Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2600
Творів: 47340
Рецензій: 92104

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Перстень

© Тетяна Рибар, 23-09-2015
Ніч над рікою у Страсний четвер була зоряною і свіжою. Дівчата розсівшись по валунах гомоніли, розповідали кожна свої історії, хтось приніс мелайного пісного коржа і розділив між усіма. Їхні юні голоси розсипалися як монисто, падали у воду і десь на закруті зникали, а може вода відносила їх за берег, туди, де ріка спочатку розливається, а потім звужується, і ледь-ледь проходить через дві скали, що стискають її з обох боків. І ось над горою небо наче молоком почало наливатися.
- Світає! – дзвінким голосом гойкнуло дівча, вмить всі поскидали сорочки і разом поскакали у холодну ранкову ріку, над якою почала здійматися пара. Вода розпліскувалася на всі боки, бризги сріблом розсіювалися над головами, розбуджені свіжістю води юнки будили ліс і луги заразливим своїм сміхом, радісним виском тривожили пташок і переполохували усяку дичину, милися-купалися, розпустивши пишні коси, та ще й примовляли: «Водице-чистице, на тобі русу косу, а ти дай мені рум‘яну красу!»

Ружена поверталася додому вулицею, обвивши стан поверх вологої сорочки лляним вибіленим рушником, ловлячи дрижі. Сонце вже викотилося з-за синьої гори і перші промені лягли на село. Було по-весняному свіжо. Хата її стояла на самому краю села. Колись крайній дім був там, де зараз видніються три смереки, а біля них із почорнілого від часу зрубу колодязь, і «журавель» над ним переломлений, що в небо стирчить оцупком. Дім той розсипався, ще позаминулої зими. Щось само перегнило, а щось люди порозтягали потихеньку на дрива – чого добру пропадати? Зими тут люті. А дім давно покинутий стояв – от і не витримав самотності. Різна слава ходила навколо цього обійстя. А ще казали, що начебто в тому колодязі великий чорний гад живе. Тому ніхто не наважувався брати звідти воду. Багато хто ходив до криниць, а «чортів колодязь», як його називали, старалися обходити десятою дорогою.
Дівчата порозходилися по домівках і тільки одній Ружені було найдалі іти од ріки. Сонце у таку пору ще благе, можна навіть на нього дивитися без шкоди очам. Йшла собі Ружена прищурившись проти сонця і вже майже біля воріт угледіла, що на дорозі щось зблиснуло. Спочатку вона подумала, що то камінчик, а потому придивилася пильніше.
- Овва! – Промовила вона у захваті і, схилившись, підняла перстень.
Такого персня їй ще ніколи не доводилось бачити. Дівчина пообертала його в руці, та й спробувала вдягнути на палець і, – «О, диво, підійшов! – Але, хто ж то міг загубити? Завтра поспитаю».
Вона переступила поріг і зайшла у сіни. Тут завжди так рідно пахло старими промащеними дошками, молоком і рештками сухого лугового сіна, якого ще було на горищі достатньо, щоб розкішно виспатись. А тим більше, що вже й ночі ставали теплішими. Ружена піднялась дерев’яною драбиною на горише, заховала перстень у розщелині зрубу, впала на розстелену верету у сіні і одразу заспала.
Викупана, спала мов дитя, та тільки уривками чула крізь сон, як рипіли двері у сінях, гримотіло начиння, та як лаяла мати чи то кота, чи то батька.
А увечері йшли всією сім’єю цілувати Плащаницю. Вже опісля церкви Ружена задумала що збере дівчат, щоб перстень показати, але в останню мить вирішила не казати нікому нічого, а ще трохи притримати, бо надто вже він їй сподобався.
Зранку в суботу ще стільки усього треба було поробити. Цілісінький день клопотались жінки, готуючись до найважливішого дня – Великодня. І вже увечері удвох з матір’ю почали парувати кошик до церкви. Дно кошика вистелили чистою серветкою, поклали на неї закосичену рум‘яну паску, сіль, шинку, домашню ковбасу, писанки, які Ружена старанно виварила у цибулині з травами, масляного баранчика, хрін, бурячки, зелену цибульку, молодий часник, - усе як зазвичай, прикрили вишитим рушником, вбралися в справлені до свят обновки і пішли на Всенощну. В цю ніч, той хто боявся проспати своє щастя старався не засинати до самого ранку. Вірники з обох кінців села стягувалися до церкви. Батько ж Ружени залишився на ґаздівстві.
От і пасочки посвячені і благословення дочекався нарід праведний, погасили свічки, попривіталися, перецілувалися, побрали кошики в руки, та й хуткіш додому. Майже біжить матір, аж засапалась. Ружена за нею поволі йде величаво, бо й так встигає. Ноги у Ружени довгі, стрункі, постава горда, на плечах коса руса, завтовшки з долоню, йде пишно, наче панна. Дивно таке споглядати: і мати простачка і батько не з паничів. Може де в роду були пани які? Бо кров – то велика сила! Не йде – пливе, очі трохи опущені, а суконка – вишита, та такими яскравими косичками…
- Та не тягнися, як довгий день! Он Анця вже коло порога. І та тебе
випередила.
- Мамо!
- Ти що, заміж не хочеш? Пора й тобі віддаватися, а ти сидиш, дівуєш.
Бігом, кажу тобі, бо щастя не буде.
- Мені тільки двадцять. Та й хіба у Пауляків, та у Біланинів щастя набагато
більше від того, що вони коло самої церкви мешкають? Вони щороку перші додому з кошиком прибігають.
- Не мудруй, дівко, а слухай, що старшина каже.
Зайшли у двір. Батько вже обійшов худобину, умитий, у великодній сорочці
на лавиці під хатою сидить, піпу курить.
- Христос воскрес!
- Воістину Воскрес!
- Христос воскрес!
- Воістину Воскрес!
Почоломкались, і до хати – розкладати на стіл, чим Бог обдарував.
Аж увечері Ружена згадала про перстень вилізла на горище, запалила гасову
лампу, що із сволока звисала, витягла зі схованки знахідку і одягла на палець. І так, і сяк вигинала пальці і роздивляла чудну таємничу прикрасу. Вже геть змеркло, коли гойкнула вона до матері:
- Мамо, я буду на сіні спати нині.
- Що? – питала мати, не розчувши.
- Я на сіні сьогодні сплю.
- Та вже спи! Бери Коцура, мишей буде одганяти.
- Сам прийде! – Гукнула дівчина, та й далі любуватися, які ж то гарні
дівочі руки у прикрасах, а не мозолях, що від важкої роботи так нещадно грубіють. А мріяла собі Ружена про палаци, про багатого нареченого, уявляла, як би то вони з судженим, та й на фірі, упряженій високими читавими гнідими кіньми, у багатому вбранні, їхали долі селом. А їм услід усі дивляться заздрісно і перешіптуються. Однією рукою її любий упряж тримає, а другою обіймає ніжно за плечі... Ото було б видовище, ото було б життя! У тих солодких снивах Ружена і не зчулася, як почала засинати. У лампі потихеньку догорав гас, довгий пломінь зменшився, а потому раптом задрижав щосили, наче хтось подув на нього. Ружена лежала вкрита по пояс, тонка сорочка облягала молоді, високі груди, уста її були розтуленими, немов у очікуванні поцілунку. Мерехтіла тінь, що падала згори на неї, сплячу, а на вулиці пішов теплий рясний великодній дощ, який заколисував, немав колиска.
Скрипнули сіни, і по драбині наче хтось почав повільно підніматися. Ружена повернулася на бік і продовжувала міцно спати. Ніжна рука легко торкнулася плечей, потому почала лащити їх. Крізь сон вона відчувала насолоду, що мимоволі наповнювала її . Збуджена, дівчина повернулася знову на спину і легкий стогін з її уст вирвався у ніч, та коли холодні уста дотулились до її уст гарячих, вона наремно прокинулася. Солодка млість, яка ще мить тому володіла нею щойно зникла. Вона почула як з драбини хтось зіскочив, затим рипнули двері сіней і все стихло. Ружена зістулилась у переляку і застигла. Кіт на м’яких лапах переступав сіном і врешті всадовився на ковдру поруч.
- Коцуре! Ти?
Тиждень розпочався зі дзвонів, що сповіщали про Світлий поливаний
понеділок. В цей день дзвонар дозволяв кожному охочому парубку дзвонити досхочу. Хлопці товклися під церквицею, гомоніли. Нарешті скінчився піст і починалися вечорниці. Ружена страх як любила танцювати, вона не пропускала нагоду піти до гурту, щоб повеселитися. Та сьогодні зовсім не мала бажання потрапити під руку поливальникам, а тому залишилася вдома. Пригадуючи минулу ніч, їй ставало моторошно. Сьогодні вона буде ночувати у своїй кімнаті. Взяла перстень і переховала у скриню, а сама лягла, закрившись по самі вуха. За вікном шуміло молоде листовиння, пахло квітом знадвору. Вона пильно вслухалася у кожен звук, у кожен шурхіт. «Та, ні, то був лише сон! Чого я?» – Заспокоювала себе дівчина. Вже й батьки позасинали, а вона все вслухається, та вдивляється у маленьке віконце, в яке засвітив повний місяць. У хаті стало чи не, як у день. Сон не йшов. Коли глип, повз вікно тінь промайнула. «А може здалося?» - Подумала, та коли почула скрип дверей у сінях, стрімголов скочила з ліжка і потягнула засув на дверях, а тоді – хуткіш під ковдру. Так до ранку й ока не зімкнула.
До самої п’ятниці, чи то марилось їй, чи снилось, та про спокій Ружена і забути забула. А в п’ятницю після вечірні підійшла до Калини, що зналася на всіх отих дивах чистих і нечистих, розповіла і про перстень, і про нічний неспокій останнім часом. А та, тільки їй подивувалася.
- Та хіба ж ти не чула, що не можна підбирати ні перстнів, ні хусточок,
ані пасків ніяких, бо то нечистий підкидує дівчатам, потому переслідує їх, поки не згубить і всю кров не вип є...
- Що ви таке кажете, Калино!
- Ну, знаєш, хочеш – вір, хочеш – перевір! Таки, гад той, на парубка перекидається... - Прошепотіла Калина. - От він, перелесник бісів і підкинув перстень. Потрібно святою водою покропити, Ружено, та й позбутися його чим скоріш.
Тієї ночі Ружена приспала кота у себе на ліжку, а сама пішла і лягла біля матері. Опівночі почав кіт нявчати, та так, що всіх на ноги підняв. Вийшов батько у сіни, дивиться, а Коцур дряпається у двері. Відчинив йому, а той як ошпарений вискочив на двір і зник десь у саду.
- Ото вже свальби зачалися котячі, бодай вас, - бурмотів батько
повертаючись на піч. А Ружена пішла таки за котом слідом, пильно вдивляючись у темряву. І, чи здалося їй од того переляку, чи справді бачила, як якась висока довга тінь віддалялася від саду і зникла у трьох смереках.
Вранці Ружена одяглася, взяла перстень, покропила свяченою водою і понесла до колодязя. Довго не роздумуючи кинула його на дно, промовляючи: «Звідки прийшло, туди і йди!». В ту ж мить зашуміли смереки у верховіттях, а в колодязі щось загуділо і стихло. Ружена бігом бігла стежиною до свого дому, а серце шалено калатало.
А на осінь, коли поверталися хлопці із катунів, Ружена закінчувала вишивати хрестиком свій весільний рушник, на якому яскравіли квіточки і голуби, а ще було виписано «На щастя, на долю».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Таки перелесник...

© Ігор Скрипник, 24-09-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72208309173584 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …