Мобільний падає на дно давно забутої зеленої сумки. Вже не маю надії, що наді мною зглянуться. Особливо після дзвінка колезі Марині:
– Навіть якби я могла, навряд чи б тебе підмінила, – зітхала вона у слухавку. – Наскільки я зрозуміла, вони хотіли…
– Щоб це була саме я, – підсумовую очевидне.
Завершую розмову, все ще сподіваючись якось переграти ситуацію. На щастя, маю багато знайомих у медицині. Лікарняний не стане проблемою. Я ж теж людина. А люди хворіють. Ось тільки до початку робочого дня лишаються лічені хвилини, а шефова, чий мобільний я від ранку атакую дзвінками, все не передзвонює.
Сьогодні все наче проти мене. Суцільна темна смуга без щонайменшого натяку на просвіток. Підводить годинник, який, виявляється, почав відставати. І блискавка на літній робочій сукні розійшлася. Доводиться брати ту, зелену… Серце так недоречно пришвидшило темп. Що вдієш? Якщо занурюватись в минуле, то вже з головою.
Виходжу з дому, шкутильгаючи на незручних підборах ( салатові туфлі давно неношені. А до моєї сукні пасує лише цей колір). Але без них ніяк. Підбори – частина дресс-коду, якого вимагає моя посада.
Нещодавно читала в жіночому журналі, що потрібно посміхатися світу. А подяка за будь-яку радісну дрібничку в цьому житті має велику силу. Тільки світ не поспішав посміхатися у відповідь. Сьогодні мені хочеться лаятися, клясти. За поганий настрій, за холодну вологу погоду, за того чоловіка…
Біля входу до РАГСу стоїть величезний лімузин з квітами та фігурками наречених. Хто б сумнівався. Він завжди любив пускати пил в очі. Пробираюся до приміщення іншим ходом, через прилеглу до будівлі квіткову крамницю. Зачиняюся у своєму кабінеті. Кава сьогодні не допоможе. У шафці Ліди, однієї з моїх колег, заховано пляшку дорогого коньяку – подарунок однієї з пар. Нетипова для теперішнього часу щедрість. Молодята стали біднішими. Не залишають реєстраторам навіть квітів.
Переглядаю документи. Сьогодні в мене тільки три реєстрації шлюбу. ВОНИ перші.
До останнього затягую з виходом до урочистої зали. Та хіба мене залишать у спокої? Помічники стукають у двері, нагадують, що потрібно починати. Лишаю на столі порожню чарку. Я зможу. Мені це необхідно. Подивитися йому у вічі, усвідомити, що я нарешті звільнилася, що здатна рухатися далі.
Невпинно збігає час. Вже не маю кілька зайвих хвилин на те, щоб перевести подих, налаштуватися. Щойно я виходжу, помічник одразу вмикає музику, під яку до зали заходять наречені та їхні гості.
Навмисне концентрую свій погляд на папці з промовою, потім – на дальній настінній лампі. Випускаю на обличчя натреновану роками безтурботну посмішку:
– Доброго дня, шановні наречені і гості! Сьогодні у відділі РАГСу міста Черкаси одружуються Станіслав Ігорович Бортник та Людмила Сергіївна Матешко.
Роблю невеличку паузу, опускаючи погляд на розшитий мереживом поділ сукні нареченої. Впевнено продовжую:
– Шановні наречена і наречений! Сьогодні найпрекрасніша і незабутня подія у вашому житті. Створення родини – це початок доброго союзу двох люблячих сердець. З цього дня ви підете по життю рука об руку, разом переживаючи радість щасливих днів і засмучення. Створюючи сім'ю, ви добровільно взяли на себе великі зобов’язання один перед одним і перед майбутнім ваших дітей.
Опиратися більше немає сенсу. Відчуваю на собі погляд Стаса. Він дивиться прямо і з викликом. Що він хоче довести? І кому? Навіщо силоміць демонструє мені своє щастя?
Зараз для мене головне – пережити цей день. Я мушу витримати двобій з минулим, або хоча б довести його до нічиєї. Подружки заздрять моїй роботі, вважаючи її найкращою у світі. Цікаво, чи витримали б вони мою сьогоднішню Голгофу?
Вбираю в легені просякнуте квітковим ароматом повітря і продовжую. Ці стіни бачили багато зворушливих моментів. Ми, реєстратори, любимо дивитися, як під час церемонії плаче не лише наречена, але й наречений. Такі пари найщиріші у своїх почуттях. І кохання їхнє справжнє. Хоча люди бувають різні. Декому напрочуд легко вдається купувати найдорожчий товар – любов.
Дивно. Люди навчилися зображати різні емоції. Та вдавати щастя – найважче.
– Перед початком реєстрації прошу вас ще раз підтвердити, чи є ваше рішення стати подружжям, створити сім'ю щирим, взаємним і вільним. Прошу відповісти вас, наречена.
– Так, – радісно посміхаючись, шепоче вона. Молоденька, симпатична дівчина. На щастя, вона нічого про мене не знає. Не бачу в її погляді торжествування. Отже, ця вистава розрахована на одного актора. За роки праці я бачила багато посмішок. Розумію і Стасову.
– Прошу відповісти вас, наречений.
Його «так» важке. Промовляючи те слово, він ніби котить вгору камінь. А той ніяк не хоче зрушити з місця.
Підходите до столу, ставите підписи в документах. Цієї миті на стіні лопає повітряна кулька. Як струна мого серця.
Стас легенько підтримує її за талію, вона шепоче щось йому на вушко. Сподіваюся, він її чутиме. Бо останнім часом він відмовлявся мене чути. Ми жили в різних світах, прірва між нами розросталася з кожним днем. Те останнє: «Пробач», «Прощай» здавалося для нас обох порятунком.
НАС не стало – і світ не зупинився. Тільки іноді, блукаючи порожньою квартирою, я все ще чекаю його дзвінка. Не знаю, про що з ним говорити, але все одно чекаю.
Набираючи в легені повітря, продовжую:
– Прошу вас у знак любові і відданості одне одному обмінятися обручками.
Він задумався. Забув про наречену. Вона подає Стасу обручку. Він надягає її на тоненький пальчик молодої. Цілує дівчину під загальні охи та ахи. А що, ще не час?
– У відповідності із Сімейним Кодексом України, згідно складеного актового запису про укладання шлюбу, скріпленого вашими підписами, ваш шлюб реєструється. Оголошую вас чоловіком і дружиною. Ваш шлюб законний. Привітайте одне одного.
Ще не катастрофа. Але мені вперше зраджує голос. Стає ламким. Не біда. Я витримаю. Мені стане снаги дивитися, як він втілює нашу мрію з іншою.
Стежу за їхнім поцілунком. Ми, реєстратори, непогані психологи. З першого цілунку нового подружжя можемо визначити, наскільки пари одне одного кохають. Бувало, навіть закладалися на рахунок того, чи прийдуть вони розлучатися. Я часто вигравала. А цього разу не хочу нічого передбачати. Нехай би Стас хоч раз довів справу до кінця. Зробив щасливим хоча б це дівча.
На рушник вони стають майже одночасно. Якщо вірити прикметам, це найкраще поєднання. А в грудях щось коле. Нічого ж не сталося. Я маю назавжди попрощатися з тим, з ким звикла вести беззвучні діалоги.
Мої останні слова:
– Дороге подружжя! Ви прийшли до нас дорогою любові, з’єднавши свої долі родинним союзом. Відтепер ви – чоловік і дружина. Збережіть дар перших щасливих днів і пронесіть їх чистоту та вірність через довгі роки спільного життя. Не розгубивши свою любов серед життєвих невдач і суєти. Нехай ваше щастя буде світлим і чистим, як весняне небо; довгим, як все ваше життя, і прекрасним, як ваша велика любов. Сьогодні вам вручається ваш перший документ – свідоцтво про укладання шлюбу.
Передаю свідоцтво нареченій.
– Сьогодні, в цей урочистий день вас прийшли привітати найближчі та найдорожчі люди. Дорогі гості, будь ласка, приєднуйтеся до наших привітань.
Знову лунає марш Мендельсона. А за вікном стогне перфоратор – місто готується до свого ювілею. Гості обіймають і вітають наречених. Стас, звільняючись з обіймів гладкої тітоньки, дарує мені букет. Троянди. Дивно. Колись говорив: « Я б ніколи не подарував тобі троянд. Це пихата квітка».
Приймаю від нього букет. Як тоді, на весіллі Стасового друга, де ми познайомились. Він мав стрічку свідка і чарівну посмішку:
– Дівчино, ми ще побачимось? – грайливо підморгнув мені юнак.
Я не помітила у нього на пальці обручки.
– Звичайно. Приходьте до нас зі своєї нареченою.
– Обов’язково прийду і стану на рушник. А ви стоятимете поряд.
– Мені тут якось зручніше, – піддаючись його веселому настрою, й собі пожартувала я.
А всесвіт, вочевидь, підхопив ті мої слова, прийняв за вказівку.
Мій особистий день незалежності добігає кінця. Все завершується там, де починалося. Я нарешті вільна.
