Я завжди любив даний відрізок дороги на роботу. Це так приємно вдихнути свіжого повітря, помилувати око частинкою природної зелені міського парку, а якщо пощастить, то побачити руду білку чи почути спів якогось птаха. Проте джек-потом для мене завжди був той відтинок часу, коли стриглися газони. Запах свіжоскошеної трави будив всередині давно забуте почуття дитинства і був, для мене, його незмінним символом. Скільки літ пройшло з тих пір! І до нині я впевнений, що то був найкращий час, коли ніякі проблеми не турбували свідомості хлопчака. Коли сувора реальність життя ще не зробила зі мною метаморфози як душевні, так і тілесні.
Донедавна ці прогулянки стали вкрай рідкими. Здоров’я було вже не те, часто мучили радикуліт, болі в ногах та спині, тому майже завжди доводилось користуватися громадським транспортом. Але не тепер! Широко вдихнувши повітря, впевненим кроком я йшов парком, відчуваючи як ідеально працює кожен м’яз, немов досконало сконструйований механізм. Без жодних збоїв. Нема вже остогидлих старої задишки, тривожного стукоту втомленого серця і загальної слабкості. Вони в минулому, а я народився заново! Практично став новою людиною, а точніше таким, яким був сорок років тому.
Сьогодні не пощастило, а я так сподівався! Роботи-косарі не стригли газон під наглядом двірника. Комунальники не мали чіткого графіка і косили тоді, коли заманеться, певно, міркував я, може залежно від висоти трави. Нічого, завтра або післязавтра потраплю на це дійство.
Окрім того, цей зелений куточок, особисто для мене, був символом юності нашого світу, нашої Землі, перед тим як настала техногенна зрілість. Так було і зі мною. Саме в міському парку я пригадував, як почав новий етап у житті…
Це сталося чотири дні тому…
