32
Невелика камінна фортеця прилаштувалась на скелі, що нависала над берегом моря. До неї вела єдина вузька дорога і кілька десятків воїнів могли боронити її від більш численних нападників. Цю фортецю, відомою ще під назвою „Орлине гніздо”, збудував далекий пращур нинішнього імператора Цезарії Василя II – славнозвісний імператор Клавдій I, а його внук удосконалив її. Останнім часом це було самим улюбленим місцем відпочинку Василя II. Особливо йому подобалась печера, розташована під фортецею, до якої вели сходи на глибину двадцяти сажень. У тій печері, облаштованій онуком Клавдія I, текло кілька джерел із прісною водою але саме дивовижне, що одне із них було гарячим. Його відвели до мармурового басейну і там завжди була тепла і цілюща вода. Пробили ще вузьке віконце і під вечір сонячні промені проникали у цю купальню. Вже у старому віці Василь II дуже полюбляв плавати у цьому басейні.
Ось і тепер імператор насолоджувався купанням у теплій воді та думав над листом Великого магістра Константана, його близького друга. Він його отримав відразу після повернення із морської подорожі, де провів майже два тижні разом зі своїм сином. Причин не довіряти цьому листу у нього не було, як і до тих злодіянь, що приписувались імператриці. Василь II правив величезною імперією більше двадцяти років і мав великий досвід та й маркіз Торіллі, цей хитрий латинянин, голова таємної канцелярії, недаремно чималі гроші отримує. Ще півтора роки тому імператор дізнався, що герцога Мирослава і його старшого сина Розмира, а також барона Шрауба, віконта Корвада і сина багатого цареградського купця Бовані, вбили германські найманці за наказом Зорини і при активній допомозі її дядька Ахмантина. Він тоді вирішив, що за ради рідного сина, нічого не буде робити і наказав Торіллі знищити всі документи. Василь II розумів, що Зорина зробила це зі страху за майбутнє їх сина, який мав унаслідувати трон але він так і не зважився на відверту бесіду з нею. А ще не зміг перебороти свою відразу до імператриці, все здавалось, що він обіймає гнучке і звабне тіло змії, тому все рідше і рідше заходив до спальні своєї дружини.
Василь II занурився у воду і перевернувся на спину, поглянув на свого старого слугу Тадеша, який сидячи на стільчаку під масляною лампою читав книгу. Імператор посміхнувся про себе, це він навчив давним-давно молодого Тадеша читати і писати, тепер той вже дід, має двох онуків. Хоча він молодший імператора років на десять, а в того ще жодного онука. Василь II зітхнув, чому трон імперії можуть наслідувати тільки чоловіки, залишив би трон своєму онукові від доньки, а так довелось запроторити першу дружину до монастиря, щоб тільки не став, після його смерті, імператором Цезарії його двоюрідний брат чи хтось із його трьох синів. Він вибрав другою дружиною Зорину, така була чудесна дівчинка, мила, граціозна і полохлива наче лань. І хто міг подумати, що з неї виросте злодійка, яка мала вже двох коханців, яких потім знайшли вбитими при загадкових обставинах. Тепер у неї новий хлопець, докладають зовсім молоденький, якому ще жити і жити... Ні треба покласти цьому край! Зорина не заспокоїться і буде завжди переслідувати його дочку Анну. Ну що ж, прийдеться відправити ще одну дружину в монастир. Бачить бог як цього він не хотів! Сьогодні прибуде маркіз Торіллі, треба буде обговорити з ним свою поїздку до Венедії і ще написати листа до Зорини, де повідомити про своє рішення. ЇЇ дядько нехай ще побуде трохи канцлером, доки він не підшукає йому достойну заміну, а про це краще поговорити з впливовим сенатором Григорісом, той недолюблює Ахмантина.
Імператор вийшов із басейну. До нього відразу підбіг Тадеш і укутав його розгарячіле тіло великим банним рушником. Василь II відчув себе ліпше, як завжди, коли приймав кінцеве рішення і треба було лише діяти, а він не звик відкладати на потім.
***
Розніжена після купання, імператриця Зорина сиділа в блакитному шовковому халаті перед дзеркалом, повненька служниця Таміла розчісувала і заплітала її волосся. Зорина прискіпливо розглядала себе у дзеркалі, чисте без зморшок ледь засмагле обличчя, злегка розкосі чорні очі і тільки ніс з горбинкою, можливо, трішки псували її. Вже більше тижня вона жила в шаленому ритмі пристрасті, на жаль це не могло тривати вічно і хоч їй не хотілось думати про майбутнє, та настане час коли потрібно буде щось вирішувати. В неї все частіше закрадалась думка позбутися свого чоловіка і посадити на трон сина. Зорина відганяла її але обнімаючи свого коханого, вона боялась що це востаннє. Звісно імператор не допустить різних пересудів, а вони, за словами Ахмантина, вже з’явились. Клята герцогиня, ображена її відмовками, не втрималась і розпустила свого язичка, що до свого пажа та імператриці.
Тихенько відчинились двері і до кімнати вужем прослизнула Маліва, ще одна довірена служниця.
– Ваша величність, – вклонилась вона, – прибув гонець з листом від імператора.
– Добре, – нахмурилась Зорина. – Хай зачекає, я вийду через хвилину. І чого це його принесло на ніч глядячи?
– Не знаю. Він сказав щось термінове.
– Таміла, швидше закінчуй та подай мені червону сукню з золотими левами. А ти, Маліва, допоможи одягнутись.
Хвилин через десять імператриця разом із Малівою спустилась до вітальні. Там на неї, поряд із її начальником охорони Тембіром, старим аравом, котрий знав Зорину ще з дитинства, стояв і чекав вже не молодий чоловік, в жовто-синьому вбранні імператорських гінців в плащі з вишитою ластівкою. Він низько вклонився і дістав із шкіряної торбини згорнений трубочкою лист, перев’язаний червоною стрічкою і запечатаний сургучем з особистою печаткою імператора. Зорина забрала листа і відпустила гінця. Той, знову вклонившись, вийшов.
Піднявшись до себе, імператриця відправила своїх служниць і присіла біля столика. Вона задумливо подивилась на лист, останній раз Василь присилав їй листа більше року тому, а так все передавав на словах. Значить цей лист містить щось особливе. Зорина нарешті наважилась і розламала сургуч, розвернула листа. Читаючи його вона мінялась в обличчі від гнівно-злого до ошелешено-гіркого. Прочитавши листа, імператриця закрила очі долонями. Ось і все. Рішилось різко і жорстоко. Імператор повідомив у своєму листі, що йому давно відомо про всі її діяння та останньою краплею в його терпінні була спроба Зорини вбити принцесу Анну. Тому щоб не судити публічно, він, заради їх сина, наказує відправитись до монастиря і завтра прибуде ескорт на чолі з єпископом Вітусіомом, щоб відвезти її до гірського монастиря святої Ельзіонори.
Що робити? Тікати? Куди? Ахмантин не зможе допомогти, може спробувати поїхати до імператора і вмовити його не відсилати до монастирю. Ні, не личить аравській принцесі стояти на колінах. Зорина рішуче підвелась із крісла і вийшла із кімнати. Вона наказала слугам накрити стіл з вечерею у її кімнаті і запросити Рістана.
Коли юний красунчик зайшов до імператриці то побачив її прихорошену на дивані в барвистому халаті з розрізу якого визирала витончена ніжка. Рістан опустився біля неї на коліна і поцілував милі ручки східної красуні.
– Коханий мій Рістан, сьогодні наша остання вечеря, завтра я від’їжджаю до Цареграда, – промовила ніжно посміхаючись до нього Зорина. – Давай сповна насолодимось останнім вечором.
– Моя люба, що трапилось? – стурбовано запитав Рістан, заглядаючи в прекрасні очі своєї коханої. – Ти мною не задоволена?
– Ти що, мій юний рицар, – зітхнувши сказала імператриця. – просто прийшов час нам розлучитись, мій чоловік чекає на мене.
– Я не зможу пережити нашу розлуку, без тебе у мене не буде життя, – промовив її коханець і присів до неї на диван.
Зорина провела долонею по його золотистим волосам.
– На жаль наше щастя не може тривати вічно, я не вільна, в мене є чоловік, ще й сама могутня людина Цезарії. Прийде час, ти зустрінеш іншу дівчину і покохаєш її. Вона не буде такою старою, як я і забудеш мене.
– Ні. Я ніколи не забуду тебе і ніхто мені крім тебе не потрібен. Не можу жити без тебе, покинеш мене – помру від печалі.
Вони зійшлись у довгому жагучому поцілунку. Потім, так і не приторкнувшись до їжі, роздягаючись на ходу, перейшли до спальні. Зорина віддавала себе всю до останньої краплини, утопаючи у пристрасних обіймах свого коханого. Їй хотілось померти насолоджуючись коханням.
Через деякий час вони лежали в ліжку знесилені але щасливі. Рістан пестив її прекрасне тіло, покриваючи його своїми поцілунками. Зорина з сумом думала пройде час і він ніжитиме іншу жінку, а вона сохнутиме в монастирі. Та цьому можна зарадити!
– Рістане, ти, дійсно кохаєш мене?
– Так, я готовий віддати життя за тебе, моя любов! – цілуючи, сказав хлопець.
– Я теж готова на все заради тебе!
– Давай втечемо, втечемо туди де ніхто нас не знає і ніхто не розлучить нас.
– Милий, нема такого місця на землі, – сумно промовила Зорина. – всюди нас знайдуть.
– Без тебе – мені не жити, – тихо проговорив Рістан, пригортаючи її до себе.
– Мені теж, – прошепотіла жінка і раптом розсміялась.
Рістан здивовано поглянув на неї.
– Не будемо сумувати, давай запам’ятаємо один одного веселими, як було раніше. Почекай мене, я зараз.
– Куди ти, Зорина?
– Принесу нам вина.
– Дай я сам, – захотів підвестись юнак.
– Лежи, лежи мій красунчик, я зроблю все сама.
Вона підвелась і вийшла із спальні. Рістан залишився чекати, щасливо мружачись, його кохала така прекрасна жінка, він знайде все-таки спосіб викрасти її і увезти далеко-далеко. В його мріях малювалась картина, як вони тікаючи від погоні скачуть лісистими горами, а потім поселяються на берегу невеликої річки і живуть довго та щасливо.
– Мрійнику мій, тримай келих вина, – пролунав солодкий голосок його коханої.
– Я думаю, як нам втекти звідси, – беручи келих сказав Рістан.
– Я теж про це думала і здається знаю, як це зробити, – примощуючись поряд відповіла Зорина.
– І як?
– Ти готовий віддати життя заради нашого кохання?
– Так, – не вагаючись промовив юнак і тряхнув своїм золотим волоссям.
– Тоді давай вип’ємо за це, – запропонувала імператриця.
– За наше кохання! – підніс до губ вино молодий хлопець, з обожнюванням дивлячись на свою кохану жінку.
– За кохання! – випила вино Зорина.
Вранці, коли вже було доволі пізно, Маліва занепокоїлась і наважилась відкрити двері до покоїв імператриці. Вона побачила на столі неторкнуту вечерю, пройшовши далі нерішуче постукала в спальну і довго чекала на відповідь. Потім трішки відкрила двері та заглянула до спальні. На ліжку, в обіймах один одного, лежали Зорина і Рістан. Вони були мертві.
***
Канцлер імперії Ахмантин прокинувся вранці у похмурому настрої, чомусь боліла голова і було якесь погане передчуття. Він, за допомоги слуг, вмився і одягнувся, весь час думаючи про вчорашній прихід магістра Феофана. Розмова була дуже важкою. Феофан отримав листа від Прокла, в якому той повідомив про загибель внука магістра, при спробі замаху на життя принцеси. Анна залишилась живою, а її подруга Феодосія і Редо були вбиті. Феофана він спробував переконати, що не має відношення до цих вбивств та той не дуже вірив йому. Ахмантин, котрий вдруге поступився настійному бажанню племінниці прибрати принцесу, тепер жалкував про це але нічого вже не поробиш. Та ще й Зорина до нестями закохалась у цього юного білявого красунчика, тепер весь Цареград наповнився чутками про їх стосунки і всі чекають на дії імператора. Єдине, що втішало канцлера так це те, що в такому стані імператриця могла зважитись на рішучий крок і тоді можливо з’явиться новий молодий імператор. А якщо і Зорина зникне, Ахмантин може стати регентом при юному Олександрі. Це було б просто чудово!
Попрацювавши із паперами у своєму кабінеті, канцлер по обіді зібрався поїхати до сенату, там мала відбутись розмова про додаткові витрати на закупівлю зерна у кельтських племен. Та вже на виході із дому його перестрів схвильований гонець від Зорини. Він передав листа від Маліви, служниці імператриці. Прочитавши листа, Ахмантин трохи зблід, такого він не очікував, ця дурепа покінчила зі своїм життям. Треба було діяти і канцлер наказав негайно везти його до літнього палацу імператриці.
Прибулого Ахмантина зустріли перелякані охоронці та слуги, начальник охорони Тембір вже послав гінця до імператора і тепер не ховаючи своїх сліз розповідав про все канцлеру. Ахмантин разом з ним пройшов до спальні Зорини і побачивши, що ніхто не наважився прибрати тісно сплетені тіла коханців, тут же наказав слугам перенести Рістана до його кімнати, а служницям переодягти імператрицю і красиво уложити на ліжку.
Не встигли вони виконати його наказ, як по бруківки застукали колеса карети, приїхав єпископ Вітусіом, особистий духівник Василя II, в супроводі десятка вершників. Ахмантин спустився до нього. Худий, як щіпка, єпископ вийшов із карети і підійшов до канцлера. Він уважно вислухав Ахмантина, пожував тонкі губи і сказав.
– Я мав наказ імператора відвезти імператрицю до монастирю та зараз нічого не зробиш, – він зітхнув. – Дозвольте побачити тіло її величності і прочитати заупокійну молитву.
– Так, ваше преосвященство, – відповів Ахмантин. – Я проведу вас за хвилину до її покоїв, як тільки її перевдягнуть.
Тепер він розумів, що трапилось. Зорина нізащо не хотіла потрапити до монастирю, живучи з імператором вона панічно боялась повторити долю його першої дружини.
Відчитавши молебень, єпископ сухо попрощався і сказав, що відправиться до імператора. Ахмантин провів його на подвір’я і, тільки карета єпископа сховалась за поворотом, знову піднявся до покоїв племінниці. Треба було пошукати листа імператора. Та як він старанно не шукав, листа так і не знайшов, схоже Зорина знищила його.
***
Імператор Василь II знаходився в своєму кабінеті у вежі фортеці „Орлине гніздо” разом із маркізом Торіллі, коли йому повідомили про прибуття гінця від начальника охорони імператриці. Він відразу прийняв тремтячого зі страху гінця, який подав листа від Тембіра. Доки імператор читав, гонець намагався майже не дихати, молячись про себе богові. Василь II прочитав короткого листа і передав його Торіллі. Той здвинув брові від здивування, прочитавши лист.
– Не думав я, що імператриця на це спроможна.
– Я теж, – зітхнув імператор і розвернувши своє грузне тіло, відкинувся на спинку крісла, заплющивши очі.
Маркіз махнув рукою, відпускаючи гінця і той, з великим полегшенням, тихо зник за дверима.
– Що будемо робити, ваша величність? Відмінимо поїздку до Венедії?
– Ні, – відкрив очі імператор. – Поховаємо і вирушаємо в дорогу. Зорину не вернути, можливо це її найкраще рішення.
– Будуть різні чутки, – обережно сказав Торіллі.
– Переживемо, – вже майже заспокоївся правитель імперії. – Для чого ти в мене на службі, придумай щось.
Маркіз на хвильку замислився і відповів.
– Ваша величність, що тут можна придумати, якщо цей закоханий у її величність юнак зовсім втратив розум та з відчаю отруїв імператрицю і себе.
– Так, дійсно, – задумливо погодився імператор. – Кохання, наче хвороба, іноді закінчується смертю. Поховаємо імператрицю з великими почестями в усипальниці імператорів, а тіло юнака віддаси його родичам. І проведи публічне розслідування. Так, ще не забудь про підготовку до поїздки у Венедію, приготуй весільні подарунки.
– Слухаюсь, ваша величність, – вклонився маркіз.
Василь II не відчував своєї провини за їхню смерть, було лише жаль їх загублені молоді життя, особливо цього юнака. Ах, Зорина, Зорина!
33
Вольмир полоскотав Анну та щасливо розсміялась, відіпхнувши його руку. Вони лежали на ліжку, трохи втомлені від кохання. У відкрите навстіж вікно до них зазирав щербатий місяць, освітлюючи їх оголені тіла. Герцог пустував і дражнив свою кохану. Нарешті він заспокоївся і ліг на спину. Анна прилинула до його грудей, її довге чорне волосся розкинулось по голому тілу Вольмира і він ніжно перебирав його пальцями.
– Послухай, коханий, – завела розмову дівчина, – ми з тобою живемо до весілля, як чоловік з дружиною, а це напевно не дуже добре.
– Моя люба, одне твоє слово і завтра нас обвінчають у соборі П’ятнадцяти Пророків, – відповів молодий герцог.
– Ні, треба зачекати листа від батька, не можна діяти без його благословення.
– Та, що ти кажеш, – вдавано обурився Вольмир, – імператор же дав згоду. Ти ж сама читала його лист у Константана.
– Так читала, але хотіла б почути це від нього самого, – зітхнула Анна.
– Сподіваєшся, що він приїде до Венедії? В Цареград я тебе не відпущу.
– Хотілось би.
– Добре, трішки почекаємо, тим більше, що це таке приємне очікування.
Принцеса штурхонула його своїм маленьким кулачком вбік. Герцог розсміявся і поцілував Анну.
– Це все, моя подруга Феодосія, – промовила дівчина обійнявши Вольмира. – Вона мене збентежила своїми розповідями про кохання... Мені так її бракує.
– Так, хорошою вона була, така радісна і весела, – погодився той і обережно поцікавився. – Та в останній день Феодосія була якась сумна.
– Було трохи. Вона поглядала на Редо та все не могла з ним зустрітись на одинці.
– Чому?
– Граф Андре все робив щоб вони не могли бути разом, – нахмурилась Анна. – А я в той вечір домовилась із одним рицарем, щоб Редо заступив на варту замість нього, думала вони перемовляться між собою, доки я чекатиму тебе в садку.
В неї на очах з’явились сльози.
– Не вини себе, кохана моя, ти зовсім не винувата, що так трапилось.
Вольмир почав пестити її і вона потрохи заспокоїлась.
– А чому Андре перешкоджав їх зустрічі? – тихенько запитав герцог.
– Вони деякий час зустрічались, а потім посварились і Феодосія кинула його. Я пам’ятаю на феєрверку вони про щось знову розмовляли осторонь від нас, Андре був такий злий, а Феодосія сміялась.
– Красива вона була жінка, напевне багато чоловіків за неї упадали.
– Я б так не сказала, останні кілька місяців вона зустрічалась лише із Андре, а потім вже звернула увагу на Редо.
– А чого вони посварились?
– Граф сам жонатий, а ревнував її до всіх.
– Зрозуміло, – задумливо проговорив Вольмир.
– Що тобі зрозуміло? – насторожилась Анна.
– Зрозуміло, чому граф ходив такий не в собі, роздратований.
– Так, він теж дуже переживає смерть Феодосії.
Герцог вирішив змінити розмову.
– Погода чудова, якщо забажаєш, то завтра вечором поїдемо на річку і я покажу тобі мій новий палац, що будується на горі над самим Данаєм.
– Добре, можна поїхати, – погодилась дівчина. – А чому не зранку?
– Та в мене є деякі справи, я все ж правитель цього герцогства.
– Ти і мій правитель, – поцілувала його Анна.
***
Константан з кожним днем відчував себе краще і це його дуже втішало. Лікарі тільки розводили руками на таке диво, казали, що пухлина перестала рости і навіть почала трохи зменшуватися. Великий магістр корив себе за дурість, треба ж було так довіритись Феофану, прийняти від нього цю магічну кришталеву кулю і та його потрохи зводила із цього світу. Доведеться йому поговорити з ним дуже серйозно після повернення до Цареграда. Ще тиждень тому, лежачи в ліжку, він написав на прохання герцога докладного листа до імператора і тепер чекав на відповідь. А вчора Константан почав підійматись із ліжка, поволі проходжуючись своєю кімнатою. Зараз він стояв біля вікна, спостерігаючи за ранішньою метушнею людей на подвір’ї замку, судячи зі всього, герцог збирався кудись від’їхати і схоже разом із принцесою. Його трішки морозило, тому на ньому був теплий візерунчастий байковий халат, дарунок хазарського вельможі.
Роздався стукіт в двері і до кімнати зайшов його секретар Праст, схожий зі своїми вусиками на хитрого кота, після від’їзду Романа, він став найближчим помічником Константана. Обличчя секретаря розплилось у посмішці.
– Доброго ранку, ваше преосвященство. Ви маєте сьогодні просто чудовий вигляд.
– Здраствуй, Праст. З чим прийшов?
– Ваше преосвященство вчора обіцяли переговорити із герцогом Вольмиром і графом Федеріком. Вони вже чекають.
– Запрошуй їх.
– З ними ще барон Шрауб, – повідомив Праст.
– Добре, нехай теж заходить.
Секретар злегка вклонився і щез за дверима. Константан присів у широке крісло біля столу. За хвилину до кімнати зайшли відвідувачі. Поздоровкавшись, вони наперебій почали говорити, що Великий магістр просто чудово виглядає. На що той, ледь поморщившись, подякував і запропонував їм приступити до справи за якою вони прийшли.
– Ваше преосвященство, – почав герцог, – у нас виникли деякі нові підозри щодо вбивства у замку. Ми хотіли б з вами поділитись нашими припущеннями.
– Розповідайте.
– Краще якщо про це розповість барон Шрауб.
– Добре, – погодився Константан.
– Ці вбивства поставили переді мною безліч загадок, – сказав барон, прокашлявшись. – Не зрозуміло, як хто-небудь міг проникнути до кімнати принцеси, обійти всіх вартових, вбити людей і безслідно зникнути.
– Можливо допоміг управитель Маркус? – припустив Великий магістр і поглянув на герцога.
– Ні, – відповів Шрауб. – Нами достеменно вияснено, що він до цих вбивств немає відношення. Так же, як і ті два найманих вбивці, що вбили Мустина.
– Ви впевнені?
– Так, – твердо сказав барон. – Вони багато чого розповіли але до вбивств вони не причетні.
– Тоді хто?
– Повірте, ваше преосвященство, я із своїми людьми зробив величезну роботу, перевірив купу припущень та не знайшов нічого щоб прояснити хто вчинив замах на принцесу Анну.
– Ви хочете сказати, що справа зайшла в глухий кут? – підняв брові Константан.
– Ні.
– Тоді кажіть, не тягніть, бога ради, – не витримав Великий магістр і раптом підозріло спитав. – Ви підозрюєте одного із моїх людей?
– Так.
– Будь ласка, детальніше.
– Ваше преосвященство, ми зробили припущення, – продовжував барон, Вольмир і Федерік поки відмовчувались, – а що як це не був замах на принцесу, просто він так виглядав, як спроба вбити її.
– Ви хочете сказати, що хотіли вбити Редо? – перебив Константан барона.
Той кивнув головою, трішки не задоволений, що його весь час перебивають.
– І Редо теж, – встряв граф Федерік.
– Що значить теж? – перепитав Великий магістр.
– А це значить, що ці вбивства були викликані ревнощами, – знову відповів Шрауб. – Ми вважаємо, що одна людина сильно приревнувала баронесу Феодосію до рицаря Редо і не стримавшись вбила їх.
– І хто він? – спохмурнів Константан, вже починаючи здогадуватись.
– Граф Андре, – тепер вже відповів герцог.
– Я знаю, що Андре... хмм... мав так би мовити деякі стосунки із баронесою але щоб він пішов на вбивство – не віриться, – похитав, не погоджуючись, головою магістр.
– Ваше преосвященство, – сказав Федерік, – багато людей заради кохання ідуть на злочини, із-за ревнощів вже не одна людина загинула, про це я добре знаю.
– Графе, мені відомо про ваш багатий досвід в цих справах, – почав сердитись Константан. – Та це нічого не доводить. Потрібні докази.
– Константан, мені Анна розповіла, що бачила, як Андре сварився на святковому феєрверку із Феодосією, – втрутився Вольмир. – А ще вона сказала, коли йшла по коридору, вдягнута в сукню баронеси, зустріла його і він навіть зупинився та простежив за нею поглядом, доки вона не пройшла. Анна була майже впевнена, що граф її впізнав і зараз викриє. Але нічого такого не трапилось.
– А потім, відпустивши варту по зміну, Андре пройшов до віконта Редо та не знайшов його на місці. Тоді він міг вирішити заглянути до покоїв принцеси, – продовжив Шрауб. – А заставши Феодосію із Редо у ліжку, міг не стриматись і дати волю своєму гніву.
– Не знаю, що сказати, – після коротких роздумів тяжко зітхнув Константан. – Я знав його ще зовсім маленьким хлопчиком, він син мого покійного друга і виріс у мене на очах. Чесно кажучи, не хочу в це вірити.
– Нам теж важко в це повірити, – знову заговорив герцог, – але лише так можливо пояснити ці загадкові вбивства. Ми вирішили нічого не робити і дочекатись вашого одужання, щоб ви змогли самі все вирішити.
– Дякую, Вольмир. Та мені здається найкраще покликати його і прямо запитати.
– Тільки ви, ваше преосвященство, можете зробити це, – сказав Вольмир.
– Добре, – погодився Константан і подзвонив у срібний дзвіночок.
– Праст, будь ласка, запроси до мене графа Андре, – сказав він секретареві, який миттєво з’явився у дверях. Той вклонився і зачинив двері.
Великий магістр поволі підвівся і пройшов до свого дорожнього сундука, відкрив його і трохи покопавшись, дістав пакунок із червоного сукна. Поклав його на стіл і розгорнув, там лежала блакитна книга із жовтою зіркою на обкладинці. Присутні мовчки спостерігали за ним. Герцог зі співчуттям, Федерік злегка барабанячи пальцями по столу, Шрауб зовсім незворушно.
– Ця книга – перший статут нашого ордена, написана засновником ордену Зірки Пророком Манфусом, – пояснив Константан.
– А чому зірка жовта? – поцікавився Вольмир, трохи нахилившись над книгою.
– В ті далекі часи емблемою ордену була жовта зірка – символ нашого сонця. Та потім змінили на червоний колір, як дань тим захисникам віри, котрі пролили свою кров за Єдиного бога.
– І що ви хочете?
– Якщо граф Андре поклянеться на святій книзі, що він невинуватий, то так тому і бути, – твердо промовив Великий магістр ордена Зірки.
– Добре, – сказав герцог.
На деякий час в кімнаті запанувала тиша. Було чути як у скло б’ється, невідомо звідки взявшись, жовтобрюха велика оса. Нарешті двері розчинились і до покоїв Константана зайшов граф Андре, одягнутий в жовто-червоний камзол. Він окинув поглядом кімнату і напружився, помітивши на столі блакитну із жовтою зіркою книгу.
– Здраствуйте. Ваше преосвященство, ви мене викликали?
– Так, графе. Ці пани мають деякі підозри щодо тебе. Мені не хочеться їм вірити але потрібно, щоб ти розвіяв мої сумніви.
– Що я маю зробити? – запитав трохи хрипким голосом Андре, вже догадуючись, що захоче від нього керівник їх ордену.
– Граф Андре, поклянись на нашій реліквії, святій книзі нашого ордену, що ти не заподіяв ніякої шкоди баронесі Феодосії і рицарю Редо в ту жахливо ніч.
Той облизнув язиком сухі губи і запитав.
– Що ви маєте на увазі?
– Поклянись, що ти не вбив їх. Поклади руку на книгу і поклянись.
Андре підійшов до столу і невпевнено підняв руку та потім опустив її.
– Я не можу це зробити, ваше преосвященство.
– Чому?! – якось стомлено і голосно запитав Константан. Інші присутні, похмуро перезирнулись. – Розповідай! Тільки кажи правду!
– Знаєте, я покохав Феодосію та вона була досить легковажною жінкою, – потупився Андре. – Це було суцільною мукою її любити. Вона насміхалась наді мною, а потім і зовсім кинула. Я пробував її забути але не зміг. А тут вона прийнялась за цього молодого юнака... я хотів з нею поговорити, а Феодосія... вона лише сміялась.
Він замовк. Всі терпляче чекали. Андре підняв очі і подивився на Константана, який з неприхованою біллю дивися на нього.
– Коли я дізнався, що на прохання принцеси Анни, Редо заступив вартувати в ніч, мені стало все зрозуміло і не витримав, пішов переконатись, можливо надіючись, що це буде неправдою. Переговорив із охоронцями і відправив їх підняти свою зміну, а потім пішов перевірити Редо.
– Що ж трапилось далі? – запитав магістр, коли той замовк ще раз.
– А далі я зазирнув до кімнати Феодосії та її там не було. Рицаря Редо теж не було на місці і я наважився зазирнути до покоїв принцеси. Те що я побачив мене так розлютило – вони лежали на ліжку принцеси і кохались, в мене щось обірвалось у грудях і я зайшов до них. Редо перелякався і вскочивши, почав одягатись, а вона знову розсміялась прямо мені в очі. Якась чорна пелена впала мені на очі, а коли я отямився вони вже лежали мертві. Виходячи із спальні зустрів служанку Терену, я злякався, що вона підніме шум і теж її вбив. Ось і все. Константан, я дуже жалкую, що так все трапилось, хотів вам все б розповісти та не зараз – в Цареграді, тут я не міг зробити це.
Він замовк. Герцог не витримав і запитав.
– Ти впізнав Анну, коли її зустрів?
– Так.
– Чому ж ти не зупинив її?
– Не знаю. Я вагався та вирішив, що це прекрасна нагода зустрітись на одинці із Феодосією.
– А потім ти вирішив все звернути на імператрицю? – не втримався Федерік.
– Так вийшло, – хитнув головою Андре.
– Зрозуміло, – гірко сказав Константан. – Граф Андре, здайте свої повноваження своєму заступнику барону Хорту, а самі збирайтесь та швидко від’їжджайте до Цареграда, скажете, маєте термінові справ. З Цареграду поїдете до гірського монастирю Темпліра і там чекайте на моє рішення.
– Слухаюсь, ваше преосвященство, – вклонився Андре.
– Іди. Перед від’їздом зайдеш до мене.
Граф вклонився і вийшов.
– Щось не дуже мені віриться в його щире каяття, – сказав Федерік, коли за ним закрилась двері.
– Помовчіть, графе, – обірвав його сердито Великий магістр і той ображено надувся.
– Я маю надію, що ця розмова залишиться між нами, – сказав Константан і обвів всіх поглядом. – Повірте, орден зуміє його наказати. Я не хотів би щоб про це дізналась Анна, не треба її ще більше засмучувати, тим більше перед самим весіллям. Я сподіваюсь, що ви, герцог, обвінчаєтесь з принцесою, після того як ми отримаємо листа від імператора, а можливо і він сам вирішить прибути до Венедії.
Вольмир кивнув головою погоджуючись із магістром.
– А як же імператор? – наважився все-таки запитати його герцог. – Ми ж написали в листі, що до цих вбивств причетна імператриця.
– Я переговорю з ним особисто, – зиркнув на Вольмира Великий магістр.
– Зрозуміло. Ми будемо мовчати.
– Ось і добре. А ви барон Шрауб, за своє вміння розгадувати таємниці, отримаєте винагороду від нашого ордена.
– Дякую, – сказав барон.
– Зараз мені потрібно відпочити, так що вибачте мене, – підвівся Константан і почав загортати книгу в червоне сукно.
Всі мовчки встали і, вклонившись магістру, вийшли. Та на душі в них залишився, якийсь неприємний осадок, відчуття якоїсь недомовленості.
34
Ярослав разом із Дартазом і княжною Дариною відплили на невеликому човні рано вранці, на другий день після похоронів воєводи Добрині. Похорони були пишні, жертви богам достойні великого воїна і присутні були майже всі поселяни, окрім вартових, які чатували навколо Боброва. Посадський староста Жедунок зібрав загін вояків і постійно тримав їх напоготові, побоюючись нового нападу татарви. Після нічного бою нарахували чотирьох вбитих із загону татарви, один з яких виявився їх колишній односелець – Сапрон, який видно перебіг до татарви. В Лисюка ж постраждало десяток людей, із яких шестеро було вбито, а інші поранені. Сам купець зі своєю матір’ю пересидів у кімнаті з сокирою в руці і вийшов тільки після прибуття допомоги. Як би не підпалена Дариною скирта, не зрозуміло чим би все скінчилось.
Лисюк на радощах, що він вцілів і його не встигли пограбувати, зібрав їм велику кількість припасів в дорогу та ще й перевдяг їх в нові нарядні одежі. Ярославу, окрім всього, подарував венедійську кольчугу, яка була не тільки добротно зробленою але ще йому до впори.
І ось вони, в останнє помахав проводжаючим їх на берегу Лисюку та кільком поселянам на чолі із Жедунком, серед яких стояла і знахарка Леська, завернули за поворот маленької річки, сховавшись від їх прощальних поглядів. Дарина правила стерном, а Ярослав з Дартазом сиділи за веслами. Вони неспішно гребли за течією, зберігаючи сили на весь день. Треба було поспішати, бо батько Дарини тяжко хворів. Навкруги суцільною стіною підступали до річки величні дерева. Сонце лише з’явилось із-за обрію і було ще доволі прохолодно. Княжна закуталась в шерстяний плащ і вміло керувала рухом човна.
– Не жалкуєш, що залишив Барта? – запитав хлопець у гнома.
– Ні. Нічого йому робити в Кийграді, ще загубиться. А вернусь – заберу.
– Він там у Лисюка всіх собак перегризе.
– Та ні, Барт добрий пес, тільки трішки балуваний.
– І хто ж його розбалував, – вперше після похоронів діда посміхнулась Дарина, – часом не ти?
– Що поробиш, як я півроку людей не бачив, – посміхнувся в бороду гном.
– А Ярослав? – здивувалась дівчина, Дартаз зовсім забув, що казав їй.
– Так він, ще більше балував його, особливо, коли Барт винюхав гуля, якого потім Ярослав і вбив, – не розгубився гном.
– О! Розкажи, – попросила вона його.
– Хай краще Ярослав розповість, – знову посміхнувся гном.
– Та я так не розповім, як ти, – відбивався хлопець зніяковівши.
Та Дартаз не погодився і юнак, трохи збиваючись, розповів про цей випадок, більше нахвалюючи гнома.
– Не прибідняйся, – не погодився той, вислухавши його. – Бачите, Дарино, я підсковзнувся на моху і впав, гуль навис наді мною, думав все, так хлопець поцілив цій тварюці кинджалом прямо в серце. А мені залишилось лише відрубати йому голову.
– Це випадково, – знітився Ярослав під захопленим поглядом дівчини.
– Випадково!? А ведмідь? А волхв? Теж прямісінько в серце.
Нагадування про волхва знову заставило дівчину згадати померлого діда і вона зітхнула. Хлопець не втримався і легенько садонув балакучого гнома під ребро, той прикусив язика та було вже пізно, Дарина знову стала сумною.
Так вони проплили кілька годин, доки нарешті Дартаз угледів зручний берег і велів пристати до нього, трохи перепочити і підкріпитись, благо харчі не треба було економити. Вони розвели невелике багаття і зварили трав’яного чаю. Через годину знову відправились далі. Подорож, по словам гнома, буде десь біля тижня, якщо вони будуть гребти до самої темряви.
– Скажи, Дартазе, татарва це якесь славенське плем’я? – запитав Ярослав, якому не давало спокій питання, що татарва вирішила викрасти княжну.
– Та ні, я би так не сказав, – замислився гном. – Там в північних лісах живе багато різних народів, які, до речі, теж потерпають від них. Татарва це загони воїнів, які об’єднуються за для грабунку інших, в їх загонах зустрінеш всі народи, серед них трапляються і славени. Вони вибирають своїх князів і мають укріплення. Кийградські князі вважають ті землі русинськими і давно хочуть навести там лад, та поки це в них не виходить. Після військового походу на них, татарва трохи принишкне, а потім знову приймаються за своє.
– Чому ж вони грабують?
– Земля в них болотиста і лісиста, важко прогодуватись, а тим більше займатись чимось іншим. Здебільше ці племена полюють на звірів. Хмм... В них, навіть, є дикий звичай своїх немічних і стариків відвозити взимку на поталу вовкам в лісові хащі, щоб менше було їдоків. Хліборобством майже не займаються, хіба що деякі поселення русинів, але їх зовсім мало – крапля в морі.
– Балакали вони по-славенськи, – не погодився хлопець.
– Ну і що, цю мову знають багато народів. Все-таки Русинія велика і сильна держава.
– Розумієш, там, ну звідки я, є такий народ – татари, свого часу вони були дуже войовничі, ось я і думаю може це вони.
– А як цей народ себе називає?
– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Ярослав.
– Мій народ називають гноми чи хноми, хоча ми так себе не звемо. Трохи схоже, та все-таки не так. Якщо приблизно перекласти на славенську мову, то ми діти світа або діти дня.
– Чесно кажучи, не знаю, як вони самі себе називають.
– Ось бачиш! А татарва – просто кінні загони воїнів різних народів, а що розмовляють славенською, – здвинув плечима Дартаз, – я теж нею балакаю але це не означає, що я славен.
– Останнім часом, як я чула, до них багато приходить славен, – втрутилась Дарина, котра уважно слухала їх розмову.
– Чому? – поцікавився гном.
– Тікають від несправедливості князів чи просто шукають кращу долю. Коли Святослав захопив Чернів, а потім поставив ще над ними Ізяслава, то багато людей подались на північ до Новограда, там, балакають, ще князів вибирають на віче, всім народом. А дехто пішов шукати кращої долі в моквинських землях.
– А для чого вони хотіли викрасти Дарину? – запитав хлопець у Дартаза.
– Не знаю, та скоріше за для викупу, вона ж дочка князя Святослава. Татарва частенько так робить.
Вони кілька хвилин пливли мовчки, зосередившись на греблі. Дарина розмірковувала над чимось, розглядаючи зелені лісисті берега. Ярослав переварював інформацію, думав про схожість і не схожість їх світів. Він прикинув, як би не кружляла Прана навколо Місяця, то можна подумати, що перенісся у часі, настільки все схоже.
– Дартаз, а чого ви себе називаєте дітьми світла? – запитала у гнома дівчина.
– Тому що ми і є діти світла, – посміхнувся у кудлату бороду той.
– Я б не сказав, – скосив око на нього хлопець, – що ти схожий на світленького хлопчика.
– Це було так давно... Ми гноми живемо трохи довше, чим інші народи і в нас збереглись сказання про давні часи, – сказав Дартаз. – Багато тисяч років назад, тоді і Прана ще не з’явилась на небі, ми жили далеко на півночі, там півроку день, півроку ніч. Холодів таких не було, а навпаки було тепло, повсюди росли велетенські ліси і трава в зріст людини, ходили великі стада різних тварин, яких вже тепер немає. Наш народ кочував, йшов за сонцем і стадами тварин, полючи на них. Коли був день – жив на півночі, а починала наближатись ніч – йшов на південь. Ось чому нас називали дітьми дня.
– А хто ж вас так називав? – поцікавився Ярослав.
– Як хто? – здивувався гном. – Звичайно, діти ночі.
– Це хто ж такі?
– Вони наші близькі родичі але залишались на місці. Заготовляли припаси і жили в дерев’яних домівках, ще багато із них працювали на аттейців.
– Аттейців?
– Це був народ могутніх чаклунів, який жив у велетенських камінних містах, що освітлювались вночі яскравими вогненними шарами. В наших сказаннях говориться, що держава Аттея існувала тисячі років, їх маги самі жили тисячоліття, вони могли легко двигати гори, повертали ріки, навіть літали на велетенських птицях, як і в твоєму світі, Ярослав.
– В якому світі? – зацікавилась Дарина.
– Та це я просто так, – спробував викрутитись гном.
Та так просто від дівчини не відбитись, яка давно щось запідозрила. Вже через день, на березі якогось острівка, коли вони готувались до вечері, вона випитала у юнака все про його пригоду. Спочатку недовірливо дивилась на нього але його запальничка і кинджал дещо переконали її.
– Цікава у нього рукоять, – сказала Дарина.
– Це, схоже на пластмасу, та її скоріше немає у вас, – спробував пояснити хлопець. – Вона схожа на смолу тільки твердіша.
Княжна крутила в руках кинджал, роздивляючись його перед полум’ям багаття, над яким похмурий Дартаз, незадоволений рішенням хлопця все розповісти, варив в казанку, щось схоже на куліш.
– Дивись тут під червоною зіркою виїмка і подряпина. Можна спробую піддіти її?
– Спробуй, – погодився Ярослав і присунувся ближче до дівчини.
Вони сиділи поряд, майже торкаючись головами, схилившись над кинджалом. Дарина, ледь висолопив язик, зосереджено і обережно, піддівала лезом свого ножа червоний камінець. Нічого не виходило.
– Можливо, це просто подряпина, – проговорив хлопець у самісіньке вухо дівчини, злегка торкнувшись губами.
– Тихо, не лоскотись, – хіхікнула та і нарешті підділа камінь, він туго але все ж вийшов із рукояті. Вона віддала камінець юнаку.
– Що там?
– Якась порожнина. Давай до багаття, краще роздивлюсь.
– Щось видно? – запитав Ярослав схилившись над дівчиною, яка ледь не вперлась у полум’я.
– Обережно, – пробурчав Дартаз, йому теж було цікаво. – Ви мені кашу перевернете. Що там у вас?
– Тут маленька порожнина і тирчить голка, – повідомила Дарина і випрямилась.
Зіштовхнулась із юнаком, який зазирав їй через плече і захиталась. Щоб вона не впала в багаття, Ярослав підхопив її, потягнув на себе і вони завалились на землю. Дівчина тримала кинджал на витягнутих руках, стараючись нікого не поранити, тому просто впала спиною на хлопця. Вони розсміялись.
– Хватить вам вовтузитись, – посміхнувся гном, дивлячись на них. – Обережніше з голкою, раптом вона отруєна, це все-таки зброя.
– Та ні, не схоже, – сказала дівчина, підіймаючись із хлопця. – Там такий маленький отвір, що не всякий палець туди влізе.
– Все одно, обережно. І вже пора їсти.
Ярослав забрав кинджал і вставив на місце червоний камінець, котрий легенько клацнув, щільно закривши отвір. Мандрівники повечеряли і улаштувались на сон в човні витягнутому на берег. Деякий час розмовляли, дивлячись на зоряне небо, а потім почали засипати. Дарина уткнулась в плече Ярослава і дихала йому прямісінько у вухо. Він укутав її плащем і заснув, щасливо посміхаючись. Гном прислухався до нічних звуків і дрімав. Навкруг все було спокійно. Цей маленький острівець був останній перед поворотом на ріку Славу.
Відправились вони рано, ледве засіріло небо. Ярослав так зівав, що здавалось челюсті виверне, Дарина жартувала над ним, назвав його сонливим пугачем. Човен вийшов на середину річки і, підганяємий веслами, поплив за течією далі. Незабаром вони виплили на більш широку ріку.
– Ось і ріка Слава, – сказав гном.
– Так, – зітхнула дівчина. – залишилось зовсім небагато до Кийграда.
Вони плили весь день. Зупинились лише один раз і швидко збігав до лісу, знову відправились у дорогу. І в цю ніч вирішили заночувати на маленькому острівці. Дартаз обслідував його і приніс велику в’язанку хмизу. Запалили невеличке багаття і поївши, заварили журавлиний чай з медом.
– Ярослав, а де ти взяв цей величезний меч? – запитала Дарина у хлопця.
– Мені подарував його Дартаз.
– Дартаз, ти що сам його викував?
– Ні, я зробив тільки рукоять.
– А як він до тебе потрапив?
– Це довга історія, – не охоче сказав гном і покуйовдив бороду.
– Розкажи, спати ще не хочеться, – попрохала його дівчина.
– Нема бажання, – сумно сказав той. – Мені не хочеться про це згадувати. Я і досі не можу заспокоїтись, цей випадок змінив все моє життя.
– Розкажи, Дартазику, – заблагала дівчина від цікавості. – Можливо тобі стане легше, якщо хтось ще знатиме про це.
– Не хочу згадувати, – насупився гном. Але Дарина не відставала.
І ось, через деякий час, він все-таки піддався проханням молодої дівчини. Трохи відкашлявшись, Дартаз почав свою розповідь.
– Це почалося років зо три тому, я жив разом зі своїми родичами у невеликому селищі на захід від Кийграда. Мої батьки порахували, що мені вже час оженитись і підшукали мені жінку. ЇЇ звали Доролан і вона вже мала двох чоловіків. Як ви знаєте у нас жінок в кілька разів менше і тому вони мають декілька чоловіків. Коли ми жили далеко від цих місць, майже не спілкуючись з іншими народами, нічого в цьому не було особливого. Та тут дещо змінилось і молоді гноми почали задивляться на славенських жінок. Тим більше у вас інші звичаї, де один чоловік може мати кілька дружин. Ну і я запротестував, не захотів одружуватись. Була би Долоран красунею, ще нічого але навіть по нашим міркам її важко назвати гарною, тільки сім’я в неї доволі багата і її дід один із наших старійшин.
Не зважаючи на тиск своїх та її родичів я відмовився... хмм... від такої честі і пішов з дому. В мене був рідний дядько Бартаз, він жив як хотів, часто подорожував і завжди насміхався над старійшинами. Як кажуть в сім’ї не без уроду. Він був веселої вдачі і любив добряче випити, часто не знаючи міри. Молоді гноми із захопленням дивились на нього, а інші проклинали його. Тому я вирішив знайти Бартаза. І мені це вдалося. Він привітно поставився до мене і почав вчити ковальському ремеслу. Я працював підручним в його кузні і це подобалось мені. Одного разу я з ним навіть їздив з товаром до Новограду.
Десь через рік дядько привіз мене до одного поселення на краю болота. Там місцевий коваль навчився добувати дуже якісне залізо із болотної руди. Бартаз залишив мене навчатись у нього, а сам знову відправився до Новограду. До речі, він так і не повернувся, говорять, загинув в лапах гуля. Після чого я і став на них полювати. Ну це інше.
Того коваля звали Бурмило, він був здоровенний і похмурий, мене добряче він ганяв, доки вчив ремеслу. Жінка в нього давно померла, залишивши йому п’ятеро дітей. Бурмило їх виростив і пристроїв до різних справ. А сам він жив із старшою донькою Жураною. Вона була каліка. В дитинстві трапився пожар в кузні і дівчина сильно постраждала. Половина обличчя, ліва сторона, і трохи шиї було спалено полум’ям та ще й зламала тоді ліву ногу і та не правильно зрослась, так що вона дуже хромала. Дівчину так і прозвали Качка, за її криву ходу. Було їй вже більше тридцяти років і ніхто не хотів її брати в дружини. Вдачею вона була спокійна і добра, завжди приходила всім на поміч. Дівчину в селі жаліли і не зобиджали.
Працюючи майже півроку в кузні її батька, я познайомився з нею дуже тісно і ми не зогледілись, як покохали один одного. Це були три місяця щасливого життя. Бурмило, спочатку бурчав але незабаром погодився на наше весілля. Моє Каченятко, так називав я її, була щасливою і почала готуватися до весілля. Здається все село радувалось, але знайшовся один виродок, родич Бурмили, двоюрідний брат її дочки – Хлод, якому наше весілля чомусь стало поперек горла. Він був в братстві Ведмедя і ледь не головний там.
Хлод разом зі своїми дружками перестрів мене і почав погрожувати, сказавши, що не допустить, щоб його сестра вийшла заміж за гнома. Коротше, в нас зав’язалась бійка і я покалічив одного із них. Бурмило дізнавшись про це, став наполягати, щоб я з його дочкою тікав, сказав, що братство так це не полишить і вб’є мене. Ми прислухались до нього і вирішили поїхати із цього села. Через кілька днів нам приставилась слушна нагода. Хлод зі своїми товаришами кудись поїхав, казали буцімто до Новограда.
Ми зібрались і однієї ночі покинули село, взявши із собою трьох коней. Вирішили поїхати до Боброва, де залишилась кузня Бартаза. Перші кілька днів старались їхати обережно та від’їхавши подалі поступово заспокоїлись. Мені було так добре з моєю Жураною. Стояла середина весни і хоч вдень було досить тепло, та вночі – прохолодно. Занурившись під ковдри, нам було так хороше, що часто спали до самого обіду. Щасливі були дні!
Одного дня, пролежавши до обіду, ми встали, зібрались і відправились на лісову дорогу. Аж раптом із-за повороту нам назустріч виїхало десяток вершників. Ми заклякли, впізнавши серед них Хлода. А потім все змішалось, я бився з ними, кричав, щоб вона утікала та Журана не послухалась і залишилась зі мною. Коли збили з коня і навалились на мене, я встиг одного придушити, а далі утратив свідомість. Очухався я зв’язаний. Хлод дуже злився і бив мене ногами, а моя кохана пробувала захистити своїм тілом. Врешті вони вирішили принести мене в жертву своєму священному ведмедю, хоч дехто і хотів відразу прирізати.
Вони прив’язали мене до коня і поїхали в лісові хащі. Моє бідне Каченятко бігло за нами та де там з її ногою, скоро вона зовсім відстала. Приїхали ми на якусь галявину і стали на нічліг. Частина із них кудись відійшла, а я залишився зв’язаний біля багаття. До сих пір не можу зрозуміти, як моїй коханій вдалося невидимо прокрастись до мене і визволити мене. Ми тихенько поповзли до дерев, а там встали і побігли. Та знову якийсь страшний рок – наскочили прямо на Хлода. Той вихопив меч і хотів проткнути мене та в цю мить, моя кохана, відштовхнула мене і закрила собою. Меч Хлода пропоров їй живіт. Я ж накинувся на нього і задушив його. Повернувся до моєї Журани і обійняв її. Так вона тихо і померла в мене на руках.
Дартаз замовк. Дарина ледь стримувала сльози. Ярослав безсило зжав кулаки.
– Вона була вагітна моєю дитиною, – тяжко зітхнув гном і охриплим голосом продовжував. – Тоді я взяв меч і пішов та повбивав цих виродків, а потім покидав їх тіла в болото. Вранці ж я, за нашим звичаєм, розпалив багаття і спалив тіло своєї коханої.
Вони деякий час мовчали, дівчина витирала сльози. Хлопець не наважувався запитати про свій меч. Та гном згадав про нього.
– А цей меч я знайшов у них у поклажі. До цього, підслухавши розмови, дізнався, що вони вважали його мечем їх пращура князя Руса. Рукоять в нього була пошкоджена але з коштовними каменями. Я зробив нову рукоять, не таку багату зате більш міцну. Декілька маленьких камінців я продав Лисюку.
– Тепер зрозуміло, чому він так до нас добре поставився, – промовив тихо Ярослав.
Лягли спати дещо у сумному настрої. Та вранці, коли зійшло сонечко і осяяло водну гладь, мандрівники повеселішали. Перед самим обідом, коли вони шукали місце пристати до берега, гном раптом сказав Дарині.
– Ти права, дівчинко, дійсно, поділився з вами своїм нещастям і трохи відлягло від серця. Тепер думаю, можливо розповісти все батькові Журани чи все-таки нехай думає, що ми живемо десь далеко і щасливо.
– Не знаю, – відповіла дівчина. – може хай нічого не відає і живе спокійно. Як ти думаєш, Ярослав?
– Як на мене, краще знати правду. Та хто знає, як він це переживе.
Пройшло ще три дні і нарешті на високому березі з’явився Кийград, стольний град Русинії. Місто було огороджено кількома дерев’яними мурами, а на горі величною спорудою здіймався терем Великого князя Русинії. Подорож рікою була напрочуд спокійною. Вони кілька раз приставали до маленьких містечок купувати свіжі харчі. Люди скрізь до них ставились доброзичливо. Дарина трохи пожвавішала і вже з нетерпінням чекала на зустріч із батьком. Ярослав частенько поглядав на неї і одного разу не витримав.
– Дарино, а тобі подобається твій наречений?
– Наречений!? – трохи здивувалась дівчина. – А! Ти маєш на увазі герцога Венедії. Я ні разу його не бачила, кажуть він молодий і симпатичний. А що?
– Та нічого, – дещо сердито відповів хлопець. – Не бачила, а радієш. Може він тобі і не сподобається. Як там його звуть?
– Вольмир, – відповіла дівчина і задумливо поглянула на хлопця, прибрав із лоба своє волосся. – Я про це не думала, звикла з дитинства рахувати його своїм чоловіком. Мій батько про цей шлюб давно домовився із його батьком. Вони начебто приятелювали.
– Тобі, Дарино, не можна відразу до свого батька князя Святослава, можемо наскочити на твого брата. Треба діяти обережно, – втрутився Дартаз.
– А що ти пропонуєш? – знову зиркнула Дарина на чомусь засмученого Ярослава.
– Ти казала, що знаєш де живе цей маг Мальфар, то покажеш нам, а там ми зможемо його дещо розпитати. Не будемо зопалу лізти не знаймо куди. Можна потім сильно пошкодувати.
– Добре, – несподівано швидко погодилась княжна.
– І ще треба тобі перевдягтись, щоб ніхто не впізнав.
– Як? – не зрозуміла Дарина.
– Одягнешся хлопчиком, сховаєш свої коси, ми тебе трішки зробимо замазурою і ніхто із знайомих не впізнає. А ти, Ярослав, сховай меча, а то багато хто ним може зацікавитись.
– Добре, – проговорив хлопець, намагаючись не дивитись на дівчину.
– Не сумуйте, все буде гаразд, – посміхнувся гном поглянувши на них. – Місто велике, нікому немає діла до інших.
І дійсно, вони спокійно причалили до пристані, заплатили гроші за стоянку і охорону човна, одна срібна гривна за три дні, а потім піднялись до мурів міста. Дарину не можна було впізнати, просто молоде хлоп’ятко, яке вперше у великому місті. Ярослав замотав свій меч в ковдру і ніс його на плечі разом з іншими речами. Гном важно виступав попереду і, не зважаючи на його маленький зріст, всі перехожі уступали йому дорогу. Хоча людей було зовсім небагато і місто стояло якесь дивно принишкле.
– Далеко ще? – поцікавився Дартаз у дівчини, пройшовши кілька вулиць.
– Ні, вже скоро, за тим поворотом буде вулиця, яка виведе прямо до його дома.
Вони пройшли цією вказаною вулицею і підійшли до непримітного двоповерхового будиночка, біля якого була прив’язана ряба кобила.
– Стукай, – сказав Дартаз хлопцеві.
Ярослав забарабанив у двері.
