З розбитої губи стікає тоненька цівочка крові. Прокладає доріжку до шиї, щоб сховатися. Він не помічає цього. Паморочиться у голові.
Перед очима попливли темні чорнильні плями. Мабуть пошкоджено сітківку. Яка тоненька її павутинка.
У пам'яті відновлюються шматки того, що трапилося лише декілька хвилин тому. Важко згадується.
Що на нього найшло?
Чому відчуває себе таким слабаком?! Ледь не невдахою.
Несправедливо!
Адже зробив усе як мав. Сказано все, що мусив.
Адже так?
Та підступний неочікуваний удар змінив усе. Останнє слово залишилося за кулаком. Чужим кулаком.
Як тепер помститися? Той давно втік. А був же один. Лише один. І телефон новенький вкрав. А такі статусні цяцьки даються непросто.
Та ніч все темніша. Ноги самі несуть додому, під захист міцних броньованих дверей.
"Куди ж той подівся?" - майнула думка. І згасла.
"А що ж тепер" - трусилася у кущах тінь. "Хоч би не помітили. А завтра якось би позбутися здобичі" - продовжував сподіватися, хоч і здогадувався, що ніхто не візьме, бо новачок і пішов на таке вперше.
Темрява поглинула місто, сховала все. Її надійний захист вимкнув кольори і почуття. Все змішалося. До наступного ранку.
Світанок поверне все як і було.
Чи ні?
