Я слухав "Led Zeppelin" й дивився на гори. Гітара Пейджа рвала вщент динаміки, хрипіли від напруги зв*язки Планта, а барабанна дробілка мученика Бонэма вибивала з мізків останню надію на реальність. Звучав мій улюблений "Presence", тягучий та незбагненно сумний. Від нього щипало в серці, хотілось кудись втекти далеко-далеко, туди, де не було туги по непізнаному, а була ця непізнаність всередині, гулькою в сонячному сплетінні. Ось тоді я раптом побачив ЇХ.
Вони збільшувалися розмитою плямою, фантастично переливалися шафраном в променях вмираючого сонця. Я давно чекав на них. Я був готовий. Мені нічого було втрачати. Мене вже не зв*язувало з землею майже нічого, хіба що - тяжіння.
В кожного з них за плечима була важка сумка. Вони підійшли. Мені стало моторошно. Один з прибульців промовив:
- Чого зіньки вилупив? Тримай вино. Ледь знайшли. Сезон закінчився. Бульба випеклась?.. Чорт! Шкода, тьолок нема...
