Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48237
Рецензій: 92939

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Вичитка, або ж ремейк

Імманїл Кант Критика чистого розуму АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ (продовження)

© Саландяк Я Анонім, 26-01-2016
Третьої антиномії теза
    Обґрунтування причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи не єдине. Для пояснення явищ слід припускати також причинність через свободу (Kausalität durch Freiheit). (Антитеза: ніякої свободи, - все в світі трапляється в наслідок дії законів природи).

Доказ
    Припустимо, що немає іншої каузальності (причинності), окрім тої, котра відбувається згідно законів природи; тоді все, що відбувається, передбачає якийсь попередній (природній стан) стан, слідом за котрим воно (все що відбувається) неминуче настає відповідно до певного правила. Але попередній стан сам має бути чимось таким, що уже відбулося (постало в часі, оскільки не існувало раніше), бо якби воно існувало повсякчас, то й його наслідок теж не виник би щойно, в даний момент, а існував би завжди. Отже, каузальність (причинність) причини, через котру щось відбувається, сама є чимсь таким, що уже відбулося, котре, за законом природи, знову ж, передбачає якийсь попередній стан і його каузальність (причинність), а той передбачає ще давніший і т.д. Отже, якщо все діється за самими лише законами природи, то все, повсякчас, є тільки чимось підрядним й ніколи нема першого початку, а відтак – ніякої завершеності ряду (якогось наслідку)на боці похідних одна від одної причин. А закон природи саме в тому й полягає, що, начебто, щось конкретне не відбувається без достатньо визначеної, апріорі (передуючи), причини. Отже, твердження, нібито всяка причинність можлива лише за законами природи, узяте в своїй необмеженій загальності, суперечить саме собі і, отже, обговорювана причинність не може бути визнана за єдину, таку, котра існує.
    Тут Анонім думає так: поняття природної причини має на увазі підпорядкованість попередній природній причині… але насправді поняттю причини підпорядковується поняття наслідку (те, котре наступає згідно причини, а не те, чому підпорядковується сама причина). Наступає (продовжується) так званий причинно-наслідковий ряд, в котрому наслідок є чимсь-якимсь, хоч і з природних причин, але новим станом… Але що ж долучається до причини, щоб вона робилась наслідком?.. - Хай і, якесь ефемерне, поняття свободи… приєднується до ґрунтовних, природних, матеріальних чинників (причин), і – ракета летить в космос.
    Через це слід припустити якусь іншу каузальність (причинність), через котру щось відбувається не просто так, а таким чином, що та причина, всього що відбувається, не визначається далі ніякою іншою попередньою причиною за необхідними (обґрунтованими) законами, – тобто абсолютну спонтанність причин, здатну сама від себе починати, той або інший, ряд явищ, котрі, вже надалі, точаться (відбуваються) відповідно до законів природи, а отже, трансцендентальну (котра виводить за межі) свободу, без котрої, навіть і в природному плинові речей, серія явищ, на боці причин, ніколи не може бути завершена.


Третьої антиномії антитеза
    Ніякої свободи, - все в світі трапляється в наслідок дії законів природи. (Теза: обґрунтування причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи не єдине. Для пояснення явищ слід припускати також причинність через свободу (Kausalität durch Freiheit)) .

Доказ
    Коли припустити, що існує свобода в трансцендентальному (котрий виводить за межі) розумінні (сенсі) як особливий вид каузальності (причинності), згідно з котрою могли б наставати події у світі, тобто спроможність безумовно починати якийсь певний стан, а відтак і ряд його наслідків, – тоді, через цю спонтанність, буде безумовно починатися не лише якийсь певний ряд, але й визначення самої цієї спонтанності для вироблення даного ряду, тобто каузальність (причинність), і їй не передуватиме нічого такого, чим визначалася б, за сталими законами, ця дія, що відбувається. Але кожен початок дії передбачає стан ще не діючої причини і, отже, динамічно-перший початок дії передбачає стан, котрий не має жодного причинного зв’язку з попереднім станом якоїсь причини, тобто, в жодний спосіб, не випливає з такого стану. Отже, трансцендентальна (котра виводить за межі) свобода протистоїть законові причинності і становить таке поєднання послідовних станів, не діючих причин, котре унеможливлює будь-яку єдність досвіду, і ,отже, такого стану причин не трапляється в жодному досвіді; таким чином, ця свобода є пустим витвором думки.
    Отже ми не маємо чогось іншого, крім природи, в котрій мусимо шукати зв'язок і порядок подій цього світу. Свобода (незалежність) від законів природи є, щоправда, звільненням від примусу, але також є і позбавленням нас провідної гілки правил. Адже не можна сказати, що на зміну законам природи, в причинності світового бігу подій, приходять закони свободи, бо якби вона (свобода) визначалася законами, то була б не свободою, а тією ж таки природою. Отже, природа і трансцендентальна (котра виводить за межі) свобода різняться так, як законність, і беззаконня: перша, з них, хоча й обтяжує розсудок клопотом шукати походження подій чимраз вище в ряді причин, бо їхня каузальність (причинність) завжди зумовлена, але обіцяє, як відшкодування, цілковиту й закономірну єдність досвіду; натомість, друга - омана свободи, обіцяє, щоправда, допитливому розсудкові зупинку в ланцюзі причин, ведучи його (розсудок) до безумовної каузальності (причинності), котра починає діяти сама по собі, але, будучи сама сліпою, уриває провідну нитку правил (законів природи), котра (природа) єдина, вможливлює цілком зв'язний досвід.
    Тут Анонім не згідний з тим, що свобода діє “будучи сама сліпою…”, ( І. Кант, попередній абзац), бо та коротка мить свободи, перебудувавши причинно-наслідковий ряд, продовжує процес, далі, вже згідно законів природи… Але далі, Анонім думає так: якщо ми не маємо чогось іншого, крім природи, то слід все присутнє мати за природне, отже: ідеальне є природнім такою ж мірою як і матеріальне. Антиномія (суперечність) є природнім станом дійсності, що, до речі, і існує воднораз і поза всяким часом в вигляді (тої ж антиномії) поняття найлогічнішого та поняття найбезглуздішого… в свідомості… А поза свідомістю? - Так, як вам підказує ваша свідомість!

Примітка до третьої антиномії. До тези. (Обґрунтування причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи не єдине. Для пояснення явищ слід припускати також причинність через свободу (Kausalität durch Freiheit)) .
    Трансцендентальна ідея свободи, щоправда, витворює далеко не ввесь зміст психологічного поняття з цією назвою (ідея свободи), котре, в більшій своїй частині, є емпіричним (досвідним), а витворює (має на увазі) лише абсолютну спонтанність дії як властиву підставу його імпутабельності (зрілості), та попри те (ідея свободи) є справжнім каменем спотикання для філософії, котра зазнає непереборних труднощів в допущенні безумовної каузальності (причинності) такого зразка. Отже, та частина питання про свободу волі, котра віддавна завдавала такого клопоту спекулятивному розумові є, власне, лише трансцендентальною (котра виводить за межі) і зводиться, виключно, до того, чи має бути допущена спроможність самому від себе (вільно)починати якийсь певний ряд почергових речей або станів. Бути здатним відповісти на питання, яким ж чином така спроможність можлива, не так уже й необхідно (необов’язково), бо, в каузальності (причинності) за законами природи, нам так само доводиться вдовольнятися апріорною (передуючою) констатацією того, що така (свобода) має бути допущена, хоча ми не розуміємо, як одне певне існування може спричиняти існування чогось іншого і, через те, мусимо просто триматися досвіду. Цю необхідність, першого початку того чи іншого ряду явищ, ми довели виходячи з свободи, щоправда, власне, лише тією мірою, якою це потрібно для розуміння походження світу, тоді як усі наступні стани можна розглядати як їх (станів) черговість за самими лише законам природи. Та, оскільки, тим ми вже довели (хоча й не збагнули) спроможність того, щоб ряд починався в часі цілком сам від себе, то тепер нам дозволено, також, допускати те, що й посеред світової рутини, різні ряди, з погляду каузальності (причинності), виникають самі по собі і нам дозволено приписувати їхнім субстанція (сутностям) спроможність діяти вільно. Але при цьому треба стерегтися одного непорозуміння: мовляв, якщо послідовний ряд в світі може мати тільки відносно перший початок, через те, що йому завжди передує якийсь стан речей в світі, то, абсолютно перший початок рядів, в світовій рутині, очевидно, неможливий. І тут ми говоримо про абсолютно перший початок не з погляду часу, а з погляду каузальності (причинності). Якщо я тепер, наприклад, цілком вільно і без необхідно (обґрунтовано) визначального впливу природних причин, підведуся з свого стільця, то в цій події, разом з її природними наслідками аж до нескінченності, безумовно починається новий ряд, хоча з погляду часу ця подія є лише продовженням певного попереднього ряду. Адже це рішення і цей вчинок, аж ніяк не належать до послідовності простих, природних, дій, і є не лише їх продовженням; визначальні природні причини цілком зупиняються перед тим рішенням з погляду даної події, котра, хоча й іде за ними, але не випливає з них, і тому, хоча й не з погляду часу, проте з погляду каузальності (причинності), це (рішення-вчинок) має бути назване безумовно першим початком певного ряду явищ.
    На думку Аноніма, термін причина та термін свобода не є протилежним поняттями і можуть бути пояснені однин за допомогою іншого. Причина свободи – свобода причини... Якщо є поняття свободи, то воно, очевидно, має причину, а причина свободи виходить, зрештою, з поняття свободи руху (розвитку), адже, якщо світ рухається, опираючись на досвід (причини з минулого), то попереду всякого руху є… свобода варіантів руху, нехай навіть як свобода вибору тих же причин, як химерна мить виходу поточної ситуації з під дії поняття причини… В чому ж полягає свобода причини? В тому й полягає – в можливості вільного вибору (набору) причин-мотивів… котрий (вибір) твориться уже в понятті майбутнього, за можливості втілення отих варіантів в дійсності та переходу їх в минуле… Тут слід додати: свобода (як причина) є можливою (там завжди і перебуває) виключно в ідеальному просторі, а втілюється, також, в природному просторі і, втілившись, стає поглибленням ряду аргументованих матеріальних чинників...
    Потребу розуму посилатися, в ряду природних причин, на перший початок, що випливає з свободи, дуже яскраво підтверджує те, що всі філософи античності (за винятком епікурейської школи) були змушені припустити, для пояснення рухів у світі, існування першого рушія, тобто вільно діючої причини, котра вперше і сама від себе започаткувала цей ряд станів. З самої ж, лише, природи вони не наважувалися пояснювати перший початок.
    На думку Аноніма поняття причинності, як зумовленості чимось природнім, повинне мати за протилежне поняття - поняття безпричинності, якусь природну спорадичність (поодинокість, випадковість), можливо й свободу! Отже теза-антитеза сформульовані Кантом, очевидно, з тим наголосом, що свобода, таким чином, начебто, випадає з поняття природного.
    І ще, очевидним є зв'язок третьої з першою антиномією (про межу), – причинно-наслідковий ряд або має початок-межу, або… це “свобода” проставляє якісь, умовні, знаки меж в безконечному просторі природної реальності.


Примітка до третьої антиномії. До антитези. (Ніякої свободи, - все в світі трапляється в наслідок дії законів природи).
    Захисник всемогутності природи (трансцендентальна (котра виводить за межі) фізіократія (влада природного)), на противагу вченню про свободу, відстоював би своє положення, проти софістичних (хитромудрих) умовиводів цього вчення, в такий спосіб: якщо ви не допускаєте у світі нічого математично-першого з погляду часу, то вам немає, також, потреби шукати й динамічно-перше з погляду каузальності (причинності). Хто велить вам вигадувати якийсь безумовно-перший стан світу і, отже, абсолютний початок повсякчас плинного ряду явищ, і ставити границі безмежній природі, щоб отримати точку опори своїй уяві? Позаяк субстанції (сутності) були у світі завжди – принаймні єдність досвіду робить таке припущення необхідним (обґрунтованим), то не становить жодної проблеми припустити також, що й переміна їхніх станів, тобто певний ряд їхніх змін, була всякчас, а відтак не потрібно шукати жодного першого початку, ні математичного, ні динамічного. Можливість такої нескінченної деривації (відведення) без першого члена, відносно котрого все інше є тільки наступним, пояснити не вдається. Але якщо ви, також, відкинете і цю загадку природи, то побачите, що вам доведеться відкинути, також, і багато синтетичних (складених) першорядних властивостей (першорядних сил), котрих так само не можете збагнути і, навіть, можливість якоїсь зміни взагалі, має стати для вас недопустимою. Адже, якби ви не виявили, через досвід, того, що зміна справді є, ви ніколи не могли б апріорі (передуючи) надумати, яким чином такий, безупинний, наслідок буття (втілення причин) та порожнього буття (самих причин) можливий є.
    Але, навіть, якщо й припустити трансцендентальну спроможність свободи, щоб покласти початок змінам у світі, то ця спроможність мала б, принаймні, існувати лише без світу (хоча припускати поза сукупністю всіх можливих споглядань іще якийсь предмет, котрий не може бути даний у жодному можливому сприйнятті, лишається, й надалі, занадто сміливим заміром). Але, приписувати таку спроможність субстанціям (сутностям) в самому світі, ніколи не може бути дозволено, бо, тоді, значною мірою зник би зв'язок між явищами, котрі необхідно (обґрунтовано) визначають одне одного за загальними законами, зник би зв'язок, котрий зветься природою, а заодно, зникла б і ознака емпіричної (досвідної) істини, котра відрізняє досвід від сновиддя. Адже поряд, із такою позбавленою законів спроможністю свободи, навряд чи можна ще мислити природу, бо тоді, закони природи, безперестанку змінювалися б під впливами свободи, і гра явищ, що, відповідно до самої лише природи, мала б бути регулярною й однорідною, від того (вільного чинника) робилася б заплутаною й незв'язною.
    На думку Аноніма “Захисник всемогутності природи” не повинен перейматись пошуком аргументів“на противагу вченню свободи” … Всемогутність включає все… і поняття свободи також, - логічне пояснення чогось протилежного природному, як і саме “природне”, повинно належати до всемогутнього… але це стосується поняття Бога. Отже – слід, або розширити поняття природи на усе і назвати це - Богом, або, - мовчати.

Четвертої антиномії теза
    До світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin – коротко і ясно) необхідною сутністю. (Антитеза: не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу).

Доказ
    Чуттєвий світ, як ціле всіх явищ, містить водночас певний ряд змін (рух). Адже, без них (змін), нам не було б дане навіть уявлення про часовий ряд, як умову можливості чуттєвого світу*. Але кожна зміна підпорядкована своїй умові (причині), котра передує їй з погляду часу і за котрої вона є необхідною (обґрунтованою). Далі, кожне зумовлене, котре є даним (міститься між причин), передбачає, з погляду свого існування, завершений ряд умов аж до цілковито безумовного (першопричини), що, єдине, є очевидно необхідним (обґрунтованим). Отже, щось очевидно-необхідне має існувати, раз існує зміна як його наслідок. Але це, необхідне (обґрунтоване), саме належить (мусить належати) до чуттєвого світу. Адже, за допущення того, що воно (очевидно-необхідне) перебуває поза ним (чуттєвим світом), ця необхідна (обґрунтована) причина мала б давати початок рядові змін світу, не належачи сама до чуттєвого світу. Але це неможливо. І справді, оскільки початок часового ряду (або руху) може бути визначений тільки тим, що передує йому з погляду часу, то така, найвища, умова початку якогось певного ряду змін (руху) , має існувати у світі тоді, коли цього ряду ще немає (адже початок є існуванням, котрому передує час де конкретної речі, котра починає формуватись, ще не було). Отже, каузальність (причинність) необхідної причини змін, а відтак і сама причина, належить до часу, тобто до явищ (що тільки в них і є можливим час, як їхня форма); отже, вона (причина) не може мислитись окремо від чуттєвого світу як сукупності всіх явищ. Таким чином, в самому світі міститься щось очевидно-необхідне (обґрунтоване) і цим-таким може бути сам світовий ряд в цілому, або якась частина його.
    На думку Аноніма: матерія-рух-час… матерія як субстанція (сутність) без руху неможлива. Отже, світ вічний, рухомий, матеріальний (самодостатній)… але, через це, час химерою бути не перестає, рух - поняттям відносним залишається, а матерія? - Без цих понять, в свідомості, не ідентифікується (не бачиться)… і, світ загалом, без свідомості (поза нею), є ще більшою химерою, аніж світ в самій свідомості. Отже, цілком допустиме (усвідомлюється) те-таке положення, що причина є одночасно і наслідком, і те матеріальне, котре, одної миті, суттєвим не являється (здавалось би, лежить собі мільярди років без руху), - іншої, наступної миті, при інших обставинах, є вагомою (очевидно необхідною сутністю) причиною вибуху (руху)! Якщо ж уявляти собі таку химеру - нерухому очевидно-необхідну сутність, - то як таку, що можлива, виключно, в просторі ідеальному і про неї слід мовчати, бо діалектика (мистецтво бесіди), - це вже рух слова… Але, в химерному світі ідеальних продовжень матеріального, має право і мусить обгрунтовано поставати, така форма очевидно необхідної сутності - поняття постійності, Бог.
    * Час, як формальна умова можливості змін, щоправда, об'єктивно їм передує, але суб'єктивно й в дійсності свідомості це уявлення, як і кожне інше, дане тільки завдяки сприйняттям.


Четвертої антиномії антитеза
    Не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу. (Теза: до світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin) необхідною сутністю).


Доказ
    Припустимо що сам світ, або щось у ньому, є очевидно-необхідною сутністю; тоді, в ряді його змін, був би або очевидно-необхідний (обґрунтований) початок, тобто початок без причини (з порожнього), що суперечить динамічному законові визначення всіх явищ у часі, або ж цей ряд, сам, був би без жодного початку і, в усіх своїх частинах випадковий і зумовлений в цілому, був би, попри те, очевидно необхідним, і безумовним, що суперечить самому собі, бо існування тієї чи іншої множини не може бути необхідним (обґрунтованим), коли, жодна її частина, не має самого по собі необхідного (обґрунтованого) існування.
    Припустимо зворотне: якась очевидна причина світу існує без самого світу; тоді вона, як найвищий член у ряді причин змін у світі, мала б, найперше, давати початок існуванню причин і їхнього ряду (сама собі) *. Але тоді вона мала б також почати діяти і, її каузальність (причинність), належала б до часу, а через те – до сукупності явищ, тобто до світу; отже, сама вона, ця причина, перебувала б не без світу, що суперечить самому припущенню. Отже, чи в світі, чи без світу (але в причинному зв’язку з ним) немає очевидно необхідної сутності.
    * Поняття ”давати початок існуванню” повинно застосовуватися в двох значеннях. Перше є активнішим, коли причина починає (infit) (англ. fitting, від fit – монтувати) монтувати ряд станів, як своє діяння; друге – пасивне, коли каузальність (причинність) починає (fit) монтуватися в самій причині. Я тут висновую твердження від першого значення до другого.

Примітка до четвертої антиномії До тези. (До світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin – коротко і ясно) необхідною сутністю).
    Щоб довести буття необхідної сутності, я зобов'язаний вдаватися, тут, виключно до космологічного аргументу, котрий полягає в сходженні від ,зумовленого в явищі, до безумовного в понятті, при чому це, безумовне, розглядається як необхідна (обґрунтована) умова абсолютної тотальності (цілісності) ряду. Спроба дати цей доказ із самої лише ідеї найвищої з усіх сутностей взагалі (очевидно Бога) , належить до іншого принципу розуму, а тому має виступати окремо.
    Чисто-космологічний доказ може довести буття необхідної (обґрунтованої) сутності не інакше, як залишивши воднораз невирішеним питання того, що таке необхідна сутність, - чи є вона (необхідна сутність) самим світом, а чи відмінною від нього (світу) річчю. Адже для того, щоб з'ясувати останнє (чи суть світу є відмінна, від світу, річ), потрібні основоположення, котрі, вже, не є космологічними і не проходять у ряді явищ – потрібні поняття про взагалі випадкові сутності (оскільки вони трактуються просто як предмети розсудку) та про принцип для пов'язування їх з необхідною (обґрунтованою) сутністю через самі лише поняття, а це все належить до трансцендентної (котра виводить за межі) філософії, для котрої тут ще немає місця. Ищите игровые автоматы в Украине? https://igrovye-avtomati-online.com.ua тут игровые автоматы онлайн запустятся, как только вы нажмете кнопку SPIN. Барабаны приводятся в действие – и игра начинается. Через некоторое время барабаны будут постепенно останавливаться, представляя вам символы на выбранных линиях.
    Та, якщо вже починати доведення в космологічному ключі, поклавши в основу ряд явищ і регрес (ряд причин) у ньому за емпіричними (досвідними) законами каузальності (причинності), то далі вже не можна збочувати й переходити до чогось такого, що зовсім не належить до цього ряду як його член. Адже щось має розглядатись як умова в тому самому значенні, в якому взяте відношення зумовленого до його умови в ряді, котрий повинен був, у безупинному поступі, вести до цієї найвищої умови. Якщо це відношення є чуттєвим і належить до можливого емпіричного (досвідного) вживання розсудку, то найвища умова, або причина, може замикати регрес (ряд причин) тільки відповідно до законів чуттєвості, тобто, лише як щось приналежне до часового ряду, а необхідна сутність має розглядатися як найвищий член світового ряду.
    Проте дехто дозволяв собі робити такий стрибок (μεταβασις εις αλλο γενος - метафізику в іншому розумінні) . - З змін у світі робили висновок щодо емпіричної (досвідної) випадковості, тобто, залежності їх від емпірично (досвідно) визначальних причин і отримували висхідний ряд емпіричних (досвідних) умов, що було, зрештою, цілком слушно. Та оскільки, тут, не можна було знайти першо-початку і найвищого члена, то ті люди раптово покидали емпіричне (досвідне) поняття випадковості, й вдавалися до чистої категорії (ознаки), котра, відтак, започатковувала певний суто інтелігібельний (мислимий) ряд, завершеність котрого ґрунтувалася на існуванні абсолютно-необхідної (обґрунтованої) причини, котра, надалі не зв'язана ніякими чуттєвими умовами, звільнялася й від часової умови, тобто, начебто могла розпочинати саму свою каузальність (причинність). Але такий спосіб діяння є цілком протиправним, як то можна судити з наступного.
    Випадковим, в чистому категоріальному (за ознаками) сенсі, є те-таке, контрадикторна (суперечлива) протилежність чого є можливою. Та з емпіричної (досвідної) випадковості, аж ніяк, не можна робити висновки щодо випадковості інтелігібельної (мислимої). Протилежність чогось того, що змінюється (можливість протилежності його стану), в певний, інший, час, стає протилежністю дійсною (вже зміненою), а відтак і можливою; отже, це не є контрадикторною (суперечливою) протилежністю попереднього стану, для якої (протилежності) вимагається, щоб в той самий час, коли існував попередній стан, на його місці могла існувати його протилежність, а цього, з поняття зміни, виснувати ніяк не можна. Тіло, що перебувало в русі = А, приходить у стан спокою = non А (не А) . Та з того, що за станом А наступає протилежний йому стан, аж ніяк не можна виснувати, нібито контрадикторна (суперечлива) протилежність А є можливою і відтак А є випадковим, адже для цього вимагалося б, щоб у той самий час, коли був рух, замість нього міг би бути спокій. Тим часом ми не знаємо чогось, окрім того, що спокій був дійсний, а відтак і можливий, в наступний час. Але рух у один час і спокій у якийсь інший час не є контрадикторно (суперечливо) протилежними. Отже, послідовність протилежних визначень, тобто зміна, не доводить випадковості згідно з поняттями чистого розсудку і, таким чином, не може вести до існування якоїсь необхідної (обґрунтованої) сутності відповідно до чистих розсудкових понять. Зміна доводить лише емпіричну (досвідну) випадковість, інакше кажучи, те що, внаслідок закону каузальності (причинності), новий стан зовсім не міг би мати місця сам по собі, без причини, котра належить до попереднього часу. Ця причина, якщо навіть вважати її безумовно-необхідною (обґрунтованою), має, таким чином, все ж таки перебувати в часі і належати до ряду явищ.
    Отже, на думку Аноніма, ця примітка до тези четвертої антиномії (до світу належить щось, як його частина, або як його причина і те, щось, є очевидно (schlechthin) необхідною сутністю) , розбираючи аргументи (без Бога) якогось, начебто, “доведення в космологічному ключі” , що, насправді, подає аргументи логічні (не космологічні): чергування станів спокою та руху, - котрі не підкріплюються аргументами реальних споглядань… Взяти б, наприклад, рух хаотичний, в котрому стан спокою можна трактувати як мить зміни напряму руху… але й стан руху буденного предмета, цілковито-нерухомих станів, очевидно, не знає… Важка, здавалось би нерухома шафа, через певний час виявиться в дещо-іншому місці відносно підлоги, та й рух самої підлоги, відносно самої себе, спостерігається... Світ перебуває у невпинному русі – ось космологічний аргумент. А відповідно, те, що не зупиняється, мусить мати якусь вагому причину руху, тобто нести в собі (у власній субстанції) таку, очевидно-необхідну, сутність. Бог це, чи якийсь природний чинник? – Це вже питання інше.

Примітка до четвертої антиномії До антитези. (Не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу).
    Якщо при сходженні, в ряді явищ, нам видається, що ми натрапляємо на проблеми, котрі свідчать проти існування абсолютно необхідної (обґрунтованої) найвищої причини, то ці труднощі не повинні ґрунтуватися на поняттях про необхідне (обґрунтоване) існування речі взагалі, тобто, не повинні бути бути онтологічними (основоположними), а виникати з каузального (причинного) зв'язку з певним рядом явищ, щоб допустити для нього умову, котра сама є безумовною; отже, ці труднощі мають бути космологічними і випливати з емпіричних (досвідних) законів. Має виявитися, що сходження в ряді причин (у чуттєвому світі) ніколи не може скінчитися на емпірично (з досвіду) безумовній (безпричинній) умові, і що космологічний аргумент, котрий виходить із випадковості станів світу з огляду на їхні зміни, виступає проти допущення першої причини, котра започатковує ряд абсолютно спочатку.
    Але в цій антиномії (суперечності) виявляється один своєрідний контраст: з того самого аргументу, з котрого в тезі висновується буття першо-сутності, в антитезі висновується, - з тією самою строгістю, її небуття (буття порожнє). Спочатку (в тезі) мовилося: необхідна сутність є, бо ввесь минулий час охоплює собою ряд усіх умов, а з ними, отже, й безумовне (необхідне); тепер (в антитезі) мовиться: необхідної сутності немає, якраз тому, що ввесь збіглий час охоплює собою ряд усіх умов (які, отже, знову ж таки всі є зумовленими). Причина цього протиріччя така: перший аргумент зважає лише на абсолютну тотальність (цілісність) ряду умов, котрі визначають одна одну в часі й тим набувають безумовного (поза причинного) та необхідного (обґрунтованого). Натомість другий бере до уваги випадковість усього того, що визначено в часовому ряді (бо кожному членові ряду передує час, у котрому сама умова мусить бути своєю чергою визначена як зумовлена), внаслідок чого, все безумовне і всяка абсолютна необхідність (обґрунтованість), цілком відпадають. Тим часом аргументація, в обох випадках, цілком адекватна звичайному людському розумові, котрий споконвічно потрапляє в конфлікт із самим собою, розглянувши свій предмет з двох різних поглядів. Пан фон Меран (Mairan, Jean-Jacque Dortous de, 1678-1771) – французький фізик і математик) вважав суперечку двох знаменитих астрономів, котра виникла з подібного клопоту щодо вибору точки зору, досить прикметним явищем, аби сформулювати про це окрему розвідку. Один із цих астрономів дійшов висновку, що Місяць обертається навколо своєї осі, бо він постійно звернений до Землі тим самим боком, а другий – що Місяць не обертається навколо своєї осі, якраз тому, що він постійно звернений до Землі тим самим боком . Обидва висновки були зроблені логічно правильно – залежно від позиції, яку займають для спостереження за рухом Місяця.
    Але, насправді, Місяць навколо власної осі обертається, не “залежно від позиції, яку займають для спостереження за рухом” і це, начебто, є якимсь об'єктивним станом речей в реальному просторі, що, однак, спостерігається в свідомості, отже, зрештою, є суб'єктивним твердженням. Ця, змішана реальність, в котрій розглядається ця примітка до антитези четвертої антиномії (не існує очевидно (schlechthin) необхідної сутності як причини, в світі, чи без світу) , мала би обґрунтовувати якусь можливість існування, без причини, світу поза свідомістю... Примарну можливість якогось матеріалізму, котрий (матеріалізм) для власного обґрунтування шукає діалектичні аргументи в просторі ідеальному, втрачаючи, тої ж миті, свою матеріальну чистоту… і те, що (ідеальні аргументи), однак, такого припущення можливої безпричинності існування світу (не існує очевидно-необхідної сутності…), зрештою, не відкидають.

УЗАГАЛЬНЕННЯ АНТИНОМІЙ ВІД АНОНІМА
    Отже, ось вам, спільна теза-антитеза: світ має-немає початок у часі, а також обмежений-безмежний в просторі, а кожна суцільна (zusammengesetzte)* субстанція цього світу складається з простих-складних частин, та те, що пояснення причин (Kausalität) всіх явищ світу законами природи єдине-не єдине, бо ще, для обґрунтування причин-наслідків потрібно-непотрібно застосовувати поняття свободи і, що - до світу належить-неналежить очевидно (schlechthin) необхідна сутність, як його частина, або як його причина…
    І спільне обґрунтування: конкретний світ, існує (в свідомості) в межах усвідомленого (реального), алебезмежний, бо свідомість цим (поняттям безмежності) констатує власну неспроможність усвідомлення меж всього-воднораз, тобто конкретності всього світу, а отже його (світу) усвідомленої реальності, або в межах якогось, начебто порожнього, але безмежного простору; конкретність світу “кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція” свідомістю усвідомлюється як синтезована (складена) на рівні так званих простих сутностей, тобто таких, котрі усвідомлюються як (поки що суцільні) неділимі субстанції (сутності) (або реально існують як такі (найпростіші)), але безконечні, як в процесі спрощення, подальшого поділу на елементарніші субстанції (сутності), так і в процесі ускладнення їх (елементарних) в суцільні субстанції (чи в комбінації суцільних субстанцій) складанням (синтезом) в різноманітних варіантах в межах дії законів природи, але й за дії ідеального творчого принципу свободи, тобто вільного вибору природних причин і їх комбінації; а для такого процесу потрібна якась очевидно необхідна (обґрунтована) сутність ідеально-матеріальна (чи, окремо, - ідеальна, окремо, - матеріальна), котра, однак, в силу своєї важливості простою бути не може, а отже має належати передусім сама собі як окрема (як щось, котре визначає все, можливо Бог), але водночас, визначати в складніших матеріальних комбінаціях простіші одна відносно іншої, гармонійні та антагоністичні, ідеально-матеріальні комбінації… Наприклад такий (безконечний) матеріально-ідеальний ряд: сірчана кислота це вода і окис сірки (сірка-кисень), - небезпечна для живої клітини субстанція… Другий приклад: комп’ютер це…
    Але тут виникає запитання: чи та очевидно необхідна сутність (якщо це не Бог) є одночасно і тоюпростою? Чи Кант, під очевидно необхідною – мав на увазі субстанцію (сутність), а під простою часткою - мав на увазі таку, котра субстанцією (сутністю) ще (чи вже) не є? Очевидно, що матеріальна частка в результаті практично-логічного дослідження (дроблення) дійде до такого стану, при котрому безпосереднє споглядання матеріальної субстанції, та навіть і опосередковане (через щось інше) зробиться неможливим, - отже поняття субстанції (матеріальної сутності) почне щезати… але, саме поняття сутності (суті), котрим послуговується свідомість для тлумачення матеріальності субстанції, є поняттям самодостатнім, отже сутність (ідеальна ”субстанція”) може фігурувати в процесі досягнення знання про матерію (про просте-елементарне) без споглядання самої матерії “матеріальної”, через опосередковані поняття (не споглядання матеріального) в ідеальному просторі свідомості, все ж усвідомлюючи, чи намагаючись скласти логічну сутність простого-елементарного похідного від матерії (можливо, спогляданням ідеального)… Куди в такому разі ітиме свідомість і чи можливе космологічне знання про світ без поняття, чогось, першо-ідеального – Бога, чи природи-бога, чи я-бога?..
    23.01.2016
Оксані Максимишин... безконечно вдячний за оптимізм!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74945902824402 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …