Чорні люди блукали похмурі, байдужі, бо їм все було мало. Отримавши свободу, вони забажали волі, отримавши волю, вони захотіли рівності. А, скажу я вам, було б занадто просто зрівняти їх у правах з білими людьми, хоча, звісно, в цьому був деякий сенс. Принаймні, божевільні памфлетисти, що кидалися під кінські копита і перестрівали вельможних панів біля усіх дверей вірили, що білі й чорні мають спільний знаменник… Ніби мірилом вважається приналежність до роду людського чи, навіть ще ширше, до живих істот. Але, озерніться довкола: усі двері створені для людей, для двоногих істот, що, за визначенням класика, мають потребу в спілкуванні із подібними до себе. Та насправді, дехто краще витратить свій час на спілкування з брудним поросям на фермі, ніж із бідним побратимом-сапієнсом. Хіба ж такий стане турбуватися про колір його шкіри? Дурні забобони! Насправді, всі люди однакові, всі рівні, і всі вони однаково дорівнюють нулю.
Всі ми знаємо, навіщо було придумане рабство та побрехенькі про расову нерівність, чи не так? Біомаса зла. Жага до нищення в ній не менш сильна за жагу творіння чи то пак, аби не перебільшувати її можливості, за жагу діяльності. Ким ці люди тільки не були: і холопами, й боржниками, і поневоленими народами, годі й пригадувати. Вони працювали й віддавали, працювали й залишалися винними, працювали й пухли з голоду. Мерзенним смородом своїм вони ганьбили землю, але і їм хотілося хоча б іноді почуватися людьми. Ми все розуміємо, ми уявляємо, як незатишно перебувати у їхній шкурі, ми маємо співчуття і фантазію…
У їхньому становищі, сказав розумний із нашого числа, єдина можливість почуватися людиною повязана із пригнічуванням інших. Вони переросли радість від володіння тваринами, кров і біль рогатої худоби не приносить більше їм задоволення. Дамо ж їм рабів із їхнього ж роду.
- Але кого дамо їм? Всі вони знають одне одного за рівню, торгують крамом між собою на ринках, одружують своїх дітей і навіть засилають послів, щоб засвідчити повагу далеким державам. Навіть перебуваючи у стані війни, вони не їдять переможених і не роблять рабами полонених… О, кляті нововведення! Клятий прогрес! До того ж, багатьох із них обєднує спільна віра, при чому в усіх випадках поганці, невірні завжди занадто сильні аби їх безкарно мучити і принижувати. Щастя ще, що існують малі народи і беззахисні юдеї.
- Цим їх надовго не відволічеш від дійсності.
- То, може, пошукаємо тих, кого вони ще не знають? Може, маври? – несміливо сказав Наймолодший.
- Маврів вони добре знають. Спитайте в іспанців, - кхекнув сивий. Але Інший жваво відгукнувся:
- Та ні! З цього може щось вийти. Тут – яскрава, чудова, дуже позірна відмінність.
- Яка ж це? – недовірливо крутнув головою один із присутніх.
- Колір!
Всі заворушилися, загомоніли, мало не вдаючись до зневажливих жестів на кшталт покручування пальцем біля скроні, що нерипустимо в шляхетному товаристві Людей. Але й ситуація була неоднозначна.
- То й що, що колір? На таку дурню вони не клюнуть, - подав голос Огрядний. Непосидющій засміявся:
- Але ж колись вони вірили, ніби ті, що вбираються в жовте чи зелене належать до вищих створінь. Це важко збагнути, але ви й самі це памятаєте.
- Так, у цьому щось є, - погодився Задумливий.
- Ось бачете, бачете! – зрадів Молодий, - Вони радо не помічають купу спільних рис заради малесенької відмінності. А ця відмінність нахабна – кидається в очі, не дає спокою допитливому, але примітивному розуму. Вони піддадуться спокусі. Заради них, заради наших любих і щедрих поціновувачів, ми маємо відкрити… гаразд, перевідкрити Африку й Америку. Нехай і ті долучаться до «цивілізації», а наші європейські друзі вже заслужили відчути себе господарями планети.
- Відчути, - суворо обірвав Старий Буркотун, привертаючи до себе увагу піднятим догори пальцем, - Але не бути. Розумієш? Тут криється небезпека, адже останнім часом вони доводять свою здатність до стрімкого розвитку.
- Ах, вас давно всі знають як шанувальника людей. Ваші лестоші змусили б їх червоніти, - вїдливо посміхнулася Пані.
Так народився і несодівано спрацював расизм – пришелепкувата конструкція з недодумок, що стверджує ніби колір має значення. Сто років. Двісті, триста – це тривало доволі довго, проте, не могло тривати вічність.
Дехто почав щось підозрювати: вони такі самі, як ми, вони так само відчувають і думають, як ми – кричали найкмітливіші. О, яка зворушлива турбота про ближнього! Скільки ж знадобилося часу істоті, що називає себе розумною, щоб докумекати! Але й тут неправильно, догори дригом.
Ну, докумекали ви, що всі рівні, то й що? Хіба це означає, що всі однаково рівні у правах? Ні, ми радше схильні думати про всезагальну рівність у безправї. То що ж мусимо зробити: скасувати рабство для одних чи запровадити його ще й для інших? Вони тепер усі такі зарозумілі, такі набундючені, такі самовпевненні… Рабство поєднане з ілюзією свободи, відкритих можливостей і розвитку – ось, що їх врятує.
