- Привіт, братику мій! Дякую, що зателефонував. Як ти? Та що я?.. Живу з Божої ласки. Приїхати? Дякую. Може, згодом, ближче до осені. І тобі янгола-охоронця, брате.
Дисплей блимає і згасає, а я всміхаюсь і заплющую очі. М`яке сонячне сяйво спливає на листя, яке теж починає світитися і випромінювати зелене світло. Сидячи на чудернацькій лаві-гойдалці у затишному парку (дарма, що у центрі великого міста), поринаю у спогади.
Тоді, у свої п`ять років, я була впевнена, що світ обмежувався містом, де я мешкала з батьками, та селом, куди ми їздили влітку. Ще я була впевнена, що у селі завжди літо, бо взимку я його ніколи не бачила. Щороку воно залишалося тим самим: та ж цегляна хата, побілена вапном. Під важкою шапкою комишевого даху; трав`яне подвір`я, яким я мандрувала, як у країні з кордоном у вигляді перелазу; льох під земляним горбочком, порослим «собачим милом»; город, де росли квасоля, соняшники, цибуля, картопля; дикуватий сад, у якому вільно стояли яблуні, сливи та груші.
У дворі починався шлях, який цікавив мене дуже, але не тим, куди він веде, а сам собою, бо здавалося мені дивним, як стежечка у дворі вже за перелазом вливалася до вкритої пилом дороги; та дорога за селом перетворювалась на розбитий вантажівками земляний шлях, який наче сам собою плив край поля за обрій.
Часом...
(Читати далі у книзі "Квіти терену")
