Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2631
Творів: 48066
Рецензій: 92815

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

На межі

© hopeNVP, 27-08-2016
А гуси-лебеді летять... Над моїм дитинством, над моїм життям...  (М. Стельмах)

Це був чудовий ранок, насичений смаком та ароматом цикорію з молоком, ніщо не віщувало проблем. Хіба що незвично бадьорий наш професор, який знов щось розповідав про новітні винаходи. Але до його дивацтв всі звикли. Тому жоден, навіть найменший дзвіночок не теленькнув у підсвідомості. Хоча треба було бити в набат. Отож, ця історія дивовижних пригод і відкриттів почалася з маленької неуважності. Не треба було погоджуватися на експеримент з отим новоствореним, а тому, ясна річ, зовсім не випробованим приладом. "Ви побачите минуле у всій його величі... справжній учений завжди прагне більшого... це безпечно і просто, як кіно..."
Тьху, все зле.
Так я опинилися отут. Тобто на цій галявині, оточеній з усіх боків непрохідними хащами (дивне місце для величних подій). Тобто вони мені такими здавалися поки з них не вигулькнув хтось місцевий у чудернацькому вбранні. Ну звичайно, там була непримітна стежина. Поки я на нього зацікавлено витріщалася, чоловік перейшов до діла:
- Ви повинні мені допомогти.
Я витріщилася на нього ще більше. За тією інструкцією, з якою мене сюди виряджали, місцеві не могли мене бачити і чути, я не могла вплинути на ті події, свідком яких стану. Тобто така собі обмежена віртуальна реальність, як у кіно, автор якого занадто впевнений у собі, щоб дати змогу глядачеві щось змінити на свій смак. Нарешті я спромоглася зібрати думки до купи, і в мозку виникло найпростіше пояснення. Мабуть професора розіграли та підсунули йому звичайну іграшку. Я навіть швиденько почала складати список підозрюваних, проте десь на сьомому шибайголові (і ці пустуни мої майбутні колеги - який жах!) збилася з ліку, та й плюнула на це, чесно кажучи, малопродуктивне заняття.
Поки я приходила до тями, мій співрозмовник сипав інструкціями, як строчив з кулемета. Ну що ж, якщо я вже тут, чом не ознайомитися з останнім писком моди в індустрії розваг. А що писк був свіженький видно було з усього, на що не подивись. Все таке гарненьке, мов справжнє. А це ж, мабуть, випадкове місце, до якого гравець вже ніколи не повернеться. Так-так, то що там у нас.
- Їх дії суперечать божественному задуму, саме їх існування - загроза людському роду...
Ну, це все лірика. Де ж корисна інформація. Треба брати бика за роги.
- То що мені робити?
- Покаятися і спокутувати свої гріхи.
О, здається, згадала. Судячи з того, що белькотів цей тип на початку нашого неочікуваного знайомства, сюжет крутиться навколо протистояння двох (чи більше?) релігійних структур. Ми, тобто наш персонаж, як це зазвичай ведеться, голі-босі підперезані, ще й в скрутних умовах, що змушують до ризикованих вчинків. Бо інакше звідки ж візмуться пригоди, щоб полоскотати нерви. Тільки не кажіть, що десь тут поблизу от-от почнеться локальний армагедон, який нам треба запихнути туди, звідки він прийшов. Це все якось передбачувано і трохи нудно.
Але поки що нічого такого і близько видно не було, а фанатик з запалом, який краще було б пустити на щось інше, більш цікаве та достойне, схиляв мене до того, щоб шпигувати за "отими мерзенними негідницями". Швиденько запевнивши, що я, звичайно, на його боці, отримала трохи перепочинку для своїх вух. Тип щось ще пробурчав на прощання, та й швидко зник з галявини: мабуть, скористався тією ж стежкою, якою прийшов. Я озирнулася - за моєю спиною гілки привітно махали зчухраними листочками, виказуючи ще одну непримітну лісову стежину. Але користуватися нею в мене не було бажання. Треба було звідси вибиратися, буквально...
Десь через півгодини, втомившись від марних спроб покинути "іграшкову реальність", я почала підозрювати, що все не так просто, як здавалося спочатку. На денці мого терпіння ще жевріла надія, що це дійсно новітній складний прилад для спостережень за далеким минулим, але правда була в тому, що геть нічого історичного тут не відбувалося. А ще я могла взаємодіяти з навколишнім світом: травичка рвалася, гілочки ламалися, я балакала з кимось місцевим. А цього не повинно було статися ні за яких умов, якщо довіряти тому винахіднику, на екскурсію до якого нас потяг професор. Та й енергії, мабуть же потрібної для справжніх переміщень у часі й просторі, просто не було у цілому місті, не те що університеті. Не кажучи вже про те, що ніхто й ніколи такого не досліджував. Мене не могло тут бути, чим би оце "тут" не було. Але я була, сонечко припікало, ліс зеленів і пах чимось природно-свіженьким, схожим на найкращий освіжувач повітря.
Єдине, що хоч якось контактувало з історією, - те плаття, що було на мені. Таке ж чудернацьке, як і одяг мого співрозмовника. Якби я більше цікавилася побутом, а не бурхливими подіями та оригінальними думками минувшини, то, може б здогадалася, хоч приблизно, де опинилася.
За якийсь час я зрозуміла, що та година, обумовлена в пробній екскурсії, вже збігла. Тобто сподіватися на те, що мене витягнуть з того боку, (от-от полагодять, що там зламалося, і витягнуть) не варто. Я хоч-не-хоч ступила на "свою" стежину, продерлася кілька кроків, відхиляючи гілки... А потім натрапила рукою на якусь стеблину з колючками, і, звичайно, вкололася об, здається, найбільшу і найгострішу з них. З неперевершенною гамою почуттів (О, тому, хто зможе описати таке літературно, повно та впізнавано, треба буде видати всі літературні, ба більше - творчі, премії світу, скільки їх не є!) я піднесла руку до обличчя, щоб оцінити шкоду. І отут я в своєму емоційному стані підкорила ще одну вершину, хоч здається далі вже було нікуди. Подряпини не було. Вона мала там бути, але її не було. Ну, тобто зовсім не було, хоча біль переконував, що має бути. Спантеличена, я почала пригадувати новітні характеристики розваг-симуляторів майже справжніх реальностей на всі смаки. Без ушкоджень, звичайно. Бо всяка розвага має межу: прикидатися реальною вона може лише доти, доки це вигідно і приємно. І звичайно, треба вмістити багато подій в той куций проміжок часу, який гравець може присвятити вигадці. Здається, щось там таке було, чи просто мені хочеться щоб було. Не важливо! Якщо воно порушує правила реальності, отже несправжнє. Для того, щоб переконатися остаточно, треба провести ще кілька експериментів. Але це в теорії, а на практиці мені зовсім не кортіло знову колотися об той кущ. Тому справу закрито, висновок - навколо майстерна іллюзія.
Підбадьорена такими думками, я почала енергійно пробиратися через зарості по вузькій стежині. Втім надовго мене не вистачило, я змушена була скинути темп. Скоро ледь пленталася і рада була спертися на всі стовбури, що траплялися на моему шляху.
Нарешті нетрі закінчилися, і моє бідне міське тіло (клята жага справжнього і реалістичного, хай згинуть всі новітні свіженькі тенденції, хочу бути духом природи) потрапило на галявину, що носила бодай-якісь ознаки цивілізації. Тобто та глиняна хатина, що стояла там, не згодилася б навіть на філіал великого міста, але я була рада вже побачити хоч щось, крім дерев. А ще звідти так смачно пахло, ніби там жило божество гурманів.
Я підійшла ближче до дверей, звідти чулися голоси, але про що балакають, почути через масивні вхідні двері було важко. Тому я сміливо їх відчинила, минула сіни, і побачила якусь бабусю, а потім парубка. О, якщо в мене ще залишалися якісь, хоч найменші сумніви стосовно несправжності, того, що навколо відбувається, їх, мов сильним подихом вітру, зніс один-єдиний погляд на одяг юнака та його зовнішність. Красень був зодягнений у щось настільки вишукане та елегантне, що й хвилинки не протрималося у цьому лісі, навіть якщо не всі стежки тут такі вузькі, як та, що трапилася мені.
- Дозвольте мені вирішити за вас цю маленьку проблему, - продовжував тим часом розмову хлопець під моїм ошелешено-зацікавленим поглядом.
- Як хочеш, - сказала бабуся.
Мені ніхто з тих двох не дивувався. Ще б пак, чого б їм те робити. Я, коли можна так сказати, головний і єдиний справжній персонаж цього дійства.
Тут юнак обернувся, привітно посміхнувся мені та любязно привітався. Може він ще щось до того додав, але моя бідна свідомість не спроможна була того вхопити. Вітер перетворився на ураган і зніс в моїй голівонці всі перестороги: він ще й такий уважний та милий, справжнє втілення жіночих мрій - точно не справжній. Реальні красені не такі привітні до дівчат, бо вже втомилися від їх нав'язливості. Тому я посміхнулася та щось промимрила у відповідь.
Оговталася я лишень, коли грюкнули вхідні двері, а тоді бабуся спитала мене чи я не голодна. Звичайно, після такої прогуляночки на свіжому повітрі!
- Голодна як вовк, - повідомила я бабусю.
А за хвильку вже наминала щось смачне, ще смачніше і, нарешті, зовсім неперевершений шедевр куховарської майстерності. Подробиць не буде, бо мені ніколи їх було запамятовувати. Треба було стежити, щоб не проковтнути язика.
Нарешті я спромоглася відірвати погляд від стола та роздивилася навколо. Хата була прикрашена вишитими рушниками на стінах, з глибини кімнати виглядала піч, розмальована квітами. Припічок заставлений глечиками й горщиками, на долівці кочерга і оберемок дров. Трохи далі, у кутку, величенький казан. До стіни приставлена деревяна лопата з довгим держаком (Це щоб у піч хліб запихати, - здогадалася я.) і ота штукенція, якою горщики засовують і виймають з печі, здається, рогач.
Бабуся, побачивши, що зі мною вже можна мати діло, почала розпитувати хто я, звідки, чого треба і куди подорожую. Я чесно сказала, що не можу пояснити звідки я та як тут опинилася. Що нікуди особливо не поспішаю. Та що ніколи не задумувалася по справжньому над отим філософським питанням "Хто я?"
- Філософським? - перепитала бабця. Було видно, що вона хоч і розуміє, про що кажу, проте я зачепила якийсь невідомий мені пласт.
"Чого-то вона так вчепилася до слова", - в душі вже почали зринати почуття, характерні для отаких дивних дискусій у реальності, коли все змило подальшою реплікою.
- Ти що, з півдня?
- Чого це? З якого ще півдня? - спантеличена неочікуваним, як на мене, поворотом розмови, спиталася тепер уже я.
- Ну, з морського узбережжя. Там міста людей, що так говорять.
Десь на денці розуму зародився здогад, чого-то бабця так вчепилася до слова, грецького слова. Здається, я натрапила на правило цього лялькового світу. Але як же пояснити співрозмовниці?
- Та ні, я не з тих людей.
- Зрозуміло, значить наша. Але жила у них довго, раз повторюєш за ними, - підсумувала бабця.
"Ну а хоч би вже й так, аби не дивувалася", - подумала я з полегшенням, почуваючи себе як та миша, що вибралась з під віника. Треба швиденько перевести розмову на щось інше, більш приємне. Щоб його таке придумати... А, згадала, чого далеко ходити, спитаю те, що дійсно цікаве.
- А що то за хлопець, - спитала я.
- Живе тут поряд. Змій, - просто сказала баба.
Я не стала допитуватися, чого вона така на нього сердита. Це, як то кажуть, їх сусідські проблеми. А з юнаком ще неодмінно зустрінемось: не може ж основна принада на гачку розваг зникнути просто так з горизонту мого зацікавлено погляду.
Не встигла я придумати ще якусь тему для вічливої бесіди, як двері знадвору швидко відчинилися, мало не торохнувши об стіну, і в хату буквально вбігла дівчина.
- Він мене і слухати не хоче, нічого не допомагає... допоможіть-порятуйте, що я батькам скажу, - заголосила вона, звертаючись до бабусі.
- І де ти така кручена-морочена взялась на мою голову, - пробурмотіла бабця, зітхаючи. Видно цю шалену панночку вже не вперше бачить. - Сама ж бавила казками, а тепер дивуєшся, що хлопець зібрався мандрувати по доблесні пригоди.
- Ви про кого. Хто тут хоче стати героєм, - влізла до розмови і я. Бо дійсно, скільки можна лише спостерігати за цим чудернацьким світом, треба діяти. Без мене ж тут не станеться нічого путнього, або хоча б цікавого.
Дівчина глянула на мене здивовано. Чого це вона. Може, тільки помітила. А бабця обернулася до мене:
- Знов ти за своє. Не мороч хоч простих людей чужими словами.
Так, оскільки всі слова, які я сказала тільки що, були досить "простими", окрім одного... як би це його перекласти...
- Та я мала на увазі богатиря, - спробувала виправитися я. І, судячи з того, що очі в дівчини стали ще більші, - невдало.
Бабця ж подивилася на мене так, ніби... Та ні, читати думки я не вмію. А такий вираз обличчя бачу вперше.
- Ну, це вже занадто, навіть для мене, - нарешті сказала вона. - Не могла ти жити і в тих, і в тих одночасно. А по нашому знаєш те слово?
От халепа, тобто морока. Може більше морока, як халепа. Але, врешті-решт, що ж тут коїться? Сподіваюся нічого не станеться, коли я просто і чесно зізнаюся, що не знаю. Так я і сказала.
Бабця наче не розсердилася, і пояснила нам обом:
- Богатир - то по нашому буде полянин.
Дівчина одразу пожвавішала, на відміну від мене, і видала:
- То, звичайно, діло добре, але хто ж батьків глядітиме, коли брат у воїни подасться.
А я стояла ні в сих ні в тих і пробувала звести кінці до купи. Сподіваюся, це все - якийсь складний квест, на який я натрапила раніше, ніж планувалося, через свою звичку ходити манівцями.
От тільки не видно було з тої галявини ніякого битого шляху.
- Але, ти ж розумієш, що шлях воїна, то не зовсім моя справа, - пояснювала тим часом бабуся. - Що я можу сказати йому такого, щоб лишився.
- Ну будь-ласка, тітонько. Вас тут усі поважають, ви багато на чому знаєтеся. Завжди щось придумаєте, допоможете порадою, зіллячка дасте...
- Ти диви, що надумала, - бабця наче й розсердилася, але більше для виду. - Нащо хлопцю те зілля, чи він хворий. Коли не його то справа, сам пусті думки облишить. А коли його - скалічить тільки. І путя не буде, задум твій не здійсниться.
І тут, коли я вже нарешті наважилася спитати, що відбувається, двері знадвору грюкнули ще раз, і до хати увірвалася ще одна дівчина. У руці - жмут якихось рослин, погляд сяє, наче вона щойно здала на відмінно всі заліки, та ні, наче її тільки що сказали, що від солодкого вона схудне. Хоч у цих довгих платтях, що тут носять, фігура, мабуть, не проблема. Дівчина пробігла повз нас трьох до печі, вхопила маленького горщика, крикнула до бабці "Знайшла!" і вибігла з хати.
Перервана таким чином розмова все не поновлювалася, а я так сподівалася з неї хоч щось зрозуміти про це дивне місце. Бабця дівчині, що поцупила її горщик, не здивувалася, навпаки, несподіваний візит наче нагадав їй про якусь важливу справу. Вона твердо сказала дівчині з неслухняним братом:
- Діла не буде, годі скаржитися.
Невгамовна молода її співрозмовниця глянула на мене ласо, спитала наче бабу, а наче й нас обох:
- А вона... щось може?
- Нічого не вийде, - наче відрубала бабця.
Дівчина похнюпилася, глянула на мене благально. Та я по-перше, зовсім не розуміла з чого така буча, а по друге, не хтіла сердити таку гостинну бабцю. А вона явно була проти. Дівчина попленталася до дверей та нарешті зникла з наших очей.
- Скільки живу на білому світі, а такої, як ти, ще не бачила, - сказала мені бабуся. - Але, коли вже прибилася до мого порога, то, мабуть, не випадково. Поживеш у мене, може з того щось і вийде. Бо з усього видно, що вчити тебе таки треба.
"О, нарешті розвиднілося", - подумки зраділа я. - "Це вже більше схоже на стартову місію. Нарешті мені пояснять як діяти, а там і до виходу недалеко. Тільки чому я опинилася на тій галявині, а не одразу біля цієї хатини?"
- Буду рада вчитися у вас, - сказала я бабці вголос.
- То пішли, допоможемо Зоряні.
Ага, значить, ту дівчину з горщиком так звати.
Я вийшла з хати слідом за бабусею і остовпіла: на галявині, що слугувало за подвір'я, радісно смакувало хмиз полум'я у невеличкому вогнищі... а над ним висів у повітрі горщик. У ньому щось булькало, бабця з Зоряною жваво обговорювали, чого б іще додати, та коли саме. А я намагалася зрозуміти, що тримає горщик.
І от коли я вже звикла до чергового доказу, що все навкруги несправжнє, та хтіла спитати... А питань у мене було багато й до цього, а тепер ще більше. Й моя цікавість загризе мене, коли її негайно не погодувати...
Так от, з лісу вийшла... дівчина. Виглядала вона ще дивніше, ніж усе, що я сьогодні бачила: волосся розкуйовджене, на голові - зоровецький вінок з квітів, кругом талії замість пояса - теж квітів накручено, погляд - десь у далечінь мрійливо. Вона підійшла до мене і сказала:
- То я мала бути на тій галявині. Нащо ти зайняла моє місце? Він мене не дочекався.
Мені від тих слів стало чомусь ніяково, наче я була дійсно винна у тому, що сталося... чи не сталося. І соромно перед бабцею і Зоряною. Я озирнулася на них, але вони не чули, бо слідкували за вмістом горщика.
Заквітчана дівчина тим часом підійшла до них, витягла з квіткового поясу якусь травичку та кинула у вариво. Бабця й оком не змигнула. А Зоряна просто все ретельно перемішала.
Дивна дівчина знов повернулася до мене й спитала:
- Нащо вовку шерсть?
Поки я дивувалася такому запитанню, вона розреготалася та й сама ж собі відповіла:
- Щоб заєць не загриз, - й зникла за деревами.
"У когось дивне почуття гумору", - подумала я. - "Нащо створювати такого персонажа. От і гадай тепер - це жарт, чи щось важливе для сюжету." Ні, треба щось робити, бо кінця краю не видно цій фантасмагорії.
В ту ж мить бабця вхопила горщика (хіба їй не пече!), відійшла з ним за три кроки від вогню... і вилила на землю, а потім дістала білий шматок тканини, старанно розправила та й кинула на ту калюжу. І почала щось бурмотіти собі під ніс. Це дійство тривало хвилин 5, від варива здіймався димок, на тканині проступали плями, якісь не зовсім природні, наче їх там хтось малював. Бабця замовкла, Зоряна підібрала тканину, подала старшій товаришці. Обоє дуже уважно роздивлялися химерний візерунок різних відтінків зеленого, а по ньому - наче хто жовтих дрібних крапочок наставив. "Ну чисто карта скарбів", - подумала іронічно я.
- Отже, в нашій частині лісу його немає, - з незрозумілою мені сумішю полегшення та заклопотаності сказала бабуся.
- Та й поблизу лісу теж, - додала Зоряна. - Але чому вони тут шукають?
- Ет, - відказала бабуся, - наче ти ще не зрозуміла, які вони. Мабуть, щось переплутали, як завжди.
- А може... може чари просто не в змозі показати те, що ми шукаємо. Випадок же особливий.
"Ну все, досить з мене дивних дій та загадкових розмов, терпець увірвався" - подумала я.
- Вибачте, що перериваю вашу розмову, але мені геть нічого не зрозуміло. Можете пояснити, що відбувається, - нагадала про себе я. - Що це ви робили? І що шукаєте?
- Звідки вона така узялася? - спитала бабцю Зоряна.
- Сама не знаю. Не бачила й не чула. Не снилось нічого. Але наша, хоч і дивна.
- Тоді чому нічого не знає, всьому дивується?
- Де ти, дитино, була до того як прийшла до мого порогу? - спитала мене бабця. - Де народилася й жила?
І що ти їм будеш казати. Ніколи й ніхто в реалістичних чи чудернацьких світах, створених задля розваг, не питав мене таке. Навпаки, у тебе вже було своє місце, своя історія та роль, навіть кілька, на вибір.
- Та я здалеку, це дуже-дуже далеко, - промимрила я ледь чутно собі під ніс. - Ви, може, й не знаєте, де це.
- Як там по нашому балакають, то як ми можемо не знати. Та мова, якою ми зараз говоримо, для тебе ж рідна? - напосілася на мене Зоряна.
Знову я вскочила у халепу. Ще більшу як з бабцею у хаті. Треба було припнути язика та спостерігати.
- Ну добре. Не хочеш говорити звідки - не говори. Може, потім скажеш, як захочеш, - оборонила мене від Зоряни та її допитливості бабуся. - То що тобі пояснити?
- Та питань у мене дуже багато. Не знаю з якого й почати.
- Та не хвилюйся і не спіши. Казала ж, що учитиму.
- Чому горщик висів у повітрі? - з азартом розпочала я.
Зоряна видала якийсь звук, схожий одночасно й на задушений сміх, й на гнівне сопіння.
- То я піду вже, справ багато ще в селі в мене, - сказала вона бабці. Й не чекаючи відповіді, пішла з галявини.
- Як не вмієш такого, - відказала мені бабця, - то навчу, але завтра вже почнемо. Бо сьогодні ж питань у тебе багато, - з посмішкою. - То питай.
- А великий цей ліс?
- Та великий. Але ми скраєчку. За годину пішки до краю дійдеш. А там село, де Зоряна живе.
- А що ви з нею у горщику варили?
- Чар-зілля, яке скарби шукає, - бабця розгорнула тканину, що й досі тримала в руці. - На оцьому клаптю тепер все видно на три дні пішої ходи довколо. Де жовта цятка - там щось заховано. А ми шукали таке, що мала би бути синя, ще й велика. Бо що коштовніший скарб - то більша цятка.
- А що це за жовта пляма майже скраєчку карти?
- Так то хлопці. Бачила ж сьогодні в мене...
- Так там ще одне село?
- Ні, табір. Хлопці - шибайголови, - бабуся зітхнула, - клопоту багато з ними.
- Так він же далеко, що вони до вас - три дні йдуть?
- Мають свої секрети, - відказала бабця та й пішла до хати.
- Які? - наздогнала я її у сінах.
- Не все одразу. Багато знатимеш - скоро постарієш, як от я, - кутики вуст догори - от-от розсміється.
Пожартувала, мабуть. Чи ні? Ну й нехай. Наче більше нема про що питати. Зручно вмостившись на лавці, я дочекалася поки бабуся сховає карту в скриню. Це мені здалося, чи й справді зсередини щось слабко засвітилося?
- А що хтіли знайти? Який такий скарб особливий?
Моя старенька вчителька сіла навпроти мене за стіл:
- Та всі переполошилися з рік тому. Пророцтво було. Не знаю, хто відкрив його, але схоже на правду. Десь у цьому лісі щось чарівне й могутнє знайдеться скоро. Я так собі думаю: на срібло чари клали, чи й навіть на золото. Бо тільки вони стільки сили втримати можуть. Значить як гарна цяцька виглядає. Треба нам її знайти раніше за жерців Перуна - бога воїнів. А то нишпорять тут, звичний уклад життя порушують.
Бабця переповідала те з натхненням. А я мало не позіхала: ну, звичайно, пророцтво, куди ж без нього; о, магічний артефакт небувалої сили - та не може бути, ви вразили мене до глибини душі таким нестандартним поворотом сюжету; суперники, які прагнуть ним заволодіти - а як же без них, кого ж гамселити чи обдурювати на шляху до щасливої кінцівки з прозорим та інтригуючим натяком на неодмінне продовження.
- А хто той скарб знайде - весь світ підкорить? Чи знищить його?
- Тю, дівко, чи при своєму розумові, таке питати. Кому ж така дурня потрібна?
- А що скарб робить?
- Та ніхто того допутя не знає. Пророцтво старе...
- ... і як всі пророцтва - туманне, - необережно бовкнула я і... нарвалася на лекцію.
Наступні півгодини бабця розтлумачувала мені, який цікавий та складний світ. Щоб нарешті припинити потік безперечно - мудрості, але не вчасної, я вирішила скласти бабиним словам підсумок:
- Та зрозуміла я вже. Пророцтва не туманні, вони абстрактні, як формула. Використовуючи її, можна розв*язати безліч задач одного типу. Пророцтво не стосується конкретної події у майбутньому - воно фіксує певний принцип розвитку людського суспільства.
- Дитинко, якою це ти до баби мовою говориш, що я лише кожне третє слово розумію?
О ні, тільки не знову! Набридло вже викручуватися.
- Давайте я по іншому скажу. Заодно і вам щось цікаве розповім. Є стара оповідка про Христа і...
- Грецька? - перебила мене бабуся. - Наче щось я таке чула від тих людей, хто з ними діло має, а вони - від тих, хто приплив звідти...
- Не перебивайте, бо не буду розказувати, - для виду розсердилася я, проте сама зраділа, бо отримала несподівано підказку. Отже, тут такі часи, коли та напівміфічна Греція ще не потонула. Чим би оце тут не було: минулим чи віртуальною розвагою. Якщо останнє, виберусь - вуха повідсмикую, жартуни.
Спокійно, я сама мудрість і всепрощення.
- Значить пророцтво, про Христа й Антихриста, - сказала я поважно. - Описано так, наче то істоти. Але насправді, Христос - ідея... тобто думка як зробити життя людей кращим, - вчасно схаменулася я. - Антихрист же тому й так називається, що не є чимось окремим, а просто викривленням, спотворенням тієї гарної думки. Того й зазначено, що він прикидається Христом, видає себе за нього, а насправді - повна протилежність. А оскільки думок таких у людей завжди багато, то й те, що описано в пророцтві, може статися з будь-якою з них та коли завгодно, за злим умислом чи з невігластва людей. А коли та думка важлива, стосується життя багатьох - наслідки страшні.
- От і добре, - сказала бабуся, - бачу, що зрозуміла. Питай далі, що хотіла дізнатися.
- А що то за чудернацька дівчина вся в квітах з лісу була прибігла?
Бабця нахнюпилася:
- Не люблю розповідати про свої невдачі, - сказала. Помовчала трохи, потім продовжила: - Але вже як є. Думала, що знайшла собі ученицю. Таки знайшла, не дуже й помилилася, проте не зовсім те, що хотіла. Не витримала бідна дитина всього, що знаю про світ. Сама тим світом стала, розчинилася в ньому.
- Це ви хочете сказати, що вона - божевільна, - без такту прямо рубонула я ці мудрації.
Бабуся не образилася, хоч я була до такого готова, а навіть трохи зраділа, що я така тямуща:
- Правильно розумієш, дитинко. Бог - він усе дає, він найбільший за всяке багатство, бо невичерпне його джерело. А Блажена так одразу багато хтіла взяти. Й узяла, а втримати правильно не змогла. То бог вільним став у ній.
- Цікава думка про психів, - пробурмотіла я собі під носа, наче сама до себе, щоб припинити ті жалі.
Бабця знов не образилася, продовжила, вткавши мою нитку до полотна своїх роздумів:
- Саме так, хоч знов по грецькі балакаєш. Душа її взяла гору над розумом, одразу багато отримала, що неправильно. Тепер Блажена отака. Допомагає мені хоч з травами, балакає з людьми - і те вже гарно.
- Сподіваюся, ви не збираєтеся розповідати мені ті таємниці, від яких вона... - спробувала пожартувати я.
Бабця сприйняла мої слова серйозно:
- Ет, не треба хвилюватися: ти зовсім не така, як Блажена. Хоча продовжуватимеш балакати дивними словами, ще й іншими мовами, то люди тебе її подругою вважатимуть. Обоє рябоє, скажуть.
- Доречі, - сяйнула мені слушна думка, - а чому ви мене розумієте? Ну, коли я щось таке кажу.
- Так то просто. Є така трава, що як пожувати, то не тільки інші мови людські, а й тварин та птахів будеш розуміти, як хист до того маєш, звичайно. Я людей розумію, а от тварин - лише зрідка.
Поки ми отак гомоніли собі приязно, наче я тут весь вік жила, не зчулися, як і споночіло.
Присмерком ми повечеряли та й полягали спати. Заморилася я цього дня так, що й не звертала особливої уваги, що жувала та куди впала. На ліжко не дуже схоже, але рівне, тканиною застелене - то й добре. Як зазвичай, думки мої були бадьоріші за мене: все крутилися-бавилися, плуталися одна в одній, губилися і знаходилися без кінця. Бачила я багато таких місць. Тобто побувала, не покидаючи рідного міста чи й не виходячи з дому. Вразити чимось мене важко, усе вже бачила. Отакі дива коїть штучна хибна память... Але тут усе було якесь простіше, але, водночас переконливіше...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Віталій Ведмєдєв, 24-03-2017

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 29-08-2016

[ Без назви ]

© Sholar, 28-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81500315666199 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …