Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47063
Рецензій: 91460

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (48). Частина IV - (О)північне Cонце

© Viktoria Jichova, 19-06-2016
                                                                      (Продовження)
                                                                                
                                                                                 2.

Новий ранок, ще холодний і вологий, проте світлий і прозорий, огортав п´янкими пахощами розквітлих у саді ірисів, лілій i бузку. На хвилях свіжого віяння теж раз у раз долинав терпкуватий запах лісної хвої та недалекого моря. Я стояла на ґанку з горням кави й циґаркою і все ще розмірковувала про останній сон. Та надто насичені запахи саду, моря і лісу перебивали мої тривожні думки. Я загасила циґарку і натомість почала глибоко вдихати це густе повітря, у якому відчувалося щось рідне, підсвідомо вловлюване. Навіть запах кіз та овець, що пасуться на луці перед садом, теж особливий: щойно дмухне з пасовиська вітер, ніздрями наче проступає молочний дух дитинства. А де є дух дитинства, там завше поруч бродить відчуття чогось надзвичайного. Tе відчуття проступало з кожного погляду на просяяний сонцем пишний сад, на блиск роси на траві й квітах, з кожного найменшого шелесту листя та дзвінкого суголосся птахів. А коли повернулася у вітальню, з виразу облич господарів, фіннів та мого чоловіка, що вже зібралися на сніданок і дещо кумедно метушилися, всідаючися за стіл, те моє відчуття ще підсилилося. Може, і тому, що нині одне із найголовніших в Естонії, як і на всій Півночі, свят. На столі вже красувалися свіжоспечений домашній житній хліб, дзбанок холодного, ще звечора надоєного і настояного впродовж ночі у погребі молока з товстим шаром вершків, у кошичку світився, мов місяць, великий шмат духмяного овечого сиру, навколо якого зеленими пагонами стирчала свіжа цибулька, у глиняній макітрі парувала зварена у лушпинні картопля, а на ще гарячій пательні рум´яніли хрусткі шкварки. Присутні за столом жваво обговорювали вчорашні події, пов´язані з прибиранням саду після жахливої грози, що зненацька вдарила напередодні, і домовлялися про нинішню поїздку в Курессааре на святкування Дня святого Яна - Jaanilaupäev - Дня літнього Сонцевороту. Гостинний господар запропонував, що відвезе нас вісх на свято у своєму мікробусі і виїдемо ми ще перед полуднем, аби встигнути на ритуал запалення полудневого Великого вогнища. На тому й домовилися. В такому випадку у нас ще залишалося декілька вільних годин і аби не гаяти часу, ми з чоловіком швидко і смачно поснідали, позичили у господаря велосипеди і гайнули трохи проїхатися по околицях.

Вже за брамою, на дорозі біля громіздкої купи білого каменю, що нагадував якийсь доісторичний курган і котрий декілька днів тому вперше вітав нас з-поза зарослів уже розквітлого люпину, що примудрився прорости навіть через кам´яні шпарини, ми зупинилися, розмірковуючи, куди далі.
- По шосе на Кігельконну, чи до лісу? - поспішно запитав чоловік - видко, не терпілося йому вже вдарити по педалях й розігнатися зі всієї сили по рівній дорозі.
- А давай по побережжю! Там, за рибацьким домом я бачила дорогу. - я вказала у напрямку моря. - Цікаво би було поглянути, куди вона веде. То що, поїхали? - оглядала я далекий рівний морський обрій, над яким скупчувалися сіруваті хмарки.
- Лиш би знову вітер не пригнав дощу! Яке би тоді з того було свято? - дещо занепокоєно пробурмотів чоловік. - Ну, поїхали! - і вискочив на свого "коня" та рвонув першим у нарямку шосе.

А я ще якусь хвилину витріщалася на ніжне фіолетове суцвіття люпину, що погойдувався під дуновінням вітру. "Ой, цвіте-цвіте любин* та й у місяць-любінь* - не ходи у ліс далеко, не літають там лелеки, не куштуй біб вовчий*, не клич долю вовчу - бо прийде із лісу, затягне до біса.." - бозна чому пригадалися мені слова давно забутої пісеньки з юності. Мені здалося, що я ніби знову, як колись, вибігла з нашої хати на Буковині i, перейшовши поле, опинилася на нашій "межі". І стою ось тут, праворуч від малинника зі здичавілими яблуньками-сливами, під трьома соснами, посеред трави по пояс і дивлюся на всуціль усіянe фіялковими смолоскипами люпину диво. Мої шкільні літні вакації саме так і починалися: з погляду на величні й безмежні призахідні заграви над протилежною "межею", що тяглася зі заходу на схід, окреслюючи північнe видноколо високою лінією зеленого пагорба..  Як же я любила ті ходіння на "межу", де росло стільки суниць, де квітували диво-квіти й пурхали яскраві метелики! Та й завше щось тягло поглянути за той пагорб, за ту "межу", що відокремлювала наше буковинське поле за хатою від полів та лук хутора Ляшимпóтика* (себто Лісового Потока, за старою звичкою ще називаного місцевими по-польськи). Хоча би краєм ока зазирнути за край, вгледіти ту сторону, як колись ще у дошкільному віці, коли я конче мусила вперше побачити, де ж лежить оте потонуле між ліщинами і дібровами село Рокитно разом з древньою дерев´яною церковкою та цвинтарем, де спочивають мої пращури.. Але ж.. І я опам´яталася. Озирнулася - мій чоловік вже далеко! Щоби не відстати, я теж скочила на велосипед і поїхала по піщаній дорозі вслід за чоловіком.

Вітер, вітер! Море, небо й вітер! Свобода! Мружачися від різких поривів, я летіла на ровері* по порожньому шосе так швидко, що за якихось п´ять хвилин запросто наздогнала свого чоловіка. Зі шосе ми звернули на ґрунтову дорогу, що вела попри кам´янистий пляж з рибацьким домом. Куди ж ця дорога веде? Як же цікаво, як захопливо торувати ще незнані шляхи - чи насправді чи хоча би уявно! Звідки у мене ця шалена туга за дорогою? І вітер дує все сильніше і різкіше, гне додолу прибережний очерет, що хвилюється, наче самі хвилі. І хвилі йдуть великі, щоразу ударяються і плюскотять то об камінь, то об комиш. І купається золоте ранкове проміння в темно-синій воді, і вилискує, і сріблиться у шумовинні на верхівках хвиль.. А ми з чоловіком все крутимо педалі, перегукуємося, та через завивання вітру і кигиканя чайок одне одного не чуємо, їдемо все далі, далі..

На березі затоки в траві щось темніє. Щось подовгасте. Здалеку не розібрати. Я свиснула, даючи знак чоловіку, аби зупинився. Xоч і був від мене на чималій відстані, таки почув i пригальмував свого ровера. Махаю йому, аби повернувся.    
- Щось сталося? - запитав стурбовано.
- Ні, просто зацікавило. - і я вказала рукою на луку та ці дивні предмети, що бовваніли край моря та нагадували велетенські мушлі. - Поглянемо?
Залишивши ровери на траві, ми підійшли ближче. Виявляється, це лежало декілька перевернутих догори дном старих рибацьких човнів, уже дірявих і непридатних до ужитку.
- Цікаво як.. Навіщо вони їх тут так залишають? - і я витягнула фотоапарата, аби зазнимкувати це незвичайне видовище на тлі неспокійного моря.
- Для чогось це місцевим, мабуть, потрібно. - теж міркував чоловік. - Може, це пов´язано зі сьогоднішнім святом?
- А знаєш, ти маєш рацію! Як же ж я могла про таке забути? Точно! Думаю, ці човни - як тимчасові пам´ятки. Їх залишили на березі просихати під вітром і сонцем, аби однієї магічної ночі, яка має настати нині, вони перетворилися на величезну ватру. Це, мабуть, ще з вікінгських часів збереглося. Язичники за прадавніми звичаями часто ховали своїх рідних і близьких у лодіях або в курганах, часто ці човни також запалювали. Виходить, що традиція запалювання човнів, яка збереглася донині у народів, що живуть поблизу Балтійського й Північного моря, є таким собі відголоском погребальних вікінгських ритуалів.
- Ти гадаєш, вікінги були тут? - запитав невпевнено чоловік. - Щось я про зв´язок цього острова з вікінгами ніколи не чув й не читав.
- Ну, і що? Якщо тобі ще не вдалося надибати таку інформацію, то це ще не означає, що їх тут зовсім не було. Поглянь-но на мапу, на якому вигідному морському шляху лежить Сааремаа! Тут не треба ніяких задокументованих доказів - адже логічна відповідь сама напрошується - вони на цім острові були! Може, навіть, осідали тут і на тривалий час.
- Може бути. - все ще сyмнiвався чоловік. - Але поки не переконаюся у достовірній інформації, не хочу займатися припущеннями. Але ти собі вірити й фантазувати можеш - знаю ж бо, яка в тебе уява. Добре, най буде по-твоєму! - і підняв велосипедa зі землі. - Може, вже пора повернутися на ферму?
- Є ще час? - запитала я, бо раптом відчула бажання проїхатися ще далі.
- Маємо в запасі ще дві години, але знаючи, як ти "блискавично" вбираєшся-малюєшся і всяке таке, то нам вже треба повертатися.
- Обіцяю, що я все встигну! Давай ще трішки прокатаємося? Як же цікаво пізнавати цей дивовижний острів! Бачиш он цей лісок? А за ним вітряки?
- Ну, як хочеш, я тебе попередив! - похитав, усміхаючися, головою чоловік і ми продовжили нашу подорож на велосипедах.

Дорога, м´яка і глевка після недавнього дощу і блискуча від рясних калюж, у яких повсякчас вигулькувало з-поміж відображених хмар сонце, ще якийсь час вела по побережжю. Праворуч від нас пропливали море з очеретом та ліворуч зрідка усамітнені дерев´яні хатини зі садами. Весь час доводилося петляти між калабанями, та задоволення від їзди такі віражі не забирали, навпаки, я відчувала, що мене жене якийсь внутрішній мотор: он доїхати б іще до того приліска, он поглянути б і ще на вітряки електростанції, он ще туди, за поворот, ось ще трішки.. і.. не зчулися, як опинилися на лісовій, геть болотистій дорозі, всуціль всіяній равликами. Саме через них, аби їх не розчавити, я замалим не впала й не розпласталася, загальмувавши у великій багнистій баюрі.
- Ну, що, новоспечена вояжерко на біциклі, ще хочеш бавитися у Tour de France? - підсміювався з мене чоловік.
- Та годі тобі! - надулася я. - Краще допоможи випхати ровера!
Впоравшись з моїм ровером, чоловік поглянув на годинника:
- А часу убуває!
- І що тепер? Позаду нас - болото, попереду, мабуть, теж. Але якщо поміркувати, то ми вже десь на південному перешийку острова, що веде до найкрайнішого маяка на Sääre (Сяаре). Он бачиш, попереду є роздоріжжя? Може, повернемо вліво і виїдемо на шосе, що веде по протилежному берегу? Те шосе, пригадую, я бачила на мапі. - не здавалася я, вся захляпана від баюри.
- Ти впевнена? І ніколи ти не маєш доста! - вже трохи дратувався чоловік, - Гляди, якщо запізнимося, попрощайся зі святом в Курессааре. Давай назад через болото, хоч вже знаємо дорогу, а то ще заблукаємо в тутешній тайзі.
- Доїдемо до роздоріжжя, а там уже поперек лісу до шосе й рукою подати! - намагалася я загладити суперечку. - Вір мені! - і я зі всієї сили пхнула велосипеда і повела його через болото до роздоріжжя. Там ми подалися вліво, себто на схід, і вже незабаром ліс посвітлішав і дорога була сухішою, принаймні, вже не було таких глибоких калабань, що нагадували справжнє трясовиння. Ми знову сіли на велосипеди і помчали щосили стачило. Проїхали через дерев´яну кладку, під якою протікав потік, минули якийсь хутір та, врешті, виїхали на просторе і рівне, наче дошка для прасування, асфальтове шосе.
- Бачиш? Я ж казала! - вигукнула я переможно. - Тепер вліво - на північ! Десь праворуч по дорозі має бути поселення Салме – пам´ятаю це з мапи.
- Є там хоча би якийсь магазин чи паб? Дуже вже висохло в горлі. - пришвидшував крутити педалі чоловік.
Мене вже теж мучила спрага, бо у поспіху не встигли з собою нічого прихопити.
- Гадаю, що щось знайдеться. Якщо доїдемо до Салме, то за моїми підрахунками ми опиняємося на півдорозі. На ферму повертатися будемо по шосе. Хоч дорога в об´їзд набагато довша, ніж яку ми тепер здолали, зате спокійніша.

Незабаром ми і справді потрапили у селище Салме. Воно розташувалося на східному побережжі перешийка. Ми, проїхавши повз декілька садиб та невеликий парк, що обрамляв місцеву школу, хутко знайшли магазинчик, який водночас слугував і пабом для місцевих. Ми купили лимонад і повcідалися на кам´яних східцях тамувати нашу спрагу. Біля нас примостився рудоволосий, з обвітреним червоним обличчям місцевий пошанувальник "чогось гострішого". Цей колишній "морський вовк" відразу ж відкоркував пляшчину пива і припав до неї, як до коханої, устами. Hеприховано-заздрісні очі мого чоловіка супроводжули сю "сакральну" дію і я не втрималася:    
- Нічого, сьорбнеш пива на святі. - намагалася я, сміючись, заспокоїти свого чоловіка. - Нам ще рулювати декілька кілометрів.
- В тім то й справа! - дратувався, - Якби ми вже були на фермі, я б зараз так не страждав!
- Ну-ну, - дражнила я чоловіка далі, бо ще кумеднішим мені видавався цієї миті. - От, чехи, не витримають без пива й декілька годин!
- Ти давай, не барись-не заговорюйся - попили і їдемо, гаразд? Фу, яке солодке! - скривився від лимонаду і викинув пластикову пляшку у смітник. - Піду ще візьму звичайної мінералки.

І чоловік зник у нетрях магазинчика. А мою увагу привернули вітряки, що визирали з-поза зграйки молоденьких сосен. І я, не чекаючи на чоловіка, кинулася по стежині туди. Пропетлявши між заростями, я опинилася відразу на пляжі. Яке ж воно інше, це східне побережжя! На відміну від західного, переважно кам´янистого і місцями болотистого, тут були піщані дюни, а трохи поодаль статечно пнулися увись золотаві стовбури розлогих сосен. І море тут було спокійне - лагідне і яскраво-синє, озолочене зі сходу дополудневим сонцем. А онде справжні історичні дерев´яні вітряні млини. Неподалік від млинів на трав´янистій частині пляжу - дитячий майданчик, трішки далі між соснами - столики для пікніку, місце для вогнища. Ідилічну мить порушив голос мого чоловіка:
- І довго я тебе ще шукатиму по всьому селищу? Нам і справді вже пора! - стояв на стежині, притримуючи мого і свого ровера.
- Ой, вибач! - підхопилася я з піску. - Надто захопилася тутешнім спокоєм. Сама не знаю, що це на мене так подіяло. Але так, їдемо вже! - і я рушила до чоловіка. Але мій погляд раптом натрапив на якийсь інформаційний стенд. І як я його не зауважила раніше? Наблизившися до стенду, мої очі почали гарячково перечитувати інформацію, подану у двомовній версії - естонській та англійській. У те, що прочитала, не могла повірити.      
- Ходи-но сюди, швидше! - гукнула я чоловіка. - Я мушу тобі це показати!

Підійшов і теж зацікавлено задивився на текст та фотографії на вивісці під склом. Виявляється, у 2008-му тут, на побережжі Салме, хтось з місцевих робітників, які прокладали нові підземні електрокабелі, випадково натрапив на рештки якихось кісток. Після цього приїхали з Талліну археологи і почалися розкопки. З того, що знайшли, була наукова сенсація: тут збереглися древні погребальні артефакти вікінгів, що складалися приблизно з декількох скелетів воїнів, великого човна, зброї та інших цінних предметів. А лише рік тому, у 2010-му, знайшли друге заховання ще більшого, вітрильного корабля з великою кількістю людських та декількох собачих скелетів, побіля котрих знайшлися і коштовні двосічні, скручені за погребальним вікінгським ритуалом мечі з коштовною інкрустацією та прикраси. Все це свідчить, що тут була похована вища вікінгська знать. Подумати тільки! Адже до цих пір не було жодного фактичного підтвердження того, що Сааремаа був вікінгським островом. Про шведський вікінгський Ґотланд вже все було давно відомо, але от Сааремаа чогось був завше в його тіні і не викликав жодного зацікавлення істориків та археологів. Чомусь вважалося, що вікінги цей острів в цих часах ще не знали, або ж просто ще тоді не грабували. Ну, що можна взяти з цього "пустого", без виразних знаків цивілізації острова? За інформацією зі стенду виявляється, що справжня вікінгська ера (себто часи, відколи вікінги почали свої піратські наїзди) почалася з рейдів на східні береги Балтії і, може, далі на схід ще у сьомому сторіччі. Це означає, що ця ера почалася на сто років раніше, ніж коли вікінги напали на англійський християнський монастир на острові Ліндісфарн у 793-ому році, котрий до сих пір слугував початковою датою вікінгських грабувань.
"Господи!" мої думки заметушилися: "Вони і справді були тут, і, видно, не раз! А може, тут і жили, заклавши нову колонію.."
- Бачиш - от тобі і доказ! - схопила я радісно чоловіка за плече. - Ніби я щось всередині повсякчас відчувала - недаремно ж мене сюди так тягло! Ніби і справді йшла по слідах древніх вікінгів! Вони були, були тут! Ура! - раділа я, підскакуючи.
Та враз мої радощі наче щось перетнуло - в гарячкових думках знову постало оте зловісне зі сну:
"Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш!"
І я знітилася. Чоловік це зауважив.
- Що таке? - обережно торкнувся моєї руки..
Я дивилася на нього, здається, непритомним поглядом. Та раптом ніби мною пробіг електричний струм.
- Швидше! Ходімо! Негайно треба повернутися на ферму! - скрикнула я, і, як навіжена, скочила на велосипед і помчала щодуху по шосе у намрямку на Тегумарді, а звідти вже й на Тоомалууку. Чоловік ледве встигав за мною, кричав услід:
- Ти що, звар´ювала?! Куди тебе чорти несуть?! Чого летиш, як ошпарена?
- Ми мусимо встигнути! - відбовкувалася я і пришвидшувала їзду, наскільки вітер, що лупив по обличчі і в груди, це мені дозволяв. - Я мушу щось дуже важливе з´ясувати!

                                                                           (далі буде)

-----------------------------------------------------------
Пояснення:
любин* - так у нас місцеві називали рослину люпин (лат.Lupinus)

місяць-любінь* - місяць червень, місяць кохання.

біб вовчий* - народна назва люпину, етимологічно походить від латинської назви цієї рослини - Lupinus, яка утворена від слова lupus ("вовк"). Поряд зі словом "люпин", відома інша українська назва рослини — "вовкиня", яка являє собою кальку чи з латинського lupinus чи з німецького Wolfsbohne ("вовчий біб").

ровер*- велосипед (галицький діалектизм).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 22-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-06-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69801092147827 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …