Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48237
Рецензій: 92939

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Вичитка, або ж ремейк

Імманїл Кант Критика чистого розуму АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ

© Саландяк Я Анонім, 26-01-2016
АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ
ПЕРШЕ ПРОТИРІЧЧЯ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИХ ІДЕЙ

Першої антиномії теза
    Світ має межу (початок) в часі, а також обмежений в просторі. (Антитеза: світ не має межі (початку) у часі, а також, світ безмежний в просторі) .

Доказ
    Припустимо, що світ не має початку в часі: тоді до кожного даного моменту часу збігла вічність і, виходить, - в світі проминув нескінченний ряд почергових станів речей (шляхом синтезу (складання)) . Але нескінченність ряду полягає в тому, що він (ряд) не може проминути,тобто, бути завершений послідовним синтезом (складанням). Отже, нескінченний, але такий що уже проминув, до даної миті, світовий ряд (як завершений) неможливий (світу нема) , а відтак початок світу є необхідною умовою його існування (не може продовжуватись та завершуватись те, котре не розпочиналось) , що й слід було, насамперед, довести.
    Стосовно другої частини тези (про просторову обмеженість) знову припустимо протилежне: світ є дане, нескінченно-ціле, складене з одночасно існуючих речей. Величину такої кількості (Quanti) (нескінченності), що всередині певних меж не піддається спогляданню*, ми можемо мислити лише через синтез (складання) частин, а тотальність (цілісність) такої кількості – лише через, уже загалом завершений, синтез або через чергове додавання, уже синтезованої, одиниці (частини) до самої себе**. Тому, щоб мислити світ, котрий наповнює всі простори, як ціле, послідовний синтез частин нескінченного світу мусить розглядатись як завершений (в теперішньому), тобто, безкінечний час, при перерахуванні всіх співіснуючих речей, мав би розглядатись як минулий, що неможливо (в безконечному). Отож, нескінченний агрегат дійсних речей, не може розглядатись як дане ціле, а відтак не може розглядатися і як даний водночас (в теперішньому). Отже світ, з погляду протяглості в просторі, є завершеним (скінченним), тобто вміщеним у свої межі, - що й було умовою другого пункту тези.
    Доказ цієї тези Анонім зрозумів так: якщо теперішня (нині суща) матеріальна субстанція (сутність) уже є (сформувалась шляхом якогось синтезу), а поняття безкінечності часу є поняттям безкінечності саме синтезу простору (матерії)… то уже, факт існування матерії, припиняє всяке тривання чогось в понятті безконечності (синтезу ще не матерії в матерію)… отже - всілякі синтетичні процеси, котрі ми спостерігаємо повсякчас в теперішній матерії, та усвідомлення поняття часу в свідомості, - стосуються уже інших понять (процесів), похідних від матерії-свідомості уже синтезованої…
    * Ми можемо споглядати невизначену кількість як ціле, якщо її замкнено в межі, і не потребуємо тоді конструювати її тотальність (цілісність) шляхом вимірювання, тобто послідовного синтезу її частин. Адже межі вже визначають завершеність, відтинаючи все, що понад те.
    ** Поняття тотальності (цілісності) є в такому випадку не що інше, як уявлення про завершений синтез її частин, бо раз ми не можемо вивести це поняття з споглядання цілого (в цьому ж випадку воно є неможливим), то ми можемо збагнути це поняття, принаймні в ідеї, лише через синтез частин аж до завершення нескінченного.

Першої антиномії антитеза
    Світ не має початку у часі, а також, світ безмежний в просторі. (Теза: світ має початок у часі, а також обмежений в просторі).

Доказ
    Припустимо, що світ має початок. Оскільки початок світу також є існуванням, то, очевидно, що йому передує (повинен би минути) певний час в котрому світу ще немає, отже, мав би проминути час в котрому світу не було, тобто якийсь час - порожній (без простору-матерії). Але в порожньому часі неможливе виникнення будь-якої речі, адже жодна частина такого часу, порівняно з іншою, не має в собі якоїсь відмітної умови існування проти не існування (байдуже, що ми там припускаємо – чи вона виникає сама по собі, а чи через якусь причину). Отже, хоча деякі ряди речей і можуть починатись у світі (наявному), але сам світ не може мати початку, і, отже, з погляду минулого часу - світ є нескінченним.
    З погляду Аноніма слід сказати так: самого часу без простору та руху – годі уявити, а поняття порожнього часу – є зовсім химерним для логіки і свідомості. Отже, на початку світу, часу не було, бо не було руху, а руху не було, бо простору не було… А чому не було простору? – Це питання, можливо, поставлено й не коректно, але, все ж, обґрунтування тези: світ моє початок, бо факт існування матерії припиняє всяке тривання чогось в понятті безконечності (синтезу ще не матерії в матерію) … даючи відповідь на питання чому не було простору: бо, замість простору, був синтез матерії (простору), а синтез (складання) все ж має на увазі якийсь рух, якихсь складників, тої ж матерії, котрої ще немає бо… а рух - це час, а складники це… отже (обґрунтування тези) не дає відповіді на питання: чи був би будь-який початок, за будь-яких обставин, початком насправді?
    Що стосується другої частини антитези (світ безмежний в просторі) , то, знову, припустимо протилежне, а саме, що світ є просторово скінченним і обмеженим; тоді він знаходиться (мусить перебувати) в якомусь порожньому просторі, котрий (сам собою) є уже (мусить бути) не обмеженим. Отже, мало б бути, не лише відношення (поміж собою) речей у просторі, а й відношення речей до простору. А те, що світ є абсолютним цілим, поза котрим немає жодного предмета споглядання, а відтак і жодного корелята (взаємопов’язаності) для світу, з котрим він перебував би у відношеннях, то відношення світу до порожнього простору не було б відношенням його (світу) до жодного предмета. Але таке відношення, а з тим і обмеження світу порожнім простором є ніщо (ніщо не може обмежувати щось) ; отже, світ є (мусить бути) просторово необмеженим, тобто з погляду протяглості він є нескінченним*.
    Що, з погляду Аноніма, обґрунтовується так: світ безмежний просторово і, отже, не має початку в часі, тому, що допускаючи існування межі чогось, котре є, і допускаючи існування за цією межею поняття чогось такого, існування котрого не пізнається бо воно порожнє, закономірно переходить у запитання – а сама межа поміж “буттям” та “буттям порожнім” складається з буття чи з порожнечі - існує чи не існує?.. Логічніше буде сказати так: те, котре починається з порожнього, порожнім би й було, тобто не починалось би й не було б (але світ реально є)… або те порожнє (ніщо), котре за межею чогось конкретного знаходиться - є нічим, тобто: є відсутністю, - але, існування не існування = не існування існування, логічним (обґрунтованим) аргументом бути не може! Отже порожнє-безмежне - таки щось…
    * Простір є лише формою зовнішнього споглядання (формальним спогляданням), а не дійсним предметом, котрий можна споглядати зовні. Простір раніше від усіх речей, котрі визначають (наповнюють або обмежують) його, або, вірніше, дають відповідне до його форми емпіричне споглядання, є під іменем абсолютного простору не чим іншим, як просто можливістю зовнішніх явищ, оскільки вони або існують самі по собі, або можуть ще долучитися до даних явищ. Отже, емпіричне (досвідне) споглядання не складене з явищ і простору (сприйняття і споглядання порожнього). Одне для іншого не є корелятом (взаємопов’язаністю) синтезу; вони лише пов'язані, в одному й тому самому емпіричному (досвідному) спогляданні, як його матерія та форма. Якщо ми захочемо помістити одне з них поза іншим (простір поза всіма явищами), то, звідси, виникнуть всілякі, порожні, визначення зовнішнього споглядання, котрі не є, однак, можливими сприйняттями: наприклад, сприйняттями руху або спокою світу в нескінченному порожньому просторі, визначення їх відношення одне до одного, котре не можна сприйняти і котре, отже, є предикатом (сказаним) порожнього витвору думки.

Примітка до першої антиномії. До тези. (Світ має початок у часі, а також обмежений в просторі).
    В цих обопільно суперечних аргументах я не шукав прогалини, щоб навести (як то кажуть) адвокатський доказ, котрий здобуває собі користь з необачності супротивника й охоче приймає його посилання на хибно зрозумілий закон, аби заснувати на його спростуванні свої власні, несправедливі, претензії. Кожний цей доказ видобутий із самої природи справи і, ті вигоди, що їх могли б нам дати хибні висновки догматиків з обох сторін, були відкинуті.
    Я б міг також показово довести тезу, виставивши наперед помилкове поняття нескінченності даної величини, як то заведено в догматиків: нескінченною є та (конкретна) величина, понад котру неможлива жодна більша (тобто понад множину даних одиниць, що міститься в ній). Але жодна (конкретна) множина не є найбільшою, бо до неї завжди може бути додано ще одну або декілька одиниць. Отже, нескінченна дана (конкретна) величина є неможливою, а відтак неможливим є й нескінченний світ (з погляду як минулого ряду, так і протяглості), таким чином, він обмежений в обох аспектах.
    Анонім цей аргумент Канта зрозумів так: коли поряд конкретного числа можливе більше, хоч на одиницю, число, то це (попереднє) число уже не є безконечним. Назвати конкретне число, над котре уже неможливе число більше, не вдається – отже поняття конкретного безконечного, начебто, бути не може… Щоправда, сам процес аргументації, шляхом додавання одиниці до числа, безконечним бути може…
    Я міг би так і провести своє доведення, але це поняття не узгоджується з тим, що розуміють під нескінченним цілим. Нескінченне ціле не дає уявлення про те, наскільки воно велике, отже, його поняття не є також поняттям максимуму, через нього мислиться тільки його відношення до якоїсь довільно взятої одиниці, з погляду котрої воно є більшим від усякого (конкретного) числа. Залежно від того, яка береться одиниця – більша чи менша, нескінченне було б більшим або меншим; однак нескінченність, оскільки вона полягає лише у відношенні до цієї даної (конкретної) одиниці, залишалася б увесь час тою самою, хоча, звичайно, абсолютна величина цілого, тою-такою дією, зовсім не була б пізнана, про неї тут і немає мови.
    Істинне (трансцендентальне) поняття нескінченності полягає в тому, що послідовний синтез одиниці, при вимірі кількості, ніколи не може бути завершений*. Звідси випливає, цілком вірогідно, що до даного (теперішнього, отже завершеного) моменту часу не могла минути вічність (безкінечність) дійсних почергових станів, отже, світ мусить мати початок.
    Стосовно другої частини тези, то, проблема нескінченного, а проте збіглого (завершеного) ряду, щоправда, відпадає, бо, розмаїття нескінченного з погляду протяглості світу, дається воднораз. Однак, щоб мислити тотальність (цілісність) такої множини, ми, не спроможні посилатися на межі, що самі по собі витворюють цю тотальність (цілісність) у спогляданні, мусимо давати звіт про наше поняття, яке в цьому випадку не може йти від цілого до визначеної множини частин, а має довести можливість цілого через послідовний синтез частин. А те, що цей синтез мав би творити повсякчас не завершуваний ряд, то перед ним, а відтак і через нього не можна мислити собі тотальність (цілісність). Адже саме поняття тотальності (цілісності) в цьому випадку є уявленням про завершений синтез частин, а таке завершення, а отже, й поняття про нього неможливе.
    Тут Анонім, слідуючи поданій логіці тези: світ обмежений в просторі, отже має початок в часі, робить такий (умовно-логічний) висновок: в розмові про конкретне без поняття початку (в просторі-русі-часі) неможливим є саме поняття конкретного, і далі, - уже конкретна фізична (матеріальна) величина безмежною, через додавання чогось до неї, робитись не може… Бо таке додавання порушує логіку конкретності, оскільки себе самого до себе самого (поза процесом синтезу конкретного) не можливо додати… Додати можна другу одиницю і таке додавання слід мати, вже, за новий синтез, - після, такого додавання (синтезу), вже слід говорити про новий, інший предмет…
    * Тому кількість містить множину (даних одиниць), котра є більшою за будь-яке число, – таким є математичне (в ідеальному просторі) поняття нескінченного.


Примітка до першої антиномії. До антитези. (Світ не має початку у часі, а також, світ безмежний в просторі).
    Доказ нескінченності даного світового ряду і сукупності світу ґрунтується на тому, що в протилежному випадку межу світу мали б становити порожній простір разом із порожнім часом. Мені відомо, що вишукуються виверти проти цього висновку, коли стверджують, нібито межа світу, з погляду часу й простору, є цілком можливою, і при цьому немає потреби приймати, перед початком світу, якийсь абсолютний простір або абсолютний час, розпростертий поза дійсний світ, що є неможливим. Остання частина цієї думки філософів школи Ляйбніца мені цілком до вподоби. Простір є лише формою зовнішнього споглядання (дійсних предметів) , а не дійсним предметом, котрий (простір предмета) можна споглядати зовні, і предмет не мусить бути корелятом (зумовленістю) явищ, а лише формою самих явищ. Отже, простір не може виступати абсолютно (єдино для себе), як щось визначальне в існуванні речей, бо він є аж ніяк не предметом, а лише формою можливих предметів. Тож речі, як явища, справді визначають простір, тобто роблять так, щоб з-посеред усіх можливих предикатів простору, тобто, сказаного про простір: величина та відношення, - ті (величина), або ті (відношення), належали б до дійсності; але простір, як щось суще для самого себе, не може, в зворотному напрямку, визначати дійсність речей з погляду величини чи конфігурації, бо сам по собі він (простір) не є чимось дійсним. Отже, простір (хоч наповнений, хоч порожній)* таки може обмежуватись явищами, але явища не можуть бути обмежувані порожнім простором з-поза них. Те саме стосується й часу. Погоджуючись з усім цим, не можна, однак, заперечити, що коли хтось визнає межу світу, чи то просторову, чи часову, то він неодмінно мусить прийняти ці дві нісенітниці - порожній простір поза світом і порожній час перед світом (визначені як: не існування існування = існування не існування).
    Тут, на думку Аноніма, питання границі між реальним та нереальним відпадає в силу елементарної етики: говорячи про реальне явище не варто протиставляти його (реальне явище), з зробленим виключно в ідеальний спосіб запереченням його (реального явища) реальності, бо, насправді є очевидно надуманим (чисто гіпотетичним), поняття нереального як протилежного поняттю реального, обґрунтованого лише тим, що завжди, начебто, можливе щось протилежне чомусь, на зразок теплого та холодного, забуваючи про той факт, що, наприклад, кажучи про тепле та холодне, ідеться про присутність, в реальному просторі, як одного (теплого), так і іншого (холодного)… І, нажаль, в загальному просторі (світу явищ – світу явищ усвідомлених) в межах мистецтва бесіди (діалектики) подібного казусу не уникнути, слід лише усвідомлювати загальну “театральність” такої постановки… Очевидно що, в зазначених вище перекладах цього твору Канта, слід, навпроти поняття “чогось”, вживати поняття “чогось порожнього” замість поняття “нічого”, бо так, згідно словника, звучить переклад з німецького: Sein – буття, Nichts – пустота, а разом Nichtsein – порожнє буття.
    Що ж до того виверту, через котрий дехто намагається ухилитися від висновку, згідно з котрим ми стверджуємо, що коли світ (з погляду часу та простору) має межі, то нескінченна порожнеча повинна визначати існування дійсних речей за їхньою величиною, – він (той виверт) по суті полягає лише в тому, щоб замість чуттєвого світу мислити собі хтозна-який інтелігібельний (пізнаванний) світ, а замість першого початку (буття, котрому передує час порожнього буття) мислити собі якесь існування загалом, котре не передбачає жодної умови в світі, а замість країв протяглості (предмета) – межі (Schranken) всесвіту, і так уникати часу та простору. Але тут ідеться тільки про світ явищ (mundus phaenomenon) та його величину, тож, від згаданих умов чуттєвості, ніяк не можна абстрагуватися (відділитися), не усуваючи сутності цього світу. Чуттєвий світ, якщо він обмежений, необхідно (обґрунтовано) лежить у нескінченній порожнечі. Якщо ми апріорі (передуючи) відкинемо її (порожнечу), а відтак і простір взагалі, як умову можливості явищ, тоді відпаде й цілий чуттєвий світ. Тим часом, для нашого завдання, нам дано, єдино, цей світ. Світ усвідомлений (мundus intelligibilis) є лише узагальненим поняттям світу взагалі, в котрому ми абстрагуємося від усіх умов його споглядання і стосовно котрого неможливе жодне синтетичне положення – ні ствердне, ні заперечне.
    * Легко помітити, що це означає: порожній простір; оскільки він обмежений явищами, тобто порожній простір усередині світу, принаймні, не суперечить трансцендентальним принципам і, отже, може припускатися стосовно них (хоча цим іще не стверджується його можливість).
    Отже до твердження антитези: світ не має початку у часі, а також, світ безмежний в просторі, Анонім, окрім уже сказаного щодо границі між буттям та небуттям: твердження про границю як “існування не існування = не існування існування” - логічним обґрунтуванням бути не може, Анонім може ще додати деякі сумніви, котрі виникають в наслідок виокремлення понять – “світу явищ” та “світу усвідомлених (усвідомлення) явищ” (mundus phaenomenon - мundus intelligibilis), але не в плані межі до “нескінченної порожнечі”, котру (порожнечу) Кант, в попередньому абзаці, допускає, а в питанні межі між матеріальним та ідеальним (mundus phaenomenon та мundus intelligibilis)… Якщо тут не досягнути певної домовленості, то навіть само мистецтво бесіди (діалектика) робиться неможливим, не кажучи вже про якесь пізнання. Тут слід уникати ситуацій, коли до конкретної величини, чи поняття з простору фізичного додають якусь гіпотетичну величину, чи якісь поняття, котрі можливі виключно в ідеальному просторі, бо окрім споглядання простору фізичного, повсякчас, проводиться споглядання в “світі усвідомлених явищ” (мundus intelligibilis) уже баченого в “світі явищ” (mundus phaenomenon) і те, що одного світу нема без іншого як рівнозначних для свідомості, - всякий раз повинно враховуватися, та, якось, позначатись свідомістю.

Другої антиномії теза
    Кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція складається з простих частин, - в світі все або просте, або складене з простого. (Антитеза: кожна суцільна субстанції не складена з простих частин, у світі немає чогось або простого, або складеного з простого).

Доказ
    Коли ж взяти, що суцільні субстанції (сутності) не утворено з простіших частин, то слід усунути подумки й весь процес формування (синтезу) суцільних субстанції і тоді, в результаті, зникли б і прості субстанції, і субстанції утворені з простих, інакше кажучи не лишилося б нічого, відтак - не було б дано жодної субстанції. Отже, або складання неможливо усунути подумки, або, після усунення процесу формування субстанції, повинно зоставатися щось існуюче без усякого складання, тобто просте. Але в першому випадку (усування подумки), суцільне, знову ж таки, не було б утвореним з субстанцій (сутностей), бо тоді, відношення простіших субстанцій, для суцільних утворень, було б лише випадковим, а випадкові відношення простого свідчить про те, що, тоді, вони (прості) можуть бути тривкими сутностями лиш для самих себе. Цей випадок суперечить початковому припущенню (суцільні субстанції (сутності) не утворено з простіших частин) , тож залишається в силі твердження про те, що будь-яка в світі, субстанційно (сутнісно) утворена суцільність, зрештою зведеться до часток простого (гранітна брила розсипається на пісок) .
    Звідси безпосередньо випливає: що всі речі світу, зрештою, є простими сутностями, що складання (синтез) є тільки їх зовнішнім станом , і хоча ми й ніколи не можемо завершено вивести елементарні субстанції з існуючого стану взаємопов'язаності й ізолювати їх як окремі, розум усе-таки мусить мислити їх як перші(елементарні) суб'єкти всякої композиції, а отже, існуючі перед всяким поєднанням, як прості сутності.
    В свідомості Аноніма ця теза звучить так: всяка суцільна субстанція, як сутність, складається з простіших субстанцій (сутностей), світ, зрештою, складається з якихсь елементарних субстанцій (сутностей). Логіка доказу приведена Кантом, вище, загалом достатня. Слід лише прив’язати її до поняття усвідомленого предмета, отже, подане в тезі ”просте” - простіша сутність, має на увазі простішу усвідомлену сутність. Наприклад: для одної свідомості вже сам гранітний моноліт (суцільна субстанція) є простішою (простою) субстанцією, для іншої свідомості піщинка, з яких складено граніт є найпростішою суцільною субстанцією (сутністю), для ще іншої свідомості і атом не є найпростішою (елементарною) сутністю…

Другої антиномії антитеза
    Кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція не складена з простих частин, у світі немає чогось або простого, або складеного з простого. (Теза: кожна суцільна (zusammengesetzte) субстанція складається з простих частин, - в світі все або просте, або складене з простого).

Доказ
    Припустимо, що суцільна річ (як субстанція) утворена з простих частин. Оскільки усяке зовнішнє відношення, а відтак і всяке складання суцільних субстанцій можливе лише в просторі, то простір, займаний складною (суцільною) річчю, повинен мати стільки ж частин з скількох складається та річ. Але простір субстанції складається не з частин, а з просторів. Отже, всяка частина суцільного мусить займати якийсь простір. Але, безумовно, перші (елементарні) частини всього суцільного є простими. Отже, просте займає якийсь простір. Усе реальне, що займає певний простір, охоплює собою різноманітне з складниками, розташованими один поза одним, тобто є складеним, не в умі, а як реальне складне, воно утворене не з акциденцій (випадковостей), а із субстанцій (сутностей), адже випадковості не можуть перебувати одна поза одною не будучи субстанцією (сутністю), тож просте мало б бути субстанційно (як сутність) складним, а це суперечить саме собі (такому розумінню простого, котре закладене в тезі).
    Як зрозумів Анонім, поняття простої субстанції, тобто елементарної сутності, суперечить само собі, бо поняття сутності має на увазі певний порядок чогось, отже просте, одиноке поняття (не субстанція) суті позбавлене, а позбавлене суті присутнім бути не може…
    Також слід це обґрунтування спробувати узгодити з попередньою тезою-антитезою: світ має-немає початок у часі, а також обмежений-безмежний в просторі, бо, здається, поняття простота і поняття межа є залежними; в цій схемі доказу найпростіша субстанція має на увазі і якусь межу, за котрою світ уже порожній… Отже, так здається Аноніму, якщо ти думаєш, що світ має межу, то ти можеш думати, що існує поняття простого-елементарного…
    Друга частина антитези, що в світі не існує чогось простого, має означати тут лише те, що існування абсолютно простого не можна довести з жодного досвіду чи сприйняття, ані зовнішнього, ні внутрішнього і, отже, абсолютно просте є голою ідеєю, об'єктивна реальність котрої не може бути доведена в будь-якому можливому досвіді, а відтак ця ідея позбавлена й всякого застосування предмета в експозиції (викладі) явищ. Адже, якби ми припустили, що для цієї трансцендентальної ідеї можна знайти якийсь предмет досвіду, то емпіричне споглядання будь-якого предмета мало б бути визнане за таке, котре не містить абсолютно нічого різноманітного з складниками, розташованими один поза одним і пов'язаного в єдність. Але без усвідомлення можливості існування такого конкретного, пов’язаного в єдність різноманітного, щоправда, не можна зробити висновок про повну відсутність його в будь-якому спогляданні об'єкта, але, для абсолютної простоти, такий об'єкт конче потрібний; звідси випливає, що абсолютна простота не може бути виведена з жодного сприйняття, хоч яким би воно було. Отже, в будь-якому можливому досвіді, щось не може бути дане як безумовно простий об'єкт, а якщо чуттєвий світ має розглядатись як сукупність усіх можливих досвідів, то в ньому не дано чогось простого.
    Очевидно, на думку Аноніма, Кант мав на увазі те, що з взаємопов’язаного (конкретного предмета) неможливе виділення чогось, начебто простого, оскільки воно, як взаємопов’язане тут же, начебто втративши всяку сутність, втратить і “просту” сутність…
    Це, друге положення антитези (в світі немає простого), сягає набагато далі, ніж перше, котре прибирає просте тільки з споглядання складного, це ж (друге положення), натомість, усуває просте з усієї природи; тому його (в світі немає простого) можна було довести не з поняття даного предмета зовнішнього споглядання (складного), а з його відношення до можливого досвіду взагалі.
    Таке обґрунтування також узгоджується з попередньою тезою-антитезою: світ має-немає початок у часі, а також обмежений-безмежний в просторі, як аргумент обґрунтування поняття безмежності світобудови в розумінні того, що поняття простого (елементарного) в розумінні якоїсь межі, тут, пересувається в понятті безмежності світобудови безконечно далеко… і варто також зазначити, що та свідомість, в котрій, так чи інакше, всі процеси пізнання й відбувається, повинна, всякий раз, наголошувати на усвідомленому знані, отже, твердження: “пересувається… безконечно далеко”, слід розуміти: допоки сягає свідомість (допоки дійсність усвідомлюється).

Примітка до другої антиномії. До тези. (Кожна суцільна субстанція складається (триває) з простих частин, - в світі все або просте, або існує як просте).
    Якщо я говорю про ціле, котре необхідно (обґрунтовано) утворюється з простих частин, то розумію під цим лише субстанціональне (сутнісне) ціле як властивий compositum (продукт сполучення), тобто довільну єдність суті різноманітного, котре, дане (принаймні подумки) розділеним (як окреме), та ставиться у взаємний зв'язок і таким чином витворює одне як субстанцію. Простір слід було б, власне, називати не compositum (сполучене), аtotum (в цілому), бо його частини можливі тільки в цілому, але не - ціле є можливим завдяки частинам. У всякому разі він (простір) міг би називатися compositum ideale (ідеально-сполученим), але не reale (реальним). Та це тільки несуттєві тонкощі. Оскільки простір складений не з субстанцій (ані навіть із реальних акциденцій (випадковостей)), то тоді, коли я усуну з нього все складання, не повинно залишитися нічого, ані точки, бо вона можлива тільки як межа певного простору (тобто складного). Отже, простір і час не складаються з простих частин. Те, що належить лише до стану субстанції, хоч би й мало величину (наприклад, зміна), теж не складається з простого; тобто деякий ступінь зміни виникає не через наростання багатьох простих змін. Наш умовивід (хід думки) від суцільного до простого є чинним тільки щодо самостійно (fur sich selbst - задля самих себе) існуючих речей. Але акциденції (випадковості) стану не існують самостійно. Отже, доказ необхідності простого, як складової частини всякого субстанціонального (сутнісного) ладу, можна легко звести на ніщо, а з ним разом – і взагалі всю цю справу, якщо занадто-широко роздути його й прагнути зробити чинним, без розбору, для всього суцільного, - як то й справді не раз діється.
    Я, зрештою, говорю тут про просте лише тому, що воно необхідно (обґрунтовано) дане в суцільному, бо останнє (суцільне) може бути розкладене на просте, як на свої-власні компоненти. Властиве значення словаMonas (одиниця) (у Ляйбніцевому вжитку) мало б, либонь, стосуватися лише простого, безпосередньо даного як проста субстанція (наприклад, в самосвідомості), а не як елемент суцільного, котрий краще було б називати атомом. Оскільки я хочу довести існування простих субстанцій лише з погляду суцільного, як його елементів, то тезу другої антиномії (в світі все просте) я б міг назвати трансцендентальною (котра виводить за межі) атомістикою. Та оскільки це визначення (терміном молекула) вже давно вживається на позначення особливого способу пояснення тілесних явищ (molecularum) і, отже, передбачає емпіричні (досвідні) поняття, то нехай вона зветься діалектичною (мистецтва бесіди) основою монадології (логічного плюралізму, тобто - множинності істин).
    Для Аноніма логіка доказу (не примітки) тези (кожна суцільна (zusammengesetzte)* субстанція складається (триває) з простих частин, - в світі все або просте, або існує як просте) будується, за переконанням Аноніма, на неправомірному тлумаченні (в доказі тези) поняття речі, як складеної (синтезованої), а отже безумовно-зібраної з чогось (очевидно простішого), а отже, навіть зібране з складного, воно автоматично стає ще складнішим, воднораз переводячи те складне, з котрого воно складене, в ранг відносно-простішого… а отже допускаючи щось ще простіше, і в кінці ланцюжка – просте, елементарне, але все ж – субстанцію… але субстанція (поняття сутності) заперечується самим поняттям простого (найпростішого - ще не субстанції).
    *Отже поняття “складної субстанції” в перекладах слід (це Анонімом, частково, зроблено в цій вичитці) замінити на “суцільної субстанції”, бо, на думку Аноніма, неетично і нелогічно в доказі існування складеного з частин навіть припускати можливість відсутності самих частин. Тут очевидна хиба перекладу, бо “субстанція” терміну zusammengesetzte є складеною (поєднаною) з двох понять – але суть поняття zusammen– разом, а gesetzt – солідно і, отже, zusammengesetzte має за сутність поняття суцільного, а не складного (komplizierter). А також, термін “просте”, слід замінити на термін “простіше”, маючи на увазі поняття чогось простішого ніж та, суцільна субстанція, котру воно (простіше) синтезує, - залишивши, зрештою, питання найпростішого (елементарного) невирішеною, або переведеною, в виді монадології (первинних духовних елементів сущого), виключно в свідомість, до ідеального, де можливим є існування будь-чого, будь-якого і отже поняття суттєвого (множинного у зв’язках стану речей) в вигляді якоїсь елементарної (одинокої) логічної суті.

Примітка до другої антиномії. До антитези. (Кожна суцільна субстанція не складена з простих частин, у світі немає чогось або простого, або складеного з простого).
    Проти цього положення, про нескінченну подільність матерії, аргумент на користь якого є суто математичним, монадисти висувають закиди, котрі стягають на себе підозру вже тим, що не хочуть прийняти, щонайясніші, математичні, докази, для осягнення природи простору, оскільки він (простір) насправді є формальною умовою можливості всієї матерії, а розглядають їх, лише, як висновки (зроблені виключно в ідеальному просторі) з абстрактних і свавільних понять, котрі не можуть бути віднесені до дійсних речей. – Так, немовби можливо було б вимислити якийсь інший спосіб споглядання, окрім того, котрий дається в первинному спогляданні простору і, ніби то, апріорні (передуючі) визначення останнього (споглядання простору) не стосуються воднораз усього того, котре можливе лише через те, що воно виповнює цей простір. Якщо послухати монадистів, то крім математичної точки, котра, будучи простою не є частиною, лише межею певного простору, слід мислити ще й фізичні точки, котрі, щоправда, теж є прості, але мають ту перевагу, що є частинами простору й виповнюють його своєю простою агрегацією (злипанням). Не повторюючи тут визрілих і ясних спростувань цієї дурниці, що зустрічається достатньо часто, – зрештою, цілком даремними є спроби усунути, софістично (хитромудро), очевидність математики, самими лише дискурсивними (досягнутими шляхом міркувань) поняттями, – я зауважу тільки, що, коли філософія виступає тут з причіпками до математики, то це відбувається через відступ від правила, котре гласить, що в цьому питанні слід мати до діла лише з явищами та їхньою умовою. Але тут не достатньо, до чистого розсудкового поняття складного віднайти поняття простого, а потрібно знайти, до споглядання складного (матерії), споглядання простого; а це за законами чуттєвості, тобто й для предметів чуттів, цілковито неможливо. Отож, щодо цілого з субстанцій, котре мислиться тільки чистим розсудком, завжди матиме силу те правило, котре гласить, що, перед усяким складанням такого цілого, ми мусимо мати просте; однак це не стосується totum substantiale phaenomenon(суттєвого явища), котре, як емпіричне споглядання в просторі, має ту необхідну (обґрунтовану) властивість, що жодна його (суттєвого явища) частина не є простою, тому, що жодна частина простору (загального) не є простою. Втім, монадисти були достатньо спритними й намагалися обійти цю основу, стверджуючи, що вони розуміють за умову можливості предметів (субстанцій) зовнішнього споглядання (тіл) не простір, а, навпаки, - ці предмети і динамічне відношення між субстанціями (предметами), вони розуміють, як умову можливості простору взагалі.
    Однак про тіла ми маємо поняття тільки як про явища, а як явища, вони необхідно (обґрунтовано) передбачають простір за умову можливості всякого зовнішнього явища; отож цей викрут є даремним, і він був достатньо викритий вище в трансцендентальній естетиці. Якби вони (тіла) були речами самими по собі, то доказ монадистів, звісно, був би слушним.
    Друге, мистецтва бесіди (діалектичне), твердження (антитези) має ту особливість, що йому протистоїть твердження догматичне, – єдине з усіх хитромудрих тверджень, котре намагається, на предметі досвіду, з очевидністю, довести дійсність того, що ми зарахували, вище, просто до трансцендентальних (котрі виводять за межі) ідей, а саме, – абсолютну простоту субстанції; іншими словами, довести, що, предмет внутрішнього чуття, мисляче я, є безумовно простою субстанцією. Не вдаючись, тепер, у це питання (вище його вже розглянуто докладно), я зазначу лише, що, коли щось мислиться тільки як предмет, без приєднання будь-якого синтетичного визначення його споглядання (як це відбувається при цілком голому уявленні я), то, звісно, у такому уявленні не можна сприйняти нічого різноманітного і ніякого складання. Окрім того, предикати (сказане), через котрі я мислю цей предмет, є суть - лише спогляданнями внутрішнього чуття, тож у них і не може бути чогось, що доводило б наявність різноманітного з складниками розташованими один поза одним і, отже, й реального складання (синтезу). Таким чином, лише самосвідомість зумовлює те, що, оскільки суб'єкт, котрий мислить, є водночас своїм власним об'єктом і, він не може ділити сам себе (хоча й може ділити притаманні йому визначення), бо, стосовно самого себе, кожний предмет є абсолютною єдністю. Та попри те, якщо розглядати цей суб'єкт ззовні, як предмет споглядання, то він з певністю, сам по собі, покаже складання (наявність синтезу) в тому-такому власному явищі. Отже, таким чином ми й мусимо завжди розглядати предмет, якщо бажаємо знати те, чи є в ньому різноманітне, а чи немає і те, що його складники містяться зовні один одного.
    Тут Аноніму уявилась парадоксальна суть поняття простого: в поступі свідомості до, чогось, простішого в різноманітному, пояснення, його (чогось простого), катастрофічно ускладнюватиметься в силу того, що воно (просте), стаючи ще простішим, катастрофічно розширює масштаби присутності в різноманітному, ускладнюючи тим логіку тлумачення простішого. Наприклад: молекула присутня в органічному, атом – і в органічному та в неорганічному, а вільний електрон…

ПРОДОВЖЕННЯ читай в наступній публікації...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76883292198181 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …