляла якісь копійки. Та ж вистачало на оренду квартири і на прожиток. Так ні, життя мені таку дулю підсунуло – фірма збанкрутувала. Тепер два тижні обдзвонюю все і всіх. То я спочатку видзвонювала щодо роботи за фахом, а за тиждень вже не тішила себе примарними ілюзіями й дзвонила за всіма оголошеннями підряд. Ну добре, ще один дзвінок і все, досить на сьогодні. Захрипло горло та й самооцінка валяється вже десь на нульовій позначці. Що ж то за оголошення, безрадісно читаю: «Потрібна няня для дитини дошкільного віку.  Всі умови – при особистій співбесіді»  Ага, якраз робота для мене - ні знань, ні навиків. Так, пересилила себе, свій мозок і тиху ненависть до долі, дзвоню. Ввічливий голос запросив на зустріч завтра о 17 год., стримано повідомив адресу. Все, мій подвиг на сьогодні завершено, досить знущатися над собою…
Зранку прокинулася невиспана й знервована. Сусідка Сонька /ми вдвох орендуємо квартиру/ мирно собі спить. А мене вже думки пекельні обсіли і жити не дають. Пошльопала боса на кухню варити каву. Попила каву, ммм, блаженство. І зразу мозок ловко загнав гіркі думки в потаємний кут і так весело пригрозив їх пристрілити, як знову виповзуть. От що значить посмакувати ранковою кавою! Може б то я сідала за написання наукової роботи: «Кава та її вплив на особистість». А що, хоч зайнята чимось буду. Так, продумую свій образ для співбесіди. Що ж мені одягнути? Короткі спідниці зразу відпадають, а довгі в мене й не водяться.  Джинси – ну якось несолідно, зразу кинеться в очі, що я не педагог. Так, йду будити Соньку, чого ж це вона ще спить, «ангельська мордочка», мені ж спідниці довгої треба, може в неї є.  Бо мені робота вкрай потрібна! Сонька спросоння не розділила моїх трепету і завзяття щодо співбесіди, зі злістю і шипінням жбурнула в мене жмутом спідниць, сповна насипала прокльонів в мою сторону і завалилась спати. От добре їй, спить і ніщо не хвилює – залізні нерви. Нарешті проблема одягу вирішена, тепер питання: «Чим добиратися?»  Ну що ж, піду позаглядаю в зуби свого коня: чи здоровий і чи зможе скакати. Мій кінь   /пошарпаний Golf / розімліло дрімав на сонці, як старий сивий мерин, вже й забув, коли вистрибував з двору. Сіла в авто, прокрутила ключ, богу дякувати, завелося. Так, трохи палива є, до заправки дотягну. Йду будити підлу Соньку, що ж вона, зараза, зовсім не переживає за мене. Забула, як  я цілу ніч витирала  їй сопливий ніс після її сварки з бойфрендом. Ой, та в мене ж і грошей нема ні копійки, щоб авто заправити. Вже кричу на всю горлянку: «Сонька, вставай!»
Вже п”ять хвилин як припаркувала авто біля будинку й думаю-гадаю: йти - не йти. Будинок шикарний, мало не палац. Я двічі заглядала в свою писульку з адресою, перевіряла чи не помилилася. Та ні, все вірно.                                                         Двері відчинила усміхнена покоївка, запросила  у вітальню. Опля, а тут вже очікує багацько страх працьовитого люду. Що ж я тут роблю зі своїм голим ентузіазмом?! Поважні пані велично сидять на канапі й стільцях, і папки з рекомендаціями в рученятах тримають. То добре, що я спідницю довгеньку вдягнула, блузочку елегантну, волосся гладенько зачесала, окуляри на очі – все якраз для образу «пані вчителька», а то б зразу «спалилася». Чекаю, як і всі…
Покоївка провела мене на другий поверх, прочинила  двері. Я впевнено зайшла у кімнату. На всі питання  відповідала чесно, правдиво, без остраху. Мені ж нема чого втрачати. Так, освіта економічна, вища,  диплом з відзнакою.  Педагогічного досвіду зовсім нема, але ж я виняньчила безліч племінників і сусідських дітлахів. Зрозуміла, що потрібна няня-вихователь для 4-річного сина цих удачливих бізнесменів. Мене вислухали й попрохали зачекати у вітальні. Сиділа, чекала. Нагору підіймалися інші кандидатки. Взяла зі столика журнал, так безпристрасно читала.                                         Хтось торкнувся моєї руки. На мене  дивився  застиглими темними очима хлопчик, аж занадто поважний як на свій вік. Подав мені іграшку-машинку. «Яке в тебе круте авто», - защебетала. Він взяв мене за руку і потяг: «Пішли…» Не знаю чому, та я пішла з ним, хоч мені ж веліли чекати у вітальні.   Скільки іграшок в його кімнаті! Та на цілий магазин вистачить! Він дуже розважно грався, як отой маленький старчик. Я ж відірвала душу грою в страйкбол, стріляла мов навіжена. В кімнату зазирнула покоївка, здивовано глянула на мене, і жестом покликала. «Бувай, малий», - махнула на прощання йому рукою…
Всі кандидатки тихо й чемно сиділи у вітальні. Я спустилася до них. За деякий час  вийшла хазяйка будинку: «Дякуємо всім. Результати повідомимо завтра кожному особисто». Я вже миттю хотіла вистрибнути з будинку, та мене перестріла ввічлива покоївка   і прошепотіла: «Вас просили зачекати».  У вітальні залишилася тільки я…
Поверталася додому окрилена. Ото пощастило мені! І роботу маю, а зарплатня – то взагалі «пісня».  Ура!!! Та в мене й досі у вухах лунає пафосним оркестром: «Ми наймаємо Вас. Зможете вже завтра прийти? Зараз обговоримо питання щодо ваших обов”язків та розміру зарплатні…»  
Прокинулась вранці з піднесеним настроєм. Збираюся на роботу й так завзято співаю: «Я не здамся без бою…»  Розбудила Соньку своїм вереском.  Сонька лупала на мене невиспаними очима й не поділяла мого надмірного завзяття. «Ну-ну. Подивимося як вони тобі заплатять. Знаю таких заможних крутеликів. Та за десятку вдавляться…» - так прагматично мене благословила. З неприкритим сарказмом дивилася, як я – справжня бізнес-вумен – ловко осідлала свого коня й галопом поскакала на роботу…
Ввечері повернулася.  А нормально пройшов мій перший робочий день. І зовсім не було важко. Зранку батьки – бізнесмени прошмигнули повз мене на своїх авто у справах. Я чекала  у вітальні. Ден ще спав / так батьки кличуть його на закордонний лад/. Ден – хай буде Ден, головне щоб не був прикрим. Мале хлоп”я збігло сходами: «Ідемо…»
Ден чемно поїв, що приготувала  йому на сніданок пані Оксана, вона вже роки тут працює кухарем.  Напрочуд слухняна дитина.  От згадую своїх племінників-шибеників.  Та я на хвилинку не могла залишити їх, стояла над ними як надзиратель з нагайкою.  Потім ми гуляли величезним подвір”ям, колихались на гойдалці, читала йому книжки, гралися іграшками. Я сама  в захваті від ігрової кімнати, просто фантастично: величезна залізнична колія з потягом, безліч різних настільних ігор , а іграшок – взагалі  навалом. Завзято гралася з ним – та я ще сама дитина. Тільки один раз  напосіла на Дена – постійно жує жуйки. І який бовдур купує таке малій дитині?! Заставила виплюнути оту гидоту.  Ввечері малювали, очікуючи батьків. На прощання малий всунув мені у руки свій малюнок. Хм, якась  химерна хмарка.  «Молодець, - погладила його чорняву голівку. – Це мені? Дякую, сонечко…» Запхала малюнок в сумочку. Все,  додому…
Вночі раптово прокинулася  від важкого сну, вся спітніла. Оце ж наснилося – щось темне наповнило кімнату, зловісно шипіло і роззявляло страшенну пащу. Боса пошкандибала на кухню, ковтнула водички і прийняла снодійне – шматочок шоколаду, спрацьовує бездоганно – перевірено роками. Повний місяць несміло зазирав у кухню. А, то він мені кошмари у сни заганяє. Мені ж ніколи нічого не сниться, лиш би до подушки добратися. А Морфей зразу ловить у свої тенета, виціловує пристрасно й не відпускає. Тільки очі зажмурила, а за мить - вже знову ранок…
Зранку прокинулася вщент розбита. Зусиллям усіє волі спихнула себе з ліжка. Уммм, ще б трохи повалялася – так на роботу треба. Вже лінива стала як Сонька. Поповзла на кухню, зварила міцну арабіку.  Фух, вже якось легше й веселіше. Глянула на годинник. От лихо, я ж спізнююся!  А що це тут валяється? Хм, малюнок Дена.  Нічогенька в нього уява, як на малюка. Та обмаль часу на роздуми, запхала малюнок у шухляду. Так, лечу  на роботу – вперед і з піснями…
Ден ще спав. Забігла на кухню до пані Оксани, попросила зварити кави, бо геть уся  незібрана й неуважна. От насолода, обожнюю колумбійську арабіку, неперевершений оксамитовий смак. Сиджу на кухні, вся в нірвані. Пані Оксана якось дивно на мене глянула й висмикнула з раювання словами: «Що й до тебе він вже добирається?»  Я ошелешено дивилася їй в очі. Про що ж вона? Прибіг Ден, заканючив: «Пішли…» Потім закрутилася в звичних клопотах…
Збігали дні. Гидкі кошмари завзято вчепилися в мене і мозок, труїли свідомість кожної ночі й забирали краплями сили. Я вже без кави не могла бути й годину. Що ж то зі мною діється, якась кара небесна! Нарешті ж маю роботу, мені б працювати й працювати, так от ні, знову доля випробовує…
Ден подарував мені  іграшку – маленького ведмедика й сам причепив її до паска моєї сумочки. Мила дитина. Жодних клопотів з ним. Тихенько грається собі поруч  й  споглядає за мною. Прив'язався до мене, зовсім не хоче залишатися на самоті, лиш зі мною. От чудовий малюк…
До нічних кошмарів долучився наглий головний біль, що день за днем виїдав мені мозок.  Від неспання мене постійно нудило, рум”'янець давно зійшов з обличчя, і я стала схожа на якусь вичавлену бліду поганку. Сонька мене вже запиляла тирадами, що скоро протягну ноги від тієї роботи. Та на роботі мені неважко. Я ж зовсім не втомлююсь.  Ден не завдає ніяких клопотів: чемний, слухняний, та ми взагалі весело проводимо час – в іграх і читанні. От недавно сплів мені з ниток ланцюжок на руку. Миле хлопча, трохи незвично спокійне, але ж не всі діти – урвителі…
Вночі химерна пащека заповнила собою увесь простір, зловісно зашипіла і,  вишкіривши гострі зуби, вп”ялася  в мене й смоктала кров. Прокинулася від жаху, спітніла, серце страшенно калатало. Господи, ще й знову нудота додалася. До ранку сиділа на кухні, пила каву, навіть думки принишкли. Мов сновида, повільно одягаюся. Сонька зірвалася з ліжка й зарепетувала: «Божевільна, куди ти збираєшся? Поглянь на себе у дзеркало, мало не труп ходячий. Облиш вже ту роботу. Щось з тобою діється, піди до лікарів, перевірся, може хвора. І за кермо не сідай – ти ж на ходу засинаєш...» Вона ще довго кричала. З останніх сил я осідлала коня, поїхала…
Ден уже й встиг поснідати без мене. Раненько він прокинувся. Схопив мене за руку: «Ходімо гратися». Мило йому всміхаюся, хоч хочеться просто впасти й заснути отут на підлозі. Та затискаю  ідею-фікс в кулак, повзу в ігрову. Хіба дитина винна? Сьогодні в мене нема сил гратися з ним,  очі, мов засипані піском,  свідомість в  густому тумані.  Сиджу на канапі, куняю, періодично продираю очі й споглядаю за малюком. Я мало не заснула на канапі, а  розплющивши  очі,  жахнулася -  з іграшками сидів страхітний демон з вишкіреними зубами й кривавою усмішкою.  Зі страху кліпнула очима. Переді мною Ден, спокійно бавиться іграшками, уважно дивиться мені в очі. Так, в мене вже остаточно мізки поїхали від безсоння. «Сонечко, пограйся трішки сам, добре? Я збігаю на кухню. Ти ж не сумуватимеш декілька хвилин?» Він кивнув у згоді…
На кухні поралася пані Оксана, спритно орудуючи ножем.  Присіла біля неї на стільчик й жалілася: «Так себе нестерпно почуваю. Не можу навіть за дитиною глядіти. Вже не знаю, що й робити, навіть кава не допомагає. Може є в домі якась міцніша кава,          “термоядерна”. Геть вибилася з сил…» Вона схилилася до мене, шепочучи в саме вухо: «Тікай звідси, дитино. Ой, скільки вже в цьому домі няньок працювало, і всім зле ставало. Все, я тебе попередила…» Її слова не на жарт налякали мій хворий мозок. Повернулася в ігрову кімнату. Ден вовтузився на підлозі, підвів очі, повні темного блиску.  Сіла на канапу, він глибоко заглянув мені у вічі, раптово під шкіру заліз незрозумілий страх…
Вдома обдумувала слова пані Оксани. Соньці навіть не признаюся, бо подумає, що я вже геть збожеволіла і дійсно запхне мене в лікарню. Сиділа, думала й погляд впав на руку. Ланцюжок. Схопила ножиці й порізала його на шмаття. Згадала про іграшку на сумці. Теж на шмаття. Що ж ще?  А,  малюнок. Дістала з шухляди. Щось дуже схоже на  химеру з моїх кошмарів. Все зібрала докупи, винесла на вулицю й спалила дотла. Мені стало легше…
Давно я так солодко не спала! Виспалась, повна сил і енергії, а настрій взагалі веселковий. Ой леле,  апетит з”явився. Зі смаком жую грінку й попиваю каву. Сонька на мене зачудовано дивиться, але ні пари з вуст. Та навіть мій коник відчув сонячний настрій і не брикався дорогою…
Ден чекав мене у вітальні. Зразу зауважила, що він чомусь не в дусі. Гратися не хоче, капризує, все перевертає догори дриґом, кидається іграшками. І на мене дивився злим поглядом. Скинув з полички вазу – вона розбилася на друзки й нахабно всміхався мені. Аж тепер в мене увірвався терпець, насварила його. Він стиха підійшов до мене, зашипів у обличчя, вишкіривши зуби. І змінювався  на очах. Чудовисько…. Страх паралізував тіло, та  мозок враз струснуло, звідкись з”явилася сила, я вирвалася з ціпких невидимих тенет. Стрибнула в авто і рвонула на величезній швидкості додому…  

Після лікарні.
Я вже повністю оклигала й мене виписали з лікарні. Сонька  огорнула  мене такою турботою, що вже й дихнути без неї не дозволяє. Більше в той будинок не поверталася, навіть зарплатні не хочу. Хай їм грець!  Добре, що живою залишилася, і не калікою! Ноги привели до автомайстерні: "Як там мій кінь вороний?»  Механік пообіцяв, що відремонтує його і знову буде прудко скакати як колись. «Бідненький мій», - ніжно погладила капот, провела рукою по дверцятам.  Пальці нащупали щось округле, відірвали від металу.  Жуйка… Мозок напружився… Тепер все зрозуміло.  В серцях жбурнула її подалі…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 25-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-07-2017

все просто чудово

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 21-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 21-07-2017

Динамічний сюжет,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Валерій Хмельницький, 21-07-2017

стряхнувся (с) - співпадіння? не думаю! (с) :)

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© , 20-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.23209714889526 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …