Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2507
Творів: 45260
Рецензій: 88579

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

День знань

© Max Gakh, 14-09-2015
Лагідна прозорість літа розтала у вчорашніх вечірніх сутінках його останнього календарного дня; натомість сьогодні, точно за графіком, прийшла осінь. Хоча не можна було сказати, що літо зовсім зникло, ні. Воно ще відчувалось у всьому: у зелені липових крон, у столиках вуличних кав’ярень, що якраз збирались відкриватися; у легкому залишку серпневого тепла, в кінці кінців.
Тільки на все це ніби надягли сіру вуаль - і вийшов вересень.
Отаманюк зупинився на світлофорі та подумав чомусь про смерть. Може смерть – це схожа вуаль, одягнена на життя?.. І сам собі здивувався: звідки такі думки?
Загалом Отаманюк до сорока років так і не виробив у собі якогось конкретного уявлення ні про цей, ні про той світ; ні віруючим, ні невіруючим він себе не вважав. Якщо вже на те пішло, то значно більше його цікавило заробляти гроші.
Він глянув на Ларису – довгим наманікюреним пальцем вона водила по екрану айфона, зверху вниз, зверху вниз, так, ніби обережно відшкрябувала від нього щось невидиме.
- Ти знав, шо двісті грам соку агави американської два рази на день продовжують життя мінімум на сім років? – не відриваючи погляду від телефону, спитала вона.
Отаманюк мовчки похитав головою. Він і про існування такого соку не здогадувався.
Ростик на задньому сидінні займався тим же, що й мама. Тільки на планшеті – як кажуть, усе найкраще дітям. На Ростику був серйозний темно-синій піджачок першокласника.
Отаманюк легенько забарабанив пальцями по кермі. Світлофор абсурдно довго не переключався на зелене, і через перехід усе йшла і йшла безкінечна процесія таких самих першокласників у таких самих піджачках та їх батьків з букетами у гострих, як осколки величезних битих бляшок, целофанових конусах. Правду кажучи, було у цьому щось траурне.  
Отаманюк ще раз зміряв поглядом поглинуту айфонною реальністю Ларису, і в нього виникло дивне відчуття, ніби якась невидима сила потрошки витісняє його, новопризначеного голову райдержадміністрації, зі своєї сім’ї, зі своєї машини, з усього цього далеко не найгіршого, потом і кров’ю заробленого життя… Отаманюка всерйоз налякало те, що замість головного героя власної багатосерійної долі в один прекрасний момент він може перетворитися на зачуханого статиста десь на задвірках знімального майданчика.
Та світлофор нарешті переключився, і чари розвіялися.
Блискучий, до смішного роздутий, ніби ялинкова прикраса, чорний джип звернув із Франка на вуличку перед школою.
- Приїхали, - з непідробним полегшенням констатував Отаманюк.
Лариса обернулася до сина.
- Ростик, тільки дивися, щоб із планшетом нічого не сталося.
- Мам, не переживай, там чіп, - впевнено сказав Ростик, - Він відслідковується через супутник. І ще можна заблокувати коли захочеш…
- Я знаю, шо ти в цьому розбираєшся краще за нас із татом – молодець! Просто будь уважний; не лишай його, де попало, добре?
- Добре, мам.
- Все пішли… Роман, візьми квіти.
Отаманюк узяв квіти. Він уже хотів закривати машину, коли його погляд затримався на шкіряній папці, що лежала на задньому сидінні.
Ні, краще її теж із собою взяти, - подумав Отаманюк, - А то не дай Бог…
Вміст папки був надто цінним. Останніми днями Отаманюк тільки й думав, що про цю оборудку. З обласного бюджету через тендер на якийсь там нещасний гравій вдалося освоїти як мінімум десяточку лямів. У папці були документи на белізькі офшори, які сьогодні треба було завезти в банк.  
Він згадав столичного юриста, який придумав усю цю незрозумілу схему. Зовсім шпана іще, магістратуру навіть, здається, не закінчив. А їздить на новесенькій бесі, тільки-тільки з салону. Та й розцінки в нього… Словом, пацан має хватку. І очі такі, майже вовчі; як у богів єгипетських, тих, шо зі звіриними мордами.    
Вони зайшли до шкільної брами. Це була його, Отаманюкова школа. Та сама, де перше кохання, перший портвейн після уроків і курилка у сусідньому дворі.
Простір між головним та другим корпусами був заповнений людьми; до початку лінійки залишалося хвилин десять. В очі кидалися слова «День знань», написані на ватмані над головним входом. Напис був виконаний у вигадливій манері, із жовто-блакитними завитушками – стилізація під народну вишивку. Ці завитушки здались Отаманюкові чимось одноклітинним, що копошилося, намагаючись виповзти за фломастерні контури відведених йому «дня» та «знань».
- Ну шо, давай своїх шукати, - Лариса схвильовано розглядала натовп, стараючись натрапити на які-небудь орієнтири, - Ага, он, 1-А написано, бачиш?
Вони рушили до свого місця. З протилежного боку порожнього прямокутного майданчику розташувався стіл шкільної президії. Тут же, на отороченій білою бахромою табуретці стояв прикрашений атласним бантиком святковий дзвоник. В кінці лінійки ним натхненно калататиме хтось із першачків.
- До речі, ти в курсі, шо треба буде пару слів сказати? – поцікавилася в Отаманюка дружина, - Завуч дуже просила.
Отаманюк зітхнув - куди ж він дінеться…
Нервове перешіптування в натовпі тим часом наростало.
Десять по – чого вони тягнуть?  - невдоволено подумав Отаманюк.
Захотілося курити.
- Ларис, - шепнув він їй на вушко, - Я на п’ять хвилин. Перекурю…
- Куди? – строго зашипіла вона, - Починається вже!
- Без мене все одно не почнуть, - віджартувався він, - Я швидко.
Насуплена Лариса подивилась з докором та все ж легким кивком голови відпустила.      
Насправді в Отаманюка з’явився несподіваний план. Йому захотілося сходити на їхню стару точку. Треба було обійти другий корпус - службовий вхід у їдальню, далі вікна біологічного кабінету, де сумно маячив старенький навчальний скелет, - десь тут має бути дірка у сітці… Ні, вже нема, паркан новий поставили. Доведеться вийти через браму та обійти прибудований до корпусу спортзал.
У їхньому дворику нічого не змінилось. Ті самі дві лавочки, та сама перекладина для тріпання килимів. На ходу витягаючи з кишені пачку цигарок, Отаманюк усміхнувся. Він підійшов до крайньої лавки та ніжно погладив фарбовану дерев’яну планку – мабуть, перевіряв, чи справжня. Потім нарешті сів; папку з документами поклав поруч. Затягнувся та випустив кільце диму у сіре небо.
На душі стало якось дуже-дуже легко.
Міг би, сам би туди полетів разом із цим димом, - ще раз усміхнувся про себе Отаманюк, трохи дивуючись такій несподіваній поетичності власної, здавалося б, уже вздовж і впоперек вивченої натури, - Пацанів би ще сюди. Саню, Андрюху, Кулиняка – сто років їх не бачив. І портвішка пляшку… Хоча ні, портвішка краще не треба. Організм уже не той, таку срань пити.
З-за цегляної огорожі залунала урочиста музика – здається, лінійка все-таки почалась. Але його, Отаманюка, це більше не обходило; як-не-як, свої лінійки він на цьому подвір’ї давно відстояв.
Йому більше не було куди поспішати. Він сидів на своїй лавочці, на своїй точці; він відчував себе на місці.
- Ей, Рома! - промовив хтось із-за спини.
Отаманюк не те, щоб злякався, але якось аж закашлявся від несподіванки.
Він різко розвернувся і побачив Саню. Того самого Саню. Саню Григоришина.
- Саня?.. – вражено спитав він.
Саня кивнув. Він був худий, небритий і загорілий. У розтягненому светрі та синіх джинсах, з якоюсь книжечкою в руці.
- Саня, шо ти тут робиш?
- Я? – перепитав той, - Я тут живу, забув?
І Отаманюк згадав, що Саня дійсно жив у цьому дворі. До школи йому було пройти метрів п’ятдесять - само собою, він вічно запізнювався.
- Саня, брат, не повіриш! – вигукнув Отаманюк, зриваючись із лавочки, - Якраз про тебе згадував! Про Андрюху, Кулиняка, Вітю… А ти тут як тут! Офігіти просто!
Роману захотілось обняти старого друга, про існування якого він уже навіть помаленьку почав забувати.
Григоришин ледь-ледь усміхнувся.
- Реально, Саня, це просто якийсь дикий фарт, шо ми отак от зустрілися! Скільки років минуло, а? Двадцять?
- Більше, - коротко відповів однокласник і присів поряд на лавочку, - Можна? – показав він на цигарки.
- Само собою!
Вони закурили разом.
- Так а тебе сюди шо занесло? – спитав нарешті Саня після хвилини мовчання.
- Мене? Та цей самий, День знань, йолки палки! Малий он у перший клас іде…
- Малий, кажеш? Ну, вітаю! – усміхнувся Саня.
- Дякую, дякую!.. А ти шо? – спитав Отаманюк, - Жінка, діти?
Саня похитав головою.
- Та ні, ті всі штуки якось не для мене…
- Ну, нічо! Кожному своє, як кажуть.
Отаманюк згадав, що від когось чув, ніби Саня їздив у Індію; навіть жив там кілька років у якомусь монастирі (хоча, це вже було більше схоже на нічим не підкріплені домисли). Тільки зараз він помітив, що орнамент на светрі однокласника складається із повернутих у неправильний бік свастик – якийсь буддистський символ, здається.  
- Треба б якось нам усім зустрітися… - почав Роман.
- Забий, - перебив його Саня, - От ми зараз із тобою зустрілися. Звела нас якась сила, значить так має бути. Все решта несуттєво.
- І то правда, - погодився Отаманюк, - А ти нікого з наших не бачиш? Кулиняка там, Андрюху?
- Час від часу… Кулиняк, до речі, місяць тому в аварії розбився. Під Тернополем десь. Не чув?
- Як розбився? На смерть?..
- На смерть, - кивнув Саня.
Отаманюк задумався.
- Знаєш, дивно. В мене сьогодні весь ранок, поки сюди їхав, думки навколо цих тем тільки й крутилися…
- Яких тем?
- Ну, життя, смерті.
- Так життя чи смерті? – серйозно спитав Саня.
- Смерті в основному, - зізнався Отаманюк.
Саня повільно поклав йому руку на плече.
- А це, друже, поганий знак.
- Тобто?..
- Коли такі думки, значить, смерть, і правда десь поряд.
- Та ну, шо ти вигадуєш!
- Серйозно, - кивнув Григоришин, - Про дежавю знаєш?
- А шо про нього знати? – здивувався Отаманюк.
- Ну, чому воно стається.
- Не знаю.
- Тоді слухай. Дежавю – це коли тобі здається, ніби шось таке вже було; ніби момент повторюється, правильно? – Отаманюк мовчки кивнув, - Насправді це ілюзія. Вважається, що мозок якимось чином перекодовує свою інформацію про час, і дежавю – це ніби як глюк цього процесу. Насправді того, що з нами відбувається в цю мить, ніколи раніше не було, воно відбувається лише зараз. Просто мозок помилково позначає цей момент як такий, який стосується минулого. А потім знаходить помилку, виправляє її, і дежавю проходить…
Отаманюк уважно подивився на Саню.
- А до чого ти це взагалі?
- До того, - пояснив Саня, - Що з думками про смерть так само, тільки, можна сказати, навпаки.
- Як це, навпаки? – не зрозумів Отаманюк.
- Так, що насправді в момент «зараз» може відбуватися сама смерть. І мозок, який увійшов у, так би мовити, турбулентний стан руйнування, заміщує її подіями недавно прожитого часу, намагаючись знайти якісь приховані ознаки наближення кінця; ну, свого роду осмислити власне зникнення. Ти ніби як потрапляєш у минуле на якусь частку секунди, яку тобі лишилося прожити. Правда, кажуть, ця мить суб’єктивно може розтягнутися на години, дні, навіть роки…
- Хто каже?
- Мудреці різні. У східних релігіях в основному.    
Отаманюк задумався. Було у цьому всьому щось по-справжньому недобре. Краще змінити тему.
Хоча, з іншого боку… З іншого боку він не пригадував, чи коли-небудь всерйоз замислювався про смерть. Не смерть взагалі, а свою власну, індивідуальну смерть. Усіх це, як-не-як, чекає. Може приготуватися вартувало б? Психологічно настроїтись, на всякий випадок.
- А ти часто про це думаєш? – спитав він у Сані.
- Про що?
- Ну, про кінець…
- Щодня стараюся.
- А навіщо? – здивувався Отаманюк.
- Навіщо? Тому шо це як будильник, розумієш?
- Будильник від чого?
- Від того, щоб не забути про власну смертну природу. Не заснути, так би мовити. А то заснеш – а поїзд життя пішов.
І то правда, - подумки погодився Отаманюк.
Раптом світ здався йому якимось переускладненим механізмом. Як колись у дитинстві: розібрав будильник заради цікавості, зібрав назад – ніби нормально, йде; а купа зайвих деталей лишилася.
- Ну, ти мені, Саня, просто день таємних знань влаштував, їй богу… - пробурмотів Отаманюк.
Саня засміявся.
- Які ж вони таємні? Ось, книжка навіть є, - і простягнув блідо-жовтий томик, який увесь цей час був у нього в руках.
Отаманюк взяв до рук книжку якось невпевнено. Бардо Тхедол, - прочитав він, - Тибетська книга мертвих. Ні хрєна собі, і таке, виявляється є…
Обтягнута тканиною обкладинка була м’якою та приємною на дотик. Від цього навіть у безапеляційно-холодному слові «смерть», вже вкотре за сьогодні промовленому Отаманюком подумки, на мить з’явилась якась атласно-ніжна надія.
Але його увагу від книжки відвернуло повідомлення, яке прийшло на айфон. Про свій виступ не забув? Через 5 хв. – писала Лариса.
Чорт…
- Слухай, Саня, у мене тут одна справа є…
- Нема проблем, - кивнув Саня.
Отаманюкові стало якось незручно. Не хотілося, щоб друг думав, що він просто шукаю приводу піти. Коли насправді нікуди йти йому не хотілося.
- А ти куди зараз? – спитав він Григоришина.
- Додому, - відповів той.
- А може давай так: я хвилин за десять-п’ятнадцять, думаю, справлюсь, а потім кудись на каву. Поговоримо, юність згадаємо…
- Та ні, - похитав головою Саня, - У тебе сім’я, малий перший раз у перший клас. Ти краще з ними побудь…
- Я з ними ще побуду, не хвилюйся, - перебив його Отаманюк, - А от тебе я сто років не бачив… Можна, в кінці кінців зі старим другом посидіти чи ні, йолки палки?
- Можна, - усміхнувся Саня, - Я тебе тоді тут почекаю.
- Супер! Давай, братуха, я недовго!
І він побіг навколо спортзалу назад, на шкільне подвір’я.
З облич присутніх ставало зрозуміло, що лінійка сильно затягнулася. З імпровізованої трибуни виступала завучка; вона була схожа на стару арійку, що так і не розкаялася в ідеологічних симпатіях юності.
- Ти де так довго? – прошепотіла Лариса.
- Та я цей, Саню зустрів…
- Якого ще Саню? – перебила вона, - Вони тут тебе вже чекають давно!
Лариса подала знак завучці, і та якось дуже швидко, але при тому й дуже плавно перевела свою промову до того, що ось, мовляв зараз, перед вами виступить випускник нашої школи, новопризначений голова райдержадміністрації Отаманюк Роман Богданович - святковий натовп відповів млявими оплесками.
Отаманюк зробив серйозний вигляд і солідною, повільною ходою наблизився до мікрофону. Як і годиться, спочатку він прокашлявся.
- Панове! Шановні батьки, вчителі, учні! Шановна громадо! У цей урочистий день, у цей День знань, дозвольте привітати вас із початком нового навчального року…
Отаманюку не треба було думати. Він тисячі разів чув такі промови, сотні разів сам виголошував їх з будь-якого приводу, а інколи й без. Слова, які він промовляв, по суті, не значили нічого – у певному сенсі, в цьому й була їх сила.
Але раптом… Раптом Отаманюк збився. Раптом він подумав: а що, коли розказати про те, про що він дійсно думав, що він дійсно сьогодні відчував? Не голова РДА, а він сам, Отаманюк Роман… Дивно, ніколи не задумувався про те,  що говорити можна від свого власного імені.
І Отаманюк зважився.
- Знаєте, забудьте це все. Забудьте все, що я тільки шо сказав! Це нічого не значить – пустий базар, як то кажуть…  - слухачі насторожились, - А от шо я дійсно сказати хотів… Можливо, діти, ніхто вам ніколи того не скаже. Можливо, і самі ви про те згадаєте всього раз чи два за життя - як от, наприклад, я… Так от, суть у тому, що для кожного – підкреслюю - для кожного настане мить, коли йому доведеться покинути цей світ. Настане той останній момент, після якого все зникне… Це наше високе прекрасне небо над головою, - він глянув угору і побачив щось схоже на криво залиту бетонну стелю, готову от-от протекти холодним осіннім дощем, -  Ці високі густі дерева, ці яскраві квіти у вас у руках. Ваші батьки, рідні, друзі, яких ви любите… Не важливо, що от зараз ви, діти, йдете у перший клас. Повірте, не важливо! І ваші батьки, і я сам колись ішов. Стояв на такій же лінійці в цьому самому дворі – так, ніби вчора… А сьогодні я вже, бачите, який великий дядя? Начальник, йолки палки!..  – пауза, - А завтра мене вже й не буде…
Отаманюка раптом охопило хвилювання. Так, ніби й справді, не вони, а він сам був першокласником на урочистій лінійці свого єдиного і від того безцінного життя (або, хтозна, може на останньому дзвонику) Так, ніби у цій кострубатій промові він, раб божий Роман, отримав останній шанс покаятися перед святою трійцею директора, завуча та інспектора міськвно цієї милостиво подарованої йому реальності. Перед колективним Ісусом у темно-синьому піджачку, з великими здивованими очима, - не дарма ж десь у Біблії сказано: будьте як діти…  
Але в чому було каятись? Роман постарався згадати своє життя, і не знайшов там нічого такого особливого. Все ішло як ішло; а як могло йти по-іншому – фіг його знає…
- Спасибі вам, Романе Богдановичу за ці світлі слова! – вклинилася завучка, якій більше не сила було терпіти таку загальношкільну ганьбу.
Лариса відтягла Отаманюка від мікрофону.
- Роман, шо ти мелеш? – вражено прошепотіла вона, - Якого чорта?
Хтось із дітей заплакав.
- Не знаю, шо ти там курив, але іди краще провітрись!.. У Ростика зараз перший урок, у мене батьківські збори. Шоб за годину був біля машини!
- Добре… - покірно згодився Отаманюк. Він уже й сам не розумів, що на нього найшло.
Із затуманеною головою він пробирався крізь натовп, аж поки не опинився біля входу у другий корпус. Там він здивовано виявив, що папка із белізькими документами досі у нього в руках.
- Саня! - згадав Отаманюк, - Треба вернутись до Сані… - і на занімілих, ватних, ніби п’яних ногах рушив уже знайомим маршрутом у бік спортзалу.
Що зі мною? – не міг зрозуміти він.
Та сіра вереснева вуаль, про яку він думав у машині, таке враження, повільно темніла, гусла. Дерева, люди, шкільні корпуси вже майже не мали об’єму, майже стали своїми чорно-білими знімками з вигорілого від часу газетного розвороту. Здавалося, ще трохи, і небо остаточно зітліє, великим сухими клаптями осипаючись у замощене бетонною плиткою подвір’я…  
Отаманюк обійшов спортзал. Побачивши лавочки та Саню, він відчув, що йому стає ніби краще.
- Ти як? – спитав Саня.
- Нормально, нормально… - пробурмотів він.
- Шось не схоже.
- Ні-ні, все окей… - Отаманюк сперся на його плече. Неправильні свастики на Саніному светрі розкручувалися все швидше і швидше, - Давай у генделик якийсь зайдемо, тут, по-мойму на Грушевського є шось таке…
-  Та який генделик? - перебив його Григоришин, - Давай до мене краще. Я тобі відвару ялівцю дам, має помогти. А то ти блідий увесь, як смерть.
Отаманюк із полегшенням кивнув. Йому було приємно, що хтось узяв на себе відповідальність за його долю.
Вони рушили до під’їзду. Йти було зовсім недалеко, метрів тридцять. Тільки от Отаманюкові ця дистанція здалася марафонською…
Скрипнули двері, зсередини повіяло холодом. Отаманюк увійшов у морок під’їзду, схожого на поховальну камеру єгипетських фараонів.
- Чекай, я тут пошту гляну, - звідкись здалеку промовив голос Сані. Рука Григоришина відпустила Отаманюка.
- Ага, - кивнув він, - Я тут постою… - й зіперся на невидимий дверний косяк.
Саня тим часом ніяку пошту перевіряти не став. Міцно затиснену в лівій руці книжку він приставив до потилиці однокласника; права рука дістала з-за поясу джинсів до того схований розношеним светром пістолет.
Ствол вперся у жовту тканину та вистрелив – куля пройшла крізь товщу томика сакральних знань, а потім крізь Отаманюковий череп; вийшовши із правої очниці вона застрягла у давно не біленій стелі.  
Отаманюк похитнувся. Одна нога підкосилась, тіло накренилося вліво, і замість того, щоб упасти строго прямо, з’їхало по підвальних сходах у пропахлу землею та підгнилою картоплею пітьму… Приглушене книжкою відлуння пострілу - звук був такий, ніби луснула повітряна кулька - навпаки, піднялося кудись угору сходовими маршами, і навіть не вперлось у дах, а, здається, легко пролетіло його наскрізь, пропавши десь у осінньому небі.
Саня швидко сховав ствол, підняв Отаманюкову папку з документами, вийшов із під’їзду та звернув у арку, що виводила на Грушевського. Відійшовши на два-три квартали від місця злочину, він дістав мобільний і передзвонив контактній особі замовника.
- Алло. Малий до школи пішов, - сказав Саня, - Портфель у мене.


  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Ігор Скрипник, 24-09-2015

[ Без назви ]

© Юлія Хотин, 18-09-2015

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 15-09-2015

[ Без назви ]

© Наталка Янушевич, 15-09-2015

[ Без назви ]

© Наталка Янушевич, 15-09-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1711618900299 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

25 жінок про цінність помилок
Одним з найбільших людських страхів є страх зробити помилку. Суспільство насаджує нам стереотип, що …
Біг і рух до безмежних можливостей
«Ви перестаєте бігати не тому, що ви старієте. Ви старієте, тому що перестаєте бігати» Коли о 6 ранку …
«Економіка бунтівників»: уроки креативності від піратів, хакерів та бандитів
Персонажів, про яких ви прочитаєте в цій книжці, можна знайти на піратських суднах, у бандах та групах …
Який чудесний світ підземний
Відомо, письменники зазвичай діляться на два види: аудіали і візували. Аудіали беруть словом, про таких …