Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43982
Рецензій: 85721

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Стрибнути вище неба

© Ніка Той, 14-07-2017
5 квітня
Як це жалюгідно усвідомлювати себе бридким  борошняним хробаком,  сутулим нікчемою в дурнуватих окулярах. В принципі, мені  начхати на думки інших щодо моєї зовнішності. Однокласники прозвали  мене телепнем,та я не зважав на зграйку цих людиноподібних мавп, з котрими ділив повітря й час у школі.  Чи на  бовдурів із старших класів, з накачаними м'язами і повною відсутністю сірої речовини у голові, що сіпались до мене.  Мені завжди вистачало клепки вислизати  і залишати нікчемних горил з носом. Та й  дівчата у школі не балували своєю увагою  -  проходили мимо, кидаючи зневажливі погляди пихатих королев. Хоча, що з них візьмеш –  ляльки з курячими мізками, забитими  на повну міщанським непотребом. І  не звертав увагу на  принизливий  статус  невдахи,  що прилип до мене смолою. Та зрештою, плював я на все. Але не тепер, коли вона оселилася  поруч…
Мої предки  ніколи не розуміли мене, і я бережно тримав їх  в благій омані. Звісно, не зовсім чемно з мого боку, але так спокійніше для всіх.  Вони  -  звичайні люди, тихі, скромні.  Батько роки  горбатиться  інженером в компанії, мама  /донедавна домогосподарка/ захопилась  проектом з допомоги перестарілим.  Хоч я гадаю, що працювати за безцінь - дурня, і подавати вставні щелепи  збожеволівшим дідуганам теж гидотно. Та все ж краще, ніж скочуватись до убогості  у брудному  халаті , з бігудями  у волоссі, що нидіє за серіалами, плітками або пиятикою,  як  от мамочки  однокласників.  Намагаюсь не засмучувати її  – досить непогано вчуся,  не тиняюсь, як інші, бог знає де,  а після школи сиджу вдома, охоче гуляю нетрями віртуального світу. Отам вирує справжнє життя. Цікаве, захоплююче, що заковтувало мене повністю, і коли смачно спльовувало,  ошелешеного  й  виснаженого, я довго не розумів,  де ж  насправді  реальність.  У  тому невгамовному світі  час  спалахував  яскравою миттєвістю, і я легко  прокручував ще один день. З  роботи поверталися  батьки, ми  разом вечеряли.  Вони цікавились, що в мене нового. Кидав їм декілька слів, а далі мовчки копирсався в тарілці.  І так щовечора, монотонно й звично. Та несподівано  розмірена буденність обвалилася, скотилася звислими каменюками в провалля  буття…  
5 квітня
Ноутбук  підло завис  саме  у ту хвилину, коли я хвацько добивав увесь флот супротивника. Я аж скипів від люті: «От, старе ріще!», і заледве стримався, щоб не  гепнути цим  відсталим брухтом об підлогу.  Надворі  натужно загарчав  двигун автомобіля  і змовк. Хм,  батьки ще  ніколи  так рано не поверталися, глянув у вікно.  Біля сусіднього будинку  зупинилось  авто. З нього вийшли двоє і попрямували до будинку.  Цей будинок  купу  років стоїть пусткою.  Колись  в ньому  хтось жив недовго, вже й  не пам'ятаю. Та  з того часу  ніхто не зголошувався  винайняти його. Мені  ж  на краще. Бо  коли вночі  не спалося, я тихо спускався з вікна своєї кімнати на дашок, потім по драбині вниз, прокрадався на сусіднє подвір”я, сидів на гойдалці й задивлявся у небо…
Ноутбук кволо перезавантажувався, от  падлючий немічний ґаджет.  Я знову глянув у вікно. За мить  ті  двоє вийшли з будинку, щось  жваво обговорюючи. Цікавість  заїдала мене, мало не вклеївся в шибку носом.  Чоловік в костюмі поважно почвалав геть,  дівчина ж сіла за кермо авто і впевнено загнала його в гараж. «А, це ж ріелтор, певно будинок збагрив тій дівулі… » -    в мізках закрутились  слушні  думки. Миттю побіг в свою спальню, вікна якої виходили якраз на сусідські, та, звичайно,  нічого нового не побачив – все далі щільно закрито, я ж  прикипів до вікон. Час від часу з сусіднього будинку долинали глухі звуки.  Нарешті  вона  відсмикнула штори.  Я тішився, як малий дітвак морозиву на дурняк, бо  мені було добре видно кожну деталь  в спальні.  Вона  жбурнула сумку на ліжко й  вийшла  .  Намарно чекав, вона , напевно, облаштовувала  інші кімнати.  Після вечері буркнув батькам, що втомився  й помчав в свою кімнату.  Та я забув за сон, все  чатував у вікні на незнайомку. В спальні напроти горіло світло. Вона вийшла з ванної кімнати у  короткому халатику, боса,  відкинула пасмо довгого чорного волосся з обличчя.  Я завмер. Вимкнула світло, та потім  ще довго блимав ноутбук…  
Вночі  я  не спав ні крихти.  В уяві безперервно прокручувався ролик, в якому вона жадібно цілувала  мене. Невагомий халатик сповз з її плечей,  вона сіла мені на коліна, гола, з лукавою усмішкою на  губах.  Кров голосно  гупала в скронях, плоть збісилася і вимагала продовження бенкету, завзято проганяючи  сон. Руки не мали спокою з тією знахабнілою невгамовною плоттю. Я міг би комусь плести байки про  свій  значний сексуальний досвід, та тільки не собі. Я ж то знаю,що головні актори в ньому - мої невтомні  пальці та  фото спокусливих лялечок з обкладинок  журналів...
6 квітня
Зранку відбиток у дзеркалі моєї прим'ятої мармизи  єхидно нагадав за нічні солодощі. Та я не зважав,  помчав сходами вниз. Чмокнув в щоку маму, що дбайливо тицьнула мені в руки пакунок з бутербродами.  Схопивши рюкзак, вилетів на ганок й різко загальмував:  вона вибігла з будинку, з навушниками у вухах, певно на пробіжку. Яка  ж вона  гарна: струнка, усміхнена, з блискучими очима. Я  стояв закляклим стовпом і  проводжав її поглядом. На уроках  нетерпляче совався  на стільці, і нав'язливі думки видзьобували  мозок: «Хто вона, яким вітром її занесло в це вимираюче від нудьги місто?» І невпинно смакував ранковим епізодом: як розвівалося  її чорне вороняче волосся, зібране жмутом, як здіймалися пишні груди.  Після уроків щосили помчав додому…
Вона  висаджувала квіти  на подвір'ї. Руки  в яскравих рукавицях вправно орудували садовою лопаткою. Я набрався сміливості й загукав першим: «Привіт, я Майк, ваш сусід», кивнувши в бік нашого будинку. Вона  скинула брудні  рукавиці, підійшла до мене: «Привіт, Майк.  Рада знайомству. Еві»  Протягнула  свою тонку руку й усміхнулась, так щиро й невимушено.  Я торкнувся рукою її долоні. Слова застрягли десь у горлянці, стояв німим бовдуром і тільки відчував  тепло ніжних пальців.  Її очі  ще лагідно всміхались мені, та все ж  почув: «Добре, бувай, малий»  і вона повернулась до квітів. Понуро брів додому й злився на себе. Який же я телепень, не міг два слова зліпити!  Жалюгідний відбиток  у дзеркалі повернув мене до тями. Я наче  вперше побачив  себе:  сутулий, обвислі руки,  бліде обличчя з нікчемними окулярами, скуйовджене волосся.  Дійсно малий, ще й слабак до того.  Я в задумі потягнувся за ноутбуком, вже хотів стрибнути  у свій звичний  світ, та  в голові яскраво  вибухнуло слово  «малий».  І  побіг у гараж. Довго копирсався в коробці з  мотлохом і нарешті знайшов те, що шукав - гантелі.  Їх колись  подарував батько, та  я забив  на  спорт, і вони вкривалися пилюкою  в гаражі. Тепер  вони мені знадобляться….
11 квітня
Я закинув  звичні комп'ютерні ігри, життя набуло зовсім іншого змісту - Еві. Тепер будинок слугував таємним центром спостереження.  За декілька днів я ретельно вивчив її розпорядок. Зранку вона бігала, вдень  більше сиділа вдома, інколи їздила машиною в місто, привозила пакунки з харчами, декілька разів на тиждень ввечері вона кудись їхала на таксі й  поверталася  пізно вночі.  Я бісився й метався, як звір в клітці, коли  нестерпно-довго вичікував її.  Та тільки таксі пригальмовувало коло будинку, я пробачав  всіх і все на світі й нетерпляче чекав, коли ввімкнеться світло в  спальні. Ночі  наповнились  диким безсонням. Збуджена уява не давала заснути, і навіть, коли  втомленим,  мов вичавлений лимон, все ж таки задрімував, вона прибігала до мене у сни. Лоскотала довгим волоссям, усміхалася блискучими очима,  цілувала  й  сміялася: «Ну ж бо, малий».    
Цієї ночі я так довго чатував на неї, вдивляючись  в проїжджі авто,  мало не заснув біля вікна.  Нарешті  фарами блимнуло таксі,  вона вийшла й  попрямувала до будинку. Та за мить, скрегочучи  гальмами, зупинився ще автомобіль, когось висадив  й   рвучко рвонув далі. Я бачив, як  товстун, що вивалився  з  машини, наздоганяв  Еві,  дико репетуючи.  Я ж розібрав якісь  уривки фраз про гроші. Потім схопив  її за волосся, й намагався вдарити.  Вона пручалася й відбивалася. Я  розгублено завмер біля шибки та, хутко оговтавшись,  зістрибнув  з вікна своєї кімнати звичним шляхом.  Схопив лопату, недбало кинуту  біля паркану, й  підбіг до них. З усієї сили  вгатив  лопатою товстуна по спині, він мішком завалився на землю.  В мене затряслися руки  і   я захолов  від думки, що вбив його. В роті враз все пересохло,  заледве вичавив з себе:«Еві, з тобою все гаразд?» В сусідніх будинках вмикалося світло. Ми перезирнулися й разом швидко затягли борова  в середину будинку.  Я  боявся глянути на труп. Та  з підлоги лунало гучне п”яне хропіння  і  я з полегшенням зітхнув…
Коли навколо  стихло, ми завантажили  огрядну  тушу  в авто, вивезли у місто й вмостили  на лавці  біля парку. Поверталися мовчки, у цій пекельній тиші я лише чув, як  в грудях голосно  гепає  серце. Вона загнала авто в гараж. Вимкнула двигун і спокійним  голосом, ніби нічого й не трапились, промовила: «Може зайдеш до мене, малий. Будеш сік?»  І не чекаючи відповіді, пішла в будинок. Я слухняно поплентався  за нею.  Вона  налила для себе  келих вина, мені  ж подала склянку з апельсиновим соком. «Що він хотів від  тебе ?» - моє запитання зависло у повітрі. Вона  пригубила вино і прискіпливо глянула на мене: «Скільки тобі років?». «Мені  18» - впевнено збрехав я, додавши собі рік. «А ти  не розгубився, малий.  Чи  може вже  й  не  такий  малий?» - блискучі чорні очі сміялися і, ніби  сірником, розпалили  вогнище  внизу живота.  Гормони,  під’юджені адреналіном,  геть чисто збісилися й штовхнули мене,  сп'янілого  від  її аромату  і близькості,  на небачене нахабство – я  торкнувся тремтячою рукою пасма її волосся,  погладив його. Вона  не промовила ні слова. Нахабність в мені збільшувалося сніговою лавиною – я  чмокнув її в губи й мимоволі зіщулився - зараз вона мене точно  вижене за  таке зухвальство.  Та вона не виганяла, і лиш  лукава цікавість  зблиснула в жагучих очах.  Це додало  мені  ще сміливості, я обійняв її й поцілував, як вважав,  по-справжньому, по-дорослому. Вона не опиралася, а жадібно відповіла на цілунки й потягла  мене сходами нагору…  
Я прокрався  в свою кімнату, впав на  ліжко і не  міг заснути від  дикої ейфорії  божевільної ночі. Там, у спальні, я пік раків, як винуватий  школяр,  бо  вперше  все  скінчилося блискавично. Я мало не провалився крізь землю від сорому, та  вона заспокоїла мене: «Це так буває, малий, не хвилюйся»   і дістала з пачки сигарету. Спалах запальнички зблиснув на тлі  блідого обличчя. Я гладив її волосся , цілував плече, ніжне, мов шовк. Знав, що невміло й незграбно, та байдуже.  Провів тремтячими пальцями по грудям, вона застогнала. Загасила сигарету, повернулась до мене  й  тихо  спитала: «Не втомився, малий?»  
Вона сиділа на ліжку з сигаретою в тонких пальцям, чорне волосся зміями сповзло на плечі, голе тіло огорнули сутінки. Така нереальна. Гарячі  відчуття  залили мене по вінця. Як  це класно - бути з нею.    «Біжи, малий. Тобі вже час. Не супся, я завжди сплю сама» - ці слова прикро різонули вуха, та я не образився. Хіба можливо  ображатись на неї?  
12 квітня
Зранку  я першим ділом викинув чортові окуляри, знайшов коробку з лінзами, яка давно валялася у шухляді, мені завжди було ліньки кожного ранку пхати їх собі в очі. Та зараз все змінилося. Шкільні пристрасті мене геть не цікавили, я тільки й чекав, коли б дременути зі школи додому. Вона заборонила приходити до неї  вдень. Скупо віталася  й байдуже дивилась крізь мене, коли ненароком її зустрічав. А я… Я, щоб не зірватись з рейок  від постійного марення нею, немилосердно витискав гантелі  й гамселив  боксерську грушу, які недавно приволік з гаражу. Батьки  дивувались  моїм радикальним  змінам,  поводились зі мною стишено й  обережно, як з божевільним, все списуючи  на шаленість підліткового віку.  А я вижимав ті гантелі, і тільки чекав  ночі. Тихо шкрябав  у задні двері,і  вона   відчиняла їх, всміхаючись.  Підхоплював її на руки й ніс нагору.  І радів, коли  від  моїх пестощів вона мліла до хрипітного крику, до благань…  
20 травня
З якогось дива на мене почали заглядатися пихаті дівулі  зі школи. Чого б це на них зійшло   прозріння, обкурилися  чи мухоморів об'їлися?  Деякі особи взагалі відверто і нахабно  чіплялися, примітивно заграючи. Обпатрані  курки. Хіба  мені цікаво слухати їх пусті балачки, безглуздо  тиняючись  вулицями, а потім  огидно тискатися  в авто.  Я давно виріс з цього.  І так допекло надокучливе сіпання накачаних горил, що я легко вліпив  тій сіпанині  жирну крапку,  розтрощивши   одному з них ніс вправним хуком.  Більше вже не лізли.. .
Я  нічого й не знав  про Еві. Вона не розповідала, я не допитувався, навіщо пхатись  у душу, коли не запрошують туди. Та, зрештою байдуже, лиш би бути з нею. І погордо упивався, що вона  -   моя….  
25 травня
      Сьогодні біля її будинку зупинився Bentley. З нього вистрибнув  високий  молодик в темному костюмі з букетом квітів.  Хм, з похорону завітав чи що? Може, заблукав?  Він явно не з нашого обшарпаного містечка. От зараз отримає облизня. Та він підійшов  до її будинку, подзвонив, зник всередині. Дурне передчуття проштрикнуло скроні, я вистрибнув  на ганок.  За деякий час вона вийшла з ним.  Вуха залоскотав її мелодійний сміх, і мозок підступно нагадав, як  щиро , по - дитячому  вона сміялася над моїми витівками і жартами там, у спальні. Вони сіли в авто й  поїхали.  А я ще довго стояв, як бовдур, розгублений і нещасний.   Пізно вночі вона повернулась і вперше не впустила мене. Я шкрябався в двері, як забутий господарями замерзлий кіт, та дарма, вона мені не відчинила.  Я не спав, бісився від нерозуміння й безсилля, а ревнощі, розлюченим  хижаком,  цілу ніч вигризали нутрощі.
29  травня
Я намагався з нею поговорити, та вона  вперто уникала мене. Молодик приїздив щодня, довго сидів у  будинку, потім вони їхали вечеряти, пізно вночі поверталися.  Одного разу він залишився на ніч. Я  все це бачив у вікно, бачив, як вона мліла під ним. І мало не збожеволів…
Зранку я перестрів її під час пробіжки, та вона  байдуже буркнула мені в обличчя: «Забудь все,  малий  » -  і побігла далі. Від злості  в мене затряслися руки, та все ж  змусив себе піти  в школу.   А ввечері нахабно постукав в  парадні двері її будинку, хоч досі я такого  ніколи не дозволяв. Вона відчинила й зашипіла: «Ти ще не зрозумів, що  кінець? Кінець ! Забудь усе! І не приходить!» Долинув голос молодика: «Хто там, люба?»  Підійшов, і  по –  хазяйськи обійняв  її. Хіба я міг таке стерпіти?   Вдарив у лощену мармизу, звалив його одним ударом  і нещадно гамселив  руками, ногами. Вона намагалась  спинити мене, ловила за руки й благала, плачучи: «Зупинись.  Я кохаю його. Чуєш? Я ЙОГО кохаю!!!!»  Важко хекаючи й очманілий від люті, я дивився на неї розпатлану, заплакану.  Вона здалася такою жалюгідною  і чужою. Я залишив їх.  Стрибнув у батьківське авто, завів двигун, рвонув  з подвір'я.  Груди розривало  від болю,  я задихався і гнав авто подалі від неї, подалі від усього.  Схаменувся, коли колеса  грубо шаркнули об  пісок.  Я кричав у темряву  зраненим звіром,  і з безсилля лупцював мокрий пісок кулаками.  І проклинав її.   Теплий бриз висушував сльози.  Я ще довго сидів на березі,  знесилений,  спустошений  і дивився   в темінь океану.  Мені  хитро підморгували вогні пропливаючих яхт, звідти доносилися ледь чутні музика і  сміх  -  життя вирувало. Прийшовши  до тями, сів у авто й впевнено погнав його  додому:  «Так, я стрибнув вище неба. Та не розбився…»  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Яна Устимко, 19-07-2017

не знаю, як іншим,

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© , 19-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дмитрук Іванна, 14-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-07-2017

Це життя

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр, 14-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46857094764709 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Кліффорд Сімак «Резервація гоблінів»: Боротьба за знання
Кліффорд Сімак все зріле життя працював у газеті Мінеаполіса: спочатку як журналіст, потім — редактором …
Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …
«Людський фактор» Карлґаарда: Книжка про нематеріальні конкурентні переваги
Коли хтось розпочинає стартап, чи обіймає керівну посаду в провідній комерційній організації, неминуче …
Огляд нового роману авторки «Дівчини у потягу»
Затишне містечко, поруч із ним — Затон Утоплениць. Затока, яка протягом століть забирає життя жінок. …