Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48257
Рецензій: 92957

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Вичитка, або ж ремейк

Імманїл Кант Критика чистого розуму Трансцендентальної діалектики...

© Саландяк Я Анонім, 30-11-2015
ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДІАЛЕКТИКИ

КНИГА ПЕРША

Про поняття чистого розуму

    Характерезуючи поняття похідні з чистого розуму, слід сказати що вони суть - поняття не просто рефлектовані (відображені), а й виснувані (виведені) розумом. Якщо розсудкові поняття мислити як апріорні (передуючі), котрі постають перед досвідом, то однак слід знати, що постають вони задля цілей самого досвіду і тут (як апріорні) вони містять виключно єдність самої рефлексії (відображення) щодо явищ (чуттєвих), оскільки вони необхідним чином повинні належати до однієї (спільної) можливої емпіричної (досвідної) свідомості. Тільки через розсудкові поняття уможливлюється пізнання і визначення предмета. Отже вони дають, насамперед, матеріал для умовиводів і їм не передують жодні апріорні поняття (розсудкові) про предмети, з котрих вони могли б бути виснувані. Їхня (розсудкових понять) об'єктивна реальність ґрунтується виключно на тому, що, оскільки вони витворюють інтелектуальну форму всякого досвіду, то їхнє застосування повсякчас має надаватися до відзначення в досвіді.
    А от сам термін розумового поняття уже вказує на те, що воно не дозволяє обмежувати себе сферою досвіду, бо стосується такого пізнання, в котрому всяке емпіричне знання (імовірно що це знання можливого досвіду, або його емпіричного синтезу в цілому) становить лише частину і якого жодний дійсний досвід ніколи не може цілковито досягти, хоча повсякчас належить до нього. Розумові поняття слугують для осягання (Begreifen)реальності, а розсудкові поняття – для розуміння (Verstehen) сприйняттів. Якщо розумові поняття, містять безумовне, то вони стосуються чогось такого, чому підпорядкований увесь досвід, але котре самостійно ніколи не буває предметом досвіду; це є щось таке, до чого приводить розум у своїх висновках із досвіду і відповідно до чого він оцінює й вимірює ступінь свого емпіричного (досвідного) вжитку, але що ніколи не є членом емпіричного синтезу. Коли, попри сказане, такі поняття мають об'єктивну значущість, то вони можуть називатися conceptus ratiocinati (правильно виснувані поняття); коли ж ні, то вони отримані софістично, принаймні через видимість виведення, і можуть називатися conceptus ratiocinantes (хитро-мудрі поняття). Та оскільки це можна буде з'ясувати щойно лише в розділі про діалектичні висновки чистого розуму, тому ми, поки що, це до уваги брати не будемо, але попередньо, бо ми назвали чисті розсудкові поняття категоріями, ми позначимо новим ім'ям і поняття чистого розуму, назвавши їх трансцендентальними ідеями, і цю назву зараз пояснимо й обґрунтуємо.

ПЕРШОЇ КНИГИ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДІАЛЕКТИКИ

ВІДДІЛ ПЕРШИЙ

Про ідеї взагалі

    Попри велике багатство нашої мови людина часто має клопіт із пошуком термінів, котрі би точно відповідали розумінню їх понять, і за браком таких не може знайти належного порозуміння не лише з іншими людьми, але навіть і з собою. Створювати нові слова – означає завдавати собі лишнього клопоту, і це важко вдається зробити майстерно, то ж перш ніж удатися до цього непевного засобу, доцільним було б звернутися до мертвих мов та до мови науки, - чи немає в них такого поняття разом із відповідним йому терміном; і якщо навіть старе вживання того виразу зробилося дещо хистким через необачність його творців, усе ж таки краще закріпити те значення, котре переважно було йому притаманне (нехай би й лишалося сумнівним те, чи насправді в давнину малося на увазі точнісінько те саме), аніж зіпсувати справу тим, що виставляєш себе зовсім незрозумілим.
    Тому якщо, бува, для якогось певного поняття знайшлося тільки одне-єдине слово, котре в уже встановленому значенні точно пасує до цього поняття, що його відрізнення від інших споріднених понять є дуже важливим, то не варто чинити марнотратно або просто для відміни вживати його синонімічно замість інших слів, а варто дбайливо зберігати за ним його власне значення; бо інакше легко трапляється, що вираз не привертає особливої уваги, а губиться в купі інших виразів із дуже відмінними значеннями, і разом з тим втрачається й думка, котру міг би зберегти тільки цей термін.
    Платон послуговувався терміном ідея (від грец. ίδέα – початок, основа) таким чином, що, як видно, розумів під ним щось, мало того що категорично не запозичуване з чуттів, оскільки в досвіді неможливо знайти чогось конгруентного (узгодженого) з ідеями, але термін ідея, для нього,було чимось далеко перевершуючим ті поняття розсудку, котрими займався Арістотель. Ідеї в Платона суть - прообрази самих речей, а не просто ключі до можливого досвіду, як категорії. На думку Платона, ідеї випливають із найвищого розуму і звідти стають надбанням людського розуму, котрий, однак, втративши свій первісний стан, тепер змушений із значними зусиллями відновлювати старі, уже дуже потьмянілі ідеї, способом спогадів (що зараз називається філософією). Я не збираюся вдаватися тут до дослідження літератури, щоб установити той зміст, який пов'язував Платон із змістом терміну ідея. Зазначу тільки що часто трапляється так, що, як в повсякденній розмові, так і у творах через порівняння думок, висловлюваних автором про свій предмет, ми розуміємо його навіть краще, ніж він сам себе розумів, якщо він й недостатньо визначив своє поняття, і через те часом говорив або й думав усупереч свому власному замірові.
    Платон чітко усвідомлював те, що наша пізнавальна здатність відчуває якусь значно вищу потребу, аніж просто лише силабізувати (поскладати) явища відповідно до синтетичної єдності, щоб потім могти читати їх як досвід; і що наш розум природним чином злітає до тих знань, котрі йдуть значно далі таким чином, що жодний предмет, котрий може бути даний досвідом, ніколи не зможе збігтися з тими знаннями і, проте, вони мають реальність та не є голими химерами.
    Платон знаходив свої ідеї переважно в усьому тому, що є практичним*, тобто (відповідає поставленій меті, доцільному) ґрунтується на свободі, котра з свого боку підлегла знанням, котрі (ідеї) суть - властивий продукт розуму. (Тут Анонім вимушений зауважити те, про що, очевидно, буде іти мова (щодо “поняття чесноти”) далі: в українській мові термін практичний (від грецького πραϰτιϰός - доцільний) - тісно пов’язаний з терміном досвід, що дещо утруднює розуміння попередньо сказаного Кантом, бо тут, на українському ґрунті (в практичному), ідеться про діяльність тісно повязану з досвідом - практична діяльність або використовує досвід, або набуває досвід, або і те і інше водночас. А там, попередньо, Кантом (мається на увазі Платоном), поняття практичного, очевидно , відносилося до якоїсь возвишеної розумом, доцільної діяльності…) Хто хотів би черпати поняття чесноти з досвіду, хто хотів би приймати за зразок джерела знання (як це справді багато хто зробив) те, що в будь-якому разі може слугувати хіба лише за приклад недосконалого пояснення, – той зробив би з чесноти якусь мінливу залежно від часу й обставин, не придатну до жодного правила, двозначну нісенітницю. Тим часом кожен переконається, що він, коли йому рекомендують когось як зразок чесноти, завжди має просто у своїй власній голові істинний оригінал, з котрим порівнює пропонований зразок і лише за ним його оцінює. Цей оригінал (ідеал) і є ідеєю чесноти, у стосунку до котрої всі можливі предмети досвіду слугують за приклади (докази певного ступеня здійсненності того, що вимагає поняття розуму), але не за прообрази. Те, що людина ніколи не буде чинити адекватно тому, що містить чиста ідея чесноти, зовсім не доводить, ніби в цій ідеї є щось химеричне. Адже, незважаючи на це, усяке судження про моральну вартість або моральну нікчемність можливе тільки за посередництвом цієї ідеї; а відтак вона необхідно лежить (неохідно наявна) в основі кожного наближення до моральної досконалості, хоч на якій би віддалі від неї тримали нас перешкоди, закорінені в людській природі та невизначальні за своїм ступенем.
    Платонова республіка (твір Платона “Республіка”, як ідея зразкової держави) увійшла в прислів'я нібито разючим прикладом вимріяної досконалості, можливої тільки в свідомості безтурботного мислителя, і Брукер(Brucker Jacob, 1696–1770 – німецький історик філософії) вважає смішним твердження філософа, що начебто владар не може добре правити, не осягнувши ідей. Та було б краще простежити цю думку уважніше й освітити її новими працями (там, де великий муж залишив нас без орієнтирів), аніж відсунути її набік, як непотрібну, під жалюгідним і шкідливим приводом нездійсненності. Конституція, заснована на найбільшій людській свободі за законами, завдяки яким свобода кожного сумісна з свободою всіх інших (не на найбільшому благоденстві, бо воно настає вже саме собою), є все ж таки принаймні необхідною ідеєю, котру слід класти в основу не лише першого проекту державного устрою, але й усіх законів; при цьому потрібно, насамперед, абстрагуватися від наявних перешкод, котрі, може, не так випливають неминуче з людської природи, як виникають, скоріше, через нехтування істинних ідей при впорядкуванні законів. Не можна ж знайти нічого шкідливішого й негіднішого для філософа, ніж простацькі посилання на нібито суперечний досвід, котрого зовсім і не було б, якби ті уряди були створені у слушний час відповідно до ідей, а не грубих понять, котрі змарнували всі благі наміри саме тому, що були взяті з досвіду. Що відповіднішими до цієї ідеї були б законодавство й правління, то рідкіснішими, без сумніву, зробилися б покарання і видається цілком логічним (як стверджує Платон), що за досконалого ладу вони зовсім не були б потрібні. Хоча ця досконалість ніколи не може здійснитися, проте цілком слушною є та ідея, котра виставляє цей найвищий ступінь (maximum) за прообраз, щоб, керуючись ним, постійно наближати законодавство людей до якомога більшої досконалості. Бо те, якою ж може бути та найвища ступінь, на котрій людство муситиме зупинитися і, отже, наскільки великою є та прірва, що необхідним чином лишається між ідеєю і її здійсненням, – цього ніхто не може й не повинен визначити, якраз тому, що тут ідеться про свободу, котра може переступити будь-яку задану межу.
    Але не лише там, де людський розум виявляє істинну причинність і де ідеї стають діючими мотивами (вчинків і їхніх предметів), тобто в сфері моральності, але й відносно самої природи Платон справедливо вбачає виразні докази походження її (природи) з ідей. Рослина, тварина, регулярний устрій світобудови (і, мабуть, усього природного порядку) виразно показують, що вони можливі лише відповідно до ідей; хоча жодна жива істота в умовах свого існування, як особини, не збігається з ідеєю найдосконалішого в своєму виді (так само як людина не збігається з ідеєю людства, хоча і носить її у своїй душі як прообраз своїх дій), проте ці ідеї в найвищому розсудкові суть - окремі, незмінні, цілковито визначені і становлять первинні причини речей, і єдино тільки ціле їхнього сполучення у Всесвіті повністю адекватне своїй ідеї. Якщо усунути перебільшення у висловлюваннях Платона, то духовний злет цього філософа, котрий піднявся від виразного спостереження фізичного в світобудові до архітектонічного (гармонійного сполучення частин в цілому) зв'язку її відповідно до цілей, тобто ідей, є праця, що заслуговує на увагу й наслідування; а в тому, що стосується принципів моральності, законодавства та релігії, де тільки лиш ідеї уможливлюють досвід (добра), хоча й ніколи не можуть бути вповні виражені в ньому, - тут Платон має цілком особливу заслугу, котрої не визнають лише тому, що судять її якраз за тими емпіричними (досвідними) правилами, чинність котрих як принципів саме й мала бути виправлена через ідеї. Адже в тому, що стосується природи, досвід озброює нас правилами і є джерелом істини; відносно ж моральних законів досвід (на жаль!) є джерелом видимості (удаваності), і вкрай негоже закони стосовно того як я повинен поводитись, виводити з того, як я зазвичай себе веду, або прагнути цим обмежуватися.
    Замість усіх цих міркувань, належний виклад котрих насправді становить справжню заслугу філософії, ми візьмемося тут до не такої блискучої, та все ж таки теж недаремної праці: вирівнювати й зміцнювати ґрунт для цієї величної будівлі моральності, у якому є повно всіляких кротячих ходів, що їх поробив розум, марно риючись там у надії знайти скарби, і котрі роблять ненадійною ту будівлю. Отож ми зобов'язані тепер ґрунтовно запізнатися з трансцендентальним вживанням розуму, із його принципами й ідеями, щоб зуміти належно визначити й оцінити його вплив та вартість. Але перед тим як закінчити цей вступ я прошу тих, кому близька до серця філософія (а цим сказано більше, ніж зазвичай допускають), якщо це, та наступні, міркування їх переконають, узяти під захист термін ідея в його початковому значенні, щоб він не затісувався (не вплутувався) надалі поміж інші вирази, котрими зазвичай у недбалому безладі позначають усілякі види уявлень, і щоб наука не страждала від цього. Адже, насправді, нам не бракує належних термінів, вправно достосованих до кожного виду уявлень, і нам немає потреби вдиратися в чуже володіння. Ось їхня градація: ґатунок (якість) поняття полягає в наочності його подання (repraesentatio) . Поданню (репрезентації поняття) підпорядковане усвідомлене сприйняття (perceptio) . Перцепція (чуттєве сприйняття) , котра стосується виключно до суб'єкта як модифікація його стану, є відчуттям (sensatio) , об'єктивна перцепція є пізнанням(cognitio). Пізнання є або спогляданням , або поняттям (intuitus vel conceptus) . Споглядання відноситься до предмета безпосередньо і завжди є одиничним, а поняття - опосередковано, за посередництвом певної ознаки, котра може бути спільною для багатьох речей. Поняття буває або емпіричним (досвідним), або чистим, і чисте поняття, оскільки воно має свій початок винятково в розсудку (а не в чистому чуттєвому образі (уявленні)), називається noti (розсудкове поняття). Поняття, виведене з notiones (розсудкових понять) , котре перевершує можливості досвіду, є ідеєю, або поняттям розуму. Для того, хто звик до такого розрізнення (градації), повинно бути нестерпним чути, що уявлення про червоний колір називають ідеєю. Адже це уявлення не можна назвати навіть notio (розсудкове поняття).

ПЕРШОЇ КНИГИ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДІАЛЕКТИКИ

ВІДДІЛ ДРУГИЙ

Про трансцендентальні ідеї

    Трансцендентальна (котра виводить за межі) аналітика дала нам приклад того, як суто логічна форма нашого знання може містити джерело чистих апріорних понять, котрі перед усяким досвідом дають уявлення про предмети, або, радше, вказують синтетичну єдність, котра тільки й уможливлює емпіричне знання про предмети. Форма суджень (перетворена на поняття про синтез споглядань) створює категорії, котрі керують усім вживанням розсудку в досвіді. Так само ми можемо очікувати, що форма умовиводів, якщо застосувати її до синтетичної єдності споглядань згідно з нормами категорій, міститиме джерело особливих апріорних (передуючих) понять, котрі ми можемо назвати чистими розумовими поняттями, або трансцендентальними ідеями і котрі відповідно до принципів будуть визначати вживання розсудку в сукупності всього досвіду.
    Функція розуму, при отриманні висновків, полягає в загальності знання відповідно до понять і сам умовивід є судженням апріорі (передуючи) визначеним в усьому обсязі своєї умови. Судження, Кай є смертним, я міг би взяти з досвіду через самий лише розсудок. Але я шукаю поняття, котре містить в собі умову, за якої дається предикат (сказане) цього судження (тобто тут – поняття людини) і, після того як я підводжу предикат під цю умову, узяту в цілому її обсязі (усі люди смертні), я визначаю відповідно до цього знання про мій предмет (Кай є смертний).
    Таким чином, у підсумку цього умовиводу, ми обмежуємо предикат (сказане) до якогось певного предмета, після того як мислили його спочатку в більшому посиланні (засновку) у всьому його обсязі за певної умови. Ця повнота обсягу в стосунку до такої умови називається загальною універсальністю (universalitas) . У синтезі споглядань їй відповідає цілість світу (universitas) , або тотальність (всеосяжність) умов. Отже, трансцендентальне розумове поняття є поняттям цілості умов для даного зумовленого. А оскільки тільки безумовне вможливлює тотальність (всеосяжність) умов і, навпаки, тотальність (всеосяжність) умов сама всякчас є безумовною, тож чисте розумове поняття взагалі може бути пояснене через поняття безумовного, оскільки воно містить підставу синтезу зумовленого (як зумовленого безумовним) .
    Скільки є видів відношень, котрі розсудок уявляє собі за допомогою категорій, стільки ж буде й чистих розумових понять, отож нам слід шукати, по-перше, безумовне категоричного (безперечного) синтезу в суб'єкті, по-друге, безумовне гіпотетичного (припустимого) синтезу членів ряду і, по-третє, безумовне диз'юнктивного (основаного на різниці) синтезу частин у системі.
    Саме стільки й є видів умовиводів, кожен з них через просилогізми (такі силогізми, висновки яких є посиланнями (засновками) наступних силогізмів) прямує до безумовного: перший – до суб'єкта, котрий сам уже не є предикатом (сказаним), другий – до передумови, котра уже сама не потребує іншої передумови, і третій – до агрегату (поєднання) членів поділу, котрі нічого більше не потребують для завершення поділу того чи іншого поняття. Тому чисті розумові поняття тотальності (всеосяжності) синтезу умов, принаймні як завдання доведення, якщо можливо, єдності розсудку аж до безумовного, – є необхідними й заснованими на природі людського розуму. Нехай навіть цим трансцендентальним понятям і бракує відповідного безпосереднього вжитку (in concreto) , і відтак вони не приносять жодної користі, крім того, що скеровують розсудок у такому напрямку, на якому його вжиток, розширюючись до щонайбільшої міри, воднораз доходив би суцільної згоди з самим собою.
    Але кажучи тут про тотальність (всеосяжність) умов і про безумовне як спільну рубрику (розділ, графу) всіх розумових понять, ми знову наштовхуємося на один термін, без котрого нам не обійтись, і разом з тим не можливо користуватися ним упевнено через двозначність, що пристала до нього через тривале зловживання ним. Це слово абсолютний - одне з небагатьох інших, котрі в своєму первісному значенні відповідали б його поняттю і до котрого однозначно не підходить жодне інше слово тієї самої мови і втрата такого слова, або, що те ж саме, невизначене вживання його має тягти за собою також і втрату самого поняття, і то такого поняття, що його, оскільки ним посилено користується розум, не можна втратити без великої шкоди для всіх трансцендентальних досліджень. Слово абсолютний, тепер, часто вживається просто щоб показати, що щось розглядається як певна річ сама по собі і, отже, внутрішньо. У цьому розумінні абсолютно можливий означало б те найменше, котре можливе саме по собі (interne) , котре насправді є найменшим з можливого, що можна казати про якийсь предмет. З іншого боку, це слово, іноді, вживається, щоб показати, що щось є чинним у всіх відношеннях (необмежено як, наприклад, абсолютне панування), і в цьому розумінні абсолютно можливийпозначало б те-таке, котре можливе з усіх поглядів, можливе в усіх відношеннях; а це, з свого боку, єнайбільшим з того, що можна сказати про можливість речі. Іноді, щоправда, ці значення збігаються. Так, наприклад, те, що внутрішньо неможливе, є неможливим також у всіх відношеннях, відтак абсолютно неможливим. Але, в більшості випадків, ці значення нескінченно далекі одне від одного, бо з того, що щось саме по собі є можливим, я в жодний спосіб не можу робити висновок, що воно, тим самим, є можливим також у всіх відношеннях, а відтак - є можливим абсолютно. Та й щодо абсолютної необхідності, я покажу далі, що вона, аж ніяк, не в усіх випадках залежить від внутрішньої необхідності і, отже, не повинна розглядатися як рівнозначна їй. Щоправда, коли протилежність чогось внутрішньо неможлива, то ця протилежність неможлива також з усіх поглядів, відтак, саме це є чимось абсолютно необхідним, але я не можу виснувати зворотнє, нібито протилежність того, що є абсолютно необхідним, внутрішньо неможлива, тобто, ніби абсолютна необхідність речей є внутрішньою необхідністю, адже ця внутрішня необхідність у певних випадках є порожнім словом, з котрої (внутрішньої необхідності) ми не можемо пов'язати ані найменшого поняття, тоді як поняття про необхідність речі у всіх відношеннях (до всього можливого) включає цілком особливі визначення. Оскільки втрата поняття, широко застосовуваного в спекулятивній філософії, ніколи не може бути байдужою для філософа, то я сподіваюся, що йому не буде байдужим і окреслення та дбайливе оберігання терміну, із котрим пов'язане те поняття абсолютного.
    Тож я послуговуватимуся словом абсолютний у цьому ширшому значенні й протиставлятиму його тому, що є чинним лише відносно або в окремому аспекті, адже останнє значення обмежене умовами, тоді як перше є чинним без обмежень.
    Розумове трансцендентальне (котре виводить за межі) поняття завжди стосується лише абсолютної тотальності (всеосяжності) синтезу умов і закінчується не інакше як в цілком безумовному, тобто безумовному в усіх відношеннях стані речей. Адже чистий розум полишає все розсудкові (розсудковій функції), котрий (розсудок) безпосередньо стосується до предметів споглядання, або, точніше, до їх синтезу в уяві. Чистий розум зберігає за собою лише абсолютну тотальність (всеосяжність) у вживанні розсудкових понять і прагне звести синтетичну єдність, котра мислиться в категоріях, до абсолютно-безумовного (універсального). Тому цю єдність можна назвати розумовою єдністю явищ, тоді як ту, котра виражається категоріями – розсудковою єдністю. Таким чином, розум має стосунок тільки до вживання розсудку (творення розсуду), і то не оскільки той містить підставу можливого досвіду (абсолютна тотальність (всеосяжність) умов не є поняттям, придатним до вживання в досвіді, бо досвід не буває безумовним), а тією мірою, аби вказати йому напрям на якусь певну єдність, про котру розсудок не має жодного поняття і яка зводиться до охоплення всіх актів розсудку стосовно кожного предмета в абсолютне ціле. Тому об'єктивне вживання чистих розумових понять є повсякчас трансцендентним (за межами), тоді як об'єктивне вживання чистих розсудкових понять, за своєю природою, завжди має бути іманентним (внутрішньо властивим), оскільки воно обмежується лише можливим досвідом.
    Під ідеєю я розумію таке необхідне розумове поняття, для котрого в чуттях не може бути даний адекватний (рівнозначний) предмет. Отже, чисті поняття розуму, про які тепер ітиме мова суть – трансцендентальні (котрі виводять за межі) ідеї. Вони суть - поняття чистого розуму, бо розглядають усяке емпіричне (досвідне) знання як визначене через абсолютну тотальність (всеосяжність) умов. Вони не свавільно вигадані, а надані природою самого розуму і тому необхідним чином мають відношення до всього вживання розсудку. Нарешті, ці поняття трансцендентні і вийшли за межі всякого досвіду, в котрому, отже, ніколи не може трапитися предмета, конгруентного (відповідного) трансцендентальній ідеї. Назвати (виголосити) ідею – це сказати дуже багато щодо об'єкта (як предмета чистого розсудку), але і, власне через те, сказати дуже мало щодо суб'єкта (тобто з погляду його дійсності в емпіричних (досвідних) умовах), бо ідея, будучи поняттям якогось максимуму, ніколи не може бути безпосередньо (in concreto) дана конгруентно (узгоджено). А те, що в суто спекулятивному вживанні розуму ця конгруентність (відповідність) становить, власне, всю мету, і наближення до поняття, чого, однак, на практиці ніколи не досягається, рівносильне тому, немовби це поняття виявилося б невдалим, таким, коли про подібні поняття кажуть: це тільки ідея. Так можна сказати, що абсолютне ціле всіх явищ є тільки ідеєю, бо ми ніколи не можемо дати образ цього цілого, і тому воно (абсолютно ціле) лишається проблемою без жодного вирішення. Натомість, оскільки, в практичному (цілеспрямованому, доцільному) вживанні розсудку ідеться виключно про діяльність згідно з конкретними правилами, то ідея практичного розуму завжди може бути дана безпосередньо (in concreto) , хоча й лише частково; мало того, вона (ідея) є неодмінною умовою будь-якого практичного застосування розуму. Здійснення ідеї завжди обмежене й недостатнє, але ці межі неокреслювані, отже, воно повсякчас перебуває під впливом поняття абсолютної досконалості. Таким чином, практична ідея завжди є найвищою мірою плідною і з погляду дійсних актів вкрай необхідною. Вона навіть спонукає чистий розум чинити справді те, що містить його поняття; тому про мудрість не можна з ноткою зневаги сказати: це тільки ідея; саме через те, що вона є ідеєю необхідної єдності всіх можливих цілей, вона як початкова, принаймні обмежувальна умова, має слугувати правилом для всього практичного.
    Хоча ми й мусимо казати про трансцендентальні (котрі виводять за межі) розумові поняття, що вони суть -тільки ідеї, проте в жодному разі не слід дивитися на них як на зайві та нічого не варті. Адже, хоча за їх допомогою і не можна визначити жодний об'єкт, та вони можуть в глибині й непомітно слугувати розсудкові за канон (правило) його широкого та злагодженого застосування; щоправда, цим він пізнає лише ті предмети, котрі й так пізнав би на основі своїх понять, але все ж таки в цьому-такому пізнанні він скеровується краще і сягає дальше. Не кажучи вже про те, що ідеї, мабуть, уможливлюють перехід від природних понять до практичних і в такий спосіб можуть дати самим моральним ідеям опору та зв'язок з спекулятивними знаннями розуму. Усе це буде пояснено в подальшому викладі.
    Однак, відповідно до свого задуму, ми тут відкладемо набік практичні ідеї і розглянемо розум тільки в спекулятивному, і навіть ще вужче, тільки в трансцендентальному (котрий веде за межі) вжитку. Тут ми мусимо піти тим самим шляхом, що й раніше при дедукції категорій, а саме: досліджуючи логічну форму розумового пізнання з'ясувати чи не стає розум, завдяки цьому, також джерелом понять призначених розглядати об'єкти самі по собі як апріорі (передуючи) синтетично визначені з огляду на ту чи іншу функцію розуму.
    Розум, взятий як спроможність певної логічної форми пізнання, є здатністю висновувати, тобто судити опосередковано (через підведення умови можливого судження під умову даного судження). Дане судження є загальним правилом (більшим посиланням (засновком), major) . Підведення умови якогось іншого можливого судження під умову правила є меншим посиланням (засновком) (minor) . Дійсне судження, котре висловлює ствердження правила в підведеному під нього випадку, є висновком (conclusio) . Правило ж висловлює щось назагал за якоїсь певної умови. Нехай, у певному конкретному випадку, умова правила має місце, тоді те, що загалом чинне за цієї умови, розглядатиметься як чинне й у даному випадку (котрий містить цю умову). Легко зауважити, що розум досягає пізнання через акти розсудку, котрі витворюють ряд умов. Якщо до судження "Всі тіла є мінливі" я можу дістатися лише завдяки тому, що починаю з віддаленішого знання (в котрому поняття тіла ще відсутнє, але міститься вже його умова): усе складне є мінливим; якщо від нього я можу йти до якогось ближчого знання, котре підлегле умові першого: "Тіла є складними"; і щойно від цього до третього, що тепер сполучить віддаленіше знання ("мінливе") із обговорюваним: "Отже, тіла є мінливими", – то я досягнув знання (висновку) через ряд умов (посилань-засновків). Та кожний ряд, що його показник (показник категоричного або гіпотетичного (припустимого) судження) дано, може бути продовжений; відтак цей самий акт розуму веде до(ratiocinatio poly syllogistica, ( poly - численність) силогізму) такого умовиводу котрий є рядом умовиводів, і котрий може бути продовжений у нескінченну далечінь або в бік умов (per pro syllogismos ( pro - в інтересах) силогізму) , або зумовленого (per epi syllogismos ( epi – над) силогізмом) .
    Але швидко переконуєшся, що ланцюг, або ряд просилогізмів, тобто вивідних знань з боку підстав або умов певного даного знання, іншими словами, висхідний ряд умовиводів мусить відноситися до спроможності розуму інакше, ніж спадний ряд, тобто поступ розуму на боці зумовленого через епісилогізми (надсилогізми). Адже, в першому випадку, знання (conclusio) дане тільки як зумовлене; тому до нього можна дістатися за посередництвом розуму не інакше, як за передумови, що принаймні дано всі члени ряду на боці умов (тотальність (всеохопність) у ряді посилань (засновків)), бо тільки за цієї передумови розглядуване судження можливе апріорі (передуючи); натомість на боці зумовленого, або наслідків, мислиться тільки постаючий, а не цілком уже закладений наперед або даний ряд, тобто мислиться лише потенційне просування. Тому якщо знання розглядається як зумовлене, то розум змушений розглядати ряд умов по висхідній лінії як завершений і даний у своїй тотальності (всеосяжності). Але якщо те ж саме знання водночас розглядається як умова інших знань, котрі витворюють собою певний ряд наслідків по спадній лінії, то розуму може бути цілком байдуже, як далеко сягає це просування а parte posteriori (пізніше) і чи взагалі можлива тотальність (всеосяжність) цього ряду; адже розум не потребує подібного ряду для майбутнього висновку, бо він уже достатньо визначений і забезпечений підставами а parte priori (попередньо) . Ряд посилань (засновків) на боці умов може мати щось перше за найвищу умову або ні і, отже, а parte priori (попередньо) може бути необмеженим, – все одно він повинен містити тотальність (всеосяжність) умови, хоч би й припустити, що ми ніколи не в змозі охопити його; і ввесь ряд має бути безумовно істинним, якщо зумовлене, розглядуване як наслідок, котрий випливає з нього, повинне вважатися істинним. Це є вимога розуму, котрий оголошує своє пізнання визначеним апріорно (передуючи) і котре (пізнання) є, повною мірою, необхідним: або саме по собі, і в такому випадку воно не потребує ніяких підстав, або, якщо воно вивідне, – як член ряду підстав, котрі самі безумовним чином є істинні.

ПЕРШОЇ КНИГИ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДІАЛЕКТИКИ

ВІДДІЛ ТРЕТІЙ

Система трансцендентальних ідей

    Тут ми маємо справу не з логічною діалектикою, котра абстрагуючись (відриваючись) від усього змісту знання лише викриває фальшиву видимість у формі умовиводів, а з діалектикою трансцендентальною (котра виводить за межі) і котра повинна апріорі (передуючи) охоплювати виникнення з чистого розуму певних знань і певних вивідних понять, предмет котрих ніяк не може бути даний емпірично (досвідно), і котрі, отже, лежать цілком поза спроможністю чистого розсудку. З того-такого природного відношення, що його повинне мати трансцендентальне вживання нашого знання до логічного, як в умовиводах, так і в судженнях, ми зробили висновок, про існування трьох видів діалектичних умовиводів, співвідносних з тими трьома видами силогізмів(міркувань зроблених з двох посилань (засновків) і одного висновку) , через котрі розум від принципів може досягти до пізнання, і що в усіх цих видах справою розуму є підійматися від зумовленого синтезу, до якого повсякчас лишається прив'язаним розсудок, до синтезу безумовного, якого він, розсудок, ніколи досягти не може.
    Тим загальним будь-якого відношення, що їх можуть мати наші уявлення, це є по-перше: відношення до суб'єкта, по-друге: відношення до об'єктів, але, або як явищ, або як предметів мислення взагалі. Якщо пов'язати цей підрозділ із наведеним вище (щодо діалектичних умовиводів), то всяке відношення уявлень, про які ми можемо створити собі поняття, або ідею, буде трояким відношенням: 1) до суб'єкта, 2) до розмаїття об'єкта в явищі, 3) до всіх речей узагалі.
    Усі чисті поняття взагалі мають справу із синтетичною єдністю уявлень, але поняття чистого розуму (трансцендентальні ідеї) – з безумовною синтетичною єдністю всіх умов взагалі. Отже, усі трансцендентальні ідеї можна поділити на три класи: перший з них містить абсолютну (безумовну) єдність мислячого суб'єкта, другий - абсолютну єдність ряду умов явищ, а третій - абсолютну єдність умов усіх предметів мислення взагалі.
    Мислячий суб'єкт є предметом психології. Сукупність усіх явищ (світ) – предметом космології. Річ, котра містить найвищу умову можливості всього, що може мислитися (сутність усіх сутностей), є предметом теології. Отже, чистий розум дає ідеї: для трансцендентального вчення про душу (psychologia rationalis) , для трансцендентальної науки про світ (cosmologia rationalis) і, нарешті, також для трансцендентального пізнання Бога (theologia transcendentalis) . Від розсудку (спроможності чинити розсуд) ж не надходить навіть простого плану якоїсь із цих наук, дарма що він, розсудок, пов'язаний із найвищим логічним вжиткуванням розуму, тобто всіма можливими умовиводами, щоб піднятися від одного зі своїх предметів (явища) до всіх інших, аж до найвіддаленіших ланок емпіричного (досвідного) синтезу: проект цих наук є чистим і справжнім продуктом або проблемою лише чистого розуму.
    Які види (modi - моделі) чистих розумових понять належать до цих трьох розрядів усіх трансцендентальних ідей,- це буде детально викладено в наступному відділі. Вони ідуть (простують) по лінії категорій. Чистий розум-бо завжди відноситься не прямо до предметів, а до розсудкових понять про предмети. Так само лише в докладному випрацюванні можна з'ясувати, як розум виключно через синтетичне вживання тієї ж таки функції, котрою він послуговується для категоричних умовиводів, необхідним чином має приходити до поняття абсолютної єдності мислячого суб 'єкта, як логічна процедура в гіпотетичних (допустимих) умовиводах має потягти за собою ідею безумовного, як такого, в ряді даних умов, нарешті, як проста форма диз'юнктивного (роз’єднального) умовиводу, необхідним чином, повинна привести до найвищого розумового поняття сутності всіх сутностей, - думка, котра, на перший погляд, видається вкрай парадоксальною.
    Власне, об'єктивна дедукція (від загального до окремого) цих трансцендентальних ідей, на відміну від дедукції категорій, не є можливою. Адже ці ідеї не мають жодного стосунку до будь-якого об'єкта, котрий міг би бути даний їм адекватно (відповідно), саме тому, що вони суть - лише ідеї. Але суб'єктивне виведення ідей із природи нашого розуму ми могли розпочати і вже здійснили в даному розділі.
    Неважко помітити, що чистий розум має на меті не що інше, як абсолютну тотальність (всеохопність) синтезу на боці умов (чи буде це інгеренція (властивість), чи залежність, а чи взаємодія (Konkurrenz) ), і що йому немає діла до абсолютної повноти з боку зумовленого. Чистий розум потребує тієї тотальності (всеохопності) лише для того , щоб передбачити ввесь ряд умов і тим самим апріорі (передуючи) дати його розсудкові. Але оскільки дана умова уже наявна цілком (і безумовно), то для продовження ряду немає більше потреби в розумовому понятті, бо розсудок робить кожний крок униз від умови до зумовленого самостійно. Таким чином трансцендентальні (котрі виводять за межі) ідеї слугують тільки для сходження в ряді умов аж до безумовного, тобто до принципів. Що ж до спускання до зумовленого, то тут, щоправда, наш розум виявляє широкий логічний вжиток законів розсудку (чинення розсуду), але не трансцендентальний, і коли ми створюємо собі ідею абсолютної тотальності (всеохопності) такого синтезу (progressiv) , наприклад, ідею повного ряду всіх майбутніх змін у світі, то вона є пустим породженням думки (ens rationis) , мисленим лише довільно, але не передбачуваним розумом необхідним чином. Адже для можливості зумовленого передбачається, щоправда, тотальність (всеохопність) його умов, але не його наслідків. Отже, таке поняття не є трансцендентальною (котра виводить за межі) ідеєю, що виключно з ними-такими (ідеями) ми тут маємо справу.
    Помітно, нарешті також, що між самими трансцендентальними ідеями прозирає певний зв'язок і єдність, і що чистий розум за їх допомогою приводить усі свої знання в систему. Просування від пізнання самого себе (душі) до пізнання світу і через нього – до пізнання першоістоти є настільки природним прогресом, що здається подібним до логічного просування розуму від посилань (засновків) до висновку**. Чи, справді, тут в основі криється спорідненість того типу, що й між логічною і трансцендентальною процедурою, – це одне з тих питань, відповіді на котрі слід очікувати лише в подальшому перебігові цього дослідження. Поки-що ми своєї мети вже досягли, оскільки трансцендентальні (котрі виводять за межі) поняття розуму, що їх зазвичай філософи в своїх теоріях змішують з іншими, навіть не відрізняючи їх належно від розсудкових (котрі чинять звичайний розсуд) понять, ми вивели з цього двозначного становища, зазначивши їх джерело і на підставі цього, також, їхнє визначене число (про душу, про світ, про Бога), понад яке вже не може бути жодної ідеї, і спромоглися подати їх у систематичному зв'язку, визначивши й відмежувавши, тим самим, особливе поле для чистого розуму.
    * Він поширював, звісно, свої поняття-ідеї також на спекулятивні знання, якщо тільки вони були чистими й апріорно (передуючи) даними, і навіть на математику, хоча вона свій предмет має лише в можливому досвіді. У цьому я не можу наслідувати його, так само як і в містичній дедукції (від загального до конкретного) тих ідей, або в перебільшеннях, що через них він, так би мовити, ідеї гіпостазував (приписуючи загальним поняттям самостійне буття); хоча піднесену мову, якою він послуговувався на цьому полі, цілком можна було б трансформувати в помірніший і більш відповідний природі речей виклад.
    ** Метафізика має істинною метою своїх досліджень тільки три ідеї: Бога, свободи і безсмертя, таким чином, що друге поняття, пов'язане з першим, повинне приводити до третього як до необхідного висновку. Усе інше, чим займається ця наука, слугує їй тільки засобом для досягнення цих ідей та їхньої реальності. Вона потребує їх не для цілей природознавства, а для того, щоб вийти за межі природи. Проникнення в ці ідеї зробило б теологію, мораль і через поєднання першої й другої релігію, а отже, найвищі цілі нашого існування, залежними лише від спекулятивної спроможності розуму й ні від чого іншого. У систематичному викладі цих ідей наведений порядок їх, як синтетичний, був би найзручнішим; але в опрацюванні, що необхідно має передувати викладу, аналітичний порядок, зворотний попередньому, є доцільнішим для здійснення нашого великого проекту – перейти від того, що безпосередньо дає нам досвід, від учення про душу, до космології і відтак аж до пізнання Бога.

    Анонім каже: пріоритет (первинне) та емпірія (чуття) як первинне та первинне відчуте, - але це ще не досвід… Поняття досвіду, куди переходить емпірія пріоритету (чуттєве сприйняття первинного факту), з’являється потім, коли вироблене, на основі чуттєвого сприйняття предмета, поняття предмета сприймається як уже усвідомлене та взяте за умову, наприклад, те-таке твердження, що полум’я пече та запалює, - зарахується до емпіричних (досвідних) понять тоді, коли полум’я, свідомістю, сприйматиметься (братиметься на віру) в заданих параметрах (пече та запалює) без перевірки чуттям кожного конкретного випадку наявності полум’я. Отже – конкретне полум’я пече безумовно… але чергове використання цього, уже твердження, розсудком (в процесі розсуду) є умовним, наприклад: при умові використання відкритого полум’я солома загориться, тіло отримає опіки… Таке знання є емпіричним (досвідним), хоча реальність конкретного полум’я (в просторі трансцендентному – за межами свідомості), будучи безсумнівною та безумовною – є апріорною (передуючою). Поняття, так звані силогізми, використовуючи пріоритетні (первинні) посилання, так звані засновки, в процесі діалектики, оскільки розум може оперувати виключно поняттями, тобто словами, переводить реальність на ті ж слова, умовні позначення реальних речей, та їх (речей) стани та порухи, тож час від часу, розум, повинен знову звертатись до емпірії (чуття), щоб перевірити чи, насправді, якесь конкретне полум’я, має ті ж пріоритети, наприклад: спроможне запалити солому та обпекти тіло… і виявляється, що за певних умов (наприклад вологості) солома не горить, а тіло, (за певних короткочасних обставин) не обпікається… і ті умови, маючи власні пріоритети (первинність), потребують емпірії (чуття) і в результаті можуть виявитись протиречивими (і аж взаємозаперечними) за певних умов, наприклад: солома змочена водою та солома змочена бензином…
    Отже, виявляється, реальність – є первинною (в просторі трансцендентному, за межами свідомості) завжди. Щоб зрозуміти її (первинності) параметри – слід її (реальність) відчути, а відчувши реальність, першим ділом, слід виробити поняття про метод досягнення реальності (трансцендентальність - вихід за межі свідомості), тобто розуміння того, яким чином слід відчувати, щоб відчути всю реальність, а не тільки відношення, наприклад, полум’я і мокрої соломи… А отже далі – перевівши чуття в слова (поняття) слід перейти до діалектики, спекулятивного мистецтва визначення умовності реального (безумовного) – реальності (безумовності) умовного у, зрештою, абсурдному співвідношенні всього усвідомлюваного, як розсудкового (котре чинить розрізняючий логічний розсуд) так і розумного (котре чинить узагальнюючий інтелектуальний пор’ядок).
    Далі Кант, через поняття ідеї, категорично узагальнює поле діяльності для розумного, ось: “отже, чистий розум дає ідею для трансцендентального вчення про душу (psychologia rationalis), для трансцендентальної науки про світ (cosmologia rationalis) і, нарешті, також для трансцендентального пізнання Бога (theologia transcendentalis)” .
    Зрештою, Анонім, виходячи з власного досвіду узагальнює: розум дає ідею про логічне, котре як розсудкове (таке що чинить розсуд) існує виключно в абсурдний спосіб… Аргументи Аноніма такі, погоджуючись з Кантом в тому, що ідеї розуму: “вчення про душу”, “наука про світ” неможливі без “theologia “(Богознавства)… але оскільки поняття Бога не є принципом знання, але є принципом віри, а Кант цього протиріччя не констатує – отже, для розсудку (того-такого, котрий чинить розсуд) слід задавати дещо інші параметри: враховування як аргументів знання, так і аргументів віри в процесі усвідомлення реальності. Але - знання не може основуватись на вірі, віра не мусить оператись на знання… отже одночасність та безумовність цих, здавалось би суперечних понять, слід вивести (узагальнити) в понятті реальної абсурдності цілісної картини світобудови. Отже: розум, щоб бути адекватним (врівноваженим) в межах“трансцендентального вчення про душу” повинен доповнювати аргументацію “трансцендентальної науки про світ” , аргументами “theologia” (Богознавства) і “theologia” (Богознавство) мусить брати до уваги розсудкові логічні аргументи як посилання (засновки) віри, і що (theologia) , загалом розумною логічною схемою бути не мусить…
    Відкидаючи атеїзм як спекулятивну (взяту задля чистоти так званого матеріалістичного експеременту) аргументацію, котра уже самою констатацією неприсутності Бога, в одну мить, або зводить людину в ранг бога, або позбавляє ту ж людину життєвого оптимізму (тої ж потреби пізнання світу). Атеїстичний аргумент, Анонімом, як логічний, не сприймається просто в силу усвідомлення світобудови як загально-пов’язаної не лише логічно… Сама ж логіка, тут, усвідомлюється лише як фрагмент діалектики… Сказати ж можна що завгодно… Твердження: Бога немає – зважаючи саме на спробу логічності аргументації, є непереконливим, бо Бог логічним аргументом може бути лише в межах аргументу віри… Розум котрий, безумовно, застосовує аргумент знання до поняття Бога, і аргумент Бога не як аргумент віри - завідомо обманює… самого себе. Отже – про Бога краще мовчати…
    Підхід до поняття ідеї, котрий тут Кант застосовує в відношенні до знання: ”ідеї в Платона суть - прообрази самих речей…” і “Платон знаходив свої ідеї переважно в усьому тому, що є практичним” (Першої книги трансцендентальної діалектики Відділ перший Про ідеї взагалі, абзац третій) - стало для Аноніма певним відкриттям, бо ідея це, здавалось би, в першу чергу – ідеал, а ідеал, зазвичай, у людській свідомості, повязується з чимось приближеним до Бога та відірваним від реальності, з так званим ідеалізмом… і, начебто, лише віра основується на ідеалі… Це очевидне протиріччя між ідеалом Бога і ідеалом матерії в людській свідомості (набуток так званих матеріалістичних часів) і постає, начебто, непереборним, хоч, насправді, ідея є віддавна буденним станом реальності – реальний світ і є ідеальним вже в силу того що він є… Пов’язання, ще Платоном ідеї та практики, переконливо ставить на місце саму методологію отримання знання – завдяки практично-експериментальнїй піддатливості будь-якого ідеального розуміння. Всяка матерія ховає у собі ідею власної реальності (феномен Бога), котра і може бути логічно усвідомлена та практично перевірена. Отже - ідея одним краєм міститься в матерії, іншим у свідомості, складаючи таким чином свідомість самої матерії і виходячи за її межі… але перебуваючи практично в межах матеріальних, і це повинно бути пов’язанням всього реального як ідеального а не розділенням на матеріальне та ідеальне. Такий, стан поєднання ідеї-матерії, начебто, надзвичайно ускладнює процес отримання знання (феномен Сократового знання : я знаю що нічого не знаю…) і що, начебто, розділене легше вивчати, але, насправді, роздроблюючи дійсність, роздроблюється й свідомість і ось тут Кантом застосовуються поняття умовного (умовно розділеного) та безумовного (всеохопного-цілого), й наголошується на можливості перетворення умовного (часткового), на безумовне (всеосяжне), шляхом врахування (осягнення) всіх умов що, однак, неможливо свеосяжно вчинити, тому Анонім і допускає існування логічного як абсурдного (частково зрозумілого, за певних умов, так, – за інших умов, - зрозумілого інакше, а загалом же неспівставного, у схемах логіки, способом розсуду, але, все ж цілком можливого у схемі віри)…

    29.11.2015

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0764288902283 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …