Якось перед самими Різдвяними святами приснився мені дивний сон, ніби в жаркий літній день забрів я на наше, Співоче поле, навкруги ні однієї живої душі. Мене мучить спрага. І дивина, переді мною постає невеличке джерельце і потічок від нього, що тихенько дзюркоче стікаючи до річки Чортомлик.
Аж раптом поряд з джерелом я побачив великого, сірого, ікластого сторожового пса на прізвисько Стах.
Він дуже уважно і впевнено дивився на мене своїм одним оком. Другого ока в сіромахи не було, на його місці був старий зарубцьований шрам. Весь в реп’яхах, з подертим писком, з впалих боків звисали зваляні пасма сірої шерсті, які нагадували собою стару подерту ковдру.
Я зрозумів, що Стах мав не дуже солодке життя і що частенько діставалося йому „на горіхи”. Та Сірому все це було байдуже. Хоча і років йому вже було чимало, проте мав забіякуватий характер, не прогнуту спину і по всьому було видно, що загривок його ніколи не знав ошийника. Своєю незалежною поставою він нагадував мені сірого вовка, вовка-одинака.
Життя Сірого Стаха полягало в тому, що він охороняв дзвінке, цілюще козацьке джерело від московських скажених собак. Щоб ті не дай, Боже, маючи всім відому гнилу та підлу звичку, не притягли до нього дохлого, смердючого, московського кота.
А тому, Сірий Стах пильнує і вдень і вночі. Він частенько виє на місяць, особливо коли той буває уповні, або гавкає, попереджуючи про свою присутність.
У-у-у-у-о-у, ніби заклик, котиться балками, долинами, руслом річки Чортомлик, понад могилою славного кошового Івана Сірка, сильний та зухвалий його голос.
І від того грізного, гортанного виття сіромахи наїжачуються у козаків чуби-хоч зараз до бою, а у москалів серце ховається у їх гнилий лівер.
Отак і живе Стах біля козацького джерела, роботи - не початий край, не за харчі, не за щось інше, а тому, що така доля випала від Бога.
Я прокинувся. Місяць був уповні. Надворі було видно як вдень. А десь далеко-далеко, протяжно і хрипло вив собака. Дивний сон.
