Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47347
Рецензій: 92119

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

ЕФЕКТ СОНЯШНИКА. Художній кіносценарій. Частина 3

© Олексій Спейсер Кацай, 28-04-2005
Обличчя Кирила бліде й безживне. На імпровізованій пов'язці, яку йому на голову наклала Алла, вже засохла бура кров. Раптом його очі різко розплющуються і скошуються в один бік. Потім у другий. А ще потім він обережно, дуже обережно, ворочає головою. Видно, що кожен порух коштує йому величезних зусиль. Навколишні краєвиди розпочинають повільно обертатись навколо Голубєва. Він до крови закушує губу й обертання світу поволі припиняється.
Ледь застогнавши, Кирило трохи здіймається на ліктях і кидає погляд на ворота, у які вже заганяють полонених Доброхлібів. Ось вони зникають у непроникній чорноті отвору й ворота повільно стають на місце.  
Знову застогнавши, Голубєв падає на спину і декілька хвилин лежить нерухомо, збираючись із силами. Потім встає і непевними рухами, ледь не падаючи від запаморочення, розпочинає пересуватись по навколишнім скелям у бік воріт, намагаючись увесь час перебувати у прихистку нагромадженого каміння й снігових наметів. Нерівне дихання... Короткі зойки... Шерех снігу та негучний стукіт каменів, що падають униз...
Врешті решт, Голубєв наближається до воріт майже впритул, залишаючись трохи збоку від них. І в цей час металева вертикаль ледь здригається і розпочинає відкриватися. Нажаханий Кирило притискається до каміння, а потім судомними рухами розпочинає здиратися по ньому вгору до тих пір, поки не опиняється на козирку, що нависнув над ворітьми. Вчасно. Бо йому видно, як саме під ним з воріт виїздіть потужний усюдихід, який чимось нагадує, радянського ще зразку, "харків'янку".
Усюдихід від'їздить від входу на декілька десятків метрів і зупиняється. В його передній частині, не видній Кирилові, щось відбувається. Врешті решт, стає помітним світловий диск, що випливає з-за машини. Ось він, обертаючись, перевертається на вертикаль, прогинається досередини і, як завжди, утворює світлову трубу-тунель, що веде у нескінченність.
За декілька хвилин з труби з'являється постать якоїсь людини. Здалеку Голубєву не видно, хто то є. Людина біжить до усюдиходу і щезає за його бортом. Світловий же тунель згортається у кулю і теж щезає за передом машини, наче втягується туди. А усюдихід вже реве двигунами, розвертається майже на місці і мчить у напрямку воріт.
Голубєв збирається із силами і тоді, коли машина опиняється саме під ним, наскільки можна м'яко, стрибає на її дах. Ледь не падає з нього, але втримується таки на ковзкій металевій поверхні. А усюдихід вже занурюється у напівтемряву якогось приміщення і ворота безшумно зачиняються за ним.

Широкий тунель десь у скелястих надрах Антарктиди нагадує трахею якогось, закопаного у них, велетня. Примарне світло з плафонів, що наче зливається у пунктирну лінію над Кирилом, який, ледь не втрачаючи свідомість, з останніх сил все ж таки втримується на даху усюдихода. Добре, що той ще пересувається доволі плавно. Але ось він зненацька рвучко зупиняється і Голубєв ледь-ледь не падає з нього. Але в останню мить втримується й обережно дивиться вниз.
Двоє чоловіків - один явний араб, другий слов'янського вигляду - у напіввійськовому одязі, з  автоматами на грудях, про щось запитують водія. Потім дозволяють йому їхати далі, показавши на один з проходів, на які розділяється тунель.
Голубєв почуває себе все поганіше й поганіше. У вухах неначе стоїть якийсь гул, працюючих на віддалі, агрегатів. Знову рвучка зупинка і, не втримавшись таки, Кирило сковзає з даху усюдихода. Затискає собі рота, аби не застогнати, й обережно виглядає з-за нього. Картина майже аналогічна попередній. Двійко чоловіків - щоправда тепер це якісь в'єтнамці невеликого росту - на черговій розвилці перевіряють машину і вже дозволяють їй їхати далі.
Голубєв очманіло роззирається по боках: зараз він залишиться на видноті посередині тунелю. А усюдихід вже розпочинає порикувати двигуном.
Погляд Кирила падає на якісь грати, вроблені у долівку і розташовані майже поряд з ним. Гарячково смикає металеві прути. І вони раптом піддаються. Скреготнувши зубами, Голубєв зсуває їх і пірнає у чорний отвір, а потім швидко ставить грати на місце. Вчасно. Бо вже чутно, як усюдихід від'їжджає. Кирило було полегшено зітхає, але зненацька саме на грати стає один з вартових та й завмирає на них.
Кирило, стиха чортихнувшись, опускається глибше і роззирається по боках. Він опинився у якомусь занизькому та вузькому коридорі, що тягнеться кудись у далину. Деінде, через рівні проміжки, згори до нього точиться примарне світло. Робити нема чого і Голубєв, зігнувшись майже навпіл, розпочинає сунути по проходу. У його вухах болюче пульсують тисячі далеких двигунів.  
Дочвалавши до наступного стовпа примарного світла, Голубєв підіймає голову і бачить угорі чергові грати. Пробує піднятись до них, але крізь галюциногенний стукіт двигунів розрізняє чиїсь голоси. Щоправда чує він їх, немов з магнітної плівки, яка тягнеться на уповільненій швидкості.
-Яа-а-к во-они мо-о-огли в Оа-а-азу втра-а-апити?..
-Ка-а-ажуть ше-е-ф при-и-иїхав. Розбере-е-ться. Ти-и-и ми-и-ий дава-а-ай...
Чутно звук води, що ллється, і прямо на голову Кирила розпочинає хлюпотіти якась рідина. Він відпльовується, знову спускається до коридору, аби знов полізти до наступного світового стовпа. Але зненацька бачить якийсь боковий хід, що начебто веде трохи вгору. Вдалині теж видно примарне світло. Але якогось помаранчевого відтинку. Голубєв звертає до цього ходу. Шум двигунів розпочинає розпадатися на окремі болючі бризки.  
По мірі наближення до світлового стовпа, стає видно, що він не падає згори, а зростає знизу. Шум двигунів у вухах вже нагадує гомін далекого натовпу. На викривленому обличчі Голубєва виступають краплини поту. Збоку здається, що він суне проти потужної течії.
Вже видно, що й дійсно грати в цьому проході знаходяться не вгорі, а долі. З останніх сил Голубєв, майже падаючи, наближається до них і зазирає в отвір.
Велика зала. Ряд якихось довгих лискучих стовпчиків, розташованих ідеальним колом. На кінцівках стовпчиків - кулі ртутного кольору, між якими іноді пробігають блискавиці електричних розрядів. А посеред кола... Посеред кола магматично пухириться якась сфера, світлова маса, начебто складена з інших, маленьких сфер, що іноді бурштиново випинаються на її поверхні, а потім знову зникають у гнійно-червоних надрах. Чимось усе це нагадує невеличку згасаючу зірку, якщо спостерігати за нею, впритул наблизившись до її поверхні.
У вухах Голубєва чується вже не далекий гомін, а близькі й болісні зойкання, зітхання, згукі та шепіт мільйонів істот, що неначе потерпають від невимовних страждань. Кирило затискує вуха руками. Обличчя його вкрай викривлюється. У розширених зіницях грають відлиски пекельного полум'я. Знепритомнівши, він падає прямо на грати.

У затісній камері з голими металевими стелями прямісінько на долівці, з відвернутими один від одного обличчями, сидять Доброхліби. Вони явно тільки-но крупно посварилися. Першим тишу, наповнену алюмінієвим присмерком, порушує Андрій.
-Одначе, Алло, - говорить він через плече, не повертаючись до жінки, - ти ж розумієш, що ми знаходимося у ситуації з мінімальним інформативним тлом. І щодо дивних феноменів, які тут мають місце. І щодо самого місця перебування. І навіть щодо того, які ролі грають в цьому невідомо-феноменальному місці деякі особи.
-Щодо ролі Голубєва ти визначився з самого початку! - злісно кидає Алла.
-А що Голубєв, що Голубєв?.. Ну, не розібралися відразу виконавці... Можливо, помилилися... А зараз, коли тут ми з тобою сваримось, начальство їм гніт вставило і вони свою помилку виправляють...
-В тебе грають банальні ревнощі, Доброхлібе! - якось зморено перебиває його Алла.
-В мене?!? Ревнощі?.. - Андрій випростує спину. - Та ти знаєш, що... Ладно, ладно... Ось Когут сюди німців прийшле, знайдуть вони цей погріб, і тоді ми разом за усі ревнощі з'ясуємо...
І якось знесилено Доброхліб знову спирається спиною на стінку.
У цей час грюкають двері. На порозі камери з'являється негр у напіввійськовому одязі, з автоматом в руках. За ним видно ще одну людину. Якогось полінезійського вигляду. Жестами вони наказують Доброхлібам вийти зовні, а потім ведуть їх по безлюдному коридору до чергових металевих дверей.
Доволі неввічливо Доброхлібів заштовхують у них, до приміщення, яке нагадує великий робочий кабінет. Дві стіни заставлені книжковими полицями, на яких, окрім книг стоять файли з паперами, стопи лазерних дисків та таке інше.
На стіні, що знаходиться навпроти дверей, висить велике червоне полотнище з білим колом посередині. У колі - щось таке, що нагадує чорну літеру "о", перекреслену таким же чорним хрестом. Але при більш уважному погляді стає помітно, що коло літери розірване у чотирьох місцях, наближених до кінцівок хреста. Таким чином, зображення нагадує свастику з вигнутими променями.
Навколо стягу висять портрети старовинного вигляду. Чи підроблені під старину. Це - Македонський, Чингізхан, Кортес, Наполеон, Гітлер, Сталін, Мао, Бен Ладен. Трохи нижче - великий екран та приладна панель невідомого призначення. Перед ними - великий стіл для засідань, на дальньому кінці якого стоять декілька моніторів, а за ними - крісло, обернене спинкою до Доброхлібів. Видно, що у кріслі сидить якийсь чоловік, що розмовляє по телефону.  
На ближньому кінці столу акуратно розкладені речі полонених - косметика Алли, гребінець та записничок Андрія, інший подібний дріб'язок. А також мобільний телефон, забраний у Доброхлібів під час обшуку нагорі. За їхніми спинами завмерли охоронці.
Ось людина у кріслі припиняє свою розмову і обертається до полонених. Пауза. Кам'яне обличчя негра-охоронця. Розширені очі Доброхліба.
-Сашко! - вражено вигукує Андрій.
Когут уважно і ледь іронічно розглядає колишнє подружжя. Потім мовчки встає і наближається до них.
-Ну, привіт, друзяко! Доброго дня, Алло!
-А він добрий? - трохи здіймає брови жінка.
Когут коротко регоче:
-Не знаю, не знаю... Для кого - як. Для мене, мабуть, добрий. Бо вже давно настав час припинити наші безглузді ігри. - Він повертається до Андрія. - Але, бачить Бог, Андрію, я тебе в наші справи вплутувати аж ніяк не хотів. Навіть більше, опісля Харкова я намагався тебе біля себе притримати, щоб потім потрохи відсунути на небезпечну відстань. Але ти розпочав у Джеймса Бонда гратися, за Голубєвим слідкувати з власної ініціативи... Чи не з власної?
-Таки - Голубєв?.. - не відповідаючи на запитання Когута, у свою чергу в когось запитує Андрій, вже трохи відійшовши від першого здивування і стріляючи очима на Аллу.
Когут повільно йде до свого крісла, сідає у нього і розпочинає задумливо барабанити пальцями по столу.
-Голубєв... Голубєв... - І раптом різко переводить розмову в інше русло: - Ти вже зрозумів, куди втрапив? Зі своєї, до речі, ініціативи втрапив.
Андрій трохи зам'явся з відповіддю і за нього голосом шкільної відмінниці відповідає Алла:
-Наскільки можна зрозуміти, це - таємнича неонацистська станція "Оаза". - І раптом додає: - Ще не здичавіли у своєму бункері?
Когут весело сміється:
-Ох, Андрію, як же мені наш колишній лікар подобається! Навіть більше, ніж тобі. - І раптом серйознішає. - Станція? Нацистська? І так, і ні. Розпочалося з неї. Але... Оаза, друзі мої, не банальний схрон, як зазначила Алла, а назва широко розгалуженої організації. Дуже широко розгалуженої. Я, наприклад, її резидент в Україні.
-Але ж таки резидент нацистської організації? - подає голос Андрій.
Когут знову задумливо барабанить пальцями по столу. Потім обертається і через плече дивиться на портрети, що висять над ним.
-Македонський був фашистом? - запитує він в самого себе. - Чи Кортес нацистом? Чи Сталін? Ну, з паном Гітлером зрозуміло. - Когут знову обертається до Доброхлібів. - Він, до речі, ледь усю справу не завалив, ледве ідею не спаскудив. Дойчланд, дойчланд, юбер аллес, розумієш. Арієць, блін. Супермен... А того не зметикував, що супермени, вони у будь якій нації зустрічаються. І якщо лише в одній їх шукати, то обов'язково такий собі етнічний інцест вийде. З повним наступним виродженням. - Когут подається трохи уперед. - А вироджуватись та утилізуватись повинні відходи. Це - процес інтернаціональний. Для них лише умови належні треба створити. Бажаєте демократичні? Та будь ласка! Головне, щоб вони думали поменше.
-Демократія на службі фашизму? - хрипко запитує Алла. - Це щось нове в політології.
-Це - банально. Бо крайнощі сходяться, - наставницьким тоном мовить Когут. - Це ви маєте знати. Нехай народні маси вповні демократично й щосекунди сексом займуться. Або з ігор комп'ютерних не вилазять. Про наркотики не кажу, це - взагалі для примітиву. Можна ж просто світом нудитись задля розваг. Та чи мало ще чого вигадати можна? І все під прапором повної свободи. Повної насолоди. Головне, повторюю, щоб не думали. Думати повинні ми - вибрані. І, до речі, при цих демократичних умовах відразу видно, хто має хоч якусь кебу, а хто ні. Перших треба під себе підгрібати, селекціонувати, бо вони і є расою суперменів, а потім - на прапор... - Когут недбалим помахом руки показує на портрети позаду себе. - Щодо інших... Їх - на добриво. На жаль. Як, друзі мої і вас опісля того, як ми деякі деталі з'ясуємо. Бо, скажімо, з Нгомбо, - Когут кидає головою на негра-охоронця, що з кам'яною фізіономією завмер позаду Доброхлібів, - будуть люди, а з вас...
Сашко презирливо махає рукою.
-Та, звісно, які ж з нас супермени, - теж ледь презирливо кидає Андрій. - Це ви в нас такі дужі, що без нової зброї аж нікуди. Думали вони думали, і придумали...
-Зброї? - у третій раз розпочинає барабанити пальцями по столу Когут. - Зброї, кажеш?.. - І різко запитує Андрія: - З ким ти контактував, окрім мене? Яким чином опинився в Антарктиці й біля бази?
Той мовчить.
-Я питаю, з ким ти контактував? Яким чином вийшов на закриту супутникову телефонну лінію? Хто тебе на неї вивів?
-Та ні з ким я не контактував, - вишкірюється й собі Андрій. - А лінії свої краще закривати треба. Щоб вони й дійсно закритими були.
-Ех, - цокає язиком Когут, - треба було тебе ще у Харкові... Але - пожалів. Не хотілося зайвого галасу підіймати опісля Кеши.
І він коротким жестом щось показує Нгомбо. Той підбирається, наче хижак перед стрибком, але в цей час на столі зненацька грає мелодія виклику мобільного телефону Алли. І Когут, і Доброхліби дещо вражено зиркають на нього. Першим зі ступору виходить Когут.
-Ось тобі й маєш! - вигукує він. - А казав, що не контактував ні з ким. А сюди, усередину станції, лише декілька чоловік зателефонувати можуть. Та-а-к, близенько ж ви підібралися. Ну, що ж, погуторимо з твоїми друзями.
Когут поглядом наказує Нгомбо принести йому телефон. Охоронник-полінезієць не рухається з місця. Негр протягує руку до мобільника. І в цей час той вибухає, розлітаючись на мілкі уламки. У викривлене обличчя негра вдаряється вихор полум'я, яке миттєво згортається у знайому світлову кулю. Обпаленого Нгомбо кидає до стіни. Куля розпочинає метатися по кабінету, а потім летить на Когута. Той ховається за столом, а куля б'ється у стяг і тканина того миттєво спалахує. Кабінет наповнюється димом. Андрій, користуючись нагодою кидається на розгубленого полінезійця, вибиваючи зброю у нього з рук. Але той проводить бійцівський прийом і кидає Доброхліба на долівку.
В цей час Алла підхоплює впалу зброю і використовує її в якості дубинки, з усієї сили вдаряючи охоронця по голові. Той падає поряд з негром. Куля мечеться по кабінету. Спалахують книжки на стелажах. Андрій підхоплюється й кидається до зачинених дверей. Раптом спрацьовує сирена пожежної сигналізації. Андрій намагається відчинити двері. Когут з-під столу стріляє по ньому з пістолета. Алла, невміло тримаючи автомат, випускає чергу понад столом. Когут притискується до долівки. Андрій, врешті решт, відчиняє двері й вони з Аллою вистрибують у коридор і вклякають: до них біжить охорона. Але слідом за ними вилітає і світлова куля, яка вже мчить прямо на охорону, обпалюючи її і розкидаючи у боки. А потім зникає за поворотом.
Андрій з Аллою хочуть бігти слідом за нею, але раптом у потилицю Алли упирається ствол пістолета:
-Обережно і плавно поклади автомат на долівку, - чується напружений голос Когута.
Андрій рвучко обертається, але вже запізно: Когут перехопив горло жінки однією рукою, а другою приставив ствол пістолета до її скроні.
З іншого боку коридору чується тупіт багатьох ніг - до дверей кабінету, з яких ще клубочиться дим, біжить ще один загін охорони.

Куля мечеться по приміщенням станції. Свист. Спалах. Зала, наповнена апаратурою і нажаханими людьми. Свист. Спалах. Великий ангар з усюдиходами, біля яких вовтузяться механіки. Свист. Спалах. Тунель з військовим загоном, командир якого розширеними очима дивиться просто на кулю і щось кричить у мікрофон, прилаштований біля його, розірваного криком, роту. Свист. Спалах. Вузенький прохід зі світловими стовпами у ньому, по якому нещодавно йшов Голубєв. Свист. Спалах. Такий же прохід з тілом чоловіка, що лежить долі. Це - Кирило. Знову розпочинають чутися жахливі звуки, під які він знепритомнів.
Але ось Голубєв розпочинає вовтузитись, ось він підіймає голову. І бачить кулю. У ртутно-важкий плюскіт згуків вплітається ледь чутне дзюрчання ручаю.
-Привіт, - рипить Голубєв жорном висохлого язика. - Ось і ти...
Дзюрчання посилюється. Вимучене обличчя Кирила збільшується, збільшується і ось вже нічого не видно, окрім його стражденних очей.

Ствол пістолета щосили б'ється в спину Андрія, підганяючи його по тунелю, залитому неоновим світлом. Це Когут кудись веде свого колишнього колегу. За ним таким же чином полінезієць жене Аллу. Замикають ходу ще троє озброєних охоронців.
-Ти ідіот, Доброхлібе, - сичить Когут, знову шпурляючи його пістолетом. - Навіть якщо усе це правда, то тебе використали, наче немовля. І навіть без памперсів... Фашисти ми, розумієш!.. Це ви - чистоплюї! Бо, фашисти - не фашисти, але супермени ми - точно.
Когут раптом зупиняється і, схопивши Андрія за плече, рвучко розвертає його обличчям до себе:
-Вища фаза фашизму не нацизм! Не націоналізм. Вища фаза фашизму - інтернаціоналізм сильних особистостей. Бо ми вирощуємо нову расу. Бо ми, саме ми, є охоронцями людства!.. Але ж від дурнів хіба охоронишся!
Сашко знову штовхає Андрія уперед:
-Ну, хто міг знати, що ця мерзота використає твій мобільник, для того, щоб їхній розвідник таки пройшов крізь захисний шар. Щоб наш спільний ворог - ворог усього людства, до речі! - проточився досередини Оази!..
Новий стусан. І Андрій влітає у якесь кругле приміщення. Слідом за ним  - Алла. Це та сама зала, яку зверху, через грати вентиляції розглядав Голубєв. Доброхліби з Когутом та охоронцями знаходяться на естакаді, яка приліплена навкруги до стін приміщення. Її огороджує високий металевий парапет. Унизу - плазмове утворення, обмежене лискучими жердинами з електророзрядами, які пробігають поміж їхніх верхівок.
Когут хапає Андрія за волосся і перехиляє його через парапет. Доброхлібу обпалює обличчя невимовним жаром, аж шкіра, здається розпочинає пузиритись.
-Андрію! Андрію! - кричить позаду, немов з далекого далеку, Алла. - Залиш його, Когуте, залиш, виродку!
-Дивись! Дивись! - нахиляє той голову Андрія ще нижче, не звертаючи уваги на жіночі крики. - Уважно дивись. Ти за зброю запитував? Ось вона - наша зброя. Ось! Винайдена ще на початку минулого століття, але доведена до досконалості лише сьогодні.
Андрій пручається з останніх сил.
-Але знаєш для кого вона? Знаєш? - Когут рвучко розгортає Андрія обличчям до себе і тицяє йому пістолетом прямісінько в обличчя. - Не для таких недоумків, як ти. Таких, як ти, ми і без неї скрутимо... Але там, там, - ствол пістолета тицяє вже у купол приміщення, - чи то у ближньому космосі, чи то на Сонці... Ми, до речі, до останнього схиляємось опісля відкриття "ефекту соняшника"...
Сашко раптом заспокоюється і відпускає Андрія. Той розтирає горло, косячись оком на величезну розпечену сферу, що чадно ворушиться унизу.
-Цить ти! - кричить Сашко у бік Алли, а потім знову повертається до Доброхліба і мовить підкреслено спокійно: - Так ось, на Сонці, здається, існує плазмова форма життя. Нагадує вона кульові блискавки. І тарілки летючі. Ми за ними давно спостерігаємо. Інтелект - на рівні тварин, але - агресивні... На Землю проточуються крізь полярні області. Створюючи для цього дірки. Озонні. Раніше вони тільки вивчали Землю, а зараз, здається, напад готують. Дуже вже різко розширення південної дірки розпочалось. Та й розвідники... Одного ти до Оази заніс. Чого від нього чекати - невідомо. Але і ми чекати не будемо...
Він нервово робить декілька кроків назад і вперед по естакаді, зиркаючи на Андрія. Той вже трохи прийшов до тями.
-Слухай, Когуте, - каже, спльовуючи кров з розбитого роту, - ти мені Незнайку нагадуєш. Пам'ятаєш такого казкового коротишку?
Когут зупиняється і трохи розгублено дивиться на Андрія.
-Пам'ятаєш, - констатуючи, продовжує той. - А нагадуєш ти мені його тому, що йому на голову теж шматок сонця впав. Але, насправді, то хрущ був. Але чи багато безголовим для остаточного безголів'я потрібно?
Когут не злиться. Когут всміхається. Лагідно-лагідно.
-Згадай дитинство, Андрію, згадай. Кажуть, перед смертю воно добре згадується.
Тепер вже Андрій трохи розгублено дивиться на Когута. Алла завмерла поміж двома охоронцями, які як схопили її, коли вони кричала, так і тримають досі.
Сашко підходить впритул до парапету і задумливо дивиться на сферу.
-Я забув вам сказати, панове, - не обертаючись каже він, - що наша зброя - це симбіоз двох складових. Фізичної і... І психічної. Остання необхідна перед застосуванням зброї в якості її накачки. Як в лазера. Оскільки ви вплинули на те, що нам необхідно терміново застосовувати її, а часу для знаходження джерела психічної складової за межами Оази в нас немає, то... - Він обертається і дивиться прямо в очі Доброхліба. - То ви і будете цією накачкою. Надмірна цікавість, друже, має свою ціну.
Він показує стволом пістолета на Андрія:
-Спочатку ти...
Пауза. І потім ствол пістолета різко вказує на Аллу.
-Її, - жорстко віддає Когут наказ охоронцям.
Ті підхоплюють Аллу, що кричить і щосили пручається, та й тягнуть до парапету з явним наміром скинути її вниз, прямо на розпечену сферу. Андрій кидається до них, але його збиває з ніг охоронник-полінезієць. Водночас Когут б'є Андрія ногою, але Доброхліб перехоплює її. І бійка зав'язується не жартома.
Двоє охоронців намагаються скинути Аллу униз. Полінезієць і Когут б'ються проти Андрія. Ще один охоронець повертаючи автомат то на одну групу, то на іншу, не може вирішити, кому йому допомагати. Врешті решт, він приймає рішення. І тільки Андрій відкривається, випускає по ньому автоматну чергу.
Той хапається за поранену руку. Аллу вже майже перекинули через перила. Порятунку немає. Одним боком обличчя злісно всміхається Когут.
І в цей час на горі, під верхом купола приміщення, зі спалахом і хрустом вилітають грати вентиляції, для того, щоб уповільнено обертаючись по спіралі, розпочати падати у вогненну сферу. Спалах же миттєво концентрується у світловий диск, на якому, наче на вогненному скейтборді балансує Голубєв. Ось він на хвилинку завмер під самим куполом, а потім, наче по крутому схилу, стрімко з'їжджає на диску в напрямку Алли.
Спалах. Звуки ударів. Викривлене від жаху обличчя охоронця, який перелітає через парапет, з криком падаючи у полум'я сфери. Інший охоронець з одягом, що димиться на ньому, непритомно лежить під стіною приміщення. Але третій вояк, вже зорієнтувався і здіймає автомат на Голубєва, який схопивши напівнепритомну Аллу, відтягує її від краю естакади.
-Стріля-я-й! - репетує полінезієць і раптом б'ється головою об металеву стіну приміщення від удару, який йому наносить Андрій. І закотивши очі, повільно сповзає по стінці на долівку.
Але і сам Андрій падає поряд, вдарений навідліг рукою із затиснутим у ній пістолетом. Рукою Когута. А пістолет, як і автомат полінезійця, вже спрямований на Голубєва, який підтримує Аллу.
Чорний отвір зброї. Відлиски полум'я, що грають на металі ствола пістолета.
Чорні розширених зіниці Голубєва. Відлиски полум'я, що грають у його очах.
Палець, що повільно, дуже повільно, натискує на гашетку. І так же уповільнено Кирило розвертається, намагаючись своєю спиною прикрити тіло Алли.
Тишу крають звуки пострілів. І раптом усі рухи пришвидшуються до межі, а між стрільцями та Кирилом з Аллою зростає світлова стіна, у якій сліпучими цятками згорають пістолетні кулі. А Когут стріляє, стріляє, до тих пір, допоки в нього не закінчуються набої. І відразу світлова стіна знову згортається у кулю, яка сторожко коливається у повітрі поміж Когутом і тими, в кого він стріляв.
Аж раптом Сашко здригається: у його спину впирається ствол автомата, підібраний Доброхлібом, що вже прийшов до тями.
-Андрію, Андрію, - гарячково шепоче Когут, - заспокойся... Ти же бачиш, що відбувається! Ми же на одному боці, Андрію.
-Ніколи ми не будемо з тобою на одному боці, Когуте...
-Ой, не зарікайся, не зарікайся, друже... Ми, звісно, по життю різні, різні ми, але ж ми з тобою - люди. Люди ми! А ото... - і Когут огидливо киває на кулю, що продовжує висіти у повітрі.
-Доброхлібе, ти як? - кричить здалеку Голубєв, одночасно намагаючись привести до повної тями Аллу.
Андрій не відповідає. Він слухає Когута.
-Від нас зараз життя усієї планети залежить. Розумієш. Андрію? Від нас. Якщо ота мерзота атакує Землю, то ніщо у світі, окрім нас, не зможе протистояти їй. Ти думаєш, чому вони та в Оазу намагалися втрапити?.. Не дозволяй їм себе зомбувати, Андрію, не дозволяй. Подивись, що вони з Голубєвим зробили...
-Ти як, Доброхлібе? - знову кричить Кирило. І підтримуючи Аллу, робить крок в напрямку до нього.
Але Андрій зненацька відстрибує назад і поводить автоматом, то на Когута, то на Голубєва з Аллою. Куля напружено розхитується у повітрі.
-Стояти! - кричить Доброхліб. - Усім стояти!
-Ти що?!? - охкає Алла.
Кирило зупиняється і рукою засовує Аллу за свою спину.
-Правильно, Андрію, правильно, - раптом підтримує Доброхліба Когут і робить крок у напрямку Голубєва. Між ними у стіні видно напівпрочинені двері з якоюсь величезною червоною кнопкою, розташованою біля них. - Алло, - гукає він, - будь обережна. Обережна будь з Кирилом. Бо він вже і не Кирило зовсім.
Алла намагається вийти з-за спини свого рятівника, але той, мовчки продовжує однією рукою притримувати її за собою.
-Згадай, Алло, яким ти його в останній раз бачила? - робить ще пару кроків Когут. - Ти ж медик, згадай. Чи міг він взагалі рухатись, а не то, що...
Алла, врешті решт, висовується з-за спини свого рятівника й зазирає йому в очі. Кирило у свою чергу скоса зиркає на неї.
-Алло, - сіпається Андрій, - відійди від нього, Алло!..
І в цей час, користуючись, що увага непроханих гостей Оази розпорошилась, Когут кидається до дверей і щезає за ними, по дорозі з усіх сил вдаривши по червоній кнопці. Приміщення вибухає виттям сирени та наповнюється шерехом електророзрядів, що враз розпочинають бігати по ньому. Світлова куля здригається, немов від кулеметної черги, що втрапила в неї, і швидко опускається долі, немов розпливаючись по долівці.
Голубєв кидається уперед. Андрій рвучко здіймає автомат, але його вже збиває з ніг Алла, яка дещо випередила Кирила. Автоматна черга крає повітря над головою Голубєва, викрешуючи іскри з металевої стіни. А Кирило вже вдаряє по червоній кнопці і пронизливе виття змінюється далекою гикавкою ревунів, а електророзряди миттєво зникають з приміщення й куля якось поступово, начебто з великими труднощами, набуває свого звичного вигляду.
-Так, - прислухається до ревунів Голубєв, - тривогу таки встиг підняти... Треба вам уходити друзі! - і повертається до Доброхлібів, що так і не встигли встати з долівки, на яку впали під час останнього кидка Алли.

Андрій, Алло та Кирило стоять біля парапету і задумливо дивляться униз, на полум'яну сферу. Трохи збоку гойдається світлова куля. Двері, у яких зник Когут, щільно зачинені. У Андрія одна рука знаходиться на імпровізованій перев'язці, яку йому зробила Алла. З далека доносяться стишені крики, звуки швидких кроків та пересування якихось механізмів. Ревунів вже не чутно, але замість них чується відлік метроному.
-Розумієш, Андрію, - каже Голубєв, - у "суперменів" ніколи не буває своїх власних сил. Вони завжди паразитують на силах людства. Або інших істот...
-Тобто, це не зброя, - мовить Андрій і киває на вогняну сферу.  
-Так, це... Полювання на плазмоїдів розпочалося ще на початку минулого століття. А потім, десь наприкінці тридцятих, мабуть таки у Німеччині, було винайдене захисне поле. Втім, воно не лише захищало, а й не давало зловленим істотам розбігтися чи протистояти своїм захоплювачам. І, таким чином..
-Я зрозуміла, - тихо каже Алла. - Боже, як примітивно! Це ж, -  вона, як перед тим Андрій, киває на униз, - звичайнісінький концентраційний табір.
-Ну, ти даєш! - бурмотить Андрій. - Термін "концтабір" має на увазі концентрацію розумних істот, а це... Зоопарк, скоріше. З поганими умовами утримання.
-Ти вважаєш, що плазмоїди... - розпочинає було Кирило, але Андрій перебиває його.
-Слухай, Голубєв, якщо тебе якось там вилікували, якщо якимось чином тобі певну інформацію скинули, а потім якось там і нас використали, то це не значить, що ті кляті користувачі мають такий вже глибокий розум. - Він скошується на світлову кулю. Та байдуже гойдається поряд з людьми. - Я бачив, як ці... Істоти, м'яко кажучи, на людей нападали.
-Якщо тебе накачати наркотиками, то...
-Не виправдовуй...
Їх перебиває гучний голос Когута, що, здається, лине не з динаміків, а з усіх усюд:
-Нагадую. У вас залишилось п'ять хвилин. Опісля цього розпочинаємо штурм.
В тиші, що наступила опісля цього, метроном, здається, клацає ще гучніше. Розлючені обличчя Андрія й Кирила, що втупилися одне в одного, пом'якшуються.
Раптом Алла запитує:
-Слухай, Кириле, а якщо вирубити захисне поле?.. Мені здається, що воно якимось чином з отими жердинами пов'язано. Може спробуємо завалити одну?
-А що, а що? - відразу підхоплює ініціативу Алли Андрій. - Це ж - ідея! Де ж ти раніше була, подруга?!? - Він так раптово цілує Аллу, що та навіть не встигає відсахнутися. - Я зараз спробую вниз спуститися...
-Жердини могло б завалити і воно, - Голубєв киває не світлову кулю. - Але ж і досі він не став цього робити.
Алла з Андрієм завмирають і очікувально дивляться на Кирила, чекаючи на продовження. Той зітхає.
-Багато енергії вивільниться. Ми просто підсмажимось.
-Але, якщо більше немає чого робити? - сам до себе говорить Андрій. - Бо не подобається мені, що вони якось хочуть їх і на інших континентах використовувати. Не залишати ж бійцівських тварин цим... супермьонам.
Голубєв якось здивовано зиркає на Доброхліба. А потім тихо запитує в нього:
-А Алла?..
І знову два чоловіки вперлись поглядами один в одного. Але вже не розлючено, а зосереджено.
-В тебе є контакт з кулею. Нехай вона винесе Аллу звідси. Через тунель.
-Це, здається неможливо. Прохід через захисне поле - смертельний для плазмоїда. Але усередині станції... Може - до ангарів. А там ви з Аллою  проривайтесь на поверхню. А я тут прикрию...
-Тут?!? - Це вже Алла. - Голубєв, цього не можна робити!
-Згодний. Не можна. Просто треба. Зняття захисного поля без психічної накачки - це просто вибух. В якому загинуть і люди, і самі плазмоїди. З накачкою - процес, що дозволить істотам поступово вийти з-під контролю Оази.
-А людині? Що він дозволить людині?!? - кричить Алла.
-Слухай, Голубєв, - кричить і собі Андрій. - Це я тут замість накачки залишусь! А ти давай  - Аллу рятуй. Тобі зручніше буде. І шансів більше. Бо в тебе, а не в мене контакт з цими тваринами є!
-Тридцять, двадцять дев'ять, двадцять вісім... - розпочинає зворотній відлік механічний голос динаміка.
-Андрію, - запитує Кирило, - ти ще не зрозумів? Плазмоїди не намагаються вбити людину. А допомагають біополю, яке достигло для цього, відірватися від фізичної оболонки. Але. Тільки. Достиглому. Інакше - смерть. А ти достиг?
-Шістнадцять, п'ятнадцять, чотирнадцять...
-Ах ти, синьйор Помідор! Достиг він! Чи давно хабарі брав? Зараз ми...
-Тринадцять, дванадцять...
-Андрію, немає часу стосунки з'ясовувати. Біжить звідси! Рятуй Аллу!!!
-Десять, дев'ять...
-Крильце, я не без тебе нікуди, ніку-у-уди! - Алла обома руками вчіплюється в груди Кирила.
-Вісім, сім...
Раптом Кирило різким професійним рухом щосили б'є Алла по голові. Вона, вражено розширивши очі, осідає, втрачаючи тяму. Андрій ледве встигає підхопити її. В очах Кирила стоять сльози.  
-Швидше, друже, швидше!
-П'ять, шість...
Куля розпочинає обертатися, перетворюючись на диск, який підпливає к ногам Доброхліба. Той, тримаючи Аллу на руках, піднімає на ногу і ступає на нього. Обертається і простягає руку Кирилові:
-Все ж таки, ти в тріщині міцно головою гепнувся...
-Чотири, три...
-Ти Аллу бережи. І Антошку, - відповідає на рукостискання Голубєв.
-Обов'язково збережу, друже, обов'язково...
-Три, два...
Чоловіки в останній раз зустрічаються посуворілими очима і ледь кивають один одному. Світловий диск рвучко зривається з місця і по крутій траєкторії, разом з Доброхлібами, зникає під куполом в отворі вентиляції.
-Один... Нуль.
Двері, за якими свого часу зник Когут, вибухають і через них, крізь клуби диму, на естакаду вибігають озброєні вояки, швидко розсипаючись по ній.

Доброхліби на світловому диску несуться по широкому тунелю, повз бокових відгалужень, з яких вистрибують солдати й стріляють їм услід. Повискують кулі. Ледь дзижчить диск. Поворот. Те ж саме. Ще поворот. Солдати - усюди, немов таргани. Алла поступово приходить до тями і розпочинає пручатися. Але Андрій міцно тримає її на руках.
Ще один аж занадто різкий поворот. Доброхліб ледь втримується на диску. Алла злякано здригається і на хвилинку заспокоюється. А попереду - великий ангар з усюдиходами, до якого вистрибує вогненний скейтборд. Але біля металевих бортів завмерли вояки зі зброєю, спрямованою прямо на Доброхлібів. Звідкись, заревівши двигуном, вилазить ще один усюдихід і закриває собою вхід до тунелю, з якого вилетів диск. Водночас і в чорних отворах інших тунелів, що сходяться в цьому ангарі, хижо загораються фари машин. Їхні промені сходяться на постатях втікачів. Вони у пастці.

Кругла естакада, нависла над полум'яною сферою. По колу через рівні проміжки завмерли автоматники. Біля перил, ледь схилившись до сфери, яка оточена жердинами, між якими незвичайно сильно, неначебто готуючись розірвати свій ланцюг, бігають розряди, стоїть Голубєв. Його обличчя, на якому грають вогненні відлиски наближується, наближується до нас, а позаду нього чуються важкі кроки. Ось вони завмирають за самою спиною Кирила. Він повільно обертається. На нього, розхитуючись на носках і заклавши руки назад, насмішкувато дивиться Когут. Голубєв відповідає йому презирливим поглядом. Сашко переводить очі на нерівний ланцюг електророзрядів, що нервово тріпотять у тріскотливому повітрі.
-Турбуються, - каже, - брати наші менші. - Він знову переводить погляд на Голубєва. - Ну що, рятівничок, ти хоч розумієш, що зараз відбудеться?
-А ти?
-Ох, Кириле... Ще вчора нічого тобі відомо не було. Жив ти собі спокійно, гроші мав. І до грошей. З жінкою чудовою одружитися мав би. Але, зірвав ти заборонений плід знань таємних і ось маєш... Звісно, стрибати у полум'я - воно не приємно. Але, друзяко, необхідно.
І Когут було вже підіймає руку, аби віддати наказ своїм воякам, щоб вони скинули Голубєва униз. Але раптом зупиняє свій жест.
-Знаєш, у чому лихо суперменів? - запитує у нього Кирило і, не чекаючи відповіді, продовжує. - В тому, що сила їхня у м'язи уходить. Для мозку нічого не залишається. - І знову запитує: - Ніколи не цікавився, чому це плазмоїди ваш бункер досі вщент не рознесли? Адже ти знаєш їхню силу, знаєш. Отже, чому?
-А ти знаєш, у чому лихо таких слабаків, як ти? А разом і плазмоїдів твоїх любесеньких? - В тон Голубєву відгукується Когут. - Миру вони, бач, спочатку хотіли! А потім, бач, прорахували, що енергія, вивільнена при одночасному звільненні усіх їхніх полонених усю нашу Антарктику вмить розтопить. Людей вони пожаліли. Тьху!.. Та якби усе навпаки було, то я... То Оаза таке б зробила!..
-Сонце згасила б? Дурень ти, Когуте. Якось Антоха, пацан Алли, запитав, чому це світло не може темряву назавжди знищити. Я відразу не зрозумів, хоча й Алла натяк дала. Але потім...
-Ну, ну... - неуважно кидає Сашко, прислухаючись до чогось з навушника, який прилаштований у нього на вусі.
-Тому, що, Когуте, і світло, і темрява, існують у живому. І коли світло разом з темрявою розпочне живе нищити, то чим воно тоді від цього самого мороку відрізнятися стане?
-Ну, ну... - повторює Когут, відриваючись від прослуховування повідомлення, але вже насмішкувато. - А якщо темрява твоя оте живе повністю заполонить?
-А воно ще живе буде? - здіймає брови Голубєв.
Когут жує губами:
-Досить філософствувати! Загалом, значить, так. Зафіксували ми друзів твоїх. А зараз і світло їхнє фіксувати станемо, - і Сашко знову здіймає руку, готуючись віддати наказ солдатам щодо скидання Голубєва до палаючої сфери.
-Ну, що ж, - смутно, але твердо каже Кирило, - здається, це вже є, високим штилем кажучи, час істини. Антоху жаль. Але, сподіваюсь, Алла з Доброхлібом таки достигли. - Він підіймає очі на Когута: - В оазах взагалі рослини швидко достигають.
І стрибнувши на перила, балансує на них, дивлячись у низ.
Когут, наморщивши лоба, кидає погляд на Голубєва, потім на сферу, потім знову на Кирила. І, врешті решт, до нього доходить.
-Тримайте! - на усю станцію волає він. - Трима-а-айте його-о-о!!!
Але вже пізно. Випроставши руки, наче величезна птиця, Кирило падає вниз, прямо у центр сфери.

Андрій з Аллою оточені озброєними людьми, які поступово змикають навколо їх живе кільце. Їх давно б захопили, якби не плазмоїд, що швидкими ривками переміщається по колу, відганяючи супротивників. Але, сили явно не рівні. Врешті решт, зробивши особливе швидке коло, плазмоїд невпевнено завмирає на місці. Мить наче вагається, а потім розпочинає утворювати просторовий тунель.
-Алло, Алло! - кричить Андрій. - Швидше, Алло!
І тягне жінку за руку до утворення.
-Зажди, зажди, Андрію!.. Кирило, Крильце-е-е! - голосом, що рветься на шмаття, зве Голубєва жінка, але цей крик швидко стишується, бо тунель вже розпочинає засмоктувати Доброхлібів.
Одначе в цей раз засмоктування відбувається не повільно й потужно, а швидкими болючими ривками. Наче істота рве себе на частини. Аллу з Андрієм кидає збоку вбік і, врешті решт, викидає прямісінько обличчям у сніг.  

Охоплений полум'ям контур людини з розкинутими руками, нагадує хрест, що згорає у вогненній сфери. "Крильце-е-е!" - з далекого далека ще лунає жіночий крик крізь тисячі збуджених зойків. Сфера розпочинає грізно ворушитися, випинатися тисячею розжарених всесвітів, що рвуться з безодні до цього світу. Ланцюги електророзрядів раптово рвуться і батогами розпочинають битися по стінках приміщення, по естакаді, по людях, що з галасом метушаться на ній. Лише один з них нерухомий. Це - скам'янілий Когут, який з жахом дивиться на те, як сфера збільшується у розмірах, збільшується усіма своїми пухирями, наближуючи свою поверхню до нього. І ось ця поверхня не витримує внутрішньої напруги і повільно розпочинає лускатись.
-Ні-і-і!!! - кричить Сашко, закриваючи своє обличчя руками.
А сфера вже вибухає мільйонами кульових блискавок, що одним сліпучим валом сунуть на обличчя Когута з викривленим ротом. Обличчя миттєво чорніє і випалюється до черепа, який продовжує кричати, кричати, відвалюючись від кістяка, який повільно падає у вогненну безодню, своєю чорнотою насуваючись на неї і повністю заповнюючи її собою.

Чорнота здригається. Андрій стогне й розплющує очі. Перед ними стрибають якісь жеврини. Чоловік мружиться і жеврини набувають форми маленьких куль, що, згасаючи, ще кружляють по засніженому камінню, на якому долілиць лежить Доброхліб. Знову застогнавши, Андрій випростує руку і бережно намагається схопити хоч одну кульку. Йому це вдається, але вона швидко згасає на його долоні.
Андрій сідає і бачить, що поряд з ним вже сидить Алла, яка розхитується уперед та назад, зчепивши перед грудьми маленькі кулачки.
-Кир... рил.. Кир... рил... - з кожним хитанням схлипує жінка.
Прямо перед нею - котловина з далекими воротами входу до Оази. Доброхлібів викинуло на гребень скель, що оточують цей величезний кратер. З каменів униз скочуються згасаючі кульки.
Андрій проводжає їх поглядом і втомлено сідає біля згорьованої жінки. Обіймає її. Та не пручається.
-Куля ота... Плазмоїд... - розпочинає було тихенько.
-Немає її, немає. І Кир... Кирила не.. Немає.
Алла знову заходиться у плачі. Андрій міцно притискує її до себе. Дивиться на останні жеврини кульок.
-Знаєш, - каже, - я тепер повірив, що вони... Що вони - розумні. Бо лише розумне здатне на передчасну смерть.
-Бо передчасної смерті не буває, - ще раз схлипує Алла і раптом сама притискується до Андрія. Той ласкаво й дуже обережно гладить її по голові.
Раптом вони відчувають, що земля навколо розпочинає тремтіти. Доброхліби перелякано здіймаються на рівні. Стукоче каміння, що розпочинає падати зі скель. Вдалині безшумно вивалюються ворота входу до Оази і цей вхід враз розпочинає нагадувати роздертий криком рот. А посередині котловини раптово здіймається вогненний пухир, що витягується до самого неба. Ось він видовжується, видовжується, розпадаючись на дві галузки. А на верхівках галузок зростають інші. І ось вже стає зрозуміло, що це - дві примарні велетенські руки, що зростають з земля і тягнуться, тягнуться до Сонця.
-Боже! - видихує Алла.
А з землі вже розпочинає висуватись якийсь світловий купол і невдовзі стає зрозуміло, що це - голова, яка зростає слідом за руками. І через декілька хвилин на Доброхлібів дивиться примарне мерехтливе обличчя, крізь яке можна бачити протилежні схили котловини. Це обличчя Кирила.
-Бож-же! - знову видихує Алла.
Здається, що Кирило, тіло якого з витягнутими руками продовжує зростати й зростати у немислиму височінь, помітив Доброхлібів. Певною мірою він раптом посміхається сумно і лагідно і, здається, потім киває до них. А ще потім рвучко відірвавшись від землі, зненацька злітає і розсипається на тисячі райдужних куль, що, закрутившись повільною коловертю, таки продовжують його рух до Сонця.
-Боже мій! - третій раз каже Алла.
-Містика!.. - каже Андрій, до краю вражений картиною, яку спостерігає. - Ніколи б не подумав, що Голубєв може стати... Стати може... Богом, чи що.
-Можливе, кожен з нас є ним, Андрію? - тихо відгукується Алла. - Чи, можливе, на протязі життя тисячі раз кожен з нас становиться ним. Втім, як і Сатаною. Але Сатана не може дивитись на сонце, Андрію. На це спроможні лише боги... І ми - люди.
-А ще - соняшники.
-І соняшники, - стиха погоджується Алла.

А лискучі кулі, кружляючи над котловиною, линуть все вище й вище. Ось вже видно увесь кратер Оази, на гребені якого стоять Доброхліби. Вище. Вище. Навколо Оази зростають, повільно обертаючись, простори Антарктиди. Ось вони на мить завмирають, а потім розпочинають пришвидшувати оберти і тоді, коли від цього обертання розпочинає паморочиться у голові, вибухають сліпучим світлом. Водночас, опісля миттєвої паузи, чутно короткий звук, немов зовсім поряд з нами промчалося якесь величезне тіло. Розміром з цілу планету.
Стоп-кадр краю Великого Льодовика Антарктиди.
Спалах. Звук. Стоп-кадр сучасних авіаносців посеред океану, з яких злітають хижі літаки.
Спалах. Звук. Стоп-кадр наслідків атаки терористів на Міжнародний торговий центр у Нью-Йорку.
Спалах. Звук. Стоп-кадр знущання над полоненими в іракський в'язниці Абу-Грей.
Спалах. Звук. Стоп-кадр Баркашова на тлі прапора Російської національної єдності.
Спалах. Звук. Стоп-кадр мітингу "Братства" з викривленим обличчям Корчинського.
А ми намагаємось дивитися вище, вище натовпу з червоно-білими прапорами. І вже бачимо вікна київських будинків. Дахи. Небо. Сонце. І раптом це сонце розпочинає затягуватися сірою імлою, згортатися у каламутний диск.
-Антон, Антошка! - чується звідкілясь крик Алли.
І враз з сонця зсувається закопчене скло, крізь яке хлопчик дивися на нього. Він рвучко обертається і очі його радісно розширюються.
Вдалині стоїть Алла. Поряд з нею невпевнено тупцює Андрій.
-Ма-а-амо! - кричить Антошка і, кинувши чорне скло на тротуар, яке жалісно тенькає там, біжить до неї.
З розмаху вдаряється обличчям у її живіт і застигає, охопивши мати за стегна. Андрій обережно кладе йому свою руку на плече.
Так вони і стоять, зменшуючись потроху і відкриваючи для огляду зимовий Хрещатик, на якому тріпотять сонячні помаранчеві стрічки. Ми бачимо людей навколо Доброхлібів, дуже багато людей. Бо це Майдан. А ми піднімаємось вище й вище, згори спостерігаючи за хвилями цього помаранчевого моря, в якому вже згубилися і Андрій, і Алла, і маленький Антошка. А у вухах, наче пульс, б'ється й б'ється мелодія пісні "Разом нас багато". Б'ється і аж ніяк не хоче спинятись...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

А мені сподобалося....

© koka cherkaskij, 09-03-2006

Спейсер з джинсової галактики

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Валерій Верховський, 15-10-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82641196250916 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …