Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86450

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

За дверима

© Ніка Той, 29-06-2017
Безуспішно натискаю на  кнопку виклику ліфта, та він навіть  не дриґнув своїми  металевими нутрощами –  застиг  у статичній німоті десь поміж поверхами. От знову форс-мажор,  доведеться сходами підійматись на 7 поверх. Ні, не скиглю, за схожих обставин  завиграшки  пробігаю усі 120 сходинок , та зараз  заледве тягну  ноги додому   –  голодна і  втомлена. Сьогодні  шеф  з  властивою  чоловікам  легкістю зіштовхнув на мої тендітні плечі навалу нагальних справ  і  здимів на переговори з інвесторами.  А  я увесь день ганяла у їх вирішенні  крутим  брутальним  автогонщиком, протаранюючи  гламурних  особин офісного планктону, що позбувшись  всюдисущого  ока  керівництва, розімліло вешталися коридорами, теревенили  і  попивали каву.  
Рік тому  чкурнула з  рідного  містечка, в якому  час сонно й  нудно заколисував  мене врівноваженими хвилями «без подій», і опинилась у великому місті.  А тут зовсім інакше – всі похапцем  біжать заклопотані  й метушливі, нагадуючи  видозмінених еволюцією членистоногих   гігантського  термітника. Темп  мегаполісу, невпинно накручуючи  оберти по висхідній, мимоволі  вишколив  провінційну загальмованість і  мене вже не лякали непередбачувані  вибрики  тутешньої цивілізації. Зрештою це в мене у крові –  разючі зміни і вміле ігнорування рутини. А свою нову роботу  взагалі обожнюю  – навіть не  гадала, що  в мені дрімав затятий  працелюб -  гарувати  по 10 год.  і  шаленіти з цього.  І я не  зациклена тільки на трудовій повинності,  мої захмарені  ідеї та  радикально -  мінливі  хобі  відчайдушно  втягують  у різні приключки, щільно пресуючи  вільний  часовий простір. Просто не терплю вилежуватись перед телевізором  обважнілим гниленьким овочем  -  у  світі   ж  стільки цікавого  й  небаченого, і так кортить посмакувати цим вдосталь!  
                  Підіймаюсь сходами нагору  і хоч би якась жива душа зустрілась. Та де  там – всі сидять, як щурі, по своїх  комірках - квартирах. Та зрештою мені байдуже до них. Сусідів, далебі, майже  й не знаю. Квартири повсякчас здаються в оренду  і  продаються, власники  міняються.  Я ж зранку прошмигнула в ліфт, пізно  ввечері повернулась додому.  І  не заморочуюсь  пам'ятати  обличчя, що вряди-годи скупо віталися зі мною, тихо муркала у відповідь і бігла заклопотана далі.  
               Поволі суну сходами  і подумки  шубовснула в ароматичне плесо  ванни при мерехтливому сяйві  свічок. Мммм, насолода.  От поплаваю в ній, і щезне  з тіла втома, розвіється як ранковий  туман.  На 5 поверсі  щось зачепило погляд   -  двері з кованим номером  59  прочинені. Нога  інерційно підійнялась  на наступну  сходинку, а думки про омріяну   нірвану вивітрились  блискавично, змінюючись прагматичними: « І що сьогодні за день мерзенний? І чому ж  так «щастить» саме мені?»  Але мозок задавив німе  скиглення, глузливо нагадавши про свідому  громадянську позицію  і небайдужість.  Понуро підійшла ближче до дверей: «Агов! Хтось є?»  У  відповідь – тиша. Запахло   солодкуватим .  Хм, і що  це так  смердить?  Фу, не терплю  квіткові засолоджені  нотки. Позадкувавши  пару кроків, завбачливо  - мудро,  як на мене, набрала з мобільного  102.  Канцелярський голос пані поліціянтки  завірив, що  наряд патрульних скоро прибуде. Що ж , почекаю. Нудотно-солодкий  запашок  стелився долом,  в середині  квартири зашурхотіло …    
               Цікавість карколомно заглушила  слушні нотації  мозку  -   дочекатися  професіоналів   з  полювання на злочинців,  і  рішуче підштовхувала мене  в плечі. Прокравшись навшпиньки, зазирнула   у темне провалля квартири, зробила непевний крок усередину.  Двері рвучко зачинились , глухо гупнувши об одвірок. Непроглядна темрява  вмить  впала на  мене, затиснувши  лещатами  панічного страху. Легеням  забракло  повітря, я судорожно ковтала  німим ротом, як риба на суші.   Спітніла долоня  затиснула  розпіарений  людством ґаджет, мов  соломинку спасіння, тремтячі пальці блукали його сенсорними кнопками, та він байдуже мовчав  згаслим екраном. Ще й цього бракувало. Негнучими пальцями  щупала стіну обіч себе в пошуках вимикача…  «Не варто шукати те,  чого нема»  -  долинув шерхіт слів,  наближаючись.  Піт  проступив улоговинкою над верхньою губою, запарував шкірою голови ,  перетворивши оберемок волосся на мокрий віник, а  й так  ватяні ноги  скам'яніли  стовпами,  намертво вгрузлими у підлогу. Несміле світло пробилось звідкілясь  нечіткими променями, окреслюючи силует. Розгублено придивлялась до постаті  –  висока, тонка.  Від неї відділилась   сиза хмарка, спокволу гойдаючись у густій гидотно - солодкій завісі, і ще більше залоскотало у  ніздрях. Не звичний до будь-якого диму, ніс голосно чхнув, луна відбилася стінами  темної пустки.   Солодкий туман   всідався мені на плечі, пролазячи крізь одяг, засотувався  у  вогкому волоссі. Вона стояла, притулившись оголеним плечем до стіни, тримаючи  у  пальцях сигарету.  Мозок, потрохи перемелюючи страх,  реанімував закляклу впевненість, і єхидно  зауважив, що така  відверта сукня, зі спадаючими  з плечей  прозорими  хвилями, оголюючи  сухе жовтяве тіло  у  звислих  складках шкіри, зовсім не личила  доволі  зрілій пані. І це ще м'яко сказано,  бо  насправді  було дико й смішно бачити на  «древній  сухій  вішалці» під  80,  коротку сукню з глибоким декольте, яка  пасувала  б  апетитній 18-річній  юнці. Я отямилась  і гаряче затараторила: «Вибачте за безпардонне вторгнення, побачила відчинені двері. Думала – злодії нишпорять»  Вона знову випустила хмарку диму  й перебила мене: «Проходь. Занадто  ти допитлива  і самовпевнена, та зрештою тому ти й  тут…»  -  і пішла, грайливо гойдаючи стегнами.  ЇЇ дивність насторожувала, та  все ж  покірно попленталась  за нею.  Цікавість вичавила  залишки  остраху, що  засіли  десь у закапелках підсвідомості, і вдосталь напоїла впевненість  хмільним еліксиром пригод, від чого остання розбуянилась  і вистрибнула з-під жорсткого контролю мозку.  Мовчки слідувала за дивакуватою  хазяйкою, крутячи головою  в різні боки.  У півтемряві  кімнати побачила   худорлявого юнака, що  сидів на підлозі з виряченими очима й дико гиготів. Пухкенька жіночка застигла мумією,всівшись на диванчику, і дивилась перед собою  непорушним поглядом.  У темних закутках кімнат стояли  в чудернацьких  позах постаті, немов застрягли в просторі й часі , з посмішками блаженних  чи  то божевільних .   Опля, знову я  вляпалась  через свою наївну безпечність  і невгамовність.  Ми опинились у  тьмяно - освітленій  маленькій кімнаті. Вона  обперлась об одвірок, витягла з пачки тонку  коричневу  сигарету. Блакитним спалахнув вогонь запальнички, освітлюючи  бліде,  хворобливо -  худе обличчя  у  глибоких  рівчаках зморщок,  з  обвислими  землистими мішками під вицвілими очима. ЇЇ густе смоляне волосся, не сплюндроване  безжальним катом - часом, спадало довгими  кудлатими пасмами на оголені кістляві плечі, а от обличчю  від нього дісталось добряче.  І знову цей млосний, нудотний  запах.  Вона кивнула на стілець, що сиротіло загубився у  кутку кімнати. Я блаженно  плюхнулась на  нього  і глузливо додала: « У Вас тут що -  підпільний клуб медитації?»  Слова сколихнули задріману тишу, лунко відбившись від порожніх стін. Вона звично  випустила наступну порцію диму: «Ні, вони просто щасливі, здійснились їх мрії. Хочеш стати щасливою?»  «Що Ви знаєте про мої мрії і бажання? І  взагалі, що Ви тямите у цьому?» - грубо буркнула я.  Обурення  раптово скипіло в мозку й  шугонуло венами, жваво запалюючи кров гнівом і розганяючи її тілом.  Злий вогонь вистрибнув  з-під  її густо нафарбованих вій,  і скривилися  тонкі губи, зволожені  яскраво – червоною помадою, яка  ще більше підкреслювала їх старість і  проступала у тріщинках  розмитого роками  контуру. Я вже намірилась зірватись і залишити цю божевільню, як  в очі прокралися промені  яскравого  світла, що  проштрикували  глуху  стіну напроти мене,  розчиняючи її  світлими плямами. Крізь них  простяглась заллята  сонячним  промінням  алея  якогось  парку, доріжки  і дерев'яні  лавки обабіч них. Приглушений шум  крон  дерев прошмигнув  у вуха  і теплий вітерець дмухнув в обличчя  придорожнім пилом. Примружені очі  вихопили  з  відкритої картинки силует людини  -  він  здався мені напрочуд знайомим. Очі напружились, серце  притихло у грудях.  Він сидів на лавочці, в окулярах, тримав у руках газету, повністю занурений у читання.  Такі до болю знайомі  обриси. Стрімголов  зірвавшись  чимдуж, з усіх сил побігла  вичовганою бруківкою. Вітер збивав подих, та ноги звично й легко несли мене вперед. Майже наблизившись до нього,  боляче вдарилась об щось  і відлетіла на землю. Підхопившись, вперлась в  щось незрозуміле. Спантеличено  мацала перед собою  незриму  стіну, не відводячи очей від постаті. Гарячі  сльози випорснули з них,  і в нестямі  закричала : «Тату, татку, таточку!!!»   Я гамселила  цю невидиму перепону кулаками  і кричала несамовито й довго, та він не чув мене, спокійно сидів на лавочці й  зосереджено читав …  Я збила кісточки пальців до крові, і безперервно гупала ногами в цю прозору стіну, намагаючись її розтрощити, і схлипувала, не відводячи  від нього погляду: «Рідненький, мені  так бракує  твоєю любові  й захисту».  Билася всім тілом, щоб розвалити  кляту стіну і пригорнутись до нього, хоч на хвильку. Її скригучий голос навис наді мною, затято гримів набатом у обважнілій голові,  заповнюючи  мозок словами: «Просто скажи  - так,  і  будеш  з ним. Тільки одне слово – так» .«Заткнися, старе стерво! Це не тобі вирішувати!» -  і зібравшись з усіма силами, ринулась на стіну.  Невидима  перепона  відгризнулась у відповідь потужним електричним розрядом, збивши мене з ніг.  Нестерпно запекло  у грудях, розриваючи їх на шмаття, і  засудомили м'язи, боляче викручуючи пальці  у  вузли. Вона, широко роззявивши рота, оголюючи брунатні пеньки згнилих зубів, завила  розлюченим диким звіром. Від цього надвисокого виття позакладало у вухах.  Її роззявлений  смердючий рот змінювався – ставав все більшим  і ширшим, перетворюючись у  зловісну чорну  вирву.  Алея, доріжки, лавочки  скрутившись  у   блискотливі  завитки  вихору, прихопили    мене, зболену і безвольну,  й засмоктувалися  вирвою її пащеки.  Щоб  не бачити, як ця паща пожиратиме мене, я заплющила очі …   Стихло.  В голові відчеканились  чиїсь слова: « …Розряд… Пульс ниткоподібний, дихання слабке… Стан стабільний….»  
               Щось тепле торкнулось обличчя. Продерла важкі повіки  - переді мною біла стеля, місцями засиджена мухами, побляклі  стіни з де-не-де  облупленою фарбою. Сонячні промені пробилися крізь запилюжене скло вікна і залили палату лагідним золотавим сяйвом. Повненька санітарка  у  запраному  халаті  мила  підлогу, спритно орудуючи шваброю у загрубілих з  набубнявілими венами руках. Глянувши на мене, жалісливо пробурмотіла: « Отямилась?  Ой, ти  ж , молоде – зелене.  Тобі, дитино,  пощастило, а то  була  б, як інші   - в морзі. Ледь живою    знайшли тебе поліцейські. І лікарі наші заледве витягли  тебе з того світу, а іншим ніхто б і не допоміг – мертві  давно були…  Отруїлися якимсь газом, я й назву вже забула. Ніхто й не знає звідкіля та хімія  в квартирі взялася. Там і не мешкав  ніхто. Поліція  хутко знайшла  власника, то він квартиру давно замкнув на ключ і не потикався до неї. І що тебе туди тягло, нетямущу ?»  І далі мила підлогу. А я слухаючи її щире, незлобливе буркотіння  не могла зрозуміти: чи  це зі мною сталося наяву, чи  просто  галюцинації від отруєння газом. Занадто  реалістичні відчуття і болючі  непримиренні спогади.
                  Після лікарні навіть  не наближалась  до злощасної  квартири,  а при несправному ліфті , бігла вгору сходами, як кінь в шорах, не озираючись і не відволікаючись ні на що.  Спочатку мешканці  багатоповерхівки жахалися  моторошними  подіями, а  потім життєвий серпантин   закрутився  новими  оказіями, повертаючи всіх  у русло повсякденних  клопотів. Тільки мені ніяк не вдавалась  викинути з голови  важкі згадки. У  сни  внадились  гидкі кошмари, і  у  ефірному  проваллі  сновидінь  переслідував млосний  солодкий запах. Кожну ніч я  прокидалась спітніла, з затерплими руками, з пульсуючим болем  у скронях. Потім довго сиділа  на ліжку виснажена, задурманена і вже не могла зімкнути очей до ранку. Швидко знайшовши покупців, без крихти жалю продала свою затишну  квартиру і переїхала в інший спальний район .

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

сюжет дещо програє слову

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 21-07-2017

Приємно,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 01-07-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-07-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43445777893066 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …