Стара гніда кобила, з чудернацьким театральним ім’ям Лізетта, чомусь закомизилася – спинилася на галявині посеред лісу і несамовито заіржала, а потім ще й почала стурбовано гамсилити копитом об землю осипаючи сухим груддям конюха Терентійовича, сільського катафальника. Вони з Лізеттою тільки-но відтарабанили на цвинтар мисливця Івана Вовкулака, який віддав богу душу три дні тому не приходячи до тями від чергового запою. Терентійович і Лізетта, отримавши кожний своє за послугу, їхали до себе додому, в село Зачипилівку, через діброву, що розділяла їх село від села Потебеньки, де й жив колись покійний мисливець. У діброви була погана слава – казали люди, що там водиться нечиста сила.
– Но-о! Но-о! – кричав конюх, смикаючи в серцях за вуздечку. – Но-о! стара, дома здохнеш! – сипав прокляття нетверезим язиком Терентійович на кобилу. Його вже гарненько розібрала щойно випита пляшка бурячанки. А п’яному, як відомо, і море по коліна, а не те щоб розуміти, що слова мають матеріальну силу. Кобила – ні з місця. Конюх спересердя щосили оперіщив батогом стару по хрящовому крупу, та мабуть так боляче, що кобила аж здибилася, а потім рвонулась галопом в біга, ніби за нею погналося сто чортів. Конюх ледь тримався на безтарці забувши в п’яному угарі і за вуздечку.
Голодна вовча зграя ще зранку чекала на стару Лізетту в самій гущавині діброви. Закоренілий вожак Злий, так його називали мешканці навколишніх сіл за його жорстокість, знав про смерть і поховання мисливця Вовкулака – свого давнішнього ворога. Відтепер він почував себе повноправним господарем свого, вовчого регіону. Вовки раділи скінченому говінню. Вони, своїм гострим нюхом, вже вчули привабливий кінний запах і, підбадьорюючи один одного, зухвало вишкірялися, поклацуючи зубами в передчутті смаку теплої солонуватої кобилячої крові.
Лізетта мчала лісовою дорогою не відчуваючи землі під копитами на зустріч зі своєю смертю. Безтарка тріщала і пищала на ковбанях. Конюх лежав ні живий, ні мертвий тримаючись за борти безтарки.
Вовки не чекали такої прудкості від старої кобили і на мить отетеріли, а коли очухалися, кобила вже тільки копитами махала перед їх мордами. Погоня була довга і виснажлива, але кобила не хотіла вмирати від вовчих зубів – звірі отримали облизня.
Лізетта спинилася лише перед своїми воротами вся в милі. Терентійович похитуючись ступив на землю, він навіть не вчув смертельної загрози, що гналася за ними лісом. Кобила, здійнявши голову догори знову несамовито заіржала і, спустивши дух, рухнула замертво на землю, підім’явши під себе голоблі. Конюх в розпачі лише розвів руками, а потім, вмить отверезівши, зрозумів, що годувальниці Лізетти більше нема. Йому стало жаль кобили, на очі набігли сльози. Терентійович жбурнув батіг у кущ бузку, впав на коліна, у витріщених від жаху очах кобили він побачив вовчий оскал і відразу все зрозумів. Конюх тремтячими руками обійняв голову, а потім ніжно поцілував бездиханну кобилу в білу зірочку посеред вух.
