Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Батрак

© Сергій Вікторович, 10-11-2016
«Ой, мамцю, люблю Гриця! Гриць на конику вертиться…» - співається у відомій народній пісні. В наш час парубки «вертілися» на залізних конях – мотоциклах. Причому ділилися на дві ворогуючі групи: прихильників «Яви» та прихильників «Іжів».  «Іж» був робочою конячкою, незамінною в господарстві, а на «Яві» можна було лише похизуватися перед дівчатами. До того ж «Ява» була набагато дорожчою. Тому володарів «іжаків» звали хазяйськими дітьми, а володарів «Яв» – піжонами. Були ще мотоциклетні «першерони», важкі МТ та Дніпро, але ті вважалися машинами для дорослих. Легкі ж «Восходи» та «Мінськи» взагалі не цінувалися. Хлопець, який посмів би з’явитися на такому мотоциклі перед дівчатами, викликав хіба що сміх.
Коли на кутку, де жили хазяйські хлопці, з’явився Петро Крушина на «Яві», володарі «іжаків» його не чіпали. Хоча «Ява» вважалась піжонським мотоциклом, та цьому парубку личив саме такий. Петро в шкільні роки був воротарем сільської футбольної команди, грав за дорослих. Там старші хлопці навчили парубка пити горілочку. Не кинув це  навіть коли його примітили на обласних змаганнях і запросили до міста в спортінтернат, навіть коли попав до дубля команди майстрів. За порушення режиму  відправили служити в спортроту.
Перед поверненням з армії хлопці прикрашали себе хто як міг. Першою робилася підкладка під комсомольський значок. По ній  можна було легко довідатися, хто де служив.  Матеріал для підкладки змінювався  від пластмаси в піхоті та стройбату до дивного сріблястого з місячним відливом металу, якого не дряпав терпуг, в ракетних військах та авіації. Вшивали в комірець білу ізоляцію з дроту, обрізали козирок на кашкеті, обточували бляху на ремені. А головне – чоботи. Ті, хто служив за кордоном в країнах варшавського договору, ходили в ялових чоботях. На території союзу носили кирзачі. Повернутися з армії в кирзових чоботях вважалося ганьбою. Усіма правдами і неправдами добували ялові або хромові.  Петро ж з’явився в звичайній формі, без усіляких прикрас, але на «Яві». Став знову грати за сільську команду, співати та танцювати в місцевому хорі. Видно, там і запримітив Гальку, на яку ніхто в кутку не зазіхав.
Кажуть, що якщо хочеш взнати, якою буде жінка, подивись на її матір. А Галчина мати була ще та штучка. Не було на вулиці людини, з якою б вона не полаялася і не вважала своїм ворогом.  Була не місцева, приїхала разом з чоловіком, якого після закінчення київського сільськогосподарчого вишу направили в місцевий радгосп. Село не вражало розмаїття імен. Хлопців зазвичай звали або Микола, або Петро, дівчат – або Галькою, або Софією. А цю звали  не по-тутешньому – Зоя. Місцеві молодиці казали, що то не ім’я, а абревіатура повної назви: змія особливо ядовита. Та що там сусіди! Вона й чоловіка вважала своїм ворогом. Закривала на замок сараї і комори, а ключі ховала. Казала всім, що якби не вона, то Іван давно б помер бомжом під парканом.  Головний механік радгоспу вважався диваком не тому, що зовсім не пив – не пив самогонки. В той час, коли всі споживали, як то кажуть, натур-продукт власного виробництва. Якщо його запрошували на весілля чи там хрестини, завжди приходив зі своєю пляшкою чи то горілки, чи то гарного марочного вина. На роботі чи поза загальносільськими заходами його ніхто не бачив підпилим.
Галька характером – вся в матір. Єдина донька в сім’ї, вважала себе найрозумнішою та найвродливішою в селі. А що більше ніхто так не вважав, то це, по-перше, через заздрощі, а по-друге тому, що всі люди злі. Мала приємний голос і непогано співала, але пересварилася з усіма в хорі, навіть з керівником. Та за той короткий час, доки ходила до хору, її там запримітив Петро. Місцеві хлопці, а особливо однокласники, обходили Гальку десятою дорогою, тож, коли з’явився на кутку залицяльник на «Яві», навіть зраділи.
На весіллі хлопці билися об заклад: скільки разом проживуть молодята. Якщо Петро поведе наречену в хату до батьків, то там величезна сімейка, і сестрам пальця в рот не клади. Особливо старшій, яка ніяк не могла вийти заміж. Галька, з її королівськими замашками, в свекрухи не виживе. Якщо ж піде в приймаки, то дві кобри з’їдять і не скривляться. Але Іван відразу після весілля пішов на підвищення, переїхав до міста, де отримав окрему квартиру.  Петро та Галина залишилися хазяйнувати в батьківському обійсті, і жили на диво мирно. Хоча дружина, як і мати, замикала все на замки, а ключі ховала. Можливо не знала, що можна інакше, а можливо боялася, що чоловік, звичний до випивки, винесе все з дому. Але Петро і так знаходив, де випити. Працював шофером у радгоспі на самоскиді. Людям завжди треба щось привезти - кому гною з ферми, кому сухостою з лісу, кому піску чи глини для будівництва. Грошей не брав, бо в селі це не прийнято, а од випивки та закуски не відмовлявся. Особливо від закуски. Батько Петра був також високий та  дуже огрядний. Коли його ховали, то труну несло восьмеро і в них підгиналися ноги. Галина  боялася, щоб і її чоловік не став таким. Тому з першого дня встановила жорстко лімітовану дієту. На протести чоловіка завжди відповідала:
- Я ж з’їла стільки ж як, і ти, і наїлась. А тобі що – мало?!
При цьому не бралося до уваги, що чоловік, навіть худющий, важив вдвічі більше за жінку.  Коли його в подяку за послугу запрошували до столу, то на їжу нападав, як вовк, ковтав не жуючи і кидав в рот, неначе за спину.
В перші роки господарювання, коли Галина виходила на город, сусіди ховали дітей до хати. Бо варто було жінці зайняти позу, потрібну для роботи на городі, як з хати вибігав чоловік, хапав маленьку кругленьку дружину ззаду за живіт і волік в кукурудзу або малину. А потім Галина взагалі перестала з’являтися на грядках. Всю роботу і в дворі, і на городі за неї робив Петро. За це, та за вічно голодні очі отримав прізвисько Батрак. Бо в селі вважалося, що робота на городі суто жіноча. Справжній хазяїн ніколи не повинен туди ходити. Хіба що викосити бур’ян перед тим, як копати картоплю, та зносити врожай до льоху.
Якось на весіллі підпилі та ображені  чоловіки обізвали Петра придурком. На що чоловік видав справжню філософську тираду:
- Самі ви, хлопці, придурки. От що головне в житті? – Кохання! Не любов. Любов – це більш розлоге поняття. Любити треба батьків, можна любити футбол, риболовлю, рідний край. А от те, що відбувається між чоловіком і жінкою, тільки те зветься коханням. От ви, розумники, як у вас буває? Надходить вечір, захотілось вам жіночої ласки, а жінка у відповідь: «Відчепися! Я заморилась, в мене голова болить». А в мене такого ніколи не буває, бо я не даю жінці заморитися. То хто з нас примурок?  Та й не в цьому справа. Ось я хочу свого сина провести по життю так, щоб він не повторив моїх помилок і досяг того, що я по дурості втратив. А де я візьму сина? Тільки від жінки. Тільки вона може виносити, народити та вигодувати дитину. А чоловіки, щоб сховати свою меншовартість та навіть нікчемність, повидумували всіляку чоловічу діяльність. Дурня це все!
Та бог не дав Петру сина. Після третьої спроби, коли знову народилася донька, вирішив, що досить. Доньки якось швидко та непомітно повиростали і так же швидко повиходили заміж. Зятів, яких  приводили в прийми, Галька повиганяла. Бо в старшої ліз у всі справи, і намагався прибрати до рук, все що вона надбала. А коли середульша привела зятя, то той не вгодив тещі тим, що не слухався, не брався ні до чого, як то кажуть, ні за холодну воду.  Менша, як в казці, виявилася найрозумнішою. Вона поїхала до діда Івана та баби Зої, які на той час уже жили в Києві, вступила там до інституту. Коли на третьому курсі вийшла заміж, то дід з бабою переїхали жити в маєток, який збудували на березі Десни, а квартиру залишили онуці. Та забрала сестер до себе, і вдало вдруге видала заміж.
Поки онучата були дошкільнятами, то осінь  та весну жили в селі, у діда з бабою, а на літо виїжджали до прадідів. Сестри по черзі брали відпустки, і відпочивали зі своїми та сестринськими  дітьми на березі чарівної річки. А в селі не було ні річки, ні ставка, де можна було б покупатися, ні більш-менш високого горбочка, з якого можна з’їхати на санках.
Коли померли Іван та Зоя, діти хотіли перевезти батьків у маєток на Десні, але ті навідріз відмовилися.
- Тут я хазяйка – казала Галька – а там ким буду?! Сторожихою за харчі!
Петро наводив інші аргументи:
- Тут поховані мої батьки та діди. Тут відбулося все хороше і погане в моєму житті. Я ж знаю кожне деревце, кожний кущик, кожну грудочку на городі. А там і городу немає! Лише скошена трава та дерева. І дерева якісь дивні. Яблуня ще й метра від землі не виросла, а вже з яблуками. Я вже не кажу про ялинки та інші не наші дерева. І живності ніякої, окрім котів, та й ті сусідські.
Коли онуки перестали приїжджати, Петро різко постарів. І зараз кожної п’ятниці ввечері і в суботу зрання виходить на вулицю, сідає на лавочку, і дивиться вдалину на дорогу. Може ж з’явиться з-за рогу машина якогось із зятів з онуками? Сидить сивий всохлий дід, з помереженими жилами, покрученими руками, як нагадування про швидкоплинність часу, марність життєвої метушні, як символ вічної проблеми батьків і дітей.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Володимир Ворона, 12-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 11-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Вікторія Т., 11-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-11-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71921586990356 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …