Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47345
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Тарзанаріум Архімеда. Епізод 8 (08.10.2002)

© Олексій Спейсер Кацай, 22-10-2005
8 жовтня 2002 року,
Море Ясності (Місяць)  

- Нам туди не дістатися, - голос Трєсилова був настільки втомленим, що Маккольн мимохіть здивувався тому, як це ще командир "Тайги" тримається на ногах. - Ми з Русланою вже намагалися. Я тобі розказував.
Голос Олега був не лише втомленим, а й байдужим до всього на світі. Навіть до зникнення перевіреної в боях подруги. Ден гойднув своїм дзеркальним гермошоломом, намагаючись роздивитися за чорним світлофільтром обличчя "тайговика". Нічого з цього, природно, не вийшло. Лише на зеленкуватих лусках гнучкого скафандра Маккольна заграли неясні відлиски. Немов водою його облили. Речовиною, пінистих дотиків якої Місяць ніколи не знав.
Вони стояли біля підніжжя тераси, за якою причаїлися дивні шпилі, що світилися, виявлені Трєсиловим і Барбікен в цьому, не лише назавжди обезводненому, але й в так само назавжди незрозумілому, світі. Стежина слідів, пропахана ними ще в перший день аварійної посадки, тягнулася до краю кратера, перетворюючись недалеко від нього у витоптаний майданчик. Олег примружив очі, прибираючи з поля зору непотрібні деталі, і залишені ними сліди розпочали нагадувати йому стилізовану квітку, намальовану велетнем на похилій дошці схилу. Точнісінько тобі один із загадкових малюнків таємничого плато Наска. Такий собі знак. Вказівний або віщувальний... Втім, те, що він провіщав, залишалося невідомим. Але вказував самотній рядок відбитків ребристих підошов, що зростав з верхівки квітки, на край тераси, зникаючи за ним на небезпечній території "повільного світла". І припущення стосовно цього новоутворення у Маккольна з Трєсиловим вже існували.
Першим сліди виявив Олег. Опісля того, як, вдосталь накричавшись і находившись навколо переверненого спаундера "Тайги" і надійно врослого в поверхню яйця "Місячної Республіки", вони зрозуміли, що Руслана зникла. І на перший погляд безслідно. Проте Трєсилов, який не вірив у містику, наполегливо розкручував спіраль пошуків до того часу, поки, раз, два або й три перетнувши стебло "квітки", не здогадався поглянути вгору. І зараз вони з Маккольном зосереджено вивчали ланцюжок слідів, залишених Русланою. На безпечній відстані вивчали, щоправда.
- І куди ж її понесло? - тужливо видихнув Олег і вже в котрий раз закричав у мікрофон: - Русько!.. Русьо, рідна, озвися!
Простір, що кришився радіоперешкодами, мовчав як і раніше.
- Якого її туди понесло? - знов спитав Трєсилов у цього простору, напевно знаючи, що він йому нічого не відповість.
Ефір лише крякнув голосом Маккольна:
- Олеже, а вона підслуховувати нас не могла?
- Може, вона і зараз нас підслуховує, - буркнув той, затупцювавши на місці.
Лусковий скафандр Дена залишався нерухомим, дивним чином нагадуючи собою завмерлу на пласкому камені ящірку, що встала на задні лапи. Тільки дзеркальний гермошолом знову ледь гойднувся з одного боку в інший.
Трєсилов незграбно змахнув рукою і побрів угору по схилу: біла горила на терасі, облизаній часом. Маккольн з цікавістю спостерігав за ним зі свого задзеркалля. У вухах пульсували чи то зітхання, чи то схлипи. В чорному каламутному небі розгоралося примарне свічення. Але, не дивлячись на це, Трєсилов видирався та видирався нагору, важко переставляючи негнучкі ноги. В мікрофонах пихтів космос. І навіть тоді, коли за краєм кратера сяйво розпочало згущуватися в мерехтливу масу з розмитими краями і коли ця маса поволі потягнула мацавку, що фосфоресціювала потойбічним світлом, у напрямку до астронавта, командир "Тайги" не зупинився. А навпаки, як здалося Маккольну, трохи наддав ходу. Якщо це взагалі було можливо для розгубленої істоти, з розмаху засунутої у важкий мішкоподібний скафандр.
Ден чортихнувся про себе і легким пружним кроком, часом немов злітаючи над запорошеною місячною поверхнею, кинувся услід за Трєсиловим.
- Олеже, Олеже, - важко розплюскав тишу його голос, - ти що, очманів?! Повертайся негайно!
З таким же успіхом він міг запропонувати переверненому спаундеру зайняти вертикальне положення. Втім, змусити керівника дальтурівської експедиції прийняти положення горизонтальне він таки зумів, у високому стрибку штовхнувши того обома ногами прямо в ранець системи життєзабезпечення. В шереху радіоперешкод щось зарипіло: чи то тканина скафандра розпочала тертися об шорсткий реголіт, чи то одне об одного міцно стиснуті зуби.
Осідлавши повергнутого Трєсилова і мимоволі обернувши голову, Маккольн встиг помітити, як світловий згусток над їхніми гермошоломами зненацька сплюснувся, стрепенувся величезним віялом і втягнувся назад, зникаючи на обрії, за яким, у свою чергу, зникав ланцюжок слідів, залишених Русланою.
- Пусти мене! Пусти мене, гад, - вовтузився під ним Трєсилов. - Де Руська? Руська де?! Це ти щось задумав, ти!.. Спочатку Наруддінова, а потім...
- Ідіот! - Маккольн ледве втримався від того, щоб не сплюнути на внутрішню поверхню гермошолому. - Цілковитий ідіот! Поворуши своїми важкими російськими мозками. Наруддінов би на весь космос роздзвонив про Республіку, а ця... Був би твій Наруддінов без зв'язку, то і він би зараз живесенький по Місяцю бігав. А ми б його ловили.
Маккольну здалося, що тіло Трєсилова під ним злегка розслабилося. Він відпустив його і здійнявся на ноги.
- Слухай-но, Олеже, скільки в неї повітря залишилося? - трохи хрипко спитав Ден і вкляк, вже не думаючи про те, що йому зараз повинен відповісти російський космонавт.
В полі зору Маккольна втрапили верхівки двох, найвищих, обелісків, про які він знав лише з розповіді Трєсилова. Своїми очима він бачив їх вперше. Два чорно-каламутних, таких, що звужувалися до гори, і невловимо неправильної форми паралелепіпеди завмерли в, такій же за кольором, безмовності, дивним чином не зливаючись з нею. Може тому, що вони все ж таки були чорніше її?..
Маккольну чомусь згадалися хмарочоси-близнята  нью-йоркського Торгового центру, атаковані у вересні минулого року літаками арабських терористів. Одного з них, до речі, він знав дуже непогано. Розпочинав працювати він саме в нього. Але не ця згадка вразила Дена. Набагато цікавішим був той факт, що таємничі шпилі не світилися аж ніяк. Не реагували на американця. "Розрядилися, чи що?" - промайнуло в нього. І навіть тоді, коли Маккольн, ступаючи повільно й обережно, ледь не до попереку висунувся з-за краю кратера, по них не пробігло жодної іскорки. А Дену ж вже було видно і інші, менші, обеліски. Він вже вирішив було рушити по сліду Руслани на інший схил гребеню западини, але внизу завовтузився і щось забубонів Трєсилов.
- На годину десь в неї повітря залишилося, на годину. Так само, як і в мене. Разом заправлялися. Гей, Дене, ти куди? - раптом слабко вигукнув він, вкарбувавши, врешті решт, товсті підошви черевиків у місячний грунт і випростуючи на повний зріст негнучкий скафандр.
Верхівки обелісків розпочали наливатися примарним світлом. Маккольн зробив крок назад, водночас усім тілом повертаючись до Олега.
- Пригнись, негайно пригнися! - закричав він.
Трєсилов інстинктивно нахилив корпус. Свічення розпочало поволі зникати, хоча сам Ден пригинатися не збирався. Але, не дивлячись на пихату позу, бажанням вивчати сліди "тайговички" у нього миттєво пропало. Хто його знає, що задумали ці бісові шпилі!
Маккольн зловив себе на тому, що думає про дивні утворення, як про живих істот, хоча вже й був знайомий з теорією дальтурівського співробітника щодо конденсації місячної електрики. Жива істота під назвою "Трєсилов", боязко пригнувшись, тупцювала на місці. "Гаразд, потім розберемося, що означає цілковита байдужість цих конденсаторів до моєї персони, - подумав Ден. - Напевно, я зарядом не вийшов. Трєсилову, втім, про це знати необов'язково".  Раптом Маккольн здригнувся. Йому здалося, що щось холодне й пружне легко торкнулося його лоба. З внутрішньої сторони. Відчуття було настільки неприємним, що він відразу ж розвернувся і розпочав спускатися по схилу, витягнувши уперед зеленкувату лускову руку.
- Відходимо, Олеже, відходимо... Не будемо поки що експериментувати.
Трєсилов, задкуючи, зробив назад з десяток невпевнених кроків та й зупинився.
- А як же... Що там? - хрипко спитав він. - Руслана де?
- Можеш піти сам пошукати, - підходячи впритул до "тайговика"  вимовив Маккольн. - Якщо бажання є. В мене, знаєш, воно повністю відсутнє.
Трєсилов було сіпнувся, але Ден притримав його на місці.
- Ти що, дійсно, хочеш з Місяцем в "Останнього героя" зіграти? Напевно, ти про нього знаєш щось таке, чого не знаю я.
- Та пішов ти! - Трєсилов завівся не на жарт. - Ніхто про нього ані хріна не знає! Але допоки я особисто не взнаю, що трапилося з Руською, то нікуди звідси не піду.
Він на мить замовк, важко дихаючи в мікрофон, і після короткої паузи додав:
- Загалом, ти  - як хочеш. А я все ж таки спробую з кратера вибратися.  Подивитися хоча б... Руська жива, я відчуваю це! Та й піти далеко вона не могла.
Відчувалося, що Олег щосили намагається переконати самого себе в тому, що він спроможний виконати свою обіцянку. Маккольн іронічно спостерігав за ним. На жаль - або на щастя? - виразу його обличчя Трєсилов бачити не міг. Тому Ден, обійшовши постать в білому скафандрі ("В Японії - це колір жалоби", - промайнуло в нього), рушив до яйця "Місячної Республіки", кидаючи на ходу слова, немов камінчики в чорний вир:
- Давай, друже, давай! Успіху тобі. На найближчу годину, принаймні, поки повітря не закінчиться. Ти, звісно, можеш йти, куди хочеш, але мені цей спосіб пересування набрид. Я краще полечу. В мене, розумієш, на Землі повна запарка.
Трєсилов знов затупцював на місці. І тепер вкрай розгублено. Втім, коли він озвався, голос його розгубленим назвати було не можна. Швидше він був навісним.
- Дене, для чого ти прилетів? Адже я знаю, що старт "Республіки" обійшовся тобі у велику копієчку. - Олег ледве стримував себе. - Щоб свідка прибрати? Так ось він я, ось! Ти міг би взагалі не прилітати, Місяць нас сам би доконав. Хочеш цей процес прискорити? Щоб без несподіванок?.. Але куди ти поспішаєш, Дене?
Не дійшовши декількох кроків до опущеної шкаралупи трапа, Маккольн зупинився і обернувся до Трєсилова. Слова він добирав підкреслено зважено.
- Олеже, якби я хотів тебе прибрати, то зробив би це ще на Землі. Більше того, щоб не ускладнювати ані тобі, ані собі життя, я б взагалі не став посвячувати тебе в свої плани. А цих планів, Олеже, як мовив ваш поет, у мене - громаддя. Особливо останнім часом. У мене, розумієш, зараз кожна людина на обліку. До речі, і Наруддінов би ставав в нагоді, але... Про Барбікен я вже й не кажу. Вона мені подобалася. Щоправда, більше з твоїх слів.
- Подобалася? - схлипнув Олег, спускаючись по схилу і наближаючись до Маккольна. - Подобалася?! А вона мені і зараз подобається, тому що вона - жива! І я кохаю її, Дене! Розумієш? Кохаю...
На останньому слові Трєсилов зненацька щосили відштовхнувся від реголіту і всією масою свого, доволі важкуватого, скафандра обрушився на Маккольна. Той не чекав нападу і гойднувся, падаючи спиною на вигнуту площину трапа. У відчиненому люку мерехтіли світляки індикаторів. Злегка ломило потилицю, вдарену об внутрішню поверхню гермошолома. Розлючений Трєсилов перевертав Дена на живіт і заламував його руку за спину.
- Вб'ю, наволоч! Вб'ю, - билося в мікрофонах. - Жити хочеш, виродку? Хочеш? Тоді зараз же давай мені повітря для зарядки і...
Закінчити фразу Олег не встиг, математично вивіреним рухом відкинутий до відчиненої пащі "Місячної Республіки". Все ж таки скафандр Маккольна був розрахований на більшу свободу рухів, ніж застарілий захисний костюм "тайговика".
Трєсилов плавно полетів по короткій дузі і опуклою площиною світлофільтру вдарився об краєчок трапу. Щось хруснуло і тишу, порушувану надсадним диханням, розкраяв короткий переляканий зойк. Маккольн пружно підхопився й кинувся до невдалого космотуриста. Вперся обома руками в бік ранця життєзабезпечення і ривком перевернув того на спину. Правий край чорного світлофільтру був покритий дрібними тріщинками, на яких швидко конденсувалося білим інеєм повітря, що виходило зі скафандру. В самому скафандрі щось хрипіло й булькотіло.
Маккольн завмер на якусь невловиму мить. Щоправда, в цю саму мить його свідомість працювала відразу на декількох рівнях, блискавично розраховуючи лінію поведінки. І людська частина Дена у котрий раз продовжувала дивуватися цьому.
Варіант "а": на біса йому цей слабак?
Варіант "б": майданчик повинен бути ретельно обчищений від усіляких випадковостей!
Випадковостей і несподіванок, до речі, тут чомусь виявилося з надлишком. А Барбікен їх ще й додала. І щоб скоротити кількість цих самих небажаних чинників, просто необхідно взнати, що ж з нею трапилося. І впевнитися... Плюс шпилі. Не дослідивши їх, не можна приступати до другого етапу. А поодинці це робити важко, не дивлячись на всю чудовість його технічного оснащення. Знову ж, усілякі нові випадковості виникнути можуть. Тобто, Трєсилов може стати в нагоді. Та й в подальших планах йому відводилося не останнє місце...
Ці думки переміщалися у голові Дена, зі швидкістю зарядів в електричній схемі. Водночас з цим він перехопив Трєсилова за поперек, засовуючи його до "Місячної Республіки", торкаючись сенсорів закриття трапа і віддаючи команду на початок шлюзування. Як тільки трап піднявся, перетворившись на похилу стіну камери, включилося м'яке освітлення бактерицидних ламп і почулося шипіння повітря, що розпочало поступати досередини. Маккольн прислухався. Крізь шипіння протискувалося глухе мукання, що доносилося зі скафандра Трєсилова. Нічого членороздільного він не вимовляв. Навіть тоді, коли трохи гойднулася підлога ліфта, що, врешті решт, увімкнувся.
Тільки-но перегородка, яка відділяла їх від входу до рубки, відійшла вбік, Маккольн штовхнув Трєсилова в спину і той впав на бежеву пластикову підлогу, згорбатячись своїм ранцем.
Після цього Ден діяв чисто механічно. Оскільки остаточне рішення ним вже було ухвалено. Вигостреними рухами він відчинив ранець (конструкцію скафандра Маккольн знав дуже добре: передрали його все ж таки з американського продукту) і буквально висмикнув Трєсилова на біле світло. Наче молюска з його мушлі.
Втім, за біле світло - це він дарма. Тому що освітлення рубки мало зеленкуватий відтінок. Через це спотворене обличчя Трєсилова нагадувала зелену пику якогось монстра з допотопних джунглів. Або кіношного інопланетянина. Яким, якщо абстрагуватися від Голівуду, він і був у цьому місячному світі.
Маккольн мигцем зиркнув на екрани, перевів погляд на пульт, і знов обернувся до командира "Тайги" - космос їй пухом!
- Давай, давай, оговтуйся! Розпочинай міркувати. Може, дійде, що я тебе вже вдруге рятую.
Трєсилов каламутним поглядом ковзнув по рубці. Обстановка була йому знайома, оскільки йому вже доводилося бувати тут. Тому, коли його очі зупинилися на дзеркальному гермошоломі Маккольна, їхній вираз був вже доволі осмисленим.
- Дене, - ворухнув він пересохлими губами, - Дене, дай мені скафандр. Руслану... Треба... Час...
- Заспокойся, - голос Маккольна, посилений мікродинаміками, знову був холодний та стерильний, - зараз я буду роз'яснювати тобі ситуацію.
Він потягся рукою до потилиці, клацнув фіксатором і двома руками зняв, нарешті, зі своєї голови лискучу сферу. Немов лицар - важкий шолом опісля закінчення важкого турніру. Проте його красиве, твердо окреслене, обличчя, яке не псував навіть доволі крупний ніс, було спокійне до повного упокорення. Не звертаючи уваги на збудженого Трєсилова, Маккольн підійшов до пульта і розпочав шерхотіти сенсорами, всім тілом відчуваючи, як до мертвого корпусу "Місячної Республіки" повертається її електронно-механічне життя. Водночас він розмовляв з Олегом. Не повертаючи, втім, свого обличчя до нього.
- Ситуація, любий ти мій республіканець, така. До шпилів ми, звісно, можемо спробувати підійти. Але невідомо, чим це закінчиться. Дуже велика ймовірність нашої загибелі. І цим ми твоїй Руслані не допоможемо. Тим паче, що зовсім незрозуміло, навіщо вона туди попрямувала. Та й те, що з нею трапилося, якщо вона увійшла до зони впливу обелісків, теж. Загадка на загадці, брате. Тому пропонується наступний варіант. Зараз ми підіймаємо "Республіку" і обережненько пролітаємо над шпилями. Проводимо регонсценіровку. Може, й Барбікен побачимо. Маневреність, на щастя, у мене набагато вище, ніж у вашого - як це по-російськи? - самовара.
Олег мимохіть зиркнув на один з екранів, в глибині якого неясно сріблилася незграбна маса переверненого спаундера. Так, закип'ятило їх знатно.
- Дене, - шепотнув він до гнучкої спини Маккольна, - не встигнемо. У неї повітря - максимум на півгодини.
І відчув дрібну вібрацію, що хвилею пройшла через все тіло. На екрані місячний модуль "Тайги" зсунувся з місця. І лише за мить Трєсилов зрозумів, що зсунулися саме вони. "Місячна Республіка".
Маккольн, нарешті, обернувся до Олега і окинув його, як тому здалося, глузливим поглядом.
- Встигнемо. А для того, щоб діяти швидко й згідно обставин, одягни, брате, нормальний скафандр. В цих середньовічних залізяках, - Ден указав підборіддям на білий захисний костюм з нашивкою у вигляді здибленого туру на рукаві, що так і лежав купою на підлозі, - ти точно нікуди не встигнеш. Навіть померти належним чином.
- Та ти оптиміст, - буркнув Олег, натискуючи на сенсори "одежної" шафи. То, де вона знаходилась, пояснювати йому було не потрібно.
Частина стіни рубки від'їхала вбік, відкриваючи простір з лусковими скафандрами, що висили в ньому. Ця картина дуже нагадувала б коптильню для риби, бачену Олегом одного дня на амурських берегах, коли б не поличка з рядом лискучих гермошоломів, що вишикувалися на ній. Їх, як і скафандрів, було сім. Оскільки "Місячна Республіка" була розрахована на екіпаж з трьох чоловік. І кожному належало по два костюми. Один - запасний. І так - у всьому. З подвійним запасом міцності та надійності. Свого часу Трєсилов указав Маккольну на таке марнотратне нарощування маси всього апарату, але той засміявся і відповів: "Олеже, цьому ми навчилися у вашого колишнього СРСР. Примітивно, але надійно. На віки". Сам Союз, як виявилося, на жаль, такої міцності не мав. Її запас був переведений в конструктивні елементи: в людей, яким довелося виживати на пострадянському просторі. Нічого, вижили. І зараз, дідько його візьми, виживемо! І Руслану знайдемо.
Олег засунув свій костюм до шафи і натягнув прохолодне пружинисте трико лускового скафандру прямо на комбінезон. Пару разів сів та зігнувся, перевіряючи свободу рухів. Узяв з полиці гермошолом, покрутив, поставив на місце і обернувся до Маккольна. Той пильно дивився на нього. І погляд його був дуже задумливим.
- Пристебнись, - кинув він, відвертаючись і займаючи місце в одному з трьох ложементів, що вільно розташувалися перед пультом.
Трєсилов, вмостившись у сусіднє крісло, з якоюсь щімкою тугою пригадав тісноту місячного модуля "Тайги". Та й орбітального теж. "Республіка" трохи погойдувалася метрах в п'яти від місячної поверхні, підпрацьовуючи на малій тязі.
- Ну, поїхали! - видихнув Маккольн, включаючи маршові двигуни.
"Місячна Республіка" невпевнено рискнула і розпочала стрімко набирати висоту, здіймаючись над кратером і відхиляючись у бік загадкових шпилів. Внизу, весь в синювато-помаранчевому сяйві, докірливо мовчав перевернений спаундер.
Спочатку Трєсилову здалося, що Маккольн погано розрахував траєкторію руху, тому що поверхня Місяця почала стрімко віддалятися й спучуватися, готовим переламатися, обрієм. Але потім він зрозумів, що Ден вирішив не лізти до пекла сторчголов. На оглядових екранах було добре видно їхній кратер з якоюсь лусковою, як і скафандри на борту "Республіки", внутрішньою поверхнею. Тільки за секунду Трєсилов зрозумів, що це - сліди їхньої бурхливої діяльності по перетягуванню каміння. Так, поорали вони з Русланою ґрунтовно. І в прямому, і в переносному розумінні.
Зліва виднівся ще один кратер. На обрії випиналися незрозумілої вишини (на Місяці дуже важко було визначити правильні розміри об'єктів) гори. Чи то Місячні Апенніни. Чи то такий самий Кавказ. Трєсилову здалося, що він розрізнив якусь звивисту лінію, яка тягнулася до них. Але відразу ж його увага була відвернута екраном, на якому з'явилася панорама клятих обелісків. Вірніше, тіней від них. Якби Олег з Деном не бачили їх доволі близько від себе, то з орбіти вони навряд чи змогли б визначити характер цих утворень. Лише зараз Трєсилов зрозумів, чому Ден не помітив їх.
Паралельні вугільно-чорні тіні тягнулися до кратеру Тайга, як вже Олег розпочав називати місце їхньої невдалої посадки на Місяць. Сама Тайга з точки огляду "Республіки" теж наповнилась непроникною чорнотою і стала нагадувати ебонітовий щит, кинутий на сірувато-сріблясту скатертину. Всі деталі зникли. Шість тіней - дві довгих і чотири коротших, трохи осторонь від перших - тягнулися до щита, немов клинки зграї середньовічних розбійників. Було в цьому щось зловісне.
Олегу здалося, що там, де тінь найдовшого шпиля майже встромлювалася в щит Тайги, промайнула майже невиразна біла плямочка.
- Дене, Дене, бачиш?! - трохи не зірвавши ремені безпеки, вигнувся він, штрикаючи розчепіреною долонею в екран.
Маккольн мовчки кивнув у відповідь, і його пальці забігали по пульту, неначе пальці піаніста по клавіатурі інструменту. Щоправда, музика, типу "Місячної сонати", не пролунала, але Тайга та клинки тіней, що цілились у неї, розпочали швидко зростати на екрані. А Трєсилов до болю в очах напружив зір, намагаючись не упустити з виду поміченої цяточки. Від напруги у нього навіть іскри в очах зажевріли.
Втім, за хвилину стало зрозуміло, що ці іскорки не були ілюзією. Вогники дійсно мали місце бути незалежно від відчуттів Олега, все більше й більше розгораючись та групуючись у шести місцях, неподалік від кратера. А саме в місцях, звідки зростали довгасті тіні. Шпилі явно розпочинали світитися. Маккольн припинив рух "Місячної Республіки". Обличчя його було цілком безпристрасно.
- Дивно, - вимовив він, вдивляючись в екран, на якому іскри витягувалися в мерехтливі нитки, що з'єднувалися поміж собою. Біла плямочка, помічена Олегом, загубилася серед них. - Дивно. Коли я вперше підходив до вашої "Тайги", нічого подібного не спостерігалося.
- Тоді ти міг не помітити, - нервово кинув Трєсилов. - Поспішав. Або з іншого боку підлітав.
- Та ну? - в голосі Маккольна прорізалися іронічні нотки і він доторкнувся до якогось сенсора.
Самий крайній, темний до цього, екран засвітився голубуватим сяйвом. На його площині завмер перевернутий місячний модуль "Тайги", а на цьому тлі напружено застигли дві горбаті постаті в білих скафандрах. В лівому кутку екрану мерехтіли зелені цифри: "08.10.2003  12:37:08".
Пальці Маккольна зіграли на пульті ще якусь нечутну мелодію і чотири останніх цифри прийшли в рух: "12:37:01... 12:36:58... 12:36:25... 12:35:44..." Водночас з цим постаті розпочали задкувати, відвертаючись від об'єктиву і роблячи неприродні жести: Ден включив зворотне перемотування відеозапису. От спаундер, що займав перед цим мало не весь екран, розпочав швидко зменшуватись. Виникли неясно обкреслені краї кратера. Майнули тіні від шпилів. Панорама місячної поверхні, що поверталася, спочатку виплеснулася на весь екран, а потім розпочала завалюватися й падати в глибину чорного неба. Разом з нею завалювався і щит Тайги з клинками, спрямованими на нього. Ті були темні й похмурі. От вони, разом з вилизаною місячною поверхнею, попливли за край монітора, а в небі розпочало розгортатися вогненне клуб'я вибуху з розкошланими краями. Клуб'я ущільнювалося, провалюючись у себе, та й згущувалося в циліндричну конструкцію орбітального модуля. Від нього, у напрямку об'єктиву, тікав стовп щільного зеленого світла. А модуль вже збільшувався, збільшувався, переповнюючи собою увесь екран. Десь усередині нього знаходився Наруддінов. Ще живий.
- Досить! - хрипко видихнув Трєсилов, намагаючись дотягнутися до сенсора відеозапису. Його трусило.
Маккольн встиг відбити руку Олега перед тим, як вимкнути екран. Та була спітніла й холодна. Погляд же Дена був холодний та уважний.
- Як бачиш, - мовив він, - вперше ці чортові булижники навіть не сіпнулися.
Трєсилов порожніми очима вдивлявся в те, як мерехтливі нитки поблизу від лівого краю Тайги згущують свій малюнок і перетворюються на суцільне мерехтливе поле. Так, на цей раз вони "сіпались" ґрунтовно. І теорія електричного конденсатора, враховуючи відстань "Республіки" до шпилів, навряд чи пояснювала це явище. Олег скоса зиркнув на крайній екран, за темною поверхнею якого продовжував жити другий пілот "Тайги" Сергій Наруддінов. Їх розділяла лише тонка скляна пластина. Але розбити її було вже неможливо.
Дальтуровець трусонув головою, відганяючи сторонні думки, і кинув на командира "Місячної Республіки" погляд зацькованої дичини. Остаточно зацькованою.
- Дене, час!..
- Час, час, - співучо пробурмотів той, обережно наближаючи корабель до шпилів, над якими вже спливала світлова хмара. - Всьому свій час, друже.
І зненацька він так рвучко кинув "Республіку" убік, що Трєсилова трохи не перерізало ременями безпеки. І в останню мить йому знов здалося, що він розрізнив білу плямочку, розмазану поміж двох величезних валунів. І мала вона форму скафандра.
- Де-е-ен!!! - вивернув він своє тіло разом з криком і ременями.
Але шпилі, разом з фосфоресціюючим мацаком світлової хмари, вже ховалися за місячним горизонтом. А в глибині хмари тонув білий скафандр з дальтуровським шевроном та нашивкою у вигляді синьо-жовтого українського прапора під ним.
- Сидіти! - не повертаючись до Олега, кинув Маккольн. І це було вимовлено так переконливо, що Трєсилов розгублено завмер, так і не встигнувши вирватися з чіпких обіймів ложемента.
- Сидіти! - повторив Ден вже більш розслаблено і "Місячна Республіка", яка перед цим зависла на своїй орбіті, поволі попливла по широкій дузі, ховаючись за обрієм і обминаючи стороною місце розташування обелісків.
Мляве небо оберталося над мертвою планетою. У Трєсилова паморочилась голова. Десь, за декілька десятків кілометрів від них, розпочинала задихатися Руслана.
А яйце "Республіки" вже знов знизилося до десятка метрів над місячною поверхнею, немов притискаючись до неї, і обережно поповзло у напрямку таємничих шпилів. Металевий хижак в кам'яній савані.
- Що ти задумав? - спитав Трєсилов безбарвним і байдужим голосом. Все одно від нього нічого не залежало в цьому світі. Навіть власна смерть, а не те, що чиєсь життя.
Це життя залежало зараз від Маккольна, який, зосереджено стиснувши губи,  уважно вивчав стовпець цифр, що повз по екрану. Координати, чи що?
- Мене зараз більше цікавить те, що задумали ці оскаженілі цеглини, - врешті-решт, відірвався він від екрану, задоволено крякнувши перед цим. - Але, які б похмурі думки не повзали в їхніх бетонних мозках, ми їх передумаємо, переграємо, переінакшимо. Чи не так, брате?
Трєсилов похмуро мовчав, втупившись на екран монітора, в кутку якого стрибали цифри відліку часу. Той линув пульсуючи, ривками, але досить швидко.
Маккольн простежив за спрямуванням його погляду й зітхнув:
- Олеже, зберися. Мені потрібна допомога. Вести корабель ти не зможеш, але стріляти...
"Тайговик" здригнувся, немов випірнувши з опівнічного глибокого сну. Очі Маккольна блиснули холодним відображеним світлом моніторів.
- Робимо таким чином. Оскільки ми не знаємо, чим нам загрожує випромінювання шпилів, то потрібно, про всяк випадок, ліквідовувати джерело цього випромінювання. Силоньки для цього у нас є.
І він тицьнув пальцем в останній ряд цифр, що швидко плазував за край екрану. Трєсилов всім корпусом обернувся до нього.
- Маневрувати, - продовжив Маккольн, - доведеться, можливе, дуже близько від поверхні. Тут ти мені не помічник. І тому керувати "Республікою" буду я. Твоя задача: по моїй команді - ти чуєш? лише по моїй команді! - вмикати плазмову гармату. Ти пам'ятаєш, як це робиться? Ось цією групою сенсорів, - Ден тицьнув пальцем в декілька прямокутників зеленого кольору і перерахував: - Повна потужність. Середня. Мала. Ну, мала тобі не потрібна. Гати на повній. Але лише по моїй команді! Зрозумів?
Трєсилов швидко-швидкий заметляв головою, протягуючи, наче потопаючий до борту човна, обидві руки до заповітних сенсорів. Маккольн м'яко зупинив його:
- Не поспішай. Поспішати буду я. - І різко видихнув повітря. - Готовий?
Олег зробив коротку паузу і знов мовчки кивнув. Але тепер набагато впевненіше. Водночас з ним паузу в своєму пересуванні зробила й "Місячна Республіка". А потім так рвонула з місця, що в Трєсилова від перевантаження щоки потекли, а тіло розпливлося по всьому ложементу.
Маккольн спрямував корабель у прямовисну вертикаль, водночас закладаючи крутий віраж у напрямку шпилів. "Республіка" майнула з-за горизонту срібним метеором, крутнулася на місці і обрушилася на обеліски. Вони зростали на екранах зі швидкістю потягу метрополітену, що вискакує на станцію з темного тунелю. Здавалося, що "республіканці" застали їх зненацька. Але це тільки здавалося.
На цей раз шпилі не сталі поволі спливати зі свого глибокого кам'яного сну, знехотя жевріючи в темному просторі тіней. Ні, вони спалахнули одночасно й потужно, кидаючи, скручене у величезний пучок, проміння яскраво-жовтого кольору, назустріч "Місячній Республіці". Цей пучок гнучко гойднувся з одного боку в інший, нагадавши Трєсилову гігантських розмірів батіг, що так і норовить вшкварити неприборканого звіра, який прийняв вигляд космічного апарату. З метою, так би мовити, його приборкування.
- За-а-алп! - заволав звір голосом Маккольна. - Давай, Олеже, давай!
Мимохіть замруживши очі, Трєсилов не доторкнувся, а щосили втиснув зелені сенсори в пульт, немовбито це були заіржавілі неподатливі кнопки. Світловий стовп майже такого ж кольору, як і прямокутники у нього під руками, кинувся в напрямку жовтого батога. Коса, як мовиться, на камінь.
Камінь замислився. І в місці зіткнення двох світлових потоків скипів яскраво-голубою піною, що нагадувала одночасне увімкнення далеких зварювальних апаратів. В кількості мільйона штук. Тепер очі прикрив і Маккольн. А жовте й зелене уперлося одне в одного і на мить завмерло. "Місячна Республіка" раптово розпочала втрачати швидкість. І Трєсилову здалося, що він почув віддалений, який доносився немов з іншої галактики, тріск електричних розрядів. Повітря у рубці стало прохолодним і текучим, як опісля грози. Зелений світловий стовп продавив жовтий простір. Сліпуче мерехтіла блакитна піна. "Республіка", чомусь вся вібруючи, знов розпочала набирати швидкість. Світловий батіг зненацька скуйовдився і розділився на декілька блідо-помаранчевих пасом, які почали повільно обволікати апарат. Немов мацавки гігантського восьминога ветхий рибальський човен.
- Ах, ти!.. - вилаявся Маккольн, граючи на пульті мелодію нової траєкторії.
Мелодія була явно божевільною. В екранах, стрімко швидшаючи, замигтіли змінні кадри: помаранчевий мацак... блакитна піна... місячна поверхня, затягнута примарним серпанком... оповите таким же серпанком, каламутне чорне небо... знов помаранчевий мацак...
Поява останнього викликала у Трєсилова швидкоплинне відчуття "дежа вю". Десь він бачив подібне. Чи не в падаючому модулі "Тайги"?
Проте на спогади не залишалося часу: "Місячна Республіка" оберталася все  швидше та й швидше. Крутилася голова... Крутився Всесвіт...
- Олеже, за-а-алп! - кричав Маккольн і Трєсилов, майже втрачаючи свідомість, знов вчавлював пальці в сенсора.
Зелений світловий стовп йшов по колу, перемелюючи на блакитну піну оточуючий простір. Він пузирився на всіх екранах, і навіть повітря рубки ставало колючим, як газована вода. Переплетіння жовтих, блакитних і зелених струменів випліталося у величезний вихор, у центрі якого скажено оберталося яйце "Місячної Республіки", випльовуючи смертоносну плазму. Довго так тривати не могло.
Ден кинув косий погляд на Трєсилова і скреготнув зубами, повертаючись до гри на сенсорах: той був на межі божевілля. А в цій коловерті навіть мозок Маккольна наодинці не зміг би справитися з  ситуацією. Тіло могло б, а от мозок...
Раптово Ден відчув дотик чогось пружного й холодного до внутрішньої сторони лоба. Точно такий же самий, як нещодавно на краю кратера. Він мимовільно завмер, спостерігаючи за тим, як іскриста піна розсіюється в просторі і крізь неї розпочинають проступати деталі місячної поверхні з темними шпилями на ній. По них ще пробігали сполохи, що розсипалися на окремі вогники, але це були вогники затухаючого багаття на, розмазаному вранішнім туманом, річковому березі.
Маккольн трусонув головою, позбавляючись неприємного відчуття непрошеного дотику до такого місця, до якого ніяких дотиків взагалі не допускалося. Ще раз зиркнувши на Трєсилова, він розпочав уповільнювати обертання "Місячної Республіки", встановлюючи повздовжню вісь її яйця перпендикулярно до шпилів. Мало чого вони ще вигадають, а щоб не вигадали...
- Олеже, - спокійно, дуже спокійно, вимовив Маккольн, - залп!
Каламутно-зелений плазмовий стовп обрушився на здійняті до неба, немов в останньому салюті, клинки обелісків. Трєсилову здалося, що він фізично відчув удар оскаженілого -  від нього оскаженілого! - випромінювання об реголіт. Шпилі спалахнули жовтим, з блакитними переливами, полум'ям і перед тим, як розпочати розсипатися на мільйони, безгучно падаючих уламків, кинули прямісінько в екрани "Місячної Республіки" якесь темно-синє палаюче утворення, що нагадувало собою величезну кульову блискавку.
Корабель здригнувся, гойднувся з одного боку в інший, і, охоплений синім полум'ям, розпочав плавно падати до підніжжя колишніх обелісків, відчутно набираючи швидкість по мірі свого зниження. Рубку затягнуло сизою пеленою. Вкритий блакитним мерехтінням Маккольн, намагався вирівняти траєкторію польоту, не звертаючи увагу на те, що творилося у нього у голові.
А творилося там щось неймовірне. Народжувались всесвіти, вибухав фотонами простір, падали в порожнечу розплавлені краплі планет, і, остигаючи, вкриваючись корою та кострубатими гірськими хребтами, намагалися докричатися одна до одної через безодні років. І світлових, і темпоральних. "Озвися, озвися, озвися", - пульсувало в мозку, але Ден, не вірячи в те, що може збожеволіти, інтуїтивно, навпомацки, вирівнював та вирівнював "Місячну Республіку", кожним нервом зростаючись з нею і примушуючи апарат слухатися себе.
Щось перелякано вискнуло, і відразу ж настала тиша. Апарат завмер на порівняно рівному майданчику з зовнішнього боку Тайги. Блакитний туман клаптями розлітався у боки. В затухаючому мерехтінні з'явилося обличчя Трєсилова з тупо напівроззявленним ротом. На екранах темніли купи чогось, що всього декілька хвилин тому гордо здіймалося до неба.
- Все, - криво посміхнувся Маккольн убік "тайговика". В голові у нього й досі щось пульсувало. Правда, все слабкіше і слабкіше. - Здається, приїхали. Ти як?
- Н... нормально, - затинаючись, видавив Трєсилов. - А т... ти?
- Цілковитий порядок. Щоправда, це синє неподобство змусило мене трохи похвилюватися.
Трєсилов з наростаючим здивуванням втупився у спокійне - неприродно спокійне! - обличчя Маккольна. Невже ж можна перебувати в такому кам'яному стані після цієї... цього...
- Яке неподобство? - спитав.
Настала черга дивуватися Маккольну. Втім, зовнішньо цього помітно не було.
- Ти що, не звернув уваги на те, чим нас порадували наприкінці ці булиги?
- Чому? Звернув. Бачив, як ми в піну провалилися. Як корабель почав перекидатися: досі в мозках усе догори дригом... Як ти його вирівнював. Слухай, - раптово зацікавлено спитав Трєсилов, - а де ти навчився з такою швидкістю на пульті працювати? У тебе навіть рук видно не було.
Маккольн кинув погляд на свої руки, що розслаблено лежали на підлокітнику ложемента. Вони його зараз не хвилювали. Нормально спрацювали, і слава Богу!
- Слухай, - спитав обережно, - а куля?
- Яка куля?!
- Та-а-ак, - протягнув Маккольн, - хтось з нас, брате, явно страждає галюцинаціями. Або амнезією. А що ти перед самою посадкою відчував?
- Пробував пригадати, де ж на цій чортовій "Республіці" розташований туалет, - буркнув Олег. - Щоб встигнути донести свій зад до нього.
Він вже явно потроху оговтувався.
- Дене, - заблагав Трєсилов, вибираючись з ложементу, - давай сповідуватись потім будемо. Коли Руслану знайдемо. У неї повітря максимум хвилин на п'ятнадцять залишилося.
"Тайговик", звісно, мав рацію, але... Гаразд, потім розберемося. Та й стан речей за бортом вивчити б не зашкодило. І сам корабель оглянути: он скільки пошкоджень з'явилося, судячи з індикаторів. Ч-чорт!.. Що ж це за феномени такі та з аномаліями?! На непередбачені обставини такого роду він, Ден Маккольн, зовсім не розраховував. Ні, цей росіянин ще дуже може стати у нагоді! І штовхнув же його біс самому летіти. Але, хто ж знав... Та й ейфорія була опісля того, як американці дозволили таки комерційні старти. Одначе, як багато в ньому ще по-людському неорганізованого! До неподобства багато. Такого собі синього кольору неподобства.
Маккольн важко повів головою, спостерігаючи за тим, як Олег, що ледь похитувався, відкрив шафу і розпочав натягати на себе дзеркальний гермошолом. Витягнув і свій із затискувача ложемента, звично клацнув фіксатором і прийняв вертикальне положення. Його не хитало абсолютно.
За декілька хвилин вони стояли у вигнутого трапа "Місячної Республіки", сторожко роззираючись у всі боки. Дві зелені ящірки біля безформного нагромадження каміння.
Нагромадження-то були цілком безформні, але... Ден нагнувся, піднімаючи один з уламків, на які розсипалися шпилі. Абсолютно правильний паралелепіпед матово-чорного кольору з гранями, що слабко мерехтіли відображеним світлом прожекторів "Місячної Республіки".
Ден роззирнувся уважніше. Шпиль, біля останків якого вони примісячилися, розсипався на акуратні витягнуті кубики. Інших форм в уламках, в яких порилася нога Маккольна, не спостерігалося. Він, звісно, не геолог-селенолог, але... Ще одна загадка.
Трєсилов тим часом, не звертаючи уваги ані на які таємниці з загадками, видерся нагору і застиг там, вивчаючи околиці. Крутячи своєю дзеркальною головою, він намагався зорієнтуватися у тому, де бачив з орбіти маленьку плямочку, що нагадувала собою скафандр. Трохи лівіше он від того головного шпиля. Вірніше, від того, що від нього залишилося. За тим валуном, здається. Олег зістрибнув вниз, трохи не посковзнувшись на гладких уламках, і побіг до каменю, плавно злітаючи над місячною поверхнею. Маккольн, невпевнено потупцювавши на місці, сунув підібраний уламок в накладну кишеню, поправив плазмовий пістолет, що висів на поясі, і поспішив за ним, не забуваючи, втім, уважно озиратися по боках.
Ще одна купа кубічних уламків...
Просто купа...
Облизаний чорним небом, край кратера...
Проорана по ньому нерівна смуга, ведуча униз...
І білий скафандр під величезним брудно-сірим валуном.
Руслана лежала на спині, безвольно розкинувши руки, і в опущеному світлофільтрі її гермошолому відображалася бездонна порожнеча.
- Руська! Руся! - залепетав Олег, кидаючись до неї. Маккольн сторожко завмер віддаля: щось йому не подобалося.
А Трєсилов вже під обидві руки підхоплював мляве тіло, намагаючись підвести його. Воно піддалося на превеликий подив легко. Олег трохи не перекинувся на спину, змитий з місця хвилею жаху, що хлинула на нього, і мимовільно випустив скафандр. Той впав, перевертаючись передньою частиною вниз і відкриваючи враженому "тайговику" свої тили. Ранець системи життєзабезпечення був розкритий. А скафандр був... Скафандр був порожнім.
Жах пружним поштовхом перейшов в паніку. Олега відкинуло убік, немов перед ним лежала не порожня шкаралуща захисного костюма, а небачений монстр з самих кошмарних фантазій, вигаданих запаленим мозком. Огидний, могутній і готовий до нападу.
- Там... там... там... - тицяв Трєсилов пальцем в порожній скафандр.
- Тук-тук-тук, - билося серце, загрожуючи зламати грудну клітку.
- Так, так, так, - задумливо бурмотів Маккольн, уважно вивчаючи грунт навколо спустошеного апарату індивідуального призначення.
Зненацька Трєсилов кинувся до нього і, загарчавши розлютованим звіром, щосили розпочав гамселити його по лусковій спині. Немов цвяхи забивав зі всього розмаху.
- Це ти!.. Це ти!... Це ти! - рвався його голос. - Я-то, дурень, не зметикував, але ти!.. Як ти міг розпочати обстріл, знаючи, що десь тут...
Фразу Олег не закінчив тому, що знову був відкинутий убік. Але вже не жахом, а звичайним, хоча й дужим, ударом кулака, закованого в металізовану рукавичку.
- Ідіоте! - зло і, дивним чином, водночас байдуже, кинув Маккольн. - Якби Барбікен втрапила під обстріл, від неї взагалі нічого не лишилося б. Ти сюди краще подивись.
Трєсилов розвернувся у напрямку витягнутої руки, що все ще стискала величезний кулак. І відчув, що зараз або знепритомніє, або остаточно збожеволіє.
На темному реголіті, витоптаному їхніми ребристими підошвами, чітко виділявся ще один слід. Слід босої людської ноги.

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Закон АрхіМамеда

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лисий Микита, 24-10-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7665159702301 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …