Кінь у Микитки Кульгавого був молодим і норовистим. Це вже виріс нащадок від його старої кобили Зорьки, яку Микитка, два роки тому, з пересердя, здав заготовачам на ковбасу. Вона йому завше дошкуляла своєю дивною любов’ю до духової музики, а одного разу навіть показала свій невправний норов – носила його селом як навіжена, учувши траурний марш духового оркестру на похованні дядька Федора (на той час це був невід’ємний ритуал поховання). Микитка, в тому забігу кобили, не втримався на возі і невдало гепнувся у канаву, тай зламав собі ногу, довго лікувався, але так і залишився шкутильгати довічно. Відтоді до нього й причепилося прозвище – Кульгавий.
Свого ж молодого коня, за його крутий норов і не кінську кмітливість, він назвав Гетьманом, чим і похвалявся перед односельцями.
У них з Гетьманом був побічний свій заробіток – возити мерців на цвинтар. Цей бізнес перейшов йому у спадок від дядька Федора, який, царство йому небесне, згорів од любові до оковитої.
Гетьман став гідним замісником своїй матері, бо також полюбляв музику духового оркестру, яка супроводжувала траурну процесію під час людської скорботної ходи за мерцем із села і до цвинтаря. Він ніколи не комизився, був слухняним і поступливим, залюбки слухав музику, та співчутливо махав хвостом у такт барабанному гупанню.
Але сьогодні щось пішло не так.
Для музикантів, цього скорботного дня, сьогоднішнє поховання вже було вдруге, а тому, будучи під гарненькою «мухою», вони непристойно фальшивили - грали «хто в ліс, а хто по дрова», створивши зловіщу музикальну какофонію для всієї похоронної процесії.
Барабанщик, Федько Мазурик, так невпопад оскаженіло гамселив у барабан, немов на весіллі, що здавалося хотів збурити самого мерця. Натовп проводжаючих покійного в останню дорогу, став невдоволено перешіптуватися. Гетьман навіть перестав махати хвостом і норовисто мотав головою, ніби заперечуючи людському блюзнірству. Микитка, відчувши біду, натягнув щосили віжки, утримуючи коня у покорі. Та не тут-то було.
Як на зло, Федько Мазурик зо п’яну спіткнувся і так брякнув литаврами, що Гетьман не втерпівши такого паскудства, здибився і заіржав не кінським голосом. Підгнилі постромки від потуг молодого коня луснули. Гетьман, відчувши свободу, полетів немов Пегас на леваду до ставка, де паслася одинока молода кобила Бджілка. Вона завзятим іржанням відповідала на пристрасте іржання Гетьмана.
- А, щоб тебе трясця не забрала, - тихенько вилаявся Микитка і боязко осінив себе хресним знаменням, не дивлячись людям в очі.
Похоронною процесією прокотився гомін розпачу. Музиканти чортихалися із-за вибрику норовистого коня.
Вдова покійного зарепетувала так, що Микитка мерщій сам ухопивши голоблі обома руками потягнув воза на цвинтар під зловісне улюлюкання односельців.
У музикантів від його кмітливості хміль як рукою зняло. Мелодія старинного траурного маршу зазвучала вже без фальші, задовольнивши скорботне почуття родичів і знайомих покійного. Процесія продовжила ходу.
