Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43982
Рецензій: 85721

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №6

© Конкурс прозових творів "Нові історії" , 10-07-2017
УСМІХНЕНИЙ ДЕНЬ
- Сюр, сюр!  
Та де ж це він причаївся?  
- Сюр, сюр!  
І начебто не один - он там ще сюрчить, і он там. Зараз спробую потихеньку розгорнути траву...  
Ага, ось де він! Маленький такий, сіренький...  
Ой! Стій! Куди ж ти?  
Та де там - стрибнув, і зник. Ех, так і не зумів розгледіти його скрипку. Жаль, звичайно, та може наступного разу пощастить.  
Буду за метеликами спостерігати, вони не такі жваві. Літають собі поволі з квітки на квітку, наче милуються ними. Взяти ось цього, наприклад, з очима на крильцях. Помахує ними, наче кліпає. І вусиками: туди-сюди, туди-сюди. Його б на долоню, щоб поближче роздивитися. Але метелик теж не дурний, просто так на руку не сяде, хіба що прикинутися квіткою, завмерти і чекати.  
А що? Я білявий, блакитноокий, на ромашку чимось схожий. Хоча ні, у ромашки середина жовта, а у мене нічого подібного - п'яти колись були такими, та зараз брудні - з жовтим кольором нічого спільного не мають. Та й чекати - це не по мені.  
От наздоганяти! Е-ге-гей!  
Ну ось, і метелик утік - злетів на самий вершечок жита, присів там на хвильку, поблимав і майнув кудись, по своїх справах .  
А жито височенне - в два, чи три рази вище мене, - гойдається під легеньким вітерцем, шелестить, наче колискову співає. Якщо придивитися, то здається, що воно своїм розгойдуванням розганяє хмарки, що затуляють собою сонце. І хмаринки ніби слухаються - розходяться в різні боки, очищають клаптик неба, та потім, захопившись лише їм відомим танком, знову зплітаються в бавовняний клубок, перекриваючи сонце. От тоді вітерець сильнішає, жито починає шелестіти голосніше: "Розійдіться! Нам світло потрібне, та й не лише нам."  
Бува хмаринки наче чують, помаленьку розбігаються, а бува ігнорують, бісяться собі далі, не зважаючи на пориви вітру та житнє хвилювання.  
От би мені такі крила, як у метелика! Щоб піднятися над житом, озирнутися назад, на село, яке ледь-ледь відсвічує поодинокими дахами із сірої та червоної черепиці поміж густих зелених садів; потім зазирнути вперед, за край житнього моря, в надії побачити бурякові лани, жіночі постаті на них, і знайти серед них знайому - мамину.  
***  
Я вже бував на тому полі - три дні тому дід Трохим, коли їхав забирати жіночок додому, підсадив і мене до себе на підводу. По цій самій дорозі коні неквапом везли нас мимо жита - з однієї сторони, та балки із заростями терену - з другої. В тих заростях, якщо добре придивитися, можна було примітити поодинокі пташині гнізда. Дід Трохим казав, що навесні в них з'являються плямисті яйця, потім вилуплюються жовторотики, що через деякий час перетворюються на справжніх пташок. Вгледівши моє зацікавлення, добавив, що там, серед каміння, можливо водяться змії. І тут же заспокоїв - мовляв, гнізда вже пусті (бо скоро жнива),а про змій - то мабуть чутки. Втім, перевіряти навряд чи слід.  
Балка потихеньку перетворилась на ледь помітний ярочок, за яким починалося ще одне, пшеничне, поле. Пшениця - це як жито, лишень вуса коротші і стебла нижчі. І шелестить вона інакше - наче вранішній шепіт листя в садку, коли ти ще спиш, а воно шурхотить тобі крізь відчинене вікно.  
От так ми і їхали - з однієї сторони колискова, з іншої - спокійні вранішні співи, а попереду коні перегукуються задами, випускаючи гази.  
В кінці поля дорога зливалася з іншою, що йшла мимо цвинтаря. Саме від неї, і на скільки сягало око, розсілися рядочками буряки. Подекуди лише вони порозкидали своє соковите листя, приймаючи сонячні ванни, але ще були острівці, де високий осот, щир та мишійка притіняли все, що було нижче них. Міжряддя заздалегідь прополов трактор, а от рядки потребували людського втручання. Ось саме цим і займалася моя матуся, разом з іншими жінками.  
Деякі з них вже дожидалися підводи в тіні дерева, біля дороги. Інші не марнували час - продовжували прочищати свої ділянки від бур'янів .  
Мама теж ще полола, тому я побіг до неї, голосно сповіщаючи про свою появу. Вона усміхнулася, пригорнула мене до себе, потім попросила не заважати, щоб скоріше дістатися дороги. Я присів збоку й став дивитися, як мамина сапка безжально зрубує буряни: шурх, шурх, шурх. Інколи вона завмирала, тому що доводилося пальцями висмикувати щир, чи осет, що надто близько притулявся до бурячка, та потім знов: шурх, шурх.  
Щоб скоріше поїхати додому, я вирішив допомогти матусі. Сапки у мене не було, тому, забігши трішки вперед, вхопився за верхівку лободи і, хоч не зразу, але таки вирвав її. Потім вчепився в осот, трохи поколовся, але і він теж полетів слідом за лободою...  
Мама лишень усміхалася, а мені більшого і не треба було.  
***  
Сьогодні, по обіді, спало на думку піти на бурякове поле, знов допомогти мамі, щоб, коли приїде підвода забирати жінок в село, вона відпочивала під деревом, а не закінчувала проріджувати поспіхом свій рядок.  
Тож, коли сестри сховалися від спеки в хаті, я, взувши на босу ногу сандалі, пішов знайомим вже путівцем в поле.  
Пішки дорога здавалася набагато довшою - наче і давненько із дому вийшов, а до пшениці й досі не дістався. Та воно й не дивно - то цвіркуни своїм співом зачаровують, то метелики крилами гіпнотизують.  
А сонце вже на захід клониться. І підвода якась із поля їде. Неначе дідова Трохимова. Цікаво, як він мимо мене непомітно проїхав? Мабуть іншою дорогою - цією я б його точно побачив би.  
Відійшов з дороги, щоб пропустити підводу, але вона стала якраз навпроти мене.  
- Чий ти? Куди йдеш проти ночі?- зашелестіли жінки з підводи.  
-Татів і мамин,- тільки спромігся відповісти я.  
На підводі розсміялися, та потім одна із жіночок впізнала мене:  
- Це ж синок Юхтимин - вона в полі зосталася, щоб норму сьогодні закінчити і завтра залишитися вдома. Сказала, сама додому добереться.  
Я не дуже зрозумів, про що балакають на підводі, тому що будяк, який колов мені в сідницю, примушував відволікатися на нього і нехотя танцювати. Втім, і зліва теж був будяк, і праворуч теж. То ж довелося підійти до підводи ближче і вже там закінчити свою відповідь:  
- Я йду до мами, в поле, допомагати.  
- Так мама твоя вже в селі, - підморгуючи іншим, відповіла одна з жіночок.- Сідай, ми й тебе довеземо.  
Чиїсь руки підхопили мене, вмостили в середині підводи, біля кучера.  
Ближні жінки пібікали мого носа, тикали в пупа, сюсюкали, наче мені не чотири, а всього лиш два роки. Їх було багато, а я один, тому вирішив мовчки перетерпіти цю наругу. Та коли підвода, замість їхати прямо, повернула праворуч, до балки, я тихенько штовхнув діда Трохима, нагадуючи, що мій дім в іншій стороні, і він не туди коней направив. Жінки мабуть почули, що я сказав, тому що дружно розсміялися. Дід теж захихотів, та потім, заспокоївшись, мовив:  
- Ти диви, дорогу додому знаєш. Не бійся, малий, розвеземо всіх по хатах, і тебе теж доставимо, куди скажеш.  
Тітка Рая (я її впізнав - вона бувала у нас вдома), почувши це, сказала:  
- Юхтима обіцяла зайти ввечері до нас, то ж я хлопця заберу, а їй, про всяк випадок, нехай перекажуть, що син у мене.  
Я хотів вже почати нервуватися - бо везуть хтозна куди, - але поміркувавши, що мама мене забере, всівся зручніше й продовжив озиратися по сторонах.  
Переїхали балку, залишили праворуч новий клуб, точніше фундамент під нього - старий був вже замалий для села (до речі татко мій там завідуючим працює, ще й на баяні грає!), от на пустирі й вирішили новий спорудити.  
Потім пішли хати - біля першої тітка Рая злізла з підводи, зняла сапку, потім мене, попрощалася з жіночками, відчинила хвіртку:  
- Проходь до літної кухні, накормлю тебе, поки мама прийде. Ти молоко п'єш?  
- П'ю. Але краще кисляк. Із глечика. З хлібом,- потім добавив, щоб напевне,- з білим. Із печі.  
- Ого, та ти гурман,- відповіла тітка Рая, усміхнувшись. - Вибач, але кисляк тільки в трилітровій банці, і хліб з магазину, проте свіжий. Отак ось,- і розвела руками.  
Хто такий гурман, я не знав, тому про всяк випадок насупився.  
Поки тітка ходила до льоху, я вмостився за столом, на лавці. До кухні тим часом зайшов кіт, гладкий як діжка. Мабуть на мишах розжирів, або на салі.  
- Ти теж гурман? - спитав у кота, намагаючись почухати його за вухом.  
- Ледацюга він. А-ну, брись звідсіля, - тітка Рая саме вернулася, тому з котом побесідувати мені так і не судилося.  
- Ось, холодненький, - протираючи банку ганчіркою, тітка підодвинула до мене чашку,- тримай, зараз  
наллю.  
- Підождіть! Дайте-но мені ложку.- сказав я, прикриваючи чашку долонею.  
- Для чого це?- спитала тьотя Рая, проте до шухляди полізла.  
Я взяв ложку, зняв з банки кришку ...  
- О, так ти, як кіт, сметану збиратимеш?  
...встромивши ложку в банку, став із дзенькотом колотити нею, розмішуючи молоко. Потім надсьорбнув, лишився задоволений результатом і, підодвинувши чашку, наповнив її.  
- Ну ти малий і даєш!- тітка голосно засміялася, так, що півень, який саме зазирнув до кухні, злякавшись, закудахтав і миттєво зник.  
- Гаразд, їж, а я піду до худоби поратися, - тітка подала мені хліба, і вийшла з кухні.  
Кисляк був дійсно холоднючий. І смачнючий. І хліб майже як з печі.  
На півчашки мене хватило, потім повіки чогось поважчали, голова стала клонитися додолу. Добре, що поруч стояв мішок з мукою, - я прихилився до нього і відключився...  
Гавкала собака, на вулиці хтось балакав. Потім почувся мамин голос. Крізь напівзакриті повіки я побачив в  
дверях її тінь.  
Шершаві руки притиснули мене до фартуха з домашнім запахом і знайомий голос пролунав наді мною:  
- Чого ж тобі дома не сиділося? А якби заблукав? Що б я тоді робила, га?  
Щось капнуло мені на потилицю. Вивернувшись, я подивився вгору:  
- Але ж не заблукав. І не плач - я ж допомогти йшов, щоб ти більше відпочивала.  
Мати знов прижала мене до себе:  
- Пішли вже додому, помічник.  
Біля воріт тітка Рая попрощалася з матір’ю, усміхнулася мені і стояла так, спершись на хвіртку, до поки ми дійшли до майбутнього клубу.  
Далі я не озирався, тому що почав розказувати, як ловив коника.  
Мама йшла поряд мене - висока, як жито, стомлена, як вечірнє сонце, - дивилася зверху і усміхалась. Я саме показував, як кліпав крилами метелик, і вже хотів було перепитати, що її так розвеселило, та потім передумав - мабуть сьогодні день такий.  
Усміхнений.

Умови конкурсу: http://gak.com.ua/creatives/1/44737

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Любов , 17-07-2017

[ Без назви ]

© Юрій Кирик, 13-07-2017

3 бали

© ВЛАДИСЛАВА, 12-07-2017

чудово

© Яна Устимко, 11-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4727201461792 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Кліффорд Сімак «Резервація гоблінів»: Боротьба за знання
Кліффорд Сімак все зріле життя працював у газеті Мінеаполіса: спочатку як журналіст, потім — редактором …
Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …
«Людський фактор» Карлґаарда: Книжка про нематеріальні конкурентні переваги
Коли хтось розпочинає стартап, чи обіймає керівну посаду в провідній комерційній організації, неминуче …
Огляд нового роману авторки «Дівчини у потягу»
Затишне містечко, поруч із ним — Затон Утоплениць. Затока, яка протягом століть забирає життя жінок. …