Колаж із переплетених життєвих стежок, представлений у книзі «Право на дорогу» провідного українського літератора Олександра Апалькова, виконаний у кращих традиціях імпресіонізму. Мова не тільки про символічну обкладинку з натяками на містику кохання, далекі вершини та впертий рух вперед, але й про тексти, що живуть за цією обкладинкою. Там зібралися спогади, роздуми, белетристика і навіть дві публіцистичні розвідки про долю музеїв Шевченка та Гайдара в Каневі.
Автор сміливо фліртує з Кліо, музою історії, чого і слід було очікувати від засновника видавництва «Склянка часу / Zeitglas». Завдяки її покровительству життя Апалькова постає перед читачами як епос. Юність міського кумира, співака в студентському ансамблі «Молоді». Вибір професії перекладача, коли ділові люди рідного міста покликали допомогти знайти спільну мову з грошовитими німцями. Налагодження зв’язків між громадами і доставки гуманітарної допомоги, спроби підняти культуру, дипломатична кар’єра, принесена в жертву літературі, справі життя – товстому журналу, на сторінках якого Апальков демократично дає слово і метрам, і початківцям.
Чому «право на дорогу»? Чи це з оповідання О’Генрі «Дороги, які ми вибираємо», натяк на те, що Болівар не виніс двох, творчого щастя та буденного комфорту? Чи це про непрості відносини з улюбленими жінками до зустрічі з одною-єдиною? Або все ж про блага сучасної цивілізації, свободу пересування, культуру без кордонів? Автор, судячи з нотаток в книжці, об’їздив весь континент, що лише укріпило його місцевий патріотизм, відданість рідному Каневу. Він міг би проводити більшу частину життя в компанії благополучних бюргерів, попиваючи пиво і обговорюючи зміни в європейській політиці після другої світової війни, натомість він повертається додому і біжить на базар, щоб придбати у старого продавця роман-газету і не дати йому померти від голоду.
Попутчик новітньої історії, фан Льва Копелева, живописець новітніх українських злиднів і пошукач секретів європейського процвітання, переважно російськомовний автобіографічно-ліричний герой Апалькова подорожує Західною Україною, наче зарубіжжям. Але саме тут – не в Німеччині, Голландії, Данії чи Вірменії – чомусь розцвітають пишним цвітом історії кохання («Під мармур», «Марта», «Примара», «Її політик»). Ліричний герой раптом стає україномовним і, попри якийсь подвійний сум – втричі симпатичнішим. Лаконічна, істинно імпресіоністська манера Апалькова підвести читача до вражаючої деталі й згадати її мимохіть, двома словами в детальному описі мізансцени, наче тут нема нічого особливого – особливо доречно виявляється у, так би мовити, переказі недосказаного між чоловіком та жінкою.
Єдине, чого бракує цій книжці – але це моя претензія до всіх сучасних літераторів, не тільки Апалькова: старанно приховані за кулісами конструкторські емоції, які не може не відчувати деміург власного шляху в літературному процесі, творець власного соціуму та літературного середовища. Чомусь вважається, що вразити читача можна лише простими сильними пристрастями, такими, як любов, смуток, горе, і це все випльоскується на читачів. Передавати радість досягнення згоди, творення, народження і втілення нових ідей – це вважається моветоном, заум’ю, це відштовхує «лайки» фанів і притягує лайку недалеких критиків. Краще якої, втім, свідчити про якість твору може лише їх мовчання після публікації твору, настільки сміливого, що нечисть затикається і тікає, відчуваючи недоречність своїх примітивних рефлексій.
Тим не менше, хоча дороги Апалькова не ведуть прямо до його творчої майстерні, ними все одно цікаво і повчально прогулятися. Кохання на лавочках, снайперки і богемні спокусительки, музеї розореної та відцензурованої історії, моря пива та ріки сухого вина (in vino veritas), якими пливуть вміло керовані парусники світоглядних діалогів з подвійним дном – всі ці дива літературного імпресіонізму не дозволять читачу нудьгувати.
