Змалку я гостро відчувала красу слів, мови, але більше – на письмі, у книгах. Читати я навчилася у чотири роки. Моїми друзями були автори старих, часом забутих, книг. Самі книги видавалися мені старовинними рукописами. Та голоси письменників лунали для мене жваво і молодо, часом ясніше, ніж голоси моїх сучасників.
І ще – серед безлічі книг у бібліотеці мого батька були книги, написані якоюсь дивною мовою, що вабила мене своєю ніжністю, усміхненою мелодійністю та красою, навіть коли йшлося про сумні речі. Батько змалку вдома спілкувався зі мною своєю рідною мовою. Я вважала, що так розмовляють тільки у тому маленькому селі, де він народився, де тоді ще жили моя бабуся та інші родичі, зокрема мої двоюрідна сестра та братики. Звичайно, відомі мені були лише побутові фрази, тому мова таємничих книг здавалася мені знайомою тільки почасти. Але вона була мені рідною, це я відчувала.
Десь у шість років виявилося, що в мене можуть бути проблеми з зором. Батьки, тоді ще молоді та прогресивні на свій лад, замкнули бібліотеку та відібрали у мене всі книжки, що складали більшість моїх іграшок. Одну книжку мені вдалося таки сховати досить оригінальним чином: під іграшковою скатертиною. Це ніби був стіл для ляльки, яку я не дуже любила за її постійну бездоганну красу. У мене, наприклад, коли боліло горло, то очі були наче заплакані, ніс червонів та хлюпав; вона ж була завжди здорова, холодна та ідеальна. Тому я більше любила маленького зайця з покаліченою лапкою. Коли він хворів, я його розуміла, коли хворіла я – він жалів мене. Якось приїхав дідусь, зайця відремонтували, але наша дружба тривала ще довгі роки. Не знаю, де поділася ота ідеальна лялька. Мабуть, перетворилася на живу та виграла усі конкурси краси за кордоном.
Врятована похапцем книга виявилася «Звіробоєм» Фенімора Купера у перекладі на українську. Докірливо зітхнула я у бік батьків: шрифт у книзі був «дорослий», тобто надто дрібний, а літери були надруковані надто блідими для короткозорої дитини. Але нічого: я сама встановила собі, що читати треба помалу, щоб, по-перше, берегти зір, а, по-друге, щоб розтягнути єдину книгу надовго. Насправді я прочитала її швидко, але потім перечитувала кілька разів, тому майже всю вивчила напам`ять. Заходи батьків усе ж принесли добрі плоди. На щастя, переклад був дуже гарним. Довго мені здавалося, що це була природна мова оригіналу.
Згодом я пішла до школи. У школі вже вчилася й писати. До того тільки малювала гарненькі літери, немов ієрогліфи.
Школа, у якій я навчалась, була «із англійським нахилом», як тоді казали. Але вчительок української там було аж три. Усі тільки-но після випуску, діяльні та завзяті. Одна з них була нашою класною дамою. Тільки вони так товаришували і так часто замінювали одна одну, що тепер вже напевне не скажу – яка з них трьох. Всі вони любили нас, разом із нашими бійками, сльозами, синцями та лінощами. За віком вони ще не годилися нам, восьми- та дев`ятирічним, у матері, але залюбки поринали, разом з нами, у наше складне та часом незрозуміле нам самим шкільне життя і цілісінькими днями (бо працювала ще й «продльонка») були для нас справжніми шкільними матусями. Здається, у нас і мови не заходило про те, щоб когось звільнити від вивчення мови, як дозволялося і як подекуди було в інших школах. Йшли роки, наші «українки» дорослішали разом з нами. Рідні, рідні наші вчителі… Вони любили нас, навіть коли сердилися, і ми це відчували. Пам`ятаю їх з усмішками, жартами та піснями, бо голоси у них були чудові. Але саме з української мови я отримала свою першу і єдину «двійку». Тобто навіть не «двійку», а «одиницю»! Був диктант. Чи я так замріялась, чи хвилина така була. Та тільки у кінці речення, коли наша Лідія Михайлівна значущо проказала:»Крапка!», я й собі написала у зошиті:»крапка». Що вже тут скажеш! Цей щоденник з «одиницею» довго зберігався у моїй родині, аж до випускного десятого класу, до золотої медалі.
Потім...
(оповідання з книги "Квіти терену")
