Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Ловець повітря

© Елен Тен , 16-06-2017
Аромат свіжоскошеної трави приємно лоскотав ніздрі. Хлопці, ледь не наступивши на великого пухнастого кота, що розлігся на доріжці, винесли з хати стару канапу. Поставили її на городі, під липою.
– Все?
– Та наче, – озивається Микола. – Зранку пофарбуємо підлогу. І можна буде обживатися.
Невеличка побілена хатка, що вже почала вростати в землю, ховалася в густих  заростях бузку. Шкода буде нищити подібну красу. Але син любить простір. Та й не гоже гілкам зазирати у вікна.
Іржава сітка обплетена сухими крученими паничами. Старий господар не жив тут багато років і не дбав про зовнішній вигляд своєї приватної власності. Мій Микола купив хату майже за безцінь. Чим дуже пишався.
Я радію, що старший син житиме поряд. Але серце все одно ниє. Їм би, молодим, до міста. Ну що вони побачать в Богом забутому селі?
Гукаю до хлопців, аби позабирали з-під ніг розібрані меблі. Сама ж надягаю на руку пластмасове відерко і починаю війну з «паничами». На допомогу  приходить невістка Оленка. У чотири руки працювати швидше й веселіше. Дівчина запнула на грудях хустину, але та вже не приховує сокровенного. Молодята чекають на дитя. Коли думаю про це, голова йде обертом. Невже я невдовзі стану бабцею?
Краще б народилося дівча. Не вмію виховувати слухняних хлопців.
– Гарно тут. І город добрий.
– Так, – підтримую щасливу невістку. – Буде де хазяйнувати.
Дівчина нетутешнє, не бачило, що коїться на ділянці Данила щовесни. Низина. Пізніше за інших тане сніг, затим довго стоїть вода, перетворюючи чорноземи на запліснявіле болото. За те її прозвали «холодною землею».
Невістка першою доходить до саморобної, збитої з фанерки, поштової скриньки. Перевіряє. Усередині – пожовклі рекламні буклети. Серед них лист.
– Погляньте, – віддає мені знахідку.
Відходжу, розглядаю паперовий квадратик, який має київський штамп. Від видавництва. Зім’ятий, притрушений пилом конверт, який бозна-скільки пролежав в тій скриньці, відкрився сам. Щойно я провела по ньому вказівним  пальцем.
Перебігаю очима по вже не чітких словах. До скронь підступає кров. Кладу руку на серце, перевіряючи, чи воно й досі б’ється.  Данило, Данило… Чому ж ти не дочекався своєї мрії?

Життя любить ставити нас у жорсткі рамки, перевіряючи на міцність. А з тим юнаком все було трохи по-іншому. Чи він не встигав за життям, чи воно за ним не встигало. Єдиний син у батьків, ріс розумним і потайним хлопцем. Майстрував повітряних зміїв і кохався в літературі. Моїх шибеників не всадиш за книжки, а він не випускав їх з рук. Подорослішавши, став писати. Ось тільки те його захоплення стояло батькам поперек горла: «Не лізь у те, що тобі не по кишені. Ти маєш заробляти в дім, а не виносити з нього». Або коронне: «Не сунься на ті конкурси. Ще виграєш. Доведеться їхати на нагородження. А за що?»
  Тільки не вони його зупинили. Він зробив це сам…

Найлегше – це лежати на канапі і скаржитись на недосконалість світу. Але Данило вперто йшов за своєю мрією. Щось йому вдавалося, чогось доводилось вчитися, шліфуючи безкінечними ночами власні вміння. Батьки ще й підначували: «Підкоряти вчительок легко. А ти спробуй впоратись із серйозним  журі».
Коли ж він нарешті потрапив до однієї із збірок, не пустили на презентацію книги. Вдома вийшов з ладу холодильник. А мати Данила торгувала на базарі мороженою скумбрією. Вона підняла лемент на ціле село, вимагаючи в сина зароблене потом: «Тобі байдуже, що я лишуся без роботи. Тобі аби читати перед незнайомими людьми свої віршики».
Данило здався. Я бачила, як він плакав, розповідаючи, що нікуди не їде. Пропонувала йому гроші на дорогу. Відмовився.
За кілька днів по тому написав:
«А життя вигинало, крутило.
На шляху перешкоди стелило.
Розсівало за вітром мрії,
І тонули в сльозах надії»

Юнак перебрався до старого дідусевого дому – благенької двокімнатної хатини без води та зручностей. Вдень з іншими чоловіками працював на фермі, вечорами відточував літературну майстерність. Заходився відсилати свої рукописи, поезію на різноманітні конкурси, безпосередньо до видавництв. Я, працюючи поштаркою, приносила йому з роботи дешеві конверти.
– Я правильно роблю? – якось запитав він, коли ми зібралися за одним столом. Не знаючи куди подіти руки, згортав та розгортав паперову серветку. Уникав мого погляду.
– Якщо відчуваєш, що правильно, то правильно, – підбадьорювала я.
Пам’ятаю, Данило пройшов до другого туру престижного літературного змагання. Я не сумнівалася в його перемозі. Твори учасників надрукували у спеціальному випуску літературного журналу. Бляклі роботи більшості  конкурсантів-початківців, в яких із кожного куща стирчало по роялю, не справили на мене належного враження. А розповідь Данила здавалася живою, наповненою. Історія про юність, мрії та повітряного змія. І назва оригінальна – «Ловець повітря».
Результати конкурсу мали оголосити по телебаченню. На урочистій прес-конференції. У Данилка в новому помешканні не було телевізора. А до батьків він проситися не став. Пришов до мене. Я увімкнула старий «Електрон», боячись, що телевізор почне «жартувати» у найвідповідальнішу мить. А ще дуже хвилювалася за Данила. Він так переймався результатами. Але хай вже почує той «вирок». Все одно не дихає.
Я міцно стисла кулачки, очікуючи, що ось-ось назвуть його ім'я. Не назвали…
Не зрозуміло, випробовувала доля Данила чи просто з нього знущалася. Але за кілька днів заслабла і злягла його мати. Хлопець повернувся додому.

Розгортаю знайдений у поштовій скриньці лист, вдруге перечитую. Один із членів журі оцінив оповідання Данила. Обіцяв надрукувати його в журналі. Цікавився іншими його творами. Пропонував співпрацю. Навіть склав авторський договір. А той більше як сім років пролежав у фанерній будці.  
Я впевнена, що не приносила Данилові того листа. Помітивши київську адресу, поцікавилася б, що й до чого. Але тоді була весна, а щовесни мене діймає печінка. Я пішла на лікарняний. Мене підміняла поштарка із сусіднього села.
А в один із вечорів я побачила те вогнище. Густий чорний дим здіймався над осокорами, креслячи в небі таємничі символи. Насправді в тому не було нічого дивного. Навесні всі палять на городах сміття. Але разом зі старим галуззям Данило кидав у багаття власні рукописи.
– Що ти робиш? –  прошепотіла я, давлячись словами.
– Все нормально, – посміхнувся він. Безтурботна посмішка самогубці.

Данило зажив нормальним життям. Лишився у батьків, одружився. У молодят  з'явився син. Час повисмикував волосся з Данилового чуба, помережив скроні сивиною. Зустрічаючи його на вулиці, я часто відводжу погляд. Очі чоловіка – безкінечний коридор смутку. Він залишився таким же відлюдником. Тільки вже не береться до читання. Подарував свої книги сільській бібліотеці.
А за рік після його повернення додому переродилася яблунька, посаджена Даниловим батьком в день його народження. Колись смачні і соковиті плоди  зробилися твердими і дрібними. Наче сорт раптом став зимовим.
Чоловік не послухався сусідів, які радили йому не чіпати «своє» дерево, зрубав його під корінь…

Повертаюся до роботи. У повітрі ширяють лелеки, земля дихає теплом. Одразу пригадується старе Данилкове:
«Місто заснуло в обіймах весни.
Що тобі сниться?
Чи радісні сни?»
Сини виносять з дому останні речі колишнього господаря. А я чомусь не можу відігнати від себе неприємне відчуття, що ми руйнуємо чужу святиню.
Як то кажуть: «Про кого думаєш, той і з'являється». З гірки спускається дві фігури: висока, трохи згорблена, чоловіча і тендітна дитяча. Наблизились, привіталися.
–Обживаєтесь? – байдужим рівним голосом, наче задля годиться, запитав Данило.
– Потихеньку, – махнув рукою Микола. – А ви б позабирали свої речі. Ми можемо попереносити. Куди скажете.
– Мені нічого не потрібно, – задумливо мовив той. – Беріть що сподобається. Решту роздайте або викиньте.
– Не шкодуватимеш за будинком? – цікавлюся у Данила. А хочеться запитати: «Чи не шкодуєш ти за своїми колишніми мріями?»
Лист у кишені обважнів, здається важелезним каменем. Тягарем. Що робити? Сказати чи ні? Мабуть, вже запізно. Життя надто сильно його запрягло. Чи маю я право руйнувати спокій чоловік, оселяти в його душі сум’яття?
Кілька секунд Данило мовчав.
– По що мені той хлів?
Його синок, Тарасик, який уважно роздивлявся виставлені надвір речі, раптом витяг з-під коробок запилюженого повітряного змія. Весело заплескав у долоньки, побіг до батька.
– Він літає?
– Ні, – відводячи погляд, відповів той. – Це всього лише шматок поліетилену.

Малий не послухався. Видерся за порослий осокою льох, запустив змія. Кольорового монстра одразу підхопив північний вітер. Він ширяв у повітрі разом з лелеками, передаючи привіти мешканцям Богданівки. Навколо панувала тиша. Як в одній з останніх поезій Данила:
«Тиша – коли вибухають зорі,
Тиша – коли на горі тумани.
Тиша така неозора.
Тиша лишає на серці рани».
Наближаюся до Данила, тицяю йому до рук зіжмаканий в моїй кишені конверт. Вже не важливо, чи можна щось змінити. Врятувати покинуту мрію. Але я  роблю це не так для чоловіка, як для хлопчика. Цієї миті він вірить, що все в житті можливо. В його оченятах палає вогонь, який колись горів в очах його батька. Данило має повірити, що бажав можливого. Аби в майбутньому не дозволити  зневіритись власному синові. Щоб в їхніх серцях жила надія,  а над дахами знову літав невтомний ловець повітря…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 21-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 21-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Сергій Вікторович, 20-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 18-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 18-06-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.56583189964294 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …