Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

ВІРА

© Зоряна Зінь, 18-06-2017
Не любила довгих вечорів із такими ж довгими ночами, бо почувалася самотньою й нікому непотрібною. Так, так, саме нікому непотрібною. Віра зітхнула й глянула у вікно. Вечір лишень одним пальчиком ступив на землю, ще сонячне проміння заглядало у вікно й золотило найтемніший куток у помешканні. Поволі ховалося за старими яблунями, спускалося на спочинок, мережало стелю у тому темному кутку й , коли ота мережка щезала зі стелі, то отой вечір уже сміливо ступав по її садку, городі, по навколишніх полях, людський обійстях, заглядав впевнено у кожен закамарок її господарки й оселі. Смутком входив у її єство. Той смуток оповивав все сильніше її й вона впадала у відчай. Саме так – відчай. Спочатку плакала й проклинала світ, котрий так познущався із неї, згодом, прийшовши до тями, злилася не на світ, а на рідних та друзів. Тепер залишилася самотньою. Одинокою. Самітницею. Закрилася у собі, зіщулилася у тому темному куточку. Довгими – довгими вечорами сиділа й згадувала свою молодість, подробиці свого життя, аналізувала його, вишукувала власні помилки, картала себе за них і…і знову плакала, билася в істериці. Часом їй перехоплювало подих од безсилля й вона падала на підлогу. Довго хлипала, ловила повітря, як риба, викинута на берег, а потім … потім лежала безсила й безвладна, спустошена й виїдена власним горем. Так тривало досить довго, усю осінь і зиму. Здавалось, що вона втратила сенс життя. Ходила вдень на роботу. Мовчки робила її, педантично й ретельно виконуючи свої обов’язки. Не спішила до своєї фортеці. А хіба та фортеця у неї була? Була! І вона у тій фортеці чулася принцесою, ніжною, тендітною, беззахисною, щасливою… Тепер та фортеця стала для неї останнім пристанищем у цьому світі. Там вона ховає себе, свій біль, свою душу.
- Вірочко, мила наша Вірочко, не вартує так перейматися. Життя йде і потрібно жити. А ти втратила сенс свого життя! – перейняла одного разу її стара сусідка.
- А як його не втратити? Як!??? Коли…коли…- і Віра розридалася.
- Віро, опануй собою!
- Я-як?!!!
Тетяна Олексіївна , обійнявши її за плечі, запросила до себе.
- Годі, годі, дитино, маєш жити, бо життя дається людині не просто так. Давай, я тебе чаєм пригощу. Ну, пішли до мене, - легенько вона підштовхнула жінку за плечі й направила її до стежки, що вела до старенького будинку.
Дерев’яна хвірточка рипнула й прочинилася перед несподіваною гостею. Подвір’я зеленіло несходженою травою. Бо кому ж її топтати? Сама живе Тетяна, усе життя сама. Квіти попід хатою височіли над зеленим споришем. Полум’яніли їх голівки, повнили запахом, заглядали у старенькі вікна, милувалися своєю красою у лискучих шибах. Вздовж квітника низенький парканчик. Під ним стара вичовгана лавка. Доріжки до вулиці, сараю, колодязя, встелені широкими плитами.
Тетяна Олексіївна запросила Віру до господи. Там, на веранді, затишно й ошатно. Невеликий столик, канапа й квіти, квіти.
- Вірочко, ви що питимете? Каву, чай?
- Не турбуйтеся. Будь-що. Вам допомогти?
- Ні-ні, Вірочко, мені дуже приємно, що ви завітали до мене.
Цей вечір був довгим, але таким щирим й теплим. Дві жінки, дві самотності. Два життя. Два покоління. Біль - один.
Тетяна Олексіївна усе життя прожила одинокою. Мала чоловіка. Та не таким довгим їх щастя було як того хотілося, як мріялося. Склалося так, що він поїхав в іншу країну, а вона не могла залишити своєї батьківщини. Плакала, нарікала на своє життя, ганила сама себе, ненавиділа увесь світ, котрий був щасливим. Зрештою, звиклася із своєю самотою. Вдова не вдова? Дружина? Смішно! Смішно, бо там, далеко від неї, він знайшов своє щастя. А чи щастя? Родину так. А вона – одинока й вірна. Кому? Собі! А чи потрібна ця вірність їй? Мабуть, що так. А як без віри? Надії? Любові?.. Роки минали і молодість її пройшла. Згодом осінь завітала у її життя, а вона все самотувала. «Забувалася» за роботою. Чужі діти ( її учні) не давали смутку вселитися у цьому домі й у душі. Усю любов нерозтрачену віддавала їм.
- А тепер самотуєте? – Віра здивовано повертає голову до господині. – То чи вартують вони того?
- У них своє життя, свої турботи, радості й нещастя. Я не ображаюся на них. Ніхто нікому нічого не винен. Я давала їм те, чого у них не було, а вони мені дарували свою любов, радість, смутки, жалі…
Тетяна Олексіївна піднесла хусточку до очей. Тремтячою рукою, витерла сльозу. Радше промокнула.
- Не ховай своєї душі, вона ще така молода! Живи й не втрачай надії. Не скній, бо життя прекрасне.
- Ви… Ви не розумієте мене! Усе життя я віддала йому!!! Усе! А він , він покинув мене, знайшов собі молодшу і… Він зрадив мене. Я залишилася самотньою й нікому не-по-тріб-ною-ю-ю!!!! Ні дітей, ні чоловіка, ні друзів, нікого не маю й нікому до мене нема діла.
Тетяна Олексіївна глянула на свою гостю, рука смикнулася, але жінка усміхнулася:
- Мені ви таки потрібні. Бачите, ми живемо неподалік одна одної. Обоє самотні, необтяжені сімейними проблемами. Одне лише різнить наше життя, - усміхнулася якось так гірко, - літа мої завертають за обрій, а ви молода , сильна жінка. Мовчіть, будь ласка, я знаю, що кажу. Допоможіть мені відчути затишок родинного вогнища, відчути його тепло.
- Чи зможу, - розгубилася Віра, - чи маю достатньо того вогню сама, коли те тепло не зуміло вберегти мою власну сім’ю.
- Я не потребую догляду, - сказала жінка. – Мені потрібні ви, Вірочко, як друг, співтовариш. Заглядайте час від часу до мене, а то хоча б махніть рукою із вулиці, коли поспішатимете на роботу чи додому. Гаразд?
Провівши до брамки свою гостю, Тетяна Олексіївна ще трохи постояла, вдивляючись у темноту аж поки обрис знайомий не майнув на горизонті.
- Дитина! Яка ж чудна вона. Хіба варт зрадник такої розпуки?Хіба вартує втрачати віру в себе і своє майбутнє? Світ такий прекрасний! Шкода, що це розуміння приходить так пізно…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анатолій Азін, 23-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 22-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 21-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 20-06-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.62715697288513 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …