Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2631
Творів: 48066
Рецензій: 92815

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза - роман-щоденник.

Давайте мріяти! ! (глава 17)

© Лєна Дадукевич, 29-06-2016
  Часом нечутно так собі плине час, мов лебідь по озерцю, а часом, мов сказився, так перескакує з події на подію, з думки на думку, з мрії на дійсність, оголену і розкрацану ножем. Не вспіваєш і зрозуміти що трапилось, як життя раптово змінилось. І живеш, ніби, але воно, це життя, якесь вже зовсім відсторонене від тебе. Ти ніби сам по собі живеш, а твоє життя - само по собі. Біжить, несеться, як тяженні зграї ворон над містом перед похолоданням, а часом пронесеться, як смерч по полю, вивертаючи з коренем дерева, ламаючи будинки, розкидаючи авто, зриваючи асфальт з людських душ і кидаючи усе пошматованим напризволяще у минуле. Це життя несеться по душі людській.
Мрії завмирають, перестають розуміти  де їх домівка і їх бере під варту безбарвний, колючий і мерзлий  січневий лід. І разом з мріями закінчується все. Зовсім все.
Не хочеться й думати ні про нині, ні про завтра, ні про «щось хочу», чи бодай якесь віддалене майбутнє. В душі робиться пусто. Краще вмерти…
Але навіщо?
Але от навіщо вмирати завчасно?? Світ такий різнобарвний, неповторний в кожній своїй миті, непізнаний, живи хоч сто тисяч років… Ми в нього прийшли. Бо він нас чекав. Чи не чекав? То навіть не важно. Ми прийшли  в нього, бо ми його хотіли! Ми хотіли його побачити, почути, помацати руками, найти щось те неповторне, що потрібне тільки нам.  Ми це зробили. МИ.  Для чогось, чого і самі не усвідомлюєм. Але це ми створили його собі! Ми! Своїми, хай ілюзорними, нереальними, нездійсненими, і хай  тільки нам зрозумілими, мріями про нього! СВОЇМИ МРІЯМИ!! І певно, мрії – це єдине, на чому  реально тримається світ.
Це факт. Без канонад, прапорів, обіцянок, обморожених кінцівок і спечених душ. Життя тримається на мріях. Просто треба не боятись це прийняти. Як приймаємо сонця тепло, струмка дзюрчання, солов»я спів. І все. Це просто так є. І це є реальність життя. Сама справжнісіньке. Життя  не потрібно якось спеціально придумувати. Його треба собі намріяти!
Це і є буддизм. Справжній  буддизм.
Індонезія, фантастично заспокійливий і до розриву мозку  жаданий у своїй синьо-мальовничості острів Балі. 50 відтінків морської хвилі, від світло-зеленої бірюзи до чорно-синьої магічної ночі - я би теж  туди хотіла зараз. І не тільки зараз ... Людина так по ідіотськи змонтована, що куди б не рвалась   душею і тілом, а весь  час залежить від тих холєрських різнозначкових папірців, весь свій  життєвий час  тратить на їх «добування» і «заробляння».
І що з тої віковічної гонитви за зароблянням? От   хто сказав, що папірці, звання, лауреатства, премії, титули, що це все тре, аби писати цікаво і від душі?  "Правильно" і "пригладжено" пишуть на початку, всередині і вкінці життя,  як "навчання", як художники у школі малювання вчаться тому "правильному" на практиці - ставлять перед собою кавун і його максимально точно "списують", щоби  всі гострі червоні кути їх свідомості завернулися до середини і засоромилися зеленим.  А потім вже, зрозумівши всі "ази" правильності" !! відриваються по-повній, кидаючись з гойдалки життя в океан бажань своєї надсвідомості. А там вже 2 фактори:
1)як повезе (регалії, титули, гонорари, друзяки, проштовуючі, 50 грам і така інша тимчасово-вічна бульканина життя)
і 2) талант (не завжди, між іншим, кінцевий варіант успішного життя, судячи з того, що бездиханне тіло Гєніального Моцарта всрапило в голому вигляді бо спільної могили, в котрій хоронили бідняків, та й Гєнія Нікколо Паганіні теж по страшній волоській спеці возили кіньми 3 місяці !!!  і ні одна костельна зараза не давала дозволу на захоронення на цвинтарі). Хоча, його , талант, хоч трохи таки тре мати ... Інакше буде доволі смішним і "заковиристим" для вимовляння твоя  фамілія з купою не менш смішних титулів поруч.
То ж, хай йому грець, тим папірцям, думаймо про щось справді вартісне, про мрії.  
Життя у «заробляннях» спливає, як вода зі струмка, і часу на пізнання  світу навколо себе лишається мізерна часточка від усіх прожитих років. Що можна вспіти за декілька хвилин, чи декілька митей? Злегка познайомитись із собою. В кращому випадку ще побачити, як у прискорених кадрах, декілька пейзажів зі світу недалечко від себе, чи свого міста, а як повезе, можливо і вхопити декілька будинків чи веж з не так віддалених від дому країн. Все.
Географія пізнання Всесвіту, частинкою якого ти є, бажає набагато ширших і поглибленіших горизонтів. Ан ні. Життя для цих найважливіших миттєвостей, заради котрих ми у цей світ і прийшли, занадто коротке. Проте воно ж якимось дивовижним чином нескінченно довжелезне для роботи. Навчання, робота, стаж, пенсія. 40 чи 50 років нашого життя у нас вкрали зовсім сторонні нам  люди, роботодавці. Так, вкрали. Кинувши нам, як кісточку для затравки, різнозначкові папірці. Ці папірці цього не варті. Життя в обмін на папірці - нерівноцінний якийсь обмін виходить, Вам так не здається, шановне людство? Життя скінчилось, не розпочавшись …
  Людина, ніби пір»їнка, чи той пісок, що на тому пляжі в Балі, така ж  малесенька і безпорадна. Лежить і  чекає  вітру, який би  її поніс ввись і вдаль за мрією ... А так хочеться самому літати по Всесвіту, він  же такий величний і красивий!

Сьогодні вечором мені раптом відкрилась одна річ. Вірніше, я її відчула. Чи побачила. Чи вона прийшла до мене у ві сні. Чи як це правильно окреслити, не знаю ... Одним словом, я зрозуміла, що те, що навколо і в середині мене ніби є і ніби я це «щось» підсвідомо відчуваю,  так от, я зрозуміла, що це не є  «ніби»,  а це і справді є. І це справді мені потрібно. Просто потрібно. Без "дуже", "назавжди", "без цього здохну" і інших відволікаючих від суті приставок. Просто потрібно. І на душі накінець просвітліло і стало спокійно. А це знаковий стан після чогось, правильно сформульованого і правильно прийнятого. От тепер, як після бомби, що розірвалась у мені, сиджу тихонько весь вечір і думаю що і як зробити для цього. Тепер я просто мушу придумати. Бо це мені потрібно.
Який там Балі, який там Непал з Джомолунгмою, чи Париж з вежею Ейфеля, чи Вісла, Адріатика з Тихим океаном вкупі, Андромеда з Персеєм, ось тут, просто в мені, зараз, народжується цілий непідвладний нікому, навіть  мені самій, Всесвіт. І  не почуваю  я себе анітрохи творцем. Чи Богом. Ні. Я просто  відчуваю народження  цього нового Всесвіту  і просто усвідомлюю, що відбувається це зараз саме зі мною. Зрештою,  в цьому нема нічого особливого – просто в мені народжується Космос. Я тепер знаю як народжуються Галактики. Насправді все так просто. Як люди цього не розуміють? Зрештою, ще день  чи пів-року тому я теж цього не розуміла, поки не відчула цей поштовх сьогодні.

«Ніщо

Ні пташок спів,
Ні квітів зваба,
Ні стигла, розумово повноцінна
І вродлива баба -
Ніщо вже не тривожить спокій мій...
Моя незнепокоєність - незмінна...
Мій настрій - іронічно-титанічний.
Він крицевий, базальтово-цинічний -
Мене вже не зачеплять за живе
Ні лестощі дарма працюючих повій,
Ні кубла змій, що їх чіпать не смій,
Ні хто, кого, куди і нащо зве,
Ні те, що Бога начебто заклало,
І не вітсутнє знову в раціоні сало,
Ні гумор гидкий, і ні вірш хороший,
Ні стала вже постійною вітсутність грошей -
Мене давно ніщо вже не є...е...
Я день у день лише кляну себе...
І так тобі я відзвітую небораче -
Життя повз мене йде і я його не бачу...
Наркоз байдужості - мою свідомість береже...
Хоч знаю, що потрібно - щоб оговтатись уже...
За морок цей - лише собі подяка...
Іде війна - онде її усміхнена мордяка:
На обрій весь захмарений видна...
Я відчуваю - це й моя вина...
Я знаю - сидячи тихцем і склавши руки,
Терпітиму довіку я пекельні муки,
Що міг, але ніяк біду я не завбачив...
Був час, вважав бо - моє діло сторона...
Допоки ікла смерті не відчув і не побачив...

І знову - підіймаюсь я, встаю...
І знову я, байдужий - у бою...

Дмитро Морок(с)
29.05-20.06.2016 р.»

І  лаяв хтось мене  за сум, за невимовність мрії,
за безколірність й безпросвітність дум,
за світ застиглий й безнадійний і за мрії…
Забрів і сам до тих самісінький воріт?
Застиг самотньо під дверима долі,
Чекає безнадійно дверей скрип,
Й одвічного Петра на причепі порталу
І сподівань закінчених своїх?
Занедбані думки, забутії розмови,
І мрії, викинуті із життя,
За що минеться, а за що у Бога
Нас жде відверта сповідь й каяття?
Хто зна, хто теє зна – той певен,
Що стін незборная вага
Розсіється у прах поперед долі
Й одступить ад з душі за дня.

Надіньте ви собі рожеві, сині, білі,
у крапинку, в розводи і для сну,
вкладіть  на ніс любого кольору ви окуляри,
лиш заберіть з очей пітьму .
Лєна Дадукевич (с) 20.06.2016.

28.06.2016

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Ми створили світ, чи Світ - нас?

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Sholar, 29-06-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47121691703796 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …