Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2513
Творів: 45327
Рецензій: 88708

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мемуари ( частина 4)

Танька. Донька священика

© Таня, 07-09-2015
Її казка тривала рівно рік. Після закінчення ліцею Танька повернулася в пекло, яке з радістю прийняло її в свої гарячі обійми.
- Ну що, бліда міль? Багато науки залізло в твою тупу голову? Та де, ти ж дурнуватою народилася, дурнуватою і подохнеш! Я бачу, ти не голодувала – мордяки добрі нажерла!  А ми тут без копійки сидимо. Так що готуйся – завтра підеш зі мною в якесь село, будемо просити в людей на кусок хліба.
То була страшна ганьба! То був палючий сором! То було всесвітнє позорисько! Танька навіть в найстрашнішому сні не могла уявити, що в свої 18 років вона піде попід чужими хатами з простягнутою рукою.
І таки підкорилася незламній волі рідного батька. І таки пішла зі старою торбою, від хати до хати, на їжу гроші заробляти. Ковтаючи пекучі сльози, ховаючи від людей пурпурове від сорому обличчя, Танька ходила по чужому селі, проклинаючи свою долю. Вона ніколи не забуде, коли зайшла в одну хату, з якої вийшла її однокурсниця. Шокована дівчина винесла Таньці 50 гривень і з десяток курячих яєць. Для бідолахи це стало глибоким потрясінням. Адже тепер всі її одногрупники дізнаються страшну істину – Танька, яка писала вірші і навіть отримала 3 місце в обласному конкурсі, виявилася звичайнісінькою жебрачкою.
Проходивши цілий день і збивши до крові ноги, Танька повернулася додому. Щасливий батько підраховував зароблені важкою працею гроші, а Танька мовчки ревіла в подушку, сльозами намагаючись змити ту палючу ганьбу, той нестерпний сором, який випалював зі середини її спаплюжену душу.
Коли батько зайшов одного холодного, осіннього дня до Таньки в кімнату, і наказав їй збирати манатки, бо він знайшов житло за 200 км. звідси, дівчина підняла сповнені болю і відчаю очі, і вперше поглянула в батькове лице – холодне, кам’яне і зовсім чуже.
- Скільки це триватиме? – тихо запитала вона.
- Чому ви так часто переїжджаєте?
- Бо я все життя шукаю своє щастя! – просто і лаконічно відповів батько.
- А що для вас означає «щастя»?
На цей раз батько промовчав. Чи може він і сам не знав відповіді на це непросте запитання?!
На новому місці Танька прожила рівно два тижні. Житло, яке знайшов  батько, виявилося непридатним для проживання – не було ані світла, ані води, ані опалення. Зрозумівши одну просту істину – або сім’я  взимку замерзне від холоду, або помре від голоду, батько кинувся шукати щось більш підходяще.
І таки знайшов – в сусідньому селі, хоч і дорогий будинок, але з усіма вигодами, де була навіть ванна з гарячою водою, що для Таньки стало неймовірною радістю, оскільки, живучи в стареньких хатах, де вода була тільки в криниці, дівчина змушена була митися в старенькому, іржавому тазику. Тому ванна для неї була небаченою і омріяною розкішшю.
Порівняно з попередніми хатами, в яких Таньці довелося жити, - з гнилою підлогою, полущеними стінами, вибитими вікнами, полчищами щурів, мишей, і крижаним холодом, який проймав до кісток, - то хата, в яку вона потрапила, видалася їй королівським палацом. Нові, пластикові вікна, килими на стінах і на підлозі, дорогі меблі – Танька не могла повірити, що вона буде жити в такій розкоші.
Той рік минув для Таньки відносно тихо і спокійно. Щоб оплачувати оренду такого будинку, батько кожного дня їздив «на жебри». А Танька бігла в ванну і довго ніжилася під теплими струменями води. Вона ніяк не могла натішитися білосніжною купіллю, якої в неї ніколи не було. Зима її більше не лякала – тепер по хаті Танька ходила не в шапці, шубі і теплих, зимових чоботах, відігріваючи задубілі пальці гарячим чаєм, а в легкому халатику і тапочках на босу ногу. Відсутність батька повернули на її бліде лице змучену посмішку.
Коли Танька одного разу натякнула, що хоче знайти роботу, батько рикнув, що в неї є одна-єдина робота – ходити з торбою по білому світі. Бо більше вона ні на що не здатна.
Коли батько повідомив, що Владика дає йому парафію в Миколаєві – на півдні України, за півтори тисячі кілометрів звідси, і сім’я повинна негайно збиратися в далеку дорогу, нерви Таньки не витримали. Вона почала кричати, що не поїде на чужину. Дівчина невтішно ридала і благала батька одуматися. Але легше було зрушити з місця гору, аніж достукатися до його кам’яного, задубілого серця.
- Ви там будете жити, як в раю! – клявся чоловік.
- Кавуни, персики, абрикоси – все валяється під ногами. До моря рукою подати – хоч щодня будете там плавати і загоряти. Хату дають безкоштовну. Так що закрий мордяку і не тарабань багато. Потім руки-ноги будеш мені цілувати, згадаєш моє слово!
Вгледівши вантажну машину, вірний пес Барбос, улюбленець Таньки, енергійно стрибнув в кузов автомобіля. В його нелегкому собачому житті то вже був 9 переїзд.
До Миколаєва Танька разом з мамою і братиком добиралися залізницею. Серце дівчини обливалося кров’ю, коли поїзд рушав у невідомість. Вона не знала, куди їде. Вона не уявляла, що її там чекає. Але завжди, переїжджаючи на нове місце проживання, Танька леліла в серці примарну надію, що її життя зміниться на краще. Що її чорна смуга стане світлішою хоча б на один тон. І саме ця надія помагала їй жити далі. Хоча Танька сумнівалася – а чи потрібне їй таке життя взагалі?
Описаний батьком рай виявився страшнішим за пекло. Старенька, глиняна хатинка кишіла гігантськими чорними жуками, голодними комарами, жирними мухами і вгодованими мишами, які ліниво повзали по прогнилій підлозі. Дерев’яний, напівзруйнований туалет облюбували шершні і чорні щипавки, які смачно «цілували» всіх, хто заглядав до них у гості. Танька ходила вся покусана і погризена. Та найбільше бідолашній дівчині дошкуляли навіть не жуки, яких Танька панічно боялася і не спала через них ночами, а страшна, пекельна жара. 40-градусна спека, від якої темніло в очах і перехоплювало подих. Танька ходила в тоненькій, літній сукні, але це не рятувало від палючого сонця. Душно було всюди – в хаті, в затінку, навіть підвал не рятував від тої пекельної жари. Танька мріяла про холодний душ, але новому священику парафіяни не встигли купити таку необхідну річ, тому дівчина змушена була знову купатися в старенькому, іржавому тазику.
Першим таких знущань не витримав собака. Чи то від такого довгого і тяжкого переїзду, чи то від такої немилосердної жари, але Барбос раптово занедужав. Він помер в Таньки на руках. Дівчина боляче і важко переживала смерть улюбленої собаки. Тоді вона вперше підвищила голос на батька:
- Ми або втечемо з цього пекла, або самі кістками ляжемо в спалених сонцем степах Миколаївщини!
- Пащеку прикрий! А то кров’ю вмиєшся! Тут рай на землі. Кавуни посадимо, персики он під вікнами ростуть, абрикоси… А природа яка! Тільки поглянь навкруги. Безкраї степи, як море, на яке ми скоро поїдемо.
І дотримав батько слова. І посадив кавуни. І прийшов час їх збирати. Танька довго реготала, коли побачила ті кавуни. Розміром з футбольний м’ячик.
- Отченьку, а ви хіба не знали, що їх треба було хімією покропити? – повчали його сусіди.
- Тоді б і виросли вони великі і соковиті.
- А я не вживаю хімії. Такі з’їм! – гаркнув батько у відповідь.
І з’їв він ті кавуни, посаджені власними руками. Щоправда, не наївся ними. Так само, як і абрикосами і персиками, які вночі хтось зірвав ще зеленими просто з дерев. І природою намилувався. Вигорілими на сонці степами, які простягалися до самого горизонту.
Смерть собаки, важкий переїзд, недоспані ночі, немилосердна спека – все це підкосило Таньку, викликавши в неї глибоку депресію. Дівчина почала частіше задумуватися про самогубство. Кому вона була потрібною в цьому житті? Друзів вона не мала, стосунків з чоловіками Танька боялася, як вогню, вважаючи, що всі чоловіки такі самі монстри, звірі і тирани, як і її батько.
Всі ці роки Танька не жила. Вона існувала. Чорна полоса в її житті, яка почалася після смерті бабусі, розтягнулася на довгих 9 років. Танька більше не хотіла боротися. Вона втомилася морально і виснажилася фізично. Танька хотіла померти.
Від останнього, необдуманого кроку дівчину врятувало рішення батька знайти житло і переїхати на Львівщину. Тут йому не сподобалося – занадто жарко, до моря далеко, ще й парафіяни платять не зарплату, а мізерні копійки. Батькова рожева мрія – знайти щастя на півдні України – накрилася старим, іржавим тазиком.
Коли одного спекотного, літнього ранку до Таньки подзвонила мама і сказала, що вона знайшла квартиру в самому Червонограді, дівчина ледь не зомліла від щастя. Червоноград. Місто її дитинства. Сюди вона щосуботи приїжджала з бабусею на ринок за продуктами. Тут на кожній вуличці ще витав слабкий аромат бабусиних улюблених парфумів. Це місто і досі пахло чебуреками і томатним соком, які Танька зі смаком наминала, коли голодна приїжджала до Червонограда. Це місто викликало в неї найтепліші і найсвітліші спогади про найдорожчу людину. І саме сюди вона повернеться зі спаленого сонцем півдня України. Танька приїде додому.
Вперше в житті дівчина пакувала речі зі щасливою посмішкою на устах. Нарешті їй підморгнула доля! І, навіть, чорна полоса стала світлішою на 3 тони.
Через тиждень Танька вже прощалася з ненависною халупою, яка кишіла гидкими комахами, і їхала назустріч новому життю, назустріч новій долі.
Ступивши на рідну землю, побачивши до болю знайомі краєвиди, вдихнувши на повні груди п’янкого, цілющого повітря, Танька розплакалася. Але на цей раз з її очей, вперше за багато років, котилися сльози радості. Після довгої і виснажливої мандрівки, довжиною в 9 років, блудна донька все-таки повернулася додому.
Вона побачила його випадково. Танька чекала на маршрутку, коли з іншого боку вулиці зупинився жовтий автобус. Вона підняла голову і зустрілася очима з водієм. І розчахнулася земля під ногами. І осінь завмерла в обіймах листопаду. Танька впізнала і ті очі, в яких загубилася небесна блакить, і той, до болю знайомий, носик – картоплинку, і ті рідні уста, смак яких їй так і не судилося відчути. Танька побачила кохання всього свого життя, яке променітиме в її серці до останнього подиху, до останнього звуку.
Він майже не змінився. Ба навіть став ще красивішим, аніж був. Ледь помітні зморшки придавали його мужньому обличчю природнього шарму і краси. Його автобус давно зник за крутим поворотом, а Танька  і досі стояла з роззявленим ротом, не в силах повірити, що вона побачила чоловіка, якого любила більше за життя. Далеку і недосяжну мрію, яку Танька не бачила довгих 10 років. Вона зустріла Ромчика.
Колись Танька думала, що синьоокий водій маршрутки – це просто її дитячі фантазії, які дуже швидко минуть і з часом вона про них навіть не згадає. Та коли Танька зазирнула в ті глибокі, небесно-сині очі, то зрозуміла, що всі ці пекельні 10 років Роман жив в її думках, в її серці, в її душі. І саме ця, нехай дивна, нехай грішна, нехай неможлива любов, помагала їй топтати босими ногами тернистий шлях її життя.
Наступного дня Танька, тремтячи всім тілом від хвилювання, переступила поріг його автобуса. Тепер він був так близько – на відстані витягнутої руки. І, водночас, він був так далеко! Такий рідний… І такий чужий! Танька сіла на переднє сидіння, щоб бути ближче до нього. Вона ловила кожен його рух, кожен його подих, кожен звук такого рідного голосу, від якого паморочилось в голові і кров швидше бігла по венах. Танька виходила на останній зупинці, аби лиш довше побути біля нього.
І так було щодня. Танька чемно платила йому 2 гривні за проїзд і їхала до останньої зупинки, насолоджуючись кожною миттю, проведеною з ним. Роман став її повітрям, її першою необхідністю. Танька хотіла сісти в його автобус і їхати… їхати… Не важливо, куди. Аби тільки з ним! Аби тільки поруч! І, заколисана його найкрасивішим голосом, прокинутись десь на станції Вічність.
Хтозна, чи здогадувався Роман про почуття дивної пасажирки, яка кожного дня їздила з ним, час від часу кидаючи на нього тривожні погляди?! Але Танька чудово розуміла, що Ромчик ніколи не зверне на неї уваги. Адже в нього була красуня-дружина і двоє чудових донечок.
В Романа була сім’я. Саме така дружня і любляча сім’я, якої в Таньки ніколи не було. Ні, вона не заздрила йому! Танька просто хотіла відчути хоч краплинку тієї любові, яку вона так і не отримала ані від батька, ані від матері.
Він зник так само раптово, як і з’явився. Просто одного зимового ранку Танька не побачила на автостанції знайомих номерних знаків. Вона цілий день простояла на лютому холоді, сподіваючись зігрітися теплом його синіх очей. І на другий день автобус Романа не приїхав на автостанцію. Цілий тиждень Танька чекала його, як вірний Хатіко, благаючи Бога, щоб її коханий Ромчик повернувся. Адже як вона буде без нього, в цьому великому і безжальному світі? Як вона проживе без його оченят – синіх-синіх і глибоких, як морська безодня???    
Видно, Бог не почув слізних благань Таньки, бо Роман на автостанції більше не з’являвся.
Щоб хоч якось відволіктися від сумних думок і спогадів, Танька взялася за перо, чудово розуміючи, що Роман ніколи не прочитає її, скроплених гіркими сльозами, віршів, в яких Танька виливала свою закохану душу:
Я знову бачу погляд той німий, колючий,
        І знову зазираю в очі кольору небес.
         Мені б відчути поцілунок твій жагучий,
              Та скімлить серце як старий, побитий пес.
          Бо ти не мій! І в цьому вся причина.
           Років між нами кілометри пролягли.
               Ти був таким дорослим, я ж була мала дитина,
Та очі сині мою душу обпекли.
І досі через очі ті не маю я спокою,
       І в кожнім погляді шукаю їх блакитну синь.
Я знаю, не судилось бути нам з тобою,
      Та хоч на мить коротку в сни мої прилинь!..
*****
Моя ти вічність синьоока,
Моя замріяна печаль.
Твоя душа така глибока,
Загляну в неї, а там - РАЙ!
В твоїх очах згубилось небо,
Таке ж бездонне, голубе.
Нічого в світі цім не треба -
Аби лиш бачити тебе!
Щодня, щомиті, щохвилини
Вдихати рідний аромат.
Душа з тобою в небо злине,
І знов повернеться назад.
Щоб голос чути серед тиші,
Кричати в темряву ім'я.
І всі слова тут будуть лишні.
Є тільки ніч. Є ти і я...
Дівчина важко переживала втрату найдорожчого чоловіка на планеті. Але вона чудово розуміла, що він ніколи не буде ані її коханцем, ані чоловіком. Танька хотіла, щоб в її похмурому житті Роман залишився найсвітлішим промінчиком, найяскравішим коханням, яке горітиме в її серці цілу вічність.
Як маленька дитинка вірить в казки і чудеса, так і Танька всім своїм стражденним, подзьобаним долею серцем, вірила в те, що батько зміниться. Що, бодай раз у житті, дівчина почує від нього такі довгоочікувані слова: «Донечко, я так тебе люблю!». Але то були марні сподівання. Даремні надії. Нездійсненні мрії. Бо з приїздом до Червонограда батько став ще агресивнішим і лютішим. Одного разу мама Таньки стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Це чомусь дуже сильно розізлило її чоловіка, який в цей час лежав на ліжку. Просичавши: «Шо, сука, коханця виглядаєш?», він замахнувся, і важкий кулачисько потрапив бідолашній жінці просто межи очі.  Ні в чому не винна мама Таньки залилася гіркими сльозами. Її не так сильно болів зламаний ніс, як, понівечене рідним чоловіком, серце і сплюндрована душа, яка кровитиме незагоєною раною до останнього її подиху.
Діставалося на горіхи і Василині – молодшій сестрі Таньки, яка дуже важко і боляче переживала кожен переїзд. Одного разу вона попросила батька помолитися за здоров’я її однокласника, який важко занедужав. В цей час батько, одягнений в фелон, готувався до Служби Божої, яку кожного дня відправляв в своїй кімнаті.
- Добре, я за нього помолюся! – легко погодився священик.
- Але спершу нехай мені заплатить гроші. Я не збираюся задурно молитися за всяких грішників.
- Тато, та як ви можете таке говорити? – розплакалася Василина.
- Він мій друг. Ви що, збіднієте, якщо помолитеся за його здоров’я?
- Ти до кого пащекуєш? До кого рота свого поганого роззявляєш??? Клякай переді мною на коліна і проси прощення. І то я ще добре подумаю, вибачити тобі, чи ні!
- А за що я маю вибачатися, га? Я висловила свою думку. І я ніколи, ні перед ким, не стану на коліна!
Він стояв перед рідною донькою у фелоні, обличчя побагровіло від люті, очі горіли диким, несамовитим вогнем. Ніхто…  І ніколи… не говорив з ним в такому тоні. Не мав права говорити!
- Що, не станеш на коліна, бо горда! А гординя – це смертний гріх. Ну нічого, за це ти перед Всевишнім будеш відповідати. Раз ти така – нагла, самовпевнена, - то в мене більше немає доньки! Я тебе проклинаю!
Василина, як ошпарена, вибігла на вулицю в тоненькому светрику і стареньких тапочках, хоч надворі було -10 градусів морозу, і пошкандибала, куди очі дивляться. Її нестерпно пекло, її боліло, що тепер вона проклята рідним батьком. Дівчина забрела в якийсь покинутий будинок і піднялася на 9 поверх. Тоді, дивлячись вниз, Василина так і не наважилася зробити останній у своєму короткому житті крок. Бо вона уявила реакцію батька: « Ну, нарешті, обкрутив її сатана і забрав в пекло. Так тій суці і треба! Не слухала рідного татуся, ось і отримала. А я відчував, що цим все і закінчиться!»
- А я буду жити на зло тобі – довго і щасливо! – сама собі пообіцяла тоді Василина.
- Ти не дочекаєшся моєї смерті! Бо я, як лозина – як би ти мене не ламав, куди б не крутив, я все одно випрямлюся! Тобі не вдасться мене зламати так, як ти поламав Таньку!
Щоб хоч якось відволіктися від життєвих негараздів, Танька знову взялася за перо. В своїх поезіях вона виплакувала всі свої жалі, виливала на папір всі свої переживання:
Чи то люди так зробили,
Чи то Божа кара,
Що я вештаюсь по світу,
Як сліпа примара?
Двадцять років вже минуло,
Я сиджу без діла,
І за братом наглядаю,
Як мати веліла.
Тато-ксьондз мене повчає:
"Йди, молися Богу."
Ну а я давно до церкви
Забула дорогу.
Двадцять років просиділа
Під замком у хаті,
А батьки мені говорять:
"Ми не винуваті!
В клуб ніколи не ходила,
Друзів теж не мала.
А холодними ночами
Я вірші писала.
Скільки шкіл я поміняла,
Що страшно й згадати!
Рік провчуся в чужій школі,
Пора від’їжджати.
Так і бігаю з батьками
По вкраїнських селах.
Бо така у мене доля -
Сумна й невесела.
Її подзьобане злиднями, затовчене постійними переїздами, згризене панічним страхом до рідного батька, серце все тихіше скімлило в грудях, прагнучи такого жаданого спокою і забуття.
На превелике щастя всієї сім’ї, одного разу батько сказав, що тут йому нічого не світить, а гроші десь заробляти треба, тому він їде в сусідню область, і там жебратиме гроші на лікування «важкохворого» синочка Володимирчика.
Його не було пів року. Цілий шість місяців Танька жила, наче в Бога за пазухою. І байдуже, що самотність ламала зі середини ребра. І не важливо, що Танька так і не знайшла собі хлопця, хоч і ходила іноді на побачення. Вона боялася відкрити комусь своє серце. Воно билося тільки для одного чоловіка на планеті -  її синьоокого Ромчика, який навіть не здогадувався про почуття закоханої Таньки. Вона чудово знала, де він живе. Вона навіть знала, де він працює. Хтозна, якби Танька колись, набравшись сміливості, зізналася йому про своє безмежне кохання, може, Роман якось би і відреагував. Але Танька чудово розуміла, що ТАКИЙ красивий, мужній, сильний чоловік ніколи не зверне не неї уваги. Та й вона не хотіла лізти в його життя. Роман і без неї був щасливий.
Коли батько одного дня подзвонив і сказав, що приїде на Різдвяні свята, для Таньки це стало глибоким потрясінням. Дівчина всім серцем хотіла, хоч би раз у житті, відсвяткувати Новий рік у колі найдорожчих людей, з купою подарунків під ялинкою, смачними стравами і веселими піснями. Адже батько забороняв справляти будь-які свята. Танька розуміла, що і це Новоріччя мине для неї в чотирьох стінах і на святкові феєрверки вона буде дивитися тільки з вікна квартири. Не буде ані подарунків, ані ялинки, ані веселого сміху, ані новорічного настрою. А буде тільки батько-тиран, який однією своєю присутністю перетворить довгоочікуваний Новий рік на суцільне чистилище.
Доведена до відчаю Танька заявила матері, що вона не хоче навіть бачити батька, і краще буде жити з бомжами на вокзалі, аніж дивитися в його налиті кров’ю очі  і виконувати всі накази Його Королівської Величності. Чи то доля, нарешті, змилосердилася над бідолашною дівчиною, чи то і справді під Новий рік стаються чудеса, але сестра Василина знайшла хату, яку здавала в оренду її  найкраща подруга. І хоч будинок не опалювався, Танька довго не думала і, зібравши скромні пожитки, того ж дня переїхала на нове місце проживання.
В будинку панував лютий холод. Але це не злякало Таньку. Вона за будь-яку ціну хотіла по-людськи відсвяткувати Новий рік – в колі знайомих, з горою подарунків і красунею-ялиночкою, яка привітно підморгувала різнокольоровими вогнями.
То було найкраще свято в її житті. Без батька, який сичав вдома від безсилої люті і заходився від власного крику: «Де ті дві курви поділися? Нехай попадуться мені на очі – кров’ю заллються! Я ніколи їм цього не прощу! Ніколи!!!»
Були і подарунки під ялинкою, і весела компанія, і танці до ранку. Тої казкової, незабутньої ночі, Танька зрозуміла, що є зовсім інший світ. Той світ, доступ до якого був закритий для Таньки на довгих 20 років. І вона більше не хотіла озиратися назад. Вона не хотіла повертатися в те пекло, в якому так довго жила. Попереду в Таньки – ціле життя. І вона вірила, що її казка тільки починається.
… Танька стояла на мосту і дивилася вниз. Десь далеко шуміла річка. Синя – синя, і бездонна, як очі її коханого Ромчика.
Сьогодні Таньці тяжко. Дуже тяжко! Серце стискається від болю і набридливих спогадів, які, наче старі воші, копошаться на дні її розтовченої, розчавленої життям душі. Пекучі сльози градом котяться по худому лиці і вмирають в комірі старої, давно не праної сорочки. Нині в Таньки день народження. Їй вже 24. Хоча в душі Танька відчуває себе 70-літньою бабцею, яка пережила війну, Голодомор і, втомившись від тяжкого життя, хоче просто відпочити.
Таньці 24. Позаду – кілометри пройдених доріг, літри пролитих сліз, кілограми болю, відчаю, приниження і образ. А попереду… Що там,  попереду? Знову самотність, яка роздирає душу на дрібні, криваві кавалки? Знову липкий, холодний страх, який заповзає в кожну клітинку її тіла, не даючи ні глибоко вдихнути, ні видихнути. Страх до найріднішої людини, яка стала для Таньки найстрашнішим кошмаром. Страх до рідного батька.
В своєму особистому щоденнику Танька написала такі рядки:
«Якби тебе не було, батьку, моє життя б змінилося. І не важливо, в яку сторону – кращу, чи гіршу. Ліпше бути смердячим бомжем, чим дихати з тобою одним повітрям. Щодня бачити твої, розширені від ненависті, очі і розуміти, що неможливо нічого змінити.
З кожним днем твоя ненависть до мене росте. Як добре, що ти не можеш зазирнути в мою душу! Бо ти б втопився в тій болі, що причиняв мені!!!
Сьогодні я вперше прокинулася з усмішкою на устах. На серці було легко і радісно. Знаєш, чому? Бо тебе немає поруч. Ти поїхав на тиждень по справах. Цілих сім щасливих днів без тебе! Сьогодні треба помолитися і подякувати Богу за такий щедрий подарунок!
З кожним днем ти стаєш все гіршим і страшнішим. Я боюся тебе! Боюся твого демонічного погляду, боюся сатанинського голосу, боюся того, що ховається в твоїй чорній душі! Я не знаю, що в тебе на думці, але думки в тебе також чорні, як воші в Бобіка.
Нарешті, я зможу зітхнути з полегшенням, бо тебе немає поруч. Але як мало того раю, в якому я поживу без тебе! Ти рано чи пізно повернешся, і почнеться все з початку!
Ніколи не забуду, як ти стояв наді мною і крутив в руках ножа. Погрозливо крутив! Я бачила тільки блиск леза і твої, налиті кров’ю, очі. Страшні очі. Очі сатани!
Одного разу, коли я захворіла, ти підійшов до мене і з теплою усмішкою сказав: « Не переживай, поховаємо з почестями!» Ти ж тільки й  чекаєш, щоб зі мною щось сталося! Довго будеш чекати! Я на зло тобі буду жити – довго і щасливо! Адже мені тільки 24.
Я багато разів думала про самогубство. Не наважилася. Жити дуже хочеться! Адже світ такий прекрасний! Не знаю, скільки ще буду існувати в цьому пеклі. Мрію про одне – заробити грошей, купити маленький будиночок і  займатися улюбленою справою – писати для дітей казку. Казку, про яку я мрію по сьогоднішній день і якої в мене ніколи не було.
Я почну життя з чистої сторінки!
Я ще буду щасливою!»    
            

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Наталка Янушевич, 08-09-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7261958122253 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …
«Книжкова обитель». Гріхи й чесноти на Монт-Сен-Мішель
Роман «Книжкова обитель» — для вдумливих читачів, які люблять медитативну, сповільнену, «споглядальну» …