Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47347
Рецензій: 92121

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вендіго. Ч.2 Заключна

© Пидюра Олександр, 19-10-2015
Ранок для Мирослава видався не найкращим. Знову приснилась Леська. Останнім часом хлопець дедалі частіше бачив її, коли провалювався у володіння Морфея. Його це злило, та нічого не міг зробити. Думки про минуле вилазили із шпарин й падали осіннім листям до рук. Тоді він брав пачку Lucky Strike й мовчки йшов до маяка. Збудував його власноруч (допомогу будівельної бригади не брав до уваги), ніби пам’ятник нездійсненим мріям. Чи можливо життя із нею. Піднімався вгору крутими металевими сходами. Сідав на крісло й запалював цигарку. А потім, брався за колупання минулого. Але ліпше сказати самобичування із спроб розплутати зашморг на шиї, де саме він оступився й стежка завела не туди. Через півроку Леська все таки дала надію. Зміг нарешті бачитись з коханою, не відчуваючи льоду в її грудях. Вона посміхалась до нього зеленющими очима й говорила про спільні чудові моменти. Про те, як боляче перенесла розлуку. Хлопець відчував знову себе щасливим. Міг вночі вибігати босоніж на берег моря й кричати на всю горлянку: «Я живу!». Падав спиною на колючий пісок й вдихав прохолоду, заглиблював долоні в піщаний пудинг, залишаючись в солодкому трансі. Тільки він забув про маленьку деталь.  За все треба платити…
- Ти спала з ним? – Люті не було. Тільки чорнило безодні заглянуло до очей і потекло до ніг. Він ледве стояв.
- Прости мене, Миросю! – Ридала в нього на грудях. Притискала міцніше до себе.
- Чому? Навіщо ти це зробила?  Ти ж знала, що вб’єш мене цим. – Руки безсило звисали по швам. Його лякало те, що він нічого не відчував.
- Я гадала, ми більше не побачимось. Хотіла тебе забути. – Підняла до нього заплакані очі.
- Ну як, вийшло? – На Леську не дивився. Його нудило. Хворобливо вдихав повітря.

Такі стрічки минулого не найкращий засіб для чудового настрою. Вони ніби похмілля,  тиснуть на скроні й заливають до рота кислий суп. Аспірин тут не допоможе. Хлопець мав надію лише на прогулянку лісом. Навіть стерпить теревені про язичництво.
Виїхали о дев’ятій. Погода не підвела. Тойота мчалась наввипередки з веселкою, котра ніби Атлант, тримала на плечах ранкове небо. Нічний дощ умив потріскане обличчя заспаної землі. Рідке срібло роси зливалось з морквяним смузі осені й підігрівалось на сонячній пательні. А вітер розливав цю химерну суміш по бокалах й цокався із хмарами, що кокетливо підморгували. Фарби проходили крізь їхнє прозоре тіло й осідали на капот автівки. Мирослав на повну гучність слухав SepticFlesh. Андрій Степанович не заперечував. Це вдруге хлопець дивувався поведінці батька. Раніше  він просто вимкнув би  програвач, навіть не запитуючи у сина. А зараз мовчки сидів й вдивлявся у поля, які колосились перестиглим ячменем. Механічно стукав долонею по коліні. Чоловіка щось турбувало. Зиркав на Мирослава, але розмову не заводив. Явно чекав на перше слово від сина. Хлопець піддався:
- Ти хочеш про щось поговорити? – Запитав Мирослав й перейшов на третю передачу.
- Дрібниці. Не забивай собі голову. – Батько продовжував дивитись у вікно.
- Тату, я ж тебе знаю. І бачу як ти хвилюєшся.
- Ну гаразд. - Андрій Степанович нарешті вимкнув програвач. – Ти знав, що ти кричиш у вісні?
- А я думав, ми будемо говорити про язичництво. – Кисло посміхнувся хлопець.
- Мирославе?!
- Ну гаразд. – Мигцем глянув на батька. – Так, я знаю. Мені про це Леська говорила.
- Це довго триває?
- Рік. Можливо більше.
- Ми з мамою хвилюємось за тебе. Ти сьогодні всю ніч простогнав. Люба вже збиралась йти до тебе, але ти раптом затих.  
- Те не переживайте ви так. Воно минеться саме.
- Не думав сходити до невропатолога?
- Ви робите з мене хворого?  
- Чого ти сердишся? Ми ж бажаємо тобі добра.
- Розмова завершена.
- Розмова завершиться, коли я це скажу. – Голос батька набирав металу.
- Або ми затихаємо й спокійно їдемо до лісу, або я повертаю автомобіль і наша прогулянка завершується навіть не почавшись. – Хлопець раптово зупинив автомобіль.
- Роби що хочеш. Слово батька тобі вже не закон.
Мирослав заграв вилицями. Якщо не промовчить, розмова переросте у сварку. Цього бажав найменше. Глибоко вдихнув, розслабився. Завів двигун.
- Куди повертати? Я забув дорогу.
- Зараз повернеш направо.
- Ми їдемо до дуба?
- Практично. На місці все тобі поясню.
Батько мав рацію. Дуб минули, навіть не зупиняючись. Йшли все далі вглиб старезного лісу. Вікові гіганти салютували покрученим гіллям, в той час як молоді осики вигинали зелені тіла під хтиві руки сонця. Мирослав спиною відзначив мамині старання. Любов Миколаївна наготовила повний рюкзак смаколиків, ніби виряджала сина й батька на декілька тижнів. Чого був тільки вартий її шашлик, замаринований у медові. Під звуки бурчання невдоволеного шлунка, котрого жорстко розвели як останнього лоха,  вже не вистачало сил, щоб розводити філософію про інші наїдки. Хлопцю залишалось лише чекати.
- Ти так і не сказав, куди ми йдемо? – Хлопець зупинився. Відхекувався. Андрій Степанович йшов попереду.  Маленький загін піднімався по крутому схилу.
- Зараз сам побачиш – Розвернувся батько й посміхнувся.
- Повірю тобі на слово.
Піднімались ще хвилин зо двадцять. Для Мирослава це перетворилось у пекло. Відчував себе Сізіфом. Тільки Сізіф не труїв легені смолами від цигарок. За це, батько брав хлопця на кпини. Насміхався над його майже «титанічними» зусиллями підкорити схил (Мирославові він здавався безкінечним). Пекло закінчилось, розпочалось чистилище. Схил до хлопця виявив миролюбивість. Спіткнувся лише один раз. В додачу, гілка ліщини хльоснула по оці. Вулкан мав скоро прорвати. Тільки присутність батька змушувала стримувати від крику божевільного й плюванням лайки на всі боки. Нестримно захотілось курити. В роті пересохло, а до язика прилипнув комар.
- Ось тобі й жити в гармонії з природою. – Сплюнув.
- Що ти там говориш? – Промовив батько знизу. Чоловік тримався за молоденьке деревце, спускаючись з останнього уступу.
- Та кажу, як я обожнюю матінку природу.
Батько промочив.
Та через декілька хвилин  Мирослав забув про всі дрібниці.  
- Трясця твої матері! – У хлопця відвисла щелепа.
- Не очікував такого? -  Поплескав сина по плечі.
- Гадав, йдемо до якоїсь захаращеної поляни. Але, згоден, такого не очікував.
- То чого ми чекаємо, гайда таборитись. – Андрій Степанович минув хлопця й рушив вперед.

Мирослав вдихав шматок первозданності, ковтав очима полохливу казку.  Змагався із бажанням роздерти груди й випустити на волю звіра. Вбачав у ньому  оленя. Навіть не знав чому. А місцина продовжувала закохувати у себе хлопця. Озеро глибоко врізалось у берег й нагадувало стрілу Аполлона.  До стріли Амура не дотягувала. Кришталева вода пашіла холодом й манила напитись. Але якщо бажаєте стати козлом (місяць назад випав радіоактивний дощ) – вперед. Пощастить – станете фавном. Сопілка в придачу не йде. Та не біда. Сходіть до Шлапака.  Зробить за годинку й шматок сала.  Якщо розкошелитися на горщик меду, то і свистик глиняний подарує. А німфу якось знайдете…
Невеличкий човник, котрий захлинався водою, гойдався на мотузці накрученої на згнивший  пеньок. Мирославу  він нагадував засмажений хвіст опецька.  
Гостроносий очерет мереживним ореолом тулився до берега, щоб потім без фанфар  осісти на кучері озера золотою короною. Мирослав злітав дедалі у вись й натикався грудьми на скелю. Суцільна брила гуділа від пташиного співу. Перегукувалась із небом сапфірами маленьких сердець. Крилаті розцвітали маковими полями, ромашковими гаями, сизими тернами.   В очі хлопця запала тінь. Висока худорлява постать на вершині скелі затулила сонце. Проміння окутало чужинця саваном праведника.
- Тату, ти бачиш його? – розвернувся до батька, який розкладав харчі на плед.
- Кого? – Випрямився. Взявся за поясницю. Скривився.
- Ось там. – розвернувся і тицьнув на верхівку скелі. – Чоловіка…
Чужинець зник.
Андрій приклав пальці дашком до лоба.
- Нікого я там не бачу. – Сонце било в обличчя. Зажмурився. – Іди мені ліпше допоможи, ніж витріщатись.

Впорались швидко.
Багаття пахнуло шашликом й цибулею.
Наїдки спочивали у шлунках.
Мирослав розтягнувшись на пледові солодко позіхнув. Він так і не почув від батька розмов про язичництво. Либонь, мамині залякування гайнули по світу.
- І де ж твоя промова?
- Ти про що? – Відповів Андрій Степанович.
- Про рідновірство. Злиття з природою. -  Хлопець малював у повітрі каракулі.
- А ти очікував побачити тут капище з черепами биків, а навкруги ідоли богів? – Батько перевернув шашлик.
- Щось в цьому дусі. Принаймні черепи биків. – Залився сміхом. Батько приєднався.
- Миросю, я говорив тобі про щось набагато глибше, древніше. Культи не мають значення. Тільки Бог. Люди видумають для нього безліч імен, намагаючись звести до чогось зрозумілого. Та це їхня помилка. Словом, вони відокремлюють себе від нього, стають байстрюками. А істина зовсім близько. Її можна відчути кінчиками пальцями, ловити поглядом,  вдихати як зараз із димом й запахом осені. Природа -  це і є Бог. Він пронизує нас, тримає за руку, коли прагнемо впасти у прірву. Цілує очі немовляти разом і з матір’ю і йде в могилу із прахом покоління, коли приходить час.
- Я не вірю у цю маячню. Говорив же тобі, я атеїст. – Хлопець сперся на лікті.
- Але описуєш бога. Постійно  натикався у творах на біблійні мотиви.
- Я сприймаю це лише як політ фантазії древніх. Вони були не спроможні раціонально обґрунтувати природні явища, от і видумали байочки.
- Прийде час, і ти зрозумієш свою неправоту.
- Сумніваюсь.

Вечір підступав невблаганно. Тіні осідали на дерева. Їхні воронячі крила майоріли під легким бризом, коли батько із сином рушили назад до автомобіля.
Знову підйом.
Знову спуск.
Повний шлунок тягнув Мирослав каменюкою в земляний колодязь. Хлопець пихтів, кректав, але сяк-так вийшов з Андрієм Степановичем на пологу частину лісу. Сутінки доковтували останні листочки з дерев, а йти залишалось ще довго. Прогулянка явно затяглася, та хлопець не шкодував. Коли ще випаде нагода зануритись з головою в нічний ліс – такий багатющий ґрунт для ідей в новій книзі. Встигай лише записувати.  Лише Любов Миколаївна кожні п'ятнадцять хвилин гепала по кумпалу телефонними дзвінками. Андрій Степанович заспокоював жінку, клав слухавку й чекав наступної атаки рінгтону.
Хлопець йшов позаду. Роль піонера-відкривача нічних просторів вручив батькові разом з ліхтарем. А той як справжній джедай кремсав густу темряву на скибки кавуна й гордо йшов вперед. Не вистачає лише плаща конкістадора. Ось така збірна солянка героя творилась в запалених ілюзіях Мирослава. Думати про завтрашній день, який розпочнеться знову про язичництво та іншими побрехеньками не хотілось.  Подекуди ноги загрузали в острівцях пухкого листя, та найбільше Мирославу подобалось слухати смачне тріскотіння гілочок.  Це те саме, що їсти крекери TUC, тільки без начинки.

Зупинились біля дуба.  
- Ти там не відставай. – Промовив Андрій Степанович закидаючи рюкзака на плечі.
- І не думаю.
Рушили. Хлопець зробив лише один крок, але нога за щось зачепились й Мирослав заїхав писком у листя. Гіркий запах сторічної деревини гепнув хуком прямісінько у ніздрі. Малий завошколупився немов личинка. Руки ковзали по чомусь слизькому.  Паніка лизала нерви.
- Що ти риєш землю, як порося? – Пирхнув батько. Усмішка сповзла за мить.
- У що я вліз? – скривився Мирослав. Руки склеювались і плямкали немов карасі.
- Бігом піднімися! – Андрій Степанович спрямував ліхтар на груди хлопця.
- Це ж кров… - Навіть у темряві батька помітив, як син сполотнів.
Хлопець відступився назад. Говорять, два рази в одне русло не вступиш. Він зумів. Мирося перечепився й осів на гепу.  Під ногами лежало тіло косулі. З того, як клубки пару здіймалися над її нутрощами, навіть дурень може сказати – тваринка віддала душу матінці природи всього декілька хвилин назад. Навіть довгі повіки( дівки позаздрять) бились в конвульсіях, зволожуючи очі-вуглинки.
- Заспокойся, це всього лише косуля. – Подав термос з  водою. – Умийся.
- Хто міг з нею таке зробити? – Мирося покосився на тушу. Вода приємно обдавала теплом.
Батько віддав ліхтар синові. Сам присів над косулею. Провів рукою по шерсті. Краплини багряниця встигли засохнути й шкірились вохрою.
- Схоже на великого хижака.
- Ведмідь?
- Ти ж знаєш, ведмеді у нас не водяться. – Відповів батько знімаючи наплічник. Кинув поруч.
- Ну може якийсь чамрений забрів? На худий кінець скажений.  -  Колір повернувся до хлопчачих щік.
- Не верзи дурниць. Пазурі занадто глибокі. Таке враження, ніби її шматували людськими руками з….
- З нестриженими нігтями? – П’ять копійок від Мирослава.
- Щоб тебе джміль за язик вперіщив! – Батько скипів. – Ти можеш стулити пельку?
- Вибач. Я просто себе так заспокоюю. – Передав Андрію Степановичу термос. – Ти ж не хочеш, щоб я тут свідомість втратив, як кисільна баба. Сімдесят кіло -  не так вже й багато, але тяги на спині ой як не весело.  Дивись ще й надірвешся.
- Ту тут мені поговори, молокососе.  Я ще не старий, щоб тобі нам’яти вуха. – Сипнув іскрами Андрій Степанович. – Пишеш про страхіття, а від одного виду крові пищиш, як миша.
- Світ думок і реальність -  це дві роздільні іпостасі. В моєму житті вони йдуть поруч, але ніколи не перетинаються.  Тому досить тут сарказму.
- Це вендіго. – Видав батько, як грім серед ясної днини.
- Що? – Брови Мирося полізли на лоб. – Індіанський людоїд? Ну це вже остання стадія...Такого безглуздя я не очікував від тебе почути.  Мама була права. Час тобі, тату зав’язувати з цим язичництвом. – Хлопець взявся за чуприну. – І якщо припустити в найфантастичнішій теорії, яка не заслуговує на життя, навіть якби її розглядав Ейнштейн, то яким боком тут опинився вендіго. – Хлопець зімітував щось схоже на вий собаки.
Здавалось, батько таки говорить серйозно
- Природа це потік. Вона пульсує енергією мов хвилі океану, розносить по світові дітей Нави. І ти не знаєш де тебе викинуть  на береги Яви. Так він, вмерши у колисці гір, переродився тут із волі Сварога.
- Це все цікаво слухати, –Мирослав закинув рюкзак на плечі й подав руку батькові, який ще сидів над твариною, -    особливо в нічній глухомані, але я б радив дременути звідси як найшвидше. Байдуже чи це вендіго ,чи вовк, чи борсук на стероїдах. Та хоч навіть чорт. Але хтось цю косулю зжер, і думаю він не відмовиться закусити нами. Тому ноги в руки і бігом.    
- Маєш рацію. – Випрямився батько, тримаючи за синову руку. – Затримались тут. Люба й так хвилюється.
Сімейну ідилію перебив шурхіт, котрий долинав попереду із чагарників. Батько блискавично направив потік світла в сторону шуму. Щось велетенське рвалось до них, несучи стрічки утробного хрипу. Мирослав закляк на місці. В голові тарпанами мчались найкривавіші варіанти. Вже тричі  промайнуло життя перед очима. Залишалось тільки перехреститись й із спокійною душею іти до пащі тварюки. Хлопець ще раніше докумекав – вони можуть побігти. Але мізерні шанси на порятунок  зведуться до нуля.
Оголять спину. Смерть.
Мирось різко скинув наплічник. Руки тряслися в пропасниці. Рев наближався. Відчув холод металу. Кинув ножа батькові. Той спіймав на льоту. Хлопець продовжив ритись. Під руку нічого не потрапляло.
- Ну що там копаєшся! – Загарчав батько.
- Все, дістав. – Голос піднявся на тон.
Андрій Степанович обернувся через плече.
- Ти жартуєш?
Мирося тримав виделку.
- Так, жартую. – У другій тримав шампур.
- Д’Артаньян недорослий.
Вся комічність ситуації мала великі шанси захлинутись у крові. Тільки не відомо чиєї…  Момент Раґнарок настав.
Із ліщинових хащ з’явилась висока постать, заросла мов чугайстер. Кашель розривав бісівські груди. Дрібні гілочки стирчали із рудої шерсті, яка взялася ковтунами. Чужинець помалу ступав уперед.  Батько наставив ножа. Мирослав не відставав.
- Давай, іди! Я розпорю твою волосате пузо! – Підбадьорював себе батько.
Мирослав проковтнув язика. Хоча декілька хвилин назад, кидався словами на всі боки.
Тварюка зупинилась. Втамувала кашель. Й несподівано пробелькотіла.
- Кому це ти хочеш пузо розпороти? – Вологий хрип.
- Миколо? – Батько сахнувся назад. Ножа не опустив.
- А хто ще? Вендіго? – Зареготав.
Мирослав з полегшенням видихнув.
- Ах ти ж сучий сину! Ти ж так людей до інфаркту можеш довести! – Закричав батько.
- То нема чого лазити вночі у лісі. – Обурився мисливець.
Батько передав ніж синову.
- Косуля ваша? – Втрутився в розмову син. Спаковував рюкзак.
- Моя.
- Сезон полювання закритий.
- А ти поживи на тисячу і я побачу, як ти щебетатимеш. – Огризнувся старий.
- Ну годі, заспокойся. - Знову метал у голосі. Батько не вгавав.
- А що я?! я нічого... – Запал мисливця розкипівся, як позаторішня картопля.
- Нащо ти так покоцав тушу? – Андрій Стпепанович склав долоню в кулак й великим пальцем вказав на косулю.
- Хех. Та цих єгерів обдурити як першокласниці забрати цигарку. Пошматував, що не прикопались. Спитають, де м'ясо узяв, а я їм – це падаль, дарагіє стражі парядка. – Мисливець нагнувся й скорчив рожу Гуїнплена.
- На ніж не схоже. – Мирослав порівнявся із батьком.
- Рукавиці маю з пришитими пазурами.  Діють на всі сто. Комар носа не підточить. – Старий закашлявся. Виплюнув слиз.
- Вам ліпше варто перестати дивитись фільми жахів. – Не вгавав хлопець.
- Ти диви, яйце курку вчить жити. – Микола глянув на Андрія, й пошкодував за свої слова.  
Продовжив батько.
- Чого покинув її тут?
- Срачка напала. Так припекло, що аж очі з орбіт повилазили. Побіг в ліщину, сиджу, на зорі поглядаю. Коли чую, голоси. Спочатку, від страху думав ще дві кучі паралельно наваляю. Ось  і єгері по милу душу прийшли. Говорю до себе: «Микола ріж сухарі й купляй валянки». Прислухався. Впізнав твій голос. Від радості, так і поліз із кущів. Ледве штани встиг натягнути.
- Про тебе взаємне не можу сказати. – Батько спохмурів. – Єгерям тебе на здам. Сусіди ж, та й в одному місті живемо.
Батько наблизився до мисливця. А той зіщулився, мов гриб дощовик.
- Але затям. Побачу ще раз, добра від мене не чекай.
- То може вам м’яска. Хи-хи. – Пискнув старий.
Батько не відповів. Обернувся до сина.
- Ходімо.
Малий кивнув.
Автівка стояла неподалік від траси й мигнула фарами. Місячне сяйво заливало узлісся рідкою ртуттю. Скапувало в байраки й охолоджувалось до смоляних тіней в щетині рідкого підліску.  Син з батьком спускались пагорбом, про щось гомоніли. Син  сміявся, жестикулював руками. Андрій Степанович кивав. Посміхався у вуса.
У темряві, стоячи на вершині скелі, за двома подорожніми слідкувала висока худа постать. Вологі жовті очі прикипіли до чужинців й не відпускали їх, аж поки авто не зникло за рогом.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 19-10-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77383494377136 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …