Якось-то ховрахи надумали вибрати собі пана. Казали: «Чим ми гірші за зайців та кабанів? Он, скільки вже панів повибирали. Керують ними, кажуть як те і се робити. На якому боці спати, що їсти та як поклони бити, коли вельмишановний пан іде повз нори».
Півдня погомонівши на ховрашковій раді, народ розбрівся по теплих норах заочно творити долю села Ховрашківка. Звірята кумекали, чесали носи й будували плани про те, як же вибирати. Чи жереб тягти? Можливо, голосувати кидаючи горішки до сухого корча, де колись жив крук Чабонько?
З такими думками ховрашки полягали спати й бачили в рожевих снах пана над панами. Той здоровий хлоп керував гордим поріддям і ловко гриз гарбузове насіння. І міста будувались, і лисиць в упряж заганяли, а вовків у степ посилали орати землю під посіви соняшнику. А навкруги городиків розтелились теплі озерця, де великий пан, як справжній кукурудзяний лицар боровся із стрекозами. Так і хропіли до ранку, закутавшись в пухнасті хмарки.
А коли сонце зійшло й омило сону Ховрашківку, маленьке братство побрило до Чибонського корча ділитись ідеями. Та такий галас здійняли, якого навіть не було, коли мідянка з’їла ховраха Миколу.
Одні кричали: «Тягнемо жереб!». Другі верещали: «Кидаймо горішки до корча!». Треті вищали: «Руки догори!». Дебатам не було кінця і краю. Все розв’язували складну дилему, аж поки не зійшлися на тому, що кидатимуть горішки до Чибонського корча.
Ховрашки повеселішали, загомоніли усі разом, ніби хвилька прокотилась у калюжці; схвально піддакували й кивали голівками. Та тільки не знали, як горішки кидати. Лівою чи правою лапкою. Хтось, із середини гурту прокричав: «Несемо у роті, а потім до корча кидаймо!». Таку геніальну ідею висловив хом’як Шпакля. Цей вгодований богатир, здавна славився розумом і кмітливістю. Вмів ліпше за усіх забувати добро й при цьому залишатись поважним ховрахом. Але справжнім віртуозом Шпакля себе показував, коли ховав зерно за щоки. Бувало, нагрибе до рота насіння й чалапає по Ховрашківці надутим гарбузом. Могутність так і лилася із нього, буцімто гній із носа їжака Берила. Любив Шпакля й дітками хвалитись. Ну справжні гарнющі мухомори. Синок ріс, певно, на дріжджах. Вимах так, що його руда чуприна розвівалась над бур’янами, ніби язицюра ропухи Хіврі. Ця видна пані, завжди вміла причарувати зеленобоких козарлюг.
Доцюрка задніх не пасла. Від якогось заморського кенгуру привела лапатого хом’ячка. Ховрашки не могли надивуватись. Що то за звір, Кунгуру? Мабуть, якась важлива персона! І гору зерна відвалив Шпаклі, бо хом’як гладшав і гладшав. Та чомусь, звірятка не бачили, як батько мордував доцюрку до зелених кабачкових синяків.
«Слава Шпаклю! Слава Шпаклю!» - лящали ховрашки. А хом’як поважно поклонився й разом із виводком почалапав до нори.
Кидати горішки в старий корч справа вельми цікава, але із кого ж пана вибирати?
Знову зашептались, набурмосились. І ось, із високо піднятим писком вийшов в центр гурту молодий ховрах Сливко. Живіт втягнув, плечі розправив. Ну справжній орел. Тільки очки, щось дуже на гороб’ячі схожі. Та й душа за шкіркою ховається не краща. Сливко говорив повільно, розжовував окремо кожну букву, чи то через те, що хотів істину донести, чи то через те, що заїкой став, коли яструб гнав його по всьому степу. Натарабанив і про Бога, і про цінності справжнього ховраха-патріота. Якби між звіряток був святий, то це звання присудили б неодмінно Сливкові.
Великомученик Сливко Блаженний. Звучить? Еге ж?
Естафету прийняв Люлькін. Дивишся на нього й кон’юнктивіт виступає на очах. Старе. Облізле. Боки лисі. Трусить отою голівкою, як навіжений. А тут вибачайте на слові – пердить. Щось моргав до ховрашків приплямкуючи. Якісь таємні знаки подавав. Либонь на морзе умів розмовляти. А насіння, яке кожному втовкмачував перед тим як вийти у центр кола, ховрашкові боги розцінили як жертвоприношення у благо народу.
Останнім вийшов ховрах Юра. Мудрий. Повний сили.
Обіцяв не багато. Не пнувся із шкіри й до Бога не звертався при ховрахах. Лише сказав, що житиме для Ховрашківки. Як потім він додав - Все починається з малого.
Пана вибрали під вечір того ж дня. Найбільше горішків виявилось за ховраха Люлькіна. Бідна звіринка так зраділа, що аж заробила собі діабет. Тепер Люлкіну прийдеться не тільки насіння з брехнями роздавати людям, а й солодку шипшину до шлунку запихати.
