Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44158
Рецензій: 86165

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Вувж

© Sholar, 10-06-2017
По спині небесної ящірки фуркають авта.
«Вувж!»  
Високо: як голови не задирай, як навшпиньках не пнись і шиї не витягуй, як долонею-дашком від сліпучого сонця не закривайся – нічого не побачиш. Разом зі звуком іноді промигне відблиск у небі від чогось там глянсового надшвидкого. Ще, і ще. Коротким, розлогим  і потужним ляпасом звукової хвилі: «Вувж!». Здається, що сама на півнеба кам’янонога істота щоразу щулиться і здригається від своєї ноші, знервовано стискаючи м’язи на череві, міцніше впираючись слонячими опорами у тутешні мочарі і купи сміття.
«Вувж!»
Іноді, за гарної погоди, на небокраї спалахує білими льодами на верхівках хмарочосів Місто. Воно висить марою у повітрі, не торкаючись землі, спираючись лише на сиві тумани. І здається – ось воно, зовсім недалечко, лише спробуй, вийди – ще до вечора дійдеш, і побачиш, нарешті, де ховає голову (чи хвіст?) ота нескінченна ящірка; а де народжуються, і звідки вилітають, і які вони насправді – оті шалені авта, що фуркають у неї на спині. Там, напевне, гарно… Ходімо?
Ні, навіжених пошукай де-інде. Серед місцевих копачів дурних нема: близькість міста – обман. Кожен знає: можна йти і день, і два, й місяць човгати тутешніми териконами, солончаками  і мазутними калабанями – нічого не зміниться.  Місто далеко. Дуже далеко. До нього можна дістатися лише по небесній ящірці. І не пішки, і не на якій-небудь відкопаній на смітнику допотопній розвалюсі, як у Мамонта, а лише на отакій червоній дозвуковій автопілотній автівці, як намальовано на обгортці, що торік прилетіла зверху.
А тут тхне від застояних калюж, шелестить бахрома брудного поліетилену на чагарниках, роїться мошкара і квакають жаби у очеретах. Радіоактивна пустка, гігантський закинутий смітник. Від чотириста сьомої опори до бомбосховища і закиданих пускових шахт – територія Артілі. У позаминулому році Мамонт зі своїми посіпаками відбився від нашестя ромів. І після того обклав вільних копачів поборами так, що хоч – куди хочеш тікай, а хочеш – тут помирай з голоду.
Знов, зверху, з висоти: «Вувж!»
Гнут досмоктав недопалок  – аж припалив губи. Плюнув й розтер у пальцях залишки самокрутки.  Посидів ще мить, п’яний від першої вранішньої порції отрути, відчуваючи, як махрова гіркота тамує голод. Вчора нічого не їв цілий день. Все закінчилося. Сухарі закінчилися, соєва мука, якої виміняли мішок у того дурнуватого комівояжера що приїжджав восени теж закінчилася, залишилося – може зо дві жмені – то на куліш дівкам. Добре – весна, Юстина вже поглядає на лободу й кропиву… Треба ловити жаб, і покласти пастку на щурів.  Але сьогодні – ніколи.
До вечора треба багато накопати. Бо таки виженуть з ділянки – артіль наступає – вже приходили, і не раз. Ще треба здати відкупного майже сорок кілограм міддю, і назбирати на хабар отому малому лисому…  
До горла підійшла хвиля печії.  Прохмикавши, відчуваючи болючий радикулітний кілок у попереку, Гнут висмикнув заступ й зробив крок униз по драбині у копанку.
Але залізти не встиг.
Загавкала Руда. Знялося вороняччя з сухої верби. Хтось човгав по калабаням – і не один.
До стоянки наближалися гості.
– Ідінах!! – істерично, перелякано. Видно, здаля увалили по псюрі яким кавалком – Руда завищала, відкотилась, й знову захлинулась у злісній собачій лайці.
– Ша, цить-но, ану, навіжена, – невпевнено зацитькав до собаки й Гнут. Зробив рух ніби жбурнув туди грудкою. А по собі й зовсім не бажав, аде, щоб Руда замовкала. А най би вона вщент порвала отих харцизячиськ…
А ті вже підходили. Звісно ж, артільські. Голуб-гомосєк, права рука самого Мамонта – першим визвірився, наскочив войовничим півнем.  Зітряс повітря малим лисим і огидним собою.
¬– Айо, каза? Чичо припух? Кишки на Маму забрав чонізабрал?! – репетував щось незрозуміле, але так, ніби копав ногами лежачого. Гостроноса беззуба потвора, схожа на  лишайного щура. Всі знають: має небезпечну бритву у рукаві. –  Тичо на Мамонта ніпонял? Мнєнєрві дєлал нах! Всьотібєкапец!
Рота роззявляє, ще і ще верещить. У Голуба нема ані нижніх ані верхніх передніх зубів. Гнут, скільки бачив блазня, завжди дивувався і здригався від відрази, коли приміряв оту беззубість до себе. Може то товстопузий Мамонт-Мамай таки й вибив?
Охоронці, двоє, – одного з них Гнут ніби знав, отого, смаглявого, Єрком, здається, кличуть, – намірилися на склад і на житловий кунг. Але там вже встигли – стали, і стояли стіною Юстя й всі троє дівчат – наїжачивши піки й бучки. Разом з ними, у одній шерензі тепер опинилася й пінилася, хрипіла й виблискувала іклами у чорних губах Руда – вона мала під складом цуценят. Стояли серьозно, насмерть, доскону.
Гнута спаралізувало. Гнут, кинувши лопату, закляк, кліпаючи, розвівши широко у сторони здоровенні свої заскарузлі і темні клешні – немов потривожений важкий і старий птах. Хотів злетіти й не злітав.
– Та ж платив! – пробилося, вибулькалось, пробило загуслу слину. Вигукнув… І, нарешті, витріщив очі – гнівно. Під груди, і у горло, й кудись під спаралізовані щелепи заліз гіркий, сухий і солоний вовк.
– Я ж. Та ж. Платив.
– «Таж, маж» – перекривив блазнюватий митар. – Ніц низнаю! Всьо! Ви мене затіпали! – зойкнув фальцетом.  Й чомусь від спомину про хабар скипів й ще більше оскаженів Голуб. Аж підскочив, метнувся, дрепетнув ніжками, гукнув до Єрка і його напарника: – Іпаштинах, затіпали, всьописец!!
Охоронці, тупаки, повернулися разом – як пластилінові маняки –  на мерзотного лисого малого головного. Дійшло – знову повернулися – дістали великі облуплені вохрівські нагани й почвалали наступом на жінок.
Першою не витримала й кинулася Руда. Бликавичною змією увіп’ялася десь під коліно Єрку.
– Вагхррррррр!!
І раптом бабахнуло, пахкнуло по вухах, викинувши цілий сніп синього слизького диму. Той, другий, напевне збирався поцілити у собаку, але попав (видно, не втримав віддачу нагана) прямісінько у груди Пасочці – молодшій з трьох Гнутових дівчат. Ту ніби квітку зрізало.
Хтось заревів. Здається, Гнут. Чи не Гнут? Поплило все, було боляче у перетинках; смерділо порохом.
– Бабббахххх!!!!
Отой, другий, не Єрко, якось люто вишкірившись, вистрілив удруге. Розірвав багряним – навіщо? – прямісінько у обличчя Ружі – старшої. І там вже Юстя, ніби тільки того й чекала, зробила широкий крок вперед,  й люто хекнувши, армійським багнетовим випадом всадила недолупку арматурний гостряк у груди.
Гнут нічого не чув. Запоморочливо смерділо сизою небезпекою й плили рожево-зелені кола. Хтось чомусь стояв на колінах, стиснувши у жменях жирної глини з відвалу копанки. Хтось таки ревів якимось дивним незрозумілим ревом. Як се? Навіщо те все?
– Я платив!!
Юстю вкусив миршавий гидак Голуб. Повільно – Гнутові здалося, що все відбувалося повільно. Підскочив звідкись збоку, махнув бритвою по шиї: у нього  завжди була бритва у рукаві – всі знали і боялися. У Юсті під підборіддям немов з’явився ще один рот. Відразу вихлюпнуло фонтаном немов прорвало.  Вкусивши, вдаривши, негідник відскочив, – видно, сам перелякався – й кинувся навтьоки, задкуючи, тріпаючи ногою, відбиваючись від оскаженілої Рудої. Так, навкарачки, й зник, наздоганяючи ще раніше втеклого Єрка.
Юстя, вся зчервоніла, постоявши ще мить, гупнула немов зрублене дерево.
Отой мамонтовий охоронець, що стріляв, ще мугикав, лежачи, сіпався, пускав піну і смикав ногою. Потім затих.
Середня, Вара, дванадцятирічна, біла лицем, так і стояла – заклякла з відкритим ротом. Залишилася стояти там де стояла. Перетворилася на камінь.
Плив той особливий дух, який виходить, коли розрізається черево людини чи великої тварини. Стрекотіли на вербі сполохані пострілами жежерки. Десь ще гавкала, віддаляючись, переслідуючи харцизяк, Руда.
– Та ж платив, – бурмотів Гнут, шкандибаючи до місця битви. Йшов – від копанки до кунгу – довго; годину, дві? Спаралізовані ноги гупали по землі, немов падали глиняні вежі. Здавалося, що біжить; одночасно, – що стоїть на місці.  Наступив (глиняною вежею) у криваву калабатину біля Юсті.  І тепер тягнув через раз червоний слід.
Повз. Ніс свого вовка прямісінько до Вари – однієї, що залишилася.
– Та ж платив. – У голові ляпало і хлюпало лайно.
– У мене є, – говорив сухий вовк, дійшовши. Навіщось намагаючись покласти руку на шию Варі. Та відсахнулася.
– Ти думаєш, що я? – спитав вовк. Йому стало можна говорити.
Нарешті, щось зламалося. Зробилася дірка й потекло. Намацав, і все-таки стис тоненьку шию. І довго тримав, поки вона не перестала пручатися.
– Ти не думай, то не я. – Гнут посміхнувся, переконаний, що то таки не він.
Тиснув, тиснув, тиснув – немов себе, немов витискаючи з себе болючого вовка-слимака…
Все.
Вовк зробив своє діло, вийшов і пішов. І стало порожньо і легко. І гостро.
Поклав Вару так, щоб її було зручно, головою на поріг. Руда вже повернулась, і тепер обережно ходила між людськими тілами, нюхаючи кров. Дочекавшись тиші, з-під кунгу визирнули й радісно закавчали четверо її цуценят.
Тепер ніхто не стояв. Всі лежали.
Гнут підняв кимось загублений наган. І, розмахнувшись, закинув його далеко у шахтове озерце.
Й пішов у чагарі, не озираючись, так, ніби його там хтось покликав.
– Пожич мені кайло, ¬– сказав Гнут, коли прийшов до сусіда, ще одного вільного копача, Кропиви. – Дай мені. Пожич.
І мовчки заплакав. Жінка Кропиви, Дарка, заламувала руки й зойкала, немов її хтось час від часу проколював яким гостряком.
Гнут чомусь посміхався, і від того робився схожим на мерця.
– Навіщо воно все?
Гнут, пригощений тютюном, закурив. Посидів ще трохи, закинув кайло на плече й пішов. Пішов, несучи на рукаві і на одному черевику багряне, а на обличчі – посмертну маску.  Пішов, далеко оминаючи власну стоянку, там, де біля порогу кунгу на мертвих тілах вже роїлися жадібні чорні мухи. Продерся до колії напрямки, через очерети і мазутну калабатину. Перейшов на іншу сторону. Сів.  Потім його переломило судомами, і він довго невміло блював.
Зверху, з висоти: «Вувж!»
Ступивши у воду, зайшовши у тінь естакади, Гнут побрів до того місця, де виходила велетенька нога-опора. Підібрашись, навіщось взявся лупити по опорі кайлом, так, ніби міг якось пошкодити або хоча б залишити слід на надтвердому і надміцному залізобетоні.
– Ось. Ви. Нічого. Про нас не знаєте. – З кожним ударом кайлом уголос промовляв Гнуп. – Ми. Для вас. Лишні. Нас. Нема. Нас. Нема. І Пасочки. Нема. І Вари. Нема. І Ружі. Нема. І Юсті. Нема. І мене. Нема.
А потім вдарив ще, і ще раз. І сів у воду. Забувши сусідове кайло, вийшов з калабатини, і всівся на березі. Відліпив з-під штанини й викинув жирну п’явку.
– Навіщо воно все? – питав у надміцної бетонної ящірки. І не було у нього більше тютюну – курити хотілося страшно.
– Навіщо воно все? – запитав Гнут у старої машини, яка зупинилася на колії. Звідти вийшли Мамонт, Голуб і ще троє.
– Навіщо воно все? – запитав Гнут у чорної цівки у стволі армійського калаша.
– Здурів, – сказав Мамонт, перекидаючи за плече задимлений автомат. Штовхнув ногою тіло Гнута. Й, глянувши нагору, на бетонне підчерев’я естакади: – Щось сьогодні багато роз’їздилися. Паскуди.
– Завтра підеш до того, другого, Кропиви. Нехай теж вимітається.
Голуб щерився, нервово сіпаючи мілкою щурячою мармизою.
«Вувж!»
Тут, під самою естакадою дійсно вибринювало так, що, здавалося, з кожним разом рве тебе всього на частини.
На полуденному небі, над білими туманами висіло Місто. По спині небесної ящірки фуркали авта.







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Тичо ніпонял)))

© Тарас В'єнц, 17-06-2017

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 12-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 9 відгуків
© Яна Устимко, 11-06-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Avtor, 10-06-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.52131390571594 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …