Жила на світі фея на ім’я Гербера. Вона була дуже схожа на малесеньке янголятко: світле кудряве волосся, блакитні очі, біленьке платтячко. От тільки крила у феї були не з пір"я і пуху, як в анлегів, а гладенькі і прозорі, як у комашок.
Фея Гербера працювала подарунковою феєю. Щодня вона брала свою чарівну паличку, викувану із чистого срібла, і летіла у місто. Там вона шукала малюків, які святкували День народження. Гербера начакловувала їм подарунки і клала їх на підвіконня. І як же любила фея робитися невидимою і спостерігати за тим, як радіє дитя, коли біля вікна знаходить гарний сюрприз.
Одного ранку фея Гербера саме спускалася з вершини гори, на якій мешкала, і поспішала до міста. Там вона мала залишити подарунки для кількох імениників. І ось на півдорозі, коли фея Гербера летіла через луг, дмухнув сильний вітер. Він хитнув Герберу то в одну, то в іншу сторону. Фея затремтіла усім крихітним тільцем і щосили притисла чарівну паличку, щоб та не полетіла кудись в сторону. Але вітрюган дмухнув ще раз і фея Гербера разом із своєю срібною паличкою впала на землю.
Дуже довго маленька дівчинка лежала в траві нерухомо, наче нежива. А коли нарешті фея Гербера прийшла до тями і розплющила очі, то побачила над собою маленьку квітку ромашку.
-Пити, пити, - зашетотіла сухими вустами фея.
Ромашка притисла до губів дівчинки листочок і сказала:
-Ось попий, тут є кілька крапель вранішньої роси.
Фея ковтнула воду і вмить почала почувати себе краще. Вона сіла, знайшла поміж трави свою чарівну паличку і промовила:
-А скільки ж часу тут я лежала?
- Три дні, - сказала ромашка.
-Що? Три дні? – фея відразу ж підхопилась на рівні ноги.
– Ой, це ж скільки подарунків я мушу начаклувати. Скільки в мене роботи! Бувай! - почувся голос феї вже десь віддаля.
-Бувай, - крикнула ромашка їй у слід.
На другий день фея завершила свої справи. Усі малюки були обдаровані подарунками і стомлена фея поверталася додому. Знову пролітаючи через луг, Гербера згадала про ромашку. Це ж учора вона так квапилась на роботу, що навіть забула подякувати квіточці, яка врятувала її від спраги. То ж вирішила Гербера навідатися до своєї рятувальниці, аби сказати їй таке гарне слово ввічливості - «сасибі».
Знайшла фея на те місце, де ще вчора лежала непритомною і побачила таке: над маленькою ромашкою зігнулись дві великі квітки кульбаби. Одна з них гордовито мовила:
-Ми кульбаби такі гарні, такі яскраві квітки. Ми дуже схожі на сонечко, тільки менші. Не даремно нас називають «діти сонця». А у тебе ромашко квітка така бліденька, така невиразна!
-Егеж, - підтакнула друга кульбаба, - ромашко досить з того, що ти така бліда, то ти - ще й мала і приземкувата, без збільшуваного скла тебе навіть не розгледиш.
Дві кульбаби засміялися, а на біленьких пелюстках ромашки з"явилися сльози.
Не могла більше фея Гребара дивитись, як нахабні квітки з ромашки насміхаються, підлетіла до кульбаб ближче, наставила на них чарівну паличку і загрозливо закричала:
-Ей, жовтороті квіти, відчепіться від ромашки. Цитьте, бо перетворю вас на цвіркунів.
«Діти сонця» здивовано перезирнулися, а тоді промовили хором:
-А хто ти така, що б на коників стрибунців нас перетворити?
-Я - фея Гребара, одна з наймогутніших фей на світі! – грізно сказала крилата дівчинка.
Почувши це, кульбаби злякано затріпотіли листям і відвернулись в інший бік. А тим часом фея присіла на землю і обійняла ромашку.
Біленька квіточка ще трішки поплакада, а коли заспокілась, то запитала:
-А ти справді фея?
-Так, - кивнула кудрявою голівкою дівчинка. – Я - справжнісінька фея. І в подяку за те, що ти врятувала мене від спраги, я виконаю три твої бажання.
-Три бажання! – на радощах закричала ромашка. - Я вже знаю, яке з них буде перше: я хочу бути великою квіткою, дуже великою квіткою, навіть більшою за кульбаби.
-Добре, - сказала фея Гербера, махнула своєю срібною паличкою, промовила щось на невідомій мові і ромашка почала рости, збільшуватись. Її стебло так швидко пнулось догори, так що позаду лишилась трава і кульбаби. Пелюстки і серцевина теж росли, збільшувались. Зрештою за кілька хвилин, квітка ромашка стала такою ж зависокою, як кущик, що ріс при дорозі і а її квітка стала такою завбільшки, як маленький соняшник.
-Ух ти, яка ти я велика! - зраділа ромашка, яка тепер з висоти поглядала на кульбаб.
Фея Геребра розпправила крильця і підлетіла вгору до великої ромашки. Вона зиркнула на годинник, який носила на руці і промовила:
-Ромашко, мені час додому летіти, ще трохи і звечоріє. Чи не могла б ти пошвидше загадати ще два бажання?
-Два бажання, - повторила ромашка і призадумалась. Думала вона кілька хвилин, а тоді нарешті промовила: Я знаю, яким буду моє наступне побажання: я хочу бути яскравою, яскравішою навіть за кульбаб, «дітей сонця». Хочу аби моя квітка була найяскравішого кольору на світі.
-Буде зроблено, - швидко сказала фея і срібна паличка затріпотіла в повітрі у якомусь химерному танці, фея Гербера заспівала якоїсь незрозумілої пісеньки і тут велика ромашка стала червоною.
-Яка ж я тепер гарна квітка! - промовила ромашка, розглядаючи свої пелюстки.
-Еге ж, - кивнула фея, якій і самі дуже подобалась ромашка, але в тебе залишилось ще одне останнє бажання.
-Останнє бажання, - повторила ромшка і на цей раз вона надовго призадумалась.
Є ще в мене одне бажання, - нарешті мовила ромашка, - але для його здійснення вже не треба чарівної палички і чар.
-Яке? - спитала фея, якій стало дуже цікаво, що ж це таке за бажання, для якого не треба чарівної палички і чар.
-Завдяки тоді я стала зовсім іншою квіткою. Тепер я геть не схожна на ромашку і мене потрібно інше ім’я. Я хочу називатися на твою честь - Герберою.
-Добре, - зраділа фея. Їй було дуже приємно, що тепер така гарна квітка називатиметься на її честь. – Тепер усі називатимуть тебе Гербера, - промовила фея і про всяк випадок махнула чарівною паличкою.
Так фея створила першу у світі квітку Герберу.
