- А йди-но сюди, - бабця підізвала Сеню, який гасав по подвір'ю в одній сорочці. - Підійди, кажу.
Сеня вдав, що не чув, лупцював далі лозиною свого коника, яким сьогодні слугувала вишнева гілка:
- Н-но! Скоріш біжи. І-го-го-го.
- Я зараз тією лозиною... Чув, чи ні? - бабуся зробила вигляд що підіймається, а сама лиш поправила спідницю й знов всілася на лавку.- Йому до школи завтра, а воно й досі на гілляці вибрикує. Залиш її, я кому кажу? Он штанці тобі впорала, не йти ж до школи з голою сідницею. Яка не є, а все ж одежина. Підійди вже, чуєш? Приміряй, поки нитка в голці - підправлю, якщо треба.
Сеня підпер свого коня до хати, витер носа та взяв у бабусі грубі, із домотканої доріжки, що лежала до цього поверх скрині, штани.
- А кишені?- відразу ж запитав, не знаючи, куди подіти руки.
- Нащо вони здалися, лишня морока з ними. Задниця прикрита - та й добре. Підв'яжи мотузку. О, нічогенько! Парубок, хоч куди. В школі вже не соромно буде поміж дітьми бігати. Тепер знімай - завтра одягнеш. Біля хати і без них погасаєш.
Сеня зняв обнову, осідлав свого коня й погнав на вулицю, туди, де побільше пилюки, щоб курява, як від справжнього рисака, та й горобців щоб порозганяти - розляглися, бачиш там!
Вранці Сеня - поки мати з бабусею поралися надворі - взяв ножа і прорізав штани там, де мали б бути кишені, надів їх на голе тіло, зверху чисту сорочку, яку ще з вечора приготувала бабуся, й разом з сусідським Іванком побігли до школи.
У класі його посадовили разом із Сонькою, що жила через три хатини від нього. Вреднюча ж, до того ж не полюбляла Сеню. Та коли вже вчителька сказала, що вони разом сидітимуть за однією партою - то так воно і буде. І не заперечиш: в руках у Ганни Калінішни завжди була довга лінійка, яку вона часто пускала в діло - за будь яку провину шмагала нею по пальцях.
Сені вже перепало за те, що вертівся, коли розбирали приклад. Боляче, дуже боляче, що не кажи.
- Сонь, а хочеш горобчика побачити? - Сеня, поки вчителька писала крейдою на дошці, тихенько спитав у сусідки.
- Хочу. А де він у тебе?
- В кишені. Засунь руку, він там.
Соня, дійсно думаючи про маленьку пташину, зробила так, як їй сказав сусід.
- Ганна Калінішна! А Сеня дурниці робить, - вигукнула вона через мить, швидко висмикуючи свою долоню із штанів хлопця.
- Руки на парту, - голос вчительки прогримів поряд із Сенею.- Я що сказала?
Три рази опускалась лінійка. - Сеня терпів. Бо якщо сховати руки, то можна ще отримати додаткову порцію ударів.
Так пройшло чотири дні. Майже на кожному уроці лінійка знаходила свою ціль: то Сеня відповість не вірно - одразу ж удар; то задивиться на горобців за вікном - лінійка ляска по вухах.
На п'ятий день терпець увірвався. Сеня, потираючи почервонілі пальці, пішов до директора.
- Я не буду навчатися в цьому класі, - прямо з порога заявив він. - Я хочу в другий.
- Он як!- старенький Федір Панасович зняв окуляри, глянув на хлопця. - Ну що ж, покажи-но мені річки Сирдар'ю і Амудар'ю.
Вдома дід Арехта не тільки вчив малого Сеню, які є літери та цифри, але й показував на мапі річки, моря, озера. Так що директорове завдання було напрочуд легке.
- Добре, - директор знав про методи Ганни Калінішни, робив їй зауваження, але більше нікому було займатися з дітьми, тому дії вчительки залишалися без наслідків. - Завтра підеш до другого класу.
Отак Сеня відсидів у першому класі всього чотири дні.
Й коли його, вже дорослого, питали про освіту, він відповідав:
- Чотири класи, - робив паузу, усміхався та доповнював, - але в першому лише чотири дні.
При цьому, якщо придивитися, то в очах можна було розгледіти горобчиків, що купалися в пилюці, забуваючи про все на світі - є дорога, є курява, але також є сонце та небо. А що ще окрім цього потрібно для щастя!
